<<
>>

ОКРЕМІ СУДІВНИЦТВА

Поруч загальної судової системи України-Гетьманщини, на яку складалися суди козацькі: сотенні, полкові й генеральні; суди сільські: громадські й домініяльні та суди міські (1648-1763), а після судової реформи гетьмана Розумовського, що проіснувала до 1782 року, поруч судів земських, городських і підкоморських, існували ще деякі окремі судівництва (суди й процеси), присвячені спе- ціяльним правним проблемам і спорам окремих суспільних груп, станів чи професій.

Вони спиралися на загальне судівництво, яке часто доповнювали й користало з його допомоги, зокрема при відкликах від вироків і їх виконанні (екзекуції).

Особливу ролю в житті хліборобської Гетьманщини відіграли два судівництва: звичаєве (копне) і ґрунтове, а також автономне, з часів княжої доби, судівництво духовне. Крім цих судів слід відмітити менш важливі суди: цехові, ярмаркові, митні, мирові й третейські та окремий суд Ніжинського грецького братства. їм присвятимо в цій праці короткі згадки для доповнення цікавої мозаїки правничого устрою й життя козацької держави.

1. ЗВИЧАЄВЕСУДІВНИЦТВО 1. Розвиток

Колись єдине, а згодом успішно конкуруюче зі законом, звичаєве право відіграло на Україні особливо важливу ролю. B силу змінливої політичної долі краю, йому судилася доля лучника поміж правопорядком державних періодів України, лучника остільки важливого, що органічно вирослого з правосвідомости народу й вільного від чужих впливів і реґляментацій. Розвиткові того права сприяв стародавній вічевий устрій княжої України, а згодом, після її упадку, ретельно додержуваний бодай до кінця XV століття, консервативно-ліберальний принцип литовських господарів, задекля- рований ясно і переконливо в словах: ”Ми старини не рухаємо i новини не вводимо”. Великі литовські князі коли й цікавилися звичаєвим правом українських земель, то тільки в позитивному напрямі, щоб його втягнути в систему державного правопорядку й поширити на населення цілого краю. I так чимало звичаєвих норм одержало форму і санкцію державного закону. Пройняте традиціоналізмом право другої доби української державности продовжувало цю лінію й поруч закону дальше стосувалося й розвивалося стародавнє українське звичаєве право, зазнавши тільки незначних, вимушених вимогами зміненого життя, відмін. Це звичаєве право було таке сильне, що його повністю не зуміло усунути навіть вікове право займанців, поширене на українські землі після скасування решток автономії, дозволяючи стосувати його побіч державного права. Воно проіснувало й до сьогоднішніх днів, широко розгорнувшись у часи визвольних змагань, часто стаючи основою правопорядку на просторах, не зайнятих ніякою владою.

Сказане відноситься зокрема до процесуального права. Процесуальні форми по своїй природі більш між інші зазнавали впливів народних мас і то не лише в добі вічевого устрою, але й згодом, бо в усіх добах. Представники громадянства брали активну участь в судівництві. Багато звичаєвих процесуальних форм увійшло в системи державних процесів і втратило свій звичаєвий характер, а багато залишилося нормами звичаєвого судівництва. 3 уваги на це тут подано тільки найголовніші риси звичаєвого процесу, а з його норм передовсім ті, що не стали законом. Тамті були з’ясовані раніше.

Повноту розвитку здобув звичайний процес у громадських копних судах, які діяли до кінця XVIII століття паралельно зі загальними судами.

2. Основи

Основи звичаєвого процесу спиралися на засадах повної уснос- ти і безпосередности, широкої диспозитивности сторін, одности процесу для цивільних і карних справ та поміркованого формалізму, при чому більшість інститутів цього процесу була зв’язана з точно встановленими і обов’язковими обрядами. Хоч звичаєвий процес був повний, тобто встановляв форми всіх стадій встановлення й охорони порушеного права, від вступного розшуку особи правопорушника, встановлення шкоди і т.п. до виконання вироку, то все ж головною метою народного суду було початкове слідство, яке мало за завдання встановити і поставити перед суд правопорушника, відзискати втрачене майно й здобути відшкодування за інші шкоди. Тому норми, присв’ячені цим вступним процесуальним інститутам і діям, є в звичаєвому праві найширше розроблені. Це й доводило до фальшивих поглядів на ролю громадських судів, лише як слідчих органів, допоміжних загальним судам.

Ориґінальною ознакою українського звичаєвого права є сперта на давній вервній та новішій копній організаціях засада кругової поруки і зв’язаної з нею взаємодопомоги. 3 неї виводиться цікавий інститут звичаєвого процесу, знаний теж німецькому праву, а саме переведення слідства поміж собою. Копи злочинець не був відомий, громада, зібравшись на копу, "шкодника межи собою шукала". Певна пов’язаність і обмеженість громадського судівництва cy- дівництвом загальним, виявлені передовсім поребою конфірмації громадських вироків судами загальними, становить чергову характеристичну ознаку цього процесу.

3j Слідство

Коли порушник права, званий шкодником, не був відомий, то заки дійшло до розправи, треба було провести слідство, метою якого було встановлення і схоплення шкодника й відзискання втраченого майна — лиця. Слідство відбувалося при допомозі цілої громади й було багате в обрядові форми. Головними засобами слідства були: а) гонення слідом, б) сок або сочення, в) звод і г) слідча копа.

а) Гоненнл слідом зустрічається від початків нашого права до часів Гетьманщини. Воно проводилося тоді, коли злочинець втік, залишивши сліди власні, вкраденого добра і т.п. Покривджений закликав представників громади — ’’людей і послухів” за княжої доби або ’’гарячу копу” за литовсько-руської і разом з ’’людьми добрими, околичними сусідами” ’’гонить гарячим слідом”, шукаючи злочинця. Коли слід заведе до якоїсь хати, хутора, села або й обори і там ’’вийде”, тоді село або власник хутора чи обори повинен, не зазив пошкодованого, ”на слід вийти” і ”слід вивести”, тобто вказати, що сліди ведуть дальше — до другого села чи двору. Коли цього не зроблять або слід затопчуть, тоді мають ’’платити шкоду, а собі винного шукати”. Обов’язаними дати відшкодування були також ті, які не виходили на судове зібрання громади — копу; вони вважалися винними на основі усвяченого звичаєм здогаду. За доби Гетьманщини гонення слідом називалося "шлякуванням". Воно також відбувалося при співучасти громади.

б) Сочення допомагало в розшуках злочинця, коли не було слідів. Звичайно в такому випадку пошкодований звертався до сусідів, оповіщаючи свою "шкоду” і прохаючи допомоги в слідстві за шкодником. Той, хто мав відомості в цьому і міг вказати злочинця називався соком. Він "сочив” на злочинця і вказавши його одержував заплату, звану просока. Його заяву списувано в список "соковий”.

в) Звод проводили тоді, коли втрачену річ віднайдено, але її посідач не признавався до вини і вказував попередника, від якого правно набув річ. Цей "заводця” міг з черги вказати на дальшого, а той на третього. Таке вказання називалося зводом і одержувало чергове число. Деколи вказання йшло до "конечного зводу”, деколи тільки до "третього зводу”. Тоді цей посідач речі (також званий "зводом”) мав платити власникові речі шкоду, а сам міг шукати своєї втрати, йдучи до "кінця зводу”.

г) Коли злочинця не вишукано, а підозріння падало на певне село чи околицю, скликувано спідчу копу, яка мала "межи собою винного шукати”. Kony скликав пошкодований або власник ґрунту, на якому доконано злочин, чи уряд, коли пошкодований був невідомий або не доходив шкоди. Це траплялося найчастіше при вбивстві людини чужої, не місцевої або "безплемінної”. Було це певне відхилення від приватно-правної засади, прийнятої в карному праві й процесі.

Ha копу повинні були зійтися всі громадяни, зобов’язані до участи в копних зібраннях. По неприсутніх посилали возного або вижа. Хто без оправданих причин на копу не прийшов, платив шкоду, бо "невихід платить шкоду”. Коли копа зійшлася, всі повинні були оправдати себе й виявити свою непричетність до злочину. Це називалося "давати справу о собі”, "чинити отказ”, "облику” або "полику”. Коли на цій копі не виявлено винуватого, копу відкладали раз і вдруге, але на остатній "присяжній (завитій) копі” слідство закінчувалося. Тоді обрані репрезентанти копи "відприсягалися”, звільнюючи себе, своє село або цілу околицю від підозріння і відповідальности за злочин. Коли є пошкодований, тоді він обирає "мужів”. Коли вони не відсягнуться від підозріння, тоді громада "платить шкоду, а собі злодія шукає”.

Коли вбито незнану людину, а обвинувача немає, тоді пан або міський уряд "обсилає” всіх міщан і селян цілої околиці і двічі веде ”опити”-копи; коли немає успіху — на третій присяжній копі цей обвинувач обирає з довколишніх міст і сіл по три особи, які мають відприсягнутися, тобто під присягою заявити, що вони самі не винуваті в злочині і про вбивника не знають.

Коли виявляли злочинця, громадський суд скликав розправу. Ha ній позовник з’ясовував свою жалобу і доказував Гі ’’слушними доказами”. Потім пізвана сторона мала обов’язок ’’вивід слушний з себе чинити”. По заявах сторін суд переслухував свідків, оглядав ”лице” (поличне) та евентуально місце злочину і в потребі допитував обвинуваченого на муках та, признавши одну зі сторін ближчою до доказу, заприсягав її.

5, Докази

Серед доказів найхарактернішими були: 1) лице, 2) заклад, 3) поволання та 4) рота.

1) Лицем (римський corpus delicti) раніше вважалася покража, тобто покрадені речі, а згодом усякі безпосередні докази вини. Значення ”лиця” не лише в його доказовій силі, але й у тому, що наявність лиця збільшує кару. ”Приличного”злодія звичайно карали смертю. Важливою річчю було забезпечити ”лице”, тобто до розправи, "завірити" його, що було зв’язане з різними обрядами. Коли ’’лицем” був кінь, йому при свідках урізувано кінці вух (’’личко- вання”), які передавано ”за руки” третім особам; коли птиці — їм перерізували лапки. Мертві предмети підписувано і всіляко позна- чувано. Інколи ’’лицем” ставав вирізаний кусник одежі злочинця, зловленого на гарячому вчинку. Лице треба було показати свідкам або урядовим особам (возний, виж), які складали про це заяви перед урядом та підтверджували факт схоплення злочинця з лицем і підтверджували ідентичність лиця. Лице було постійно одним 3 найміцніших доказів вини.

2) Заклад, званий раніше ’’метанням”, а згодом ’’видачкою” та "викидщиною”, уважався доказом, хоч на ділі був умовною карою помітно льосового характеру. Сторона, мабуть, бажаючи скріпити довір’я суду до своїх заяв, пропонувала другій встановити заклад. Неприйняття пропозиції доводило зараз до прогри процесу. Прийняття пропозиції не впливало на хід процесу. Тільки згодом, після вироку, сторона, яка програла процес, була зобов’язана заплатити противній стороні (незалежно від правіжу) ще й закладну суму. Встановлення закладу відбувалося у виді "ставлення" (кидання, метання) шапки. Сторона, яка пропонувала заклад, "ставила шапку", а друга, приймаючи заклад, "приставляла шапку”. Заклад завершувався піднесенням обох шапок урядниками суду, за що вони одержували оплату, так зване "виметне”. Другою формою установлення закладу було "ставлення ноги до ноги”, або "голені

до гопѳні”. Предметом закладу були гроші або інші речі. Ці цікаві інститути звичаєвого права були відомі в інших слов’янських краях, зокрема в старому чеському праві.

3) "Поволання" або "обволання" було публічне і врочисте оповіщення факту вбиття людини. Воно відбувалося над трупом вбитого в часі його похорону з метою закріпити в пам’яті населення факт вбивства і знаки злочину, як також і особу злочинця. Поволання переводив возний або інший судовий урядовець, який складали про це заяву до урядових книг, випис з яких був згодом доказом на розправі, зокрема цінним у випадку, коли не було інших доказів. Цим поволання наближується до доказу, яким на ділі воно не було.

4) Poma або присяга сторін і свідків відома від найдавніших часів. Спочатку мала поганський характер, потім християнізувалася. Зложення присяги було зв’язане з багатою обрядовістю. Звичайно сторони самі договорювалися, хто має зложити присягу. Після виконання тієї угоди розправа кінчалася у користь того, хто присягу виконав. Той що ’’нялся за присягу” і той, що мав ’’вести на присягу” були зобов'язані з’явитися в суді на визначений термін і виконати всякі обрядові дії. Сторона, яка не з'явилася, без дальшої розправи програвала процес. Присяга в пізніші віки відбувалася в церкві в той спосіб, що присяжник відчитував або повторював відчитану ”роту” присяги. Коли обі сторони "бралися до присяги”, суд переводив льосування і жереб ("лес”) визначував, кому слід присягнути.

6. Вирок і його виконання

Після закриття розправи суд видавав вирок, званий декретом або сказанням. Інколи в литовсько-руській добі копні суди, не закінчуючи розправи, передавали справу до вирішення городському судові, під постійним доглядом якого вони й оставали. Сторона, яка виграла процес, могла вписати його в книги городського суду.

Екзекуція вироків громадських судів належала раніше безсумнівно до них самих. Але згодом, у литовсько-руській добі, копні суди втратили змогу примусити довжника виконати вирок, і право екзекуції перейшло на пана, коли довжникбм був його підданий, а у всіх інших випадках — на городський суд.

Апеляції на вироки громадських судів спрямовувано в ранніх віках до княжого суду; в литовській добі — до суду городського, в окрузі якого відбулася копна розправа. Городський суд міг вирок потвердити або скасувати й передати копному судові для нового розгляду. B добі Гетьманщини ролю городських судів перейняли до гопвні”. Предметом закладу були гроші або інші речі. Ці цікаві інститути звичаєвого права були відомі в інших слов’янських краях, зокрема в старому чеському праві.

3) "Повопання" або "обвопання” було публічне і врочисте оповіщення факту вбиття людини. Воно відбувалося над трупом вбитого в часі його похорону з метою закріпити в пам’яті населення факт вбивства і знаки злочину, як також і особу злочинця. Поволання переводив возний або інший судовий урядовець, який складали про це заяву до урядових книг, випис з яких був згодом доказом на розправі, зокрема цінним у випадку, коли не було інших доказів. Цим поволання наближується до доказу, яким на ділі воно не було.

4) Poma або присяга сторін і свідків відома від найдавніших часів. Спочатку мала поганський характер, потім християнізувалася. Зложення присяги було зв’язане з багатою обрядовістю. Звичайно сторони самі договорювалися, хто має зложити присягу. Після виконання тієї угоди розправа кінчалася у користь того, хто присягу виконав. Той що ’’нялся за присягу” і той, що мав ’’вести на присягу” були зобов’язані з’явитися в суді на визначений термін і виконати всякі обрядові дії. Сторона, яка не з’явилася, без дальшої розправи програвала процес. Присяга в пізніші віки відбувалася в церкві в той спосіб, що присяжник відчитував або повторював відчитану ”роту” присяги. Коли обі сторони ’’бралися до присяги”, суд переводив пьосування і жереб (”лес”) визначував, кому слід присягнути.

6. Вирок і його виконання

Після закриття розправи суд видавав вирок, званий декретом або сказанням. Інколи в литовсько-руській добі копні суди, не закінчуючи розправи, передавали справу до вирішення городському судові, під постійним доглядом якого вони й оставали. Сторона, яка виграла процес, могла вписати його в книги городського суду.

Екзекуція вироків громадських судів належала раніше безсумнівно до них самих. Але згодом, у литовсько-руській добі, копні суди втратили змогу примусити довжника виконати вирок, і право екзекуції перейшло на пана, коли довжникбм був його підданий, а у всіх інших випадках — на городський суд.

Апеляції на вироки громадських судів спрямовувано в ранніх віках до княжого суду; в литовській добі — до суду городського, в окрузі якого відбулася копна розправа. Городський суд міг вирок потвердити або скасувати й передати копному судові для нового розгляду. B добі Гетьманщини ролю городських судів перейняли суди отаманів і суди сотенні, до яких йшли відклики від ухвал копних судів.

ЛІТЕРАТУРА

Джерелом звичаєвого процесу було очевидно звичаєве право, зване в пізнішу добу ’’давнім копним звичаєм”, "стародавними уставами копними” або прямо "копним правом”. Є підстава думати, що копні суди послуговувалися також нормами загальнообов’язуючого права.

Література предмету доволі велика й різноманітна. 3 найважніших праць треба назвати такі:

Степан Борисенок. Звичаєве право Литовсько-Руської держави на початку XVI в. Праці Комісії для виучування історії західно-руського і українського права, вип. 3, ВУАН, Київ, 1928.

E. M. Єзерський. Вплив звичаю на судову практику. Праці Комісії..., вип. 2, ВУАН, Київ, 1926.

Ростислав Лащенко. Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій.

Збірник Правничої комісії НауковогоТовариства ім. Шевченка, вип. 1-2, Львів, 1926-27.

Ярослав Падох. Ґрунтовий процес Гетьманщини. Союз Українських Адвокатів, Львів, 1938.

Андрій Яковлів. Українське звичаєве процесуальне право. Український Вільний Університет, Прага, 1931, Про копні суди на Україні. УВУ, Прага, 1930. Іринарх Черкаський. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI-XVIII вв.

Праці Комісії... вип. 4 і 5, ВУАН, Київ, 1928.

Звідомлення про відрядження до Харкова. Праці Комісії... вип. 6 Київ, 1928. Звідомпення про командирування до Чернігова. Праці Комісії..., вип. 3, Київ, 1927. Поволання над трупом забитого. Праці Комісії..., вип. 1, Київ, 1925.

2. ҐРУНТОВЕ (МЕЖОВЕ) СУДІВНИЦТВО 1. Загальнізауваги

Процесуальне право ранніх часів було незрічниковане: були одні суди й один процес у всіх справах. Згодом з розвитком суспільства і його потреб народжувалися окремі процесуальні норми для справ цивільних, і карних, а в межах цього двоподілу, зокрема для справ цивільних, особливі форми процесу для особливих справ. Так народився процес ґрунтовий, а з ним і нові, спеціялі- зовані судові органи для ґрунтових справ.

Причин для цього, зокрема в хліборобській Україні, було чимало. Ґрунтові справи вимагали виїзду суду на предмет спору, себто ґрунт, та досвідчених суддів для розгляду складних ґрунтових справ. До того число ґрунтових спорів було таке велике, що вимагало для їх розгляду й поладнання окремих осіб і окремих процесуальних норм. Однією з них була вимога швидкого проведення ґрунтових процесів, зокрема в гарячий час польових робіт, щоб не відтягати хліборобів від праці, важливої для всього населення.

Про те, яке було зрозуміння для ґрунтових процесів і їх задовільного й можливо скорого поладнання, свідчить знаменна постанова славетного кодексу права Гетьманщини, ’’Права, по котрому судится малороссійскій народ” з половини 17-го сторіччя, в главі 29-ій:

”Во время косовичное или жатвенное пахарей никакой судь призивать не имъеть, кромі важнихь и кримінальнихь діль, которие не терплять времени, да и вь протчие времена давать имь судь скоро, какь возможно, чтобь чрезь продолженіе суда не послі- довало имь вь полевихь и домовихь работахь упущеніе, вь долж- ностяхь же имь надлежащихь не било бь остановки”.

Очевидно при такій високій оцінці хліборобських справ й потреб була не лише зрозумілою, але й невідхильною постанова, що ґрунтові справи ’’требують разбора не общими судами, а судомь спеціяльнимь”, а з ним і окремих процесових норм, а то й спе- ціяльного процесу.

2. Суди

Про зрозуміння для цієї потреби знаходимо сліди в ранню княжу добу, головний правний збірник якої, ’’Руська Правда”, поміщує низку постанов для охорони земельної посілости й зокрема меж, порушення яких було загрожене карами. Ці постанови стверджують окрему дбайливу опіку держави ґрунтовими справами, що дає підставу думати, що вже в той ранній час могли виробитися окремі норми для полагоджування ґрунтових спорів, зокрема межових.

У наступну питовсько-руську добу ґрунтові справи й спори полагоджував спочатку великокняжий суд асесорський, а потім суди підкоморські, які занималися виключно розглядом межових спорів. Справи вели підкоморії і коморники, яких звали також межовими суддями й підсудками. Це були суди постійні, по одному в кожному повіті.

B добу Гетьманщини утворилася нова система козацьких судів і ґрунтові справи вели ці суди, а передовсім генеральний суд при помочі комісарів — межових суддів, яких визначувано з-поміж генеральної, полкової й рідше сотенної старшини. Після великої судової реформи, що її провів у роках 1760-63 гетьман Розумов- ський, привернено давню систему судів, сперту на Литовський статут, тому й називану ’’статутовою”, і ґрунтові справи стали вести нові підкоморські суди. Вони проіснували в цілості до 1783, а частинно до 1842 року.

Реформа ця, проведена під кінець Гетьманщини, знову передала вирішування ґрунтових справ у досвідчені руки постійних підкоморіїв, які до того були обирані довічно. Це була щаслива зміна, бо до того часу справи розбирали іменовані ad hoc, часто недосвідчені, межовики.

Суди, які вели справи ґрунтові й сам процес в різні доби, мали різні назви: найчастіше називали їх судами межівничими або ме- жовщищими, польовими, підкоморськими й комісарськими. B литовсько-руській добі вони були призначені, за польськими взірцами й за Литовським статутом, вирішувати лише межові справи, але вже у добу козацьку обсяг їх діяльности поширено на всі ґрунтові спори. Згадують про це ’’Права”, які до компетенції межовиків зараховують спори ”о земляхь, грунтахь и протчихь угодіяхь о межу спорнихь и о другихь земскихь ділахь” (глава 17, артикул 1, пункт 1, стор. 492). Ha другому місці цей кодекс уточнює цю компетенцію словами: ”Во всякихь спорахь за землю и за межи” (арт. 1, п. 2, стор. 495). A коли в 1763 році заведено в системі козацьких судів окремі підморські суди, звані по традиції ме- жовничими (межовщищими), універсал, яким їх проголошено, подав, що їх завданням є розбирати спори ”за земли и рубежи”.

Отож немає сумніву, що, не зважаючи на вузьку, можна сказати, завузьку назву цих судів, як межових, на ділі в козацьку добу вони були судами ґрунтовими і що вже в тій добі процес був не лише процесом межовим, але ширшим — земельним або ґрунтовим. Тому ця назва видається найбільш оправданою.

3. Судді, їх обов’язки й права.

Про ґрунтові (межові) суди й суддів були короткі згадки при огляді судів усіх трьох діб. До сказаного слід додати деякі точніші інформації, зокрема з найцікавішої й найближчої для нас козацької доби, яка до того була найбільш ориґінальною, народженою в огні революції.

Межовими суддями ("межовщиками”), яких до реформи Po- зумовського призначав гетьман чи з його відома Генеральний суд, а після реформи обирано ’’вольними голосами”, тобто через ”ус- мотреніє” (яке все ж таки мусіло одержати "опреділеніе” звичайно гетьмана), могли стати мужчини не молодші 25 і не старші 70 років, з повнотою громадських прав і чеснот, отже віруючі, добросовісні православні християни, не викляті, не новохрещені, завжди тверезі, народжені законним подружжям, у повноті духовних і фізичних сил. Вони мусіли бути грамотними й ознайомленими з правом ("искусніи вь правахь”), ’’помістні” й ’’постоянні”, тобто осілі й власники нерухомого майна. Крім того була вимога політичної ’’благонадьожности” (’’добрій и вь вірности не подозрительніи”) та приналежности до козацького стану, бо ’’посполитого званія людей” на уряди не дозволено вибирати.

Після ’’усмотренія і опреділенія”, званого також ’’избраніемь и произвожденіемь вь чинь”, межовик складав присягу за встановленою формою, в якій м.ін. присягав, що вірно сповнятиме свої судейські обов’язки, а зокрема ”вь слушаніи оть обоихь сторонь споровь и сказокь ихь и свъдительствахь людских, вь діланіи нових, и вь поновленій старихь межей и копцовь, и вь записиваніи всего того, такожь и вь протчихь повіраемихь мнъ ділахь ничего болше не смотръть, токмо святой справедливости, не опасаясь гнъва и погрожокь ничіхь, никакихь же взятковь не взимая, даровь не принимая, ни на посули и обітници не взирая, но единого Господа Бога предь очима имія, тою жь справедливость и правду Его святую сохранять должень буду”.

Присягу складано в церкві на Євангелію у присутності священика перед виїздом на ґрунт. Коли ж межовик був обраний на постійного ґрунтового суддю, складав ще другу урядничу присягу на вірне виконування своїх обов’язків, які згрубша вичислено в тексті присяги. Діяв тут мабуть вплив польського права, яке вимагало подвійної присяги урядовців.

До реформи козацького судівництва звичайно іменовано до кожної справи одного межовика, виїмково більше, уряд яких кінчався після завершення даної їм до розгляду справи. Після реформи, коли заведено сталі підкоморські межовничі суди, встановлено число межовиків при сотенних і маґістратських судах по одному, при полкових по два, а при генеральному суді одного головного і чотирьох йому підчинених — разом п’ять.

Уряд межовиків по реформі був доживотний, але при нездат- ности до праці із-за старости, слабости чи каліцтва їх звільнювали з уряду з підвищеннямчину. Причиною звільнення могли бути закиди невідповідного поступовання, а то й поповнення каригідного вчинку.

Обов’язками межовиків було передовсім судити ”за совість і по правам”, якомога швидко, згідно з обов’язуючим правом, а коли не можна було знайти відповідну норму, то шляхом аналогії з іншими християнськими правними системами. Судді мали працювати без- переривно ’’позбігу снігу в землі-по випад снігу”. До їх обов’язків належало встановляти спірні межі, ставити граничники й кіпці та крім процесових чинностей допомагати в справах неспірних, як відновлення меж тощо.

До прав межових суддів належала особлива охорона права, яка прислуговувала взагалі суддям. За зневагу суду була кара щонайменше шість тижнів арешту, за поранення відтинали руку, за вбивство — четвертували.

Судді-межовики могли дістати від свого суду інструкції, що і як слід у часі виїзду на ґрунт вчинити. Звичайно вони користувалися правом вирішити справу остаточно, а навіть виконати свій вирок хіба що дана інструкція на це їм не дозволяла, а зокрема, коли були вислані тільки для слідства, а не для вирішення справи.

Після реформи Розумовського не знаходимо таких обмежень суддів-підкоморіїв. Це був наслідок довгої боротьби проти в'язання рук межовиків, які, на ґрунті були здатні видати більш справедливий вирок, ніж судді, що не були на предметі спору. Але й вони нерідко зверталися до вищих судів, а то й до гетьмана по ’’премудру рейментарскую резолюцію до мудрого респекту”.

3 особливостей межових процесів треба назвати інституцію міждержавних межових суддів, які розмежовували територію України і сусідніх держав та устійнювали в цей спосіб державні кордони.

4. Сторони й заступники

Подібно як у загальному процесі, позовника називали челобитчиком, істцем (іск — це правіж), жалоблива сторона, з польської —повод і з латинської — актор. Позовником був той, ’’которий на кого в какомь небудь искъ своемь челобитье или жалобу приносить”. Пізваного називали одвітчиком, пізваним, отпірною, од- водною або обжалованою стороною, на яку ”в суді челобитье или жалобу оть челобитчика приноситься”.

Стороною у процесі міг бути кожний, хто мав судову здібність.

Ii не мали невільники, позбавлені чести й викляті. Але не всі, які мали судову здібність, тобто здібність бути стороною в процесі, мали процесуальну здібність, тобто право виступати в суді у власнім імені. Тієї здібності не мали неповнолітні, жінки, піддані, прив’язані до землі, умово недужі, деякі фізично пошкоджені й марнотратники. Повнолітніми вважалися мужчини, які закінчили 18 років життя, а жінки — 14 років. Інколи допускали до суду 13-літніх жінок, а навіть молодших, якщо жінка вийшла заміж. Але й тоді жінка мусіла мати опікуна, яким був батько, для заручених — наречений, для заміжних — муж. Лише вдова мала судову й процесуальну здібність і могла сама виступати в суді у своєму імені і в імені своїх дітей.

Заступників у процесі називали адвокатами, пленіпотентами, патронами, прокураторами й повіреними. Вперше назву ’’адвокат” зустрічаємо у ’’Правах”. B Литовському статуті вживано означення прокуратор, або з польської — умоцований. Це було тому, що адвокатом називали війта сіл і міст, заснованих на магдебурзькому праві.

Заступником була особа, яка ”вь чужомь ділі сь порученія чіего вмісто его, вь суді обстоюеть, отвіствуеть и росправляєтся”. Від адвоката вимагався високий моральний і професійний стандарт. ’’Права” з’ясовують його так: ’’Яствуеться, что повіреннимь бить не что другое есть, токмо пособствовать ближнему вь его нужді и служить справедливости”.

Повновласники були професійні, заприсяжені й випадкові не- заприсяжені, визначені сторонами і призначені судом, а щодо обсягу їх уповноваження — генеральні або спеціяльні. Вони були зобов’язані пред’явити судові письмове уповноваження, зване ’’вірчое челобитье”, або коротко "вірча”; інколи допускали повновласників на основі усного уповноваження.

Адвокати мусіли бути людьми незаплямованої минувщини, християнами (не-християн допускали до заступства нехристіян) і бути, як правило, власниками земельної посілости, але, одержавши письмове уповноваження, уповноважений міг бути й ’’безґрунтовим”. У польському праві адвокат мусів бути ”бене натус і поссесіонатус”. Цієї першої вимоги не знало тодішнє українське право. Адвокат мусів бути мужчиною. Дехто твердив, що могли бути й жінки (Чубатий), але це не знаходить потвердження у документах, тим більше, що жінки переважно не мали навіть процесуальної здібнос- ти. Помилка, мабуть, зайшла на підставі невідповідного читання постанови ”Прав” глави 8, арт. 8, п. 2, де написано, що повіреними не можуть бути також ”жени неволнии и проклятии правилно от архиєрея”. Треба думати, що помилка зайшла із-за того, що між ”жени” і ’’неволнии” бракує протинки (коми) та що ’’Права” виключають від адвокатури жінок, невільників (які в той час були ще на Україні) і виклятих церквою.

5. Позов

Ґрунтовий процес розпочинався, як і інші роди процесу, від внесення позву, згідно з засадами диспозитивности й скарговости, яку визнавало право Гетьманщини. До позву входили: а) ’’жалоба", звана також ’’челобитна”, ’’челобиття” і ’’доношеніе” та б) окреме письмо, "позовний указ”, який висилав суд, одержавши ’’жалобу”, до пізваної сторони з візванням станути перед судом.

Вказаним було упімнення пізваного перед внесенням скарги, але воно не було обов’язковим. Зате у процесах за порушення спокійного посідання треба було ще перед внесенням позву скласти протест, опротестовуючи факт порушення або позбавлення спокійного посідання. Позовник мав ’’опротестовать, і записать, і сторонними людьми освидітельствовать знаки насилія, если какіе будут, показать” і цей протест скласти в суді місця доконання факту порушення. Щойно після цього можна було внести позов до відповідного суду, але не пізніше, як протягом 10-ох тижнів після порушення посідання, та долучити до нього цей протест.

Позов вносилося до рук судового писаря, який вписував у судову книгу дату його внесення і порядкове число. У позві треба було подати інформації про обі сторони, жалобу, ”по пунктам” докази й домагання позву. Писаний позов лише частинно випер зі судової практики раніше панівний позов усний.

Після внесення позву судді на неявнім засіданні перевірювали справу й, визнавши себе властивими її розглянути, визначували реченець розправи і взивали сторони до явки. Це судейське ”опре- ділення” писар виписував на позві, а судді підписували ("закрепу дають”) і видавали позовний указ, що відповідав римському цітаціо (citatio). Було це судове письмо, яким суд повідомляв пізваного про справу й взивав його прибути на розправу, подаючи домагання позву й реченець розправи. Цей указ доручувано позовникові, який був зобов’язаний його вручити пізваному. B ґрунтових процесах позовні укази видавали також межовики. Коли суд передавав справу до попаднання межовикам, вони видавали від свого імені нові укази, повідомляючи в них про реченець розправи, яка мала відбутися на місці спору, й закликаючи обі сторони прибути на розправу з усіми свідками та іншими доказами.

6. Розправа

Розправа починалася викликанням справи в черзі її внесення. Ґрунтові справи під час польових робіт розглядувано поза чергою. Процес був змагальний. По виводах одної сторони, друга мала право їх заперечити або вияснити та подати свої виводи, що називалося ’’контроверсіями”. Після з’ясування скарги йшла оборона пізваного, відповідь позовника й ’’оправдання” пізваного. Заки пізваний приступив до мериторичної оборони, що називалося ’’збиванням позву”, повинен був подати всі формальні закиди проти позву, звані ’’ізвиненіями”, наприклад, брак леґітимації у позовника до внесення позву, невластивість суду, недопустимість судової дороги тощо. Щойно після розглянення й вирішення цих закидів слідувала властива оборона пізваної сторони, звана "одвітом”. Ha цей ’’отвітний допрось” пізваного відповідав позовник у т. зв. ’’улика істцева” або "обличеніе”, на яке пізваний мав змогу дати своє ’’оправданіе”. Часто щойно у цьому пункті розправи суд передавав справу межовикам, які мали розглянути її на місці спору. Суд давав їм свою ’’інструкцію”, як слід повести справу. Межовики після цього видавали свої позовні укази, визначуючи час розправи на ґрунті. Закінчивши розправу, вони видавали своє рішення. B потребі вони могли відкласти розправу й звернутися до суду, який їм передав справу, по т.зв. резолюцію, тобто вияснення чи поучення.

Процес Гетьманщини знав інститут інтервенції. До спору могла долучитися третя особа, яка вносила до суду, який розглядав справу, свою челобитню, подаючи, що предмет спору чи правіж належить не сторонам, але їй. Суд розглядав це твердження, переводив докази й присуджував правіж тому, хто мав сильніші докази.

7. Докази

Суд допускав докази обох сторін за вийнятком присяги, на зложення якої дозволяв тільки одній стороні, а саме тій, якої докази уважав сильнішими. Дуже важливою обставиною у ґрунтових процесах був факт посідання предмету спору. При рівних доказах ближчою до присяги була сторона, яка посідала спірний ґрунт чи річ. Була це засада, яку, між іншим, визнавало польське право і яка стверджувала, що "domniemanie prawa jest za posiadaczem”. Ця засада була сильніша, як загальна засада, що ближчим до доказу є пізваний. Її знало ще римське право: beatus possidens — щасливий посідач.

Були відомі докази, які мали повну силу, й напівдокази, які для повноти своєї сили потребували інших, наприклад, один свідок мав значення тільки побіч присяги сторони. Були відомі такі докази: признання, документи, свідки, присяга сторони, оглядини й речеві докази та допити за поміччю мук. У ґрунтових процесах шляхом практики утворилася за своєю вартістю така черга доказів: признання документи, оглядини предмету спору й речеві докази, свідки, присяга.

Признання сторони, якщо було добровільним, уважалося най- сильнішим доказом. Після признання суд не допускав інших доказів, бо, як подано в ’’Правах”, ’’Всякого своезволное самого на себе признание лучшимь есть доводомь, паче всего світа свідительства”.

Документи були публічні й приватні. Найважнішими були царські грамоти, привілеї й укази, королівські дипломи, консенси і конфірмації, гетьманські універсали, судові присуди, інші письма судових канцелярій. Ці публічні докази та правно зладжені заповіти останньої волі й контракти купна-продажі та дарувальні грамоти, вписані в городські книги й урядові виписи з тих книг становлять повний доказ і суд не допускає проти них інших доказів ні зі свідків, ні з присяги, хіба що є закид щодо їх автентичности. Коли немає таких документів, суд допускає доказ з приватних документів.

Свідки. Існував обов’язок свідчення. Коли сторона пропонувала доказ із свідків, суд кликав їх на розправу й міг примусити їх зізнавати під загрозою арешту. Кажуть "Права”: ”Чин свідителя есть явний и честний, а оть честного нихто отрицатись не должень”. Були свідки урядові, як возні, й свідки звичайні. Свідки-старожили виступали майже в кожному ґрунтовому процесі. Вони репрезентували публічну опінію й були радше знавцями, ніж свідками. Вони розповідали межовикам про місцеві обставини, вказували старі межі тощо. Ix звали ’’старци обчии” та ’’старинні люде”.

СвідкаМи могли бути особи між 14-70 роками життя, некарані, християни; жінки могли зізнавати, коли не було свідків-мужчин. Звичайно вимагали 2-3 свідків, бо ’’голось єдиного — голось никакий”. У ґрунтових справах вимагали більше свідків — сім, дев’ять і більше. У давньому польському праві вимагали шість свідків. Зізнавали звичайно після заприсяження; грамотні, могли скласти судові свої заяви на письмі.

У ґрунтових процесах суд допускав найперше докази з документів, потім оглядав предмет спору і межові знаки, а відтак переслухував свідків. Потім, визнавши докази однієї сторони достовірнішими, а саме ті, ”чиї листи (документи) ліпшие, знаки граничние надежнійшие, и свідки праведнішие”, допускав цю сторону до вирішного доказу з присяги, заприсягаючи її ’’самочварть” разом з її трьома свідками, що їх противна сторона вибирала з-поміж її свідків.

Варта підмітити, що коли в українському ґрунтовому процесі більшу увагу приділювалося документам, у процесі польському більшу ціну мали свідки.

Присягу сторони, як було сказано, у ґрунтових спорах переводив суд разом із її свідками, на чому звичайно закінчувалася розправа. Доказів самих свідків не вистачало. Коли сторона не мала свідків, але мала документи, суд міг її допустити до присяги. Вага присяги вирішна, бо присяга — це ’’крайний права доводь”. Коли суд вагався котру сторону допустити до присяги, сумнів вирішував жереб.

Огпядини й речвві докази були необхідними для видання справедливого вироку. Суд оглядав разом із свідками й старожилами граничні знаки, які розмежовували сусідні ґрунти. Знаки були природні, які знала вже ’’Руська Правда”, як межові дерева, яри, ріки, або штучні: польові й бортні межі, тини, грані. Найбільш вживаними межовими знаками були копці, а також нарізи й над- палення на деревах і рови.

Допити на муках були уживані виключно в карних справах, тому їх у процесах межово-граничних не зустрічаємо.

8. Присуд

’’Судова тяжба”, себто процес, кінчався звичайно присудом, який у нашому давньому праві називали декретом, приговором, вироком, судовим сказанням або рішенням та сентенцією.

За стилізацією ”Прав” присуд був ’’спорного между сторонами діла рішеніе вь суді, оть судей сочиняємое, которимь одну оть тіхь сторону оправляють, а другую обвиняють”. Отже сторона, яка виграла справу, була судом ’’оправлена” чи оправдана й одержувала "оправу”, а противна сторона була ’’обвинена”, або ’’ставала переконана правомь”.

Суд видавав присуд після переведення розправи. Коли сторона не станула тричі на звичайному терміні, або й раз на терміні завитому, суд, перевівши докази присутньої сторони, видавав заочний вирок. Коли суд признав одній стороні право скласти присягу, а друга сторона проти цього заклала апеляцію, суд мав обов’язок відкласти присягу до часу вирішення апеляції. Вироки були короткі або довгі, коли суд до тексту присуду додавав його мотиви, а то й перебіг процесу.

Вирок видавав або межовий суддя, коли йому віддано справу до "фіналної децизії і розправи”, або суд, який передав справу межовикові для ’’слідствія” застерігаючи собі видачу ’’рішенія”. Коли межовик видавав заочний вирок, висилав його до загального суду для затвердження. При апеляції суд висилав на ґрунт інших межовиків, які або затверджували попереднє рішення, або видавали нове, яке підлягало потвердженню суду, який їх вислав на розслід справи. Але тенденція йшла в напрямі надання межовим суддям повної юрисдикції, на що вказує погляд гетьмана Розумовського, висловлений в ґрунтовому спорі, який вирішив гетьманський суд і проти чого внесено апеляцію до Колеґії закордонних справ у Москві. Гетьман інформував Колеґію, що ’’Рішенія коммисаровь иміють такую же силу, какь и рішенія подкоморихь, так, что вь рішеній земельних споровь коммисарами, никакой отміни малороссійскому правному порядку ніть”.

Перевівши розправу, суд міг ствердити, що ’’большихь доводовь не потребуеть” і ”по раді товариской вглянувши у право”, видати присуд. Коли суддів було більше, вирішувала більшість голосів. Зустрічаємо згадку про можливість судді закласти "вотум сепа- ратум”. У ґрунтових справах межовик негайно виконував виданий вирок, а саме розмежовував спірні ґрунти, визначував границі й позначував їх знаками тощо.

При кінці присуду, подібно, як при заключенні угоди, по- міщувано постанову про т.зв. заруку. Була це судом наложена кара на випадок порушення вироку, або угода сторін щодо суми, яку сторона, що порушить вирок, буде зобов’язана заплатити.

B раніших часах була відома ще оплата від вироку, звана ’’пересуд” або пересудок, яка нагадує ’’памєнтне” у польському процесі. Згодом її не вимагали. Присуд проголошувано зараз після закриття розправи, або не пізніше трьох днів і вписувано до судових, межових книг. Сторона, яка виграла процес, для додання більшої поваги вирокові, могла прохати гетьманський уряд видати на виграні ґрунти гетьманський універсал.

9. Відкличні засоби

Були відомі три засоби для оспорення присуду: апеляція, скарга на суддів і зновлення.

Апеляція відома ще як протест, протестація, апеляційне че- лобиття і ін. Останнє означення зокрема часто зустрічається при відкликах у ґрунтових справах. Навіть "Права” подекуди протиставляють апеляцію "челобиттю на межовиків”. Була для цього поважна причина, бо правна природа апеляції у ґрунтових справах була інша, як у других справах. Апеляційний суд з природи речі звертав більшу увагу на збереження в часі розправи формального права, ніж права матеріяльного. He бувши на місці спору, апеляційний суд рідко мав змогу перевірити мериторичну слушність вироку й поступовання межовиків. 3 тієї причини він не міг змінити присуду суддів межових, але міг або затвердити вирок, або скасувати й передати іншим межовикам до поновного розгляду справи знову на місці спору та видання нового вироку. Подібне поступовання знаходимо в праві інших народів.

Були численні вимоги для внесення апеляції як щодо часу її заповідження, так і внесення. B деяких справах апеляція не була дозволена, наприклад, у дрібніших сільсько-хліборобських справах за спаш, зрубання дерева, зайняття худоби на чужому ґрунті тощо. Заповісти внесення апеляції треба було зараз після проголошення вироку й то в присутності противної сторони, але, на прохання, суд міг відкласти реченець заповідженя до десяти днів. Внести апеляційну скаргу треба було від 15 днів до 6 тижнів залежно від суду, до якого йшла скарга.

B скарзі треба було подати підстави фактичного й правного характеру. Найчастіше спирано апеляцію на тому, що присуд або ’’приговорь є правамъ и справедливости противний”, себто є противний обов’язуючому праву та почуттю справедливости. Але закиди проти присуду не могли вносити до справи нічого нового (латинське nihil novi), що апелюючий міг подати в часі ранішого переведення. Після заповідження апеляції припинювалося виконання оспореного вироку.

Як було вже згадано раніше, апеляційний суд у ґрунтових процесах або затверджував вирок, або його касував і передавав справу до розгляду іншим межовикам, висилаючи їх на спірний ґрунт, щоб вони перевели розправу наново. Цікава постанова: вони вели розправу в присутности попередніх межовиків. У цьому була глибша причина: не лише бажання скористати з досвіду, здобутого ними в попередньому переведенні. Перші межовики були до деякої міри зацікавлені у затвердженні їх рішення, бо коли другий суд змінював перший вирок, на них спадав обов’язок заплатити апелянтові його процесові кошти й втрати. Іншими словами, вони ставали наче додатковими сторонами в апеляційному процесі.

Це саме грозило межовим суддям при другому відкличному засобі, а саме при внесенні стороною, невдоволеною присудом, скарги на суддів, яку називали "визовом кь очному мовенью".

Сторона, яка почувалася покривдженою присудом, могла замість апеляції визвати суддів ”на очевистую річь” або до ’’очного мовенья”. 3 того часу розправа неначе припинювалася до закінчення цієї нової справи між покривдженим і суддями. Звичайно це визвання суддів ставалося після проголошення присуду або на початку екзекуції вироку. 3 цією скаргою припинювалася вико- нальність вироку. Пошкодована сторона була зобов'язана після зголошення скарги внести її до вищого, звичайно до генерального, суду, який виготовляв нові позви, подібно як це було раніше. Возний доручав позви заскарженим суддям, які, як пізвані, були зобов’язані прибути до суду на визначений час. Це поступовання давало змогу протягати справи без міри, бо не було визначеного реченця, коли позви мали бути підняті в суді й доручені ранішим суддям, а в міжчасі вирок не ставав правосильним.

Коли судді являлися перед судом, відбувалася нова розправа, і коли суд вирішив, що поступовання й вирок заскаржених суддів не були згідні з правом і справедливістю, то це й вирішувало ранішу справу, тобто головний процес.

Третім засобом відклику від виданого вироку було зновлення поступовання. Різнилося воно від апеляції та скарги на суддів тим, що прислуговувало сторонам після правосильного вироку. Суд допускав зновлення тоді, коли сторона подала нові докази, про які раніше не знала і яких не подала судові й вони не були розглядані. Ці докази мали б доказати, що виданий судом вирок є неслушний. Часто зновлення спиралося на закиді, що противна сторона, або й власний адвокат вжили підступу, який довів до несправедливого вироку. Коли суд давав віру запропонованим доказам, уневажнював попереднє поступовання разом з присудом і видавав новий, присуджуючи тому, що виграв від попередніх суддів крім правежу теж усі його витрати в обох процесах. Коли зновлення переведено перед видачею вироку, суд уневажнював ранішу оспорену ухвалу. Крім уневажнення вироку пошкодований міг домагатися привернення справи до первісного стану, незалежно від стадії, в якій процес тоді знаходився.

ЛІТЕРАТУРА

Л. Грабина. Еволюція стародавньої техніки межування на Україні. Записки Української Господарської Академії, том. I, вип. 2, Подєбради, 1929. , Межова справа на Україні за Козаччини (1648-1764). Записки УГА,

том 3, вип. 2, Подєбради, 1931.

----------------------- , Ґеодезійниі фраґменти на Україні і їх упорядкування. Записки

УГА, том 2, вип. 2, Подєбради, 1931.

M. Paciorkowski. Regula proccesus granicialis... Ченстохова, 1749.

Stoslaw Laguna. O prawie granicznym polskim. Plsma S. Laguny. Варшава, 1910. Ярослав Падох. Ґрунтовий процес Гетьманщини. Накладом Союзу Українських Адвокатів, Львів, 1938.

3. ДУХОВНЕ СУДІВНИЦТВО

Окреме, незалежне церковне судівництво не було НОВИНОЮ B Україні-Гетьманщині. Від ранніх часів Київської держави Церква мала власну адміністративну й судову автономію. Вона зберегла її також після 1648 року разом із розлогими земельними посілостями, у яких виконувала свою судову владу. Підчинена царгородському патріярхові, вона ще довго після Переяславського договору наполегливо, хоч із змінним щастям, боролася за свою традиційну незалежність.

Судова юрисдикція простягалася не лише на справи віри, але й на цівільні і частково кримінальні справи у відношенні до священства, чорного й білого і до чималого кола т.зв. церковних людей. Юрисдикцію цю виконували духовні суди, які спиралися на постанови ’’Номоканону”, ’’Правил св. Василія Великого” й ’’Звитку Ярослава”.

Система духовних судів спиралася на суди протопопів, суди епархіяльні, єпископські чи владичі й консисторський суд київської митрополії.

Протопопський суд складався з протопопа, який ним керував, і з його співробітників. Суд встановляв, чи в окремих випадках справа підпадає під юрисдикцію духовних судів і яких та розглядав менші справи, зокрема подружні, відсилаючи поважніші до суду єпископського.

Поважніші справи, особливо справи віри й моралі, важности шлюбів і розводів і т.п. та відклики від нижчих судів розглядали суди єпископські, які складалися з єпископа, його вікарія, членів консисторії, ігуменів манастирів й нерідко інших представників духівництва.

Відклики від єпископського суду йшли до суду консисторського, який складався з монашого священства, а саме двох ігуменів і п'яти ієромонахів. Суд вирішував найважливіші справи Церкви, зокрема остаточно рішав у справах розводів.

Багатим джерелом відомостей про духовну юрисдикцію є ’’Права, по которим судится малороссійский народ”.

4. ІНШІ СУДОЧИНСТВА а. Цехове

3 ранніх часів існували на Україні ремісничі цехи, які користувалися давніми привілеями деякої автономії, включно до судової. B Гетьманщині ці привілеї були збережені, тим більше, що цехи мали поважне значення для державної адміністрації, а зокрема війська. До давніх привілеїв цехам прибули нові — гетьманські та полковничі. Про збереження давніх і утворення нових цехів клопоталися маґістрати міст, які мали права, сперті на магдебурзькому, німецькому праві.

Засідання цехових судів відбувалися під проводом цехмістра та старших цеху, здебільшого на загальних зібраннях членів цеху. Засяг компетенції цеху встановлювали тексти привілеїв, на основі яких постали цехи. Звичайно до неї належали професійні справи, зв’язані з ремеслом, яке репрезентував цех, непорозуміння між членами цеху, збереження цехових інтересів і внутрішньої дисципліни, цехової солідарности і цехових моральних засад. За порушення інтересів цеху, нечесної конкуренції й непослух владі цеху були передбачені кари включно до ув’язнення, грошевих кар і виключення з цеху.

б. Ярмаркове

Під кінець XVII століття, внаслідок зміцнення економіки краю, зокрема крайової й міжнародної торгівлі, виникнули два нові партикулярні суди, а саме ярмарковий і митний.

Ярмарковий суд був судом для швидкого розгляду й вирішення спорів, що виникнули в часі ярмарків у головніших торговельних центрах. Суд переводив визначений полковим судом старшина, часто полковий осаул й тому є погляд, що цей суд був частиною полкового суду. Суддя розглядав справи на місці й не був зв’язаний формальностями. He ведено протоколів і вироки були усні, не- списані. Ta все ж таки чи то з доручення судді, чи на вимогу сторони, вироки були вписувані до судових книг.

в. Митне

Цей суд, відомий також під назвою суду купецького, подібно як суд ярмарковий, відбував розправи на місці, тобто на граничних пунктах чи митних коморах. I цей суд постав внаслідок поширення міжнародних, торговельних взаємин Гетьманщини з чужими краями. Нам невідомий особовий склад цих судів і чи вони були самостійними, чи зв’язаними, як суди ярмаркові, з одним із існуючих державних судів. Для скріплення міжнародної торгівлі суди ці мали вирішувати справи мита і, можливо, інші, й то негайно. Є погляд, що вони розглядали й вирішували також справи, зв’язані з фінансуванням міжнародних договорів, уділенням кредиту, закупом і транспортом товарів по обох сторонах кордону тощо. Постанови суду були видавані негайно й суд допомагав у їх виконанні.

г. Суд Ніжинського Братства

Цей суд постав у другій половині XVII століття при ніжинській церкві у виді братства, яке, спираючись на універсали гетьманів Виговського, Юрія Хмельницького, Брюховецького, Самойловича й Мазепи, здобуло низку важливих привілеїв, включно до власного суду. Ha ділі це братство було купецькою станицею, яку дехто порівнював із середньовічною купецькою факторією. Воно вело торговельну діяльність й імовірно вдержувало міжнародні зв’язки. Це й наближує його суд до згаданих вище судів ярмаркових і митних.

Суд складався зі шістьох суддів, що їх вибирали братчики. Вони берегли своєї незалежности від інших судів й успішно оборонялися перед намаганнями полкової старшини підчинити цей суд судові полковому.

Обсяг юрисдикції цього суду був обмежений до цивільних, зокрема купецьких справ місцевої грецької колонії і її челяді та маловажних кримінальних. B універсалі гетьмана Мазепи доручено братству у важливих справах та в справах кримінальних звертатися до генерального військового суду. I це було неабиякою концесією для цієї чужонаціональної установи, бо за правом вона повинна була бути підчинена місцевим судам, а не прямо генеральному. Після того, як у Ніжині утворився маґістрат, братство перестало існувати 1786 p.

ґ. Мирові суди

Сторони, які мали спір і не бажали звертатися з ним до суду, могли договоритися, щоб передати його мировому судові, який, не зв’язаний судовою формалістикою, міг спір полагодити швидко й без зайвих коштів. Для цього треба було списати договір, в якому сторони зобов’язувалися наперед погодитися із постановою, виданою мировими суддями й виконати її, а на випадок, коли б її не виконали, заплатити кару, яку мали встановити, видаючи постанову, мирові судді.

Суддям могли бути визначні особи, повнолітні, з незаплямо- ваною честю, вільні й без каліцтва і то такі, які знали обов’язуюче право. Справи, які вони могли розглядати й вирішувати, були цивільні й малозначні карні, тобто наслідки незначних і не злонамірених карних проступків. Судді видавали постанову й, згідно із записом на мировий суд, визначували кару, яку сторона, яка не виконала б постанови, мала заплатити другій стороні.

Проти постанови, виданої мировим судом, не було відклику. Але коли були деякі формальні закиди щодо запису на мировий суд чи виданої ним постанови, покривджена сторона могла внести скаргу до загального суду, вимагаючи уневажнення постанови. Важливими причинами оспорення постанови були: несписання запису про віддання справи мировому судові; не видання постанови на письмі; коли її не підписали мирові судді; якщо судді переступили постанови запису або не вирішили цілого спору згідно із записом та коли у постанові не подано кари, платної у випадку порушення постанови.

Коли проти постанови мирового суду не внесено скарги, або загальний суд відкинув жалобу, постанова ставала правосильною і її можна було екзеквувати при допомозі суду.

d. Третейський суд

Спорідненим із мировим судом був т.зв. третейський суд, який в потребі покликувала Генеральна Військова Канцелярія. Ставалося це тоді, коли велася справа в Генеральному Військовому Суді й сторони з власної спонуки чи на пораду суду бажали швидко закінчити цю справу переданням її до вирішення мировим судом. Мирові, третейські судді визначували членів генеральної, полкової чи сотенної старшини, або бунчукових товаришів, які були обізнані з правом. Вибір переводився за згодою обох спірних сторін.

Третейський суд вирішував переважно тіпьки цивільні справи. Винятково розглядав також легші кримінальні, які не були загрожені карою на горло. Хоч, як правило, не передбачувались апеляції, то в рідкісних випадках постанову третейського суду розглядав Генеральний Військовий Суд.

У знаменитому Козацькому кодексі "Право по которим...” відведено окремі постанови цьому судові.

5. ГОЛОВНІ РИСИ ПРОЦЕСУ ГЕТЬМАНЩИНИ[1])

Ще заки приступимо до з’ясування поодиноких рис і засад процесуальних, треба підкреслити одну дуже позитивну ознаку тодішнього правового життя, а саме заборону самопомочі. B усіх тодішніх правних кодексах цій забороні відведено окреме місце. Наприклад, ’’Права” виразно постановляють: ’’Никто изъ владънія своего, въ которое какимъ би ни естъ образомъ... вступилъ, виступить, и изъ оного изгоненимъ бить не долженъ, поки ему судомъ отъ того не будетъ отказано” (глава 14, арт. 7).

Ці постанови здебільшого були респектовані. Рідко знаходиться в актах заперечення цієї засади, а ніде не довелося нам стрінути випадку, щоб суд чи якийсь інший правний припис толерував чи санкціонував виборювання, хоч би й слушних прав шляхом самопомочі. Це свідчить про значно вироблене в суспільности почуття правовости.

Ha добро процесу, чи радше судового устрою Гетьманщини треба зачислити однородність та загальність судів. Для всіх мешканців, а навіть чужинців були одні й ті самі суди. Навіть у містах, наділених маґдебурзьким правом, справи міщан вирішувли получені козацько-міщанські т.зв. обопільні суди. Було це виявом глибокої демократичности, якою були пройняті всі суспільні кляси. Деяка, зміна наступила по реформі Розумовського, яка нав’язувала до судового устрою Литовсько-руської доби. Це невелике число й однородність судів дуже додатно відбилися на процесі, бо майже зовсім виключено такі часті деінде спори за судову компетенцію тощо. У зв’язку з цим стояв теж брак вилучень з-під судової юрисдикції. Однак рідко траплялися випадки, що гетьман наділяв поодиноких людей привілеєм підсудности тільки генеральним судовим установам.

Процес Гетьманщини був однаковий в усіх справах, так в цивільних, як і в карних, з певними незначними відхиленнями. Оскільки йде про ґрунтовий процес, то він з бігом часу набрав багато характеристичних відмін від загального процесу. Але сам був один і такий самий у всіх ґрунтових справах. Коли, наприклад, польський граничний процес ділився на процес звичайний, що обов’язував шляхту і духовних, та комісарський у справах королівських дібр, то ґрунтовий процес Гетьманщини завжди був такий самий.

Важною ціхою процесу Гетьманщини був його приватно-прав- ний характер. Суд з уряду не розглядав справи, хоч була вона цивільна чи навіть карна. Тільки з часом у найважніших карних, передовсім політичних, справах ініціятиву почала перебирати держава. Характеристичним є цілковитий брак публічних обвинувачів, званих у той час інстиґаторами. Справи в суді велися з приватного обвинувачення. Ця засада скарговости замикалася в короткій, на римський спосіб стилізованій, формулці ”безъ позву не судить”.

B судових актах, передовсім карних, знаходимо на це багато яскравих прикладів. Наприклад, коли 1690 року два новики Самарського манастиря вбили в грабунковій цілі своїх наставників- монахів, то полковий суд в Полтаві так довго не переводив над ними розправи, хоч злочинці призналися до злочину, аж ’’покиль хто починенія того забойства не одзоветься стороною актор- скою". Щойно коли за місяць зголосився представник Січи, яка вважала себе патроном того манастиря, і зажадав ’’скутечнои справедливости зъ тихъ забойцывъ” — суд перевів розправу.

У 1700 році той самий суд звільнив Юхима Різника, вбивника власної жінки, виключно через брак приватного обвинувачення. B мотивах суд це виразно зазначив.

”Судъ выдячи тое, що за убыйство ero (Різника) и инсти- гаторовъ жадныхъ немае и диты на его не настигаютъ i зъ выны вымавляютъ, полицаючи сіе забойство праведному судови Божому, даруетъ его душею и одпускаетъ на покаяніе”.

Дальшою основною засадою обговорюваного процесу була засада явности. Вже раніше була підмічена роля т.зв. громади, себто громадського чинника в процесі. Ця громада брала участь майже в усіх розправах. Кожний непозбавлений прав громадянин мав право бути присутнім на розправі, а навіть у ній брати активну участь. Певні обмеження роблено тільки з порядкових оглядів. Ця присутність на розправі, а то й у складі суду ’’множества въри- годныхъ людей и иншихъ особъ” була виразним залишком давнього звичаєвого, громадянського суду (т.зв. копа). Воно й не дивно, коли зважити, що роля звичаєвого права була не останньою до самого кінця істнування Гетьманщини.

Також чужою була процесові Гетьманщини всяка писемність. Процес був наскрізь усний. Хоч скарги і позви здебільшого писалося на письмі, однак ціла розправа відбувалася усно. Сторони з’являлися на розправу ’’персоналітер” ("особисте”, ’’очевисте”) і ’’слова въ ротъ беручи”, провадили ’’контроверсії”. Щойно потім їх записували. Певного роду виняток у строго усному процесі був наказ предкладати противній процесовій стороні відписи письм, які сторона покликує на доказ своїх тверджень.

Заслуговує на увагу також засада бвзпосередности, тісно зв’язана з засадою усности. Коли сторони з’являлися на розправу особисто, то не було місця на якихсь посередників поміж ними й судом, та й не було для цього жадної потреби. Коли й сторона мала адвоката, то брала поруч нього безпосередню участь у розправі і навіть могла справляти твердження повновласника та усунути його від розправи.

Вже була мова про те, що не було розправи без скарги по- зовника. Як від волі позовника залежало внесення позву, так і від нього та пізваного залежало багато процесових чинностей. Бо сторони могли шляхом порозуміння змінити деякі процесові норми. Наприклад, могли умовитися щодо компетенції суду, деколи щодо відрочення розправи, доказів і т.п. Суд не міг заборонити відкликати позов, не міг без згоди сторін звільнити свідка від присяги і т.д. Одним словом, у процесі Гетьманщини обов’язувала, подібно як і в інших тогочасних процесах, засада диспозитивности.

Одною з найсвітліших ціх козацького процесу був повний брак формалізму. О. Левицький писав про те: ’’Порядок и формы судопроизводства отличались крайней просторой и патріярхаль- ностью. Все, что въ предписаніяхъ Статута и Магдебурскаго права отзывалось формализмомъ или создавало почву для казуистики, было отвергнуто” (’’Очерки народной жизни”, кн. I, стор. 9).

Цей брак формалізму підкреслюють і інші дослідники права Гетьманщини. Формалізм позначувався звичайно найбільше на позві. Коли, наприклад, у польському процесі написано невідповідно одне слово в скарзі, позовник міг наразитися на програння зовсім слушного спору. Цього Гетьманщина не знала. Позов мусів замикати в собі деякі потрібні речі, але певної стисло означеної форми від позву не вимагалося. A втім на розправі можна було позов справити, доповнити і навіть змінити. I тому в судових книгах не знаходимо, наприклад, рішень про відкинення або віддалення позву з приводу його формальних недостач і недотягнень.

Подаючи характеристику процесу Гетьманщини, треба побіч позитивних його прикмет звернути увагу також і на неґативні ціхи. Звернемо увагу тільки на дві найголовніші, а саме на залежність судів та на т.зв. судову волокиту.

Залежність судів, а тим самим і залежність виміру справедливости була невідхильним випливом получення судівництва і адміністративних функцій разом, в одних в тих же руках козацької старшини. Сотник чи полковник були не тільки начальниками загальної адміністраціїїхніх округ, але також і зверхниками судів тієї території.

Це сталося шляхом звичаю по 1648 році всупереч виразній забороні Литовського статуту. Статут в арт. 2 четвертого розділу виразно деклярував розподіл судової й адміністративної влади.

"Уставуемъ, — голосить Статут, — ижъ на тые вряды, яко на судьвство, на подсудство и на писарство не мають быти выбраны духовные особы, а ни кашталянове, маршалки и старостове судовые, а ни подкоморые, войские, а ни хоружие земские дворьные и повътовые, и никто таковой, который бы иньшимъ врядникомъ земскимъ былъ”.

Була це нещаслива зміна того ладу, що раніше існував на Лівобережній Україні. Вона тяжко пімстилася на вимірі справедливости, зокрема в пізніших роках XVIII ст., коли самоволя старшини почала щораз частіше переступати звичайні межі. Зміна на краще прийшла щойно з реформою гетьмана Розумовського.

Другою найважнішою болячкою судівництва Гетьманщини було проволікання розправ. Полишаючи на боці повільність у пола- годжуванні спору в одній і тій самій інстанції, причинилося до цього неозначене число апеляцій. Одна справа могла переходити через десяток різних судів, від найвищих до найнижчих судових інстанцій. Учений Сергій Шамрай обчислив на підставі судових актів, що нормальний процес тягнувся в одній інстанції пересічно 5 літ, а при апелюванні 10-15 літ. I тому не дивно, що майже всі джерела права й процесу Гетьманщини переповнені наріканнями на судову волокиту. Зате дивно, що мимо цього ні один з гетьманів не зважився зреформувати цей стан, а навіть ’’Права” не обмежили числа апеляційних інстанцій. Є це доказ шкідливого консерватизму або рідкої безрадности.

6. СУДІВНИЦТВО ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

1. Загальнізавваги

Ha окрему увагу заслоговує судівництво Запорожжя, цієї автономної території України, якої судоустрій спирався на своїй окремій ориґінальній адміністративній організації, бо й Січ, подібно як рання Гетьманщина, не зуміла відокремити судової влади від влади адміністративної. A може й не могла з уваги на свій мілітарний характер.

Запорозька Січ не мала свого писаного права й на диво не

залишила ніякого правного збірника норм загального та, зокрема, судового характеру за чималий, тристалітній час свого існування. Весь цей час вона керувалася нормами звичаєвого права й традиції.

До того січові суди щойно під кінець існування Січі почали списувати протоколи зі своїх засідань.

Окрема державно-адміністративна структура, складне політичне положення й зокрема змінливе відношення до Гетьманщини й сусідніх держав, піддали Січ і її адміністративний, а зокрема судовий устрій сильним чужим впливам, що не допомогало утворенню тривалих норм і їх кодифікації. Уже поверховий дослід судового права Січі, зокрема права карного, виявляє побіч ориґі- нального власного звичаєвого права, великий вплив Литовського статуту та поширеного в цілій Україні права німецького, званого маґдебурзьким, а за їх посередництвом прав західньо-европейських.

До них прилучились впливи права орієнтального, зокрема татарського, особливо помітні на широкому вахлярі стосованих січовими судами кар, які своєю жорстокістю противилися традиційно людяній українській духовості й її кримінальному праву.

2. Судовийустрій

Судовий устрій Січі складався зі судів нижчих і вищих.

До нижчих судів належали суди паланкові й курінні, а до судів вищих — суди військового судді, кошового отамана й Січової ради.

Паланковий суд, або як його також називали суд паланкового полковника, був найнижчим судом у системі січових судів. Його головою був полковник паланки, а судова влада обмежувалася до населення паланки. Ha погляд деяких істориків, відклик від цього суду йшов до курінного суду. Немає певности, чи цей суд був одноособовим чи колеґіяльним. Також немає однозгідности дослідників цього суду щодо його компетенції. Одні обмежують її до менш важливих справ, зокрема у ділянці карного права, інші обстоюють речеву необмежність цього суду включно до справ, загрожених смертною карою, що ледве чи є оправданим.

Курінний суд, або суд курінного отамана, був, подібно як суд паланковий, обмежений до території одного куреня, а його головою — курінний отаман. Імовірно, що й він діяв при участі членів курінного проводу й що його речева компетенція була обмежена до менш важних справ. Це тим правдоподібніше, що на тій самій території були і діяли вищі січові суди. Суд діяв як апеляційний при апеляціях від вироку паланкового суду. У випадку, коли процесові ' сторони належали до різних куренів справу розглядав міжкурінний

суд отаманів обох куренів. Відклик від курінного суду йшов до суду військового судді.

Суд військового судді вів самостійні розправи у важливіших справах, зокрема у важчих справах кримінальних. Подібно, як щодо попередньо згаданих судів, так щодо цього суду немає згоди між дослідниками, чи це був суд самого судді, чи копеґіяльний та чи він видавав остаточі вироки, чи відкпик від цього суду йшов до кошового отамана.

Правдоподібним є, що уряд січового судді виникнув пізніше, як уряд кошового, й що в початках суд кошового був третім після судів паланкового й курінного і, як суд третьої інстанції, вирішував усі спори остаточно. Але коли згодом виник уряд судді, й коли до того за звичаєм він став заступником кошового, а в часі його неприсутности навіть наказним кошовим, є можливим що всі апеляційні справи й інколи навіть справи виняткової ваги у першій інстанції йшли для вирішення до військового судді. Ane немає підстави думати, що від його вироку не було змоги апелювати до суду найвищого авторитету Січі — її кошового отамана.

Йдучи за прикладом судів Гетьманщини, суди Запорозької Січі також не мали обмеженого числа інстанцій. Це тим більше підтверджує думку, що вироки, винесені військовим суддею, йшли чи могли йти до суду самого кошового отамана. Також немає сумніву, що кошовий міг вести суди в першій інстанції.

Суд кошового отамана був найвищою й остаточною інстанцією судів Запорожжя. До сказаного вище треба додати, що кошовий отаман був необмежений територією, бо його адміністративна й судова влада простягалася на цілий простір Січі й запорізьких вольностей. Є погляд, що його вироки були остаточними й не підлягали апеляції. Але він мав право милувати засуджених й злагіднювати їх кари. Ще в XVII сторіччі відомий французький картограф Боплян стверджував, що ’’влада гетьмана (кошового) не обмежена; він має право карати злочинців смертю, або саджати на палю” (Опис України, СПБ, 1832, ст. 61).

Відкритим залишається питання, чи ця необмежена влада належала до прероґатив кошового постійно, чи тільки в часі воєнних походів, бо відомо, що він скликав Січову раду не лише в адміністративних справах, але й судових і то не конечно караних смертю. Також відомо, що коли військовий суддя, заступаючи кошового в час його неприсутності, як наказний кошовий, видавав вироки, від них можна було відкликатися до Ради. Ближчі вимоги цього невідомі, але можна з впевністю твердити, що ні наказний

кошовий, ні сам кошовий не були найвищими чинниками січового судівництва.

Суд Січової Ради, чи радше судові управнення Ради, можна думати, були, бодай в часі миру, справді суверенними. Чи це діялося з волі чи без волі кошового, маємо певні докази на нерідкі скликування кошовим чи наказним кошовим нарад Ради, яка своїми голосами вирішувала найважніші справи політичні й адміністративні та — можна логічно твердити — справи судові, зокрема коли йшлося про злочини, карані найвищою карою. За цим промовляє сам характер січової держави, який.без сумніву, був республіканським. Друге питання, чи всі, або деякі справи, як адміністративні, так і судові, не були на час війни й походів тимчасово передані виключно кошовому. Це ніяк не применшувало б народоправного характеру Січі, бо на це є безліч історичних прикладів з минулого найбільш демократичних держав. A втім у таких випадках кошовий і його заступник діяли як начальні вожді й справді мали необмежені права.

Ha жаль, не маємо відомостей, як проходив судовий процес Ради. Відомо, що в ній брав участь загал козацтва, присутнього на Січі. Чи скликувано козаків із паланок — невідомо, хоч це було б правдоподібне. Зате знаємо, що всі присутні на Раді мали рівні права й активно голосами чи киданням шапок виносили ухвали й що ці ухвали зобов’язували всіх, включно до кошового. Є деякі познаки на те, що все ж таки кошовий мав право милувати засуджених навіть на кару смерти. Ta це ледве чи могло часто повторюватися, тим більше, що кошовий міг впливати на вирок ще до часу його винесення голосуванням загалу козацтва.

3. Слідство й процес

Велика революція під проводом гетьмана Богдана Хмельницького була передовсім революцією національною, спрямованою на звільнення України з-під чужої влади й утворення незалежної української держави. Тільки на другому пляні була зміна соціяльних відносин і забезпечення правної охорони усім верствам українського населення. Поза початковими роками революційного нищення існуючого ладу, коли хоча не правно, але фактично всі верстви населення були зрівнані, то в наступній стадії революції, в будівництві нового державного й соціяльного ладу, ця велика революція не принесла значних соціяльних змін. He скасовано соціяльної й правної нерівности суспільности й поступово привернено, хоч куди гуманніший становий поділ, а з ним партикуляризм права.

Єдиним островом на широкій території держави Б. Хмельницького залишилася, як і раніше, Запорізька Січ і її "вольності” з повною рівністю безстанового населення. Ha Січі всі були рівними перед правом і до всіх застосовувалися ті самі правні норми, як в мирний час, так і у воєнному стані. B цьому останньому, виїмковому стані тільки приспішувався процес доходження права та загострювалися засоби кар за порушення права, очевидно, карного.

He маємо достатніх відомостей щодо існування окремої судової процедури у справах цивільних і карних. Зі збережених матеріялів можна думати, що процес в основному був один для всіх справ, які прийшли перед суди для їх полагодження. Але в залежности від станової рівности й господарської системи Січі, можна думати, що цивільних справ не було багато й що вони не були настільки скомпліковані, щоб вимагали особливих процедурних постанов. Зате карні справи в суворому мілітарному підсонню Січі потребували чимало правних приписів, які породжувала постійно судова практика.

Заки перевести розправу, суд проводить слідство. Переслухували сторони в цивільних справах, вели розшуки й розпити в справах карних. Коли потрібно, висилали осаулів для розслідів, які треба було провести поза осідком суду. 3 дослідів ладили протоколи. B карних справах важчих арештували підозрілого й в часі дослідів тримали в пушкарні, де в голоді й холоді вони нерідко кінчали життя. B потребі брали їх на допити й нерідко вживали тортур-батожжя. Ув’язнений міг вийти на волю ще перед розправою на підставі поруки рідних або сторонніх осіб, які заручували, що звільненого доставлять на час до в’язниці. У вищих судах дослід вів військовий суддя й коли він не вів розправи, дораджував судам у часі розправи. B цивільних справах, а може й поменших карних, суд намагався спірні сторони погодити. Коли помирив, справа кінчалася, коли ж ні, часто передавали її до вищого суду — курінного. Коли сторони були з різних куренів, тоді справу брали у свої руки курінні обох куренів. Справа інколи так доходила до військового судді, а то й кошового. Коли і його пропозиція замирення не знаходила послуху у сторін, кошовий, бувало, мабуть, втративши терпець, ’’заохочував” їх буками (M. Корж). Збереглася пам’ять про деякі обрядові форми. Прохаючи справедливости, сторони приносили до уряду паланки куплені на базарі калачі.

Про процедуру переведення січового процесу не знаємо багато.

Зокрема невідомо, чи обвинувачення виносив голова суду, чи окремий обвинувач. Майже певне, що перед судом кошового обвинувачем був військовий суддя. У приватно-правних карних процесах імовірно допускалося до обвинувачення пошкодованого. Маємо свідчення про те, що в карних процесах, можливо лише важчих, вимагалося для засуду бодай двох свідків. Мабуть це не торкалося процесу в цивільних справах.

Перевівши розправу, суд негайно видавав вирок, а довбуш оголошував вирок та подавав місце його виконання — казні. Вирок міг бути умовним. Ha внесення й за порукою третіх осіб, можливо відомих і впливових на Січі, суд міг припинити виконання кари під умовою, що засуджений не допуститься нових злочинів, про що ґарантували ручителі. Знаємо такі випадки, які торкалися злочинів, вчинених поза Січчю. Чи готове було січове братство до такого милосердя за злочини, доконані в коші чи проти січовиків, можна сумніватися. Який був реченець цього припинення — невідомо. Крім згаданого умовного помилування було відоме також no- м’ягшення чи зменшення кари при наявности спеціяльних умов. Відомий випадок заміни кари смерти на кару побиття киями, тому що засуджений мав дружину й дітей, про яких мав дбати. Часом засудженого ’’жаліли цілим обществом (товариством)” з огляду на його хоробрість і заслуги та повагу в запорозькому товаристві. Інколи милуючи злочинця, після побиття киями, висилали його "на покаяння”, звичайно в манастир.

Часом присуд не міг відбутися, й тоді засудженого звільняли від кари. Відомі приклади, коли засудженого на кару биття киями, відв’язували від стовпа небитим, тому що на нього не піднялася нічия рука.

3 часом, коли Січ підпала під вплив Росії, до справ Січі і її судівництва почали вриватися російські обмеження. 1749 року царський уряд заборонив видавати в Січі вироки смерти, а ще раніше вимагав січові присуди висилати в Москву на затвердження, чого Січ часто не додержувалася.

4. Злочини й кари

Панорама злочинів на Запорожжю була широка й різноманітна. Число різних видів злочинів й кар за їх доконання ніяк не свідчить про виняткову жорстокість запорозьких січовиків. Вони йшли за прикладами доби й коли б порівняти їх із жорстокістю московських, татарсько-турецьких, а то й західньо-европейських правних засад i практики того часу, порівняння вийшло б у користь Січі. Пригадаймо, що славетний кримінальний кодекс Constitutio Cri- minalis Carolina (1532) біля двісті злочинів карав смертю й до того часто смертю кваліфікованою на драконський спосіб.

Дослідники карного права Запорожжя вважають, що більшість жорстоких кар з часом значно зм’якшено, а деякі навіть зовсім закинено. A втім і ці жорстокі кари, які вживалися раніше, застосовувалися тільки при винятково жорстоких випадках злочинів. He можна також не брати в цьому питанні до уваги те, що тут йшлося не про звичайну суспільну групу чи державний організм, але про мілітарне тіло, яке майже постійно було заанґажоване у воєнних походах, коли не лише ’’замовкають музи і ґрації”, але з конечности й людяність.

Злочини

Серед злочинів, які знало карне право й практика на території січового коша та на куди ширшій території січових вольностей, можна розрізнити такі групи: злочини проти життя, природи й моралі, тіла, чести й свободи, військової дисципліни, публічного й приватного майна та інші.

До найвижчих злочинів, караних найважчими карами, належали вбивство козаком козака, тобто члена запорозького братства, ’’безчоловічча”, тобто мужеложство й скотоложство; порушення військової дисципліни та субординації з її різними видами, між якими знаходимо не тільки програння бою й неприйняття вибору на важливий січовий пост. До важких злочинів належали також пошкодження та кража січового майна. Ue були види кваліфікованих злочинів, загрожених підвищеними карами.

Злочини, скеровані на людське життя, крім наміреного вбивства, охоплювали різні види пошкодження тіла й здоров’я, зокрема каліцтва, яке в умовах суворого життя на Січі та її військових повинностей, було особливо шкідливе для пошкодженого і для самого коша.

Злочини проти майна охоплювали злодійство й розбій, переховування й набуття крадених речей і інші подібні провини, як обман, надужиття довір’я і т.п. Коли вони були доконані на шкоду Січі чи її громадян-козаків, або коли злочини були повторні, тобто у випадку рецедиви, вони були карані як кваліфіковані — підвищеною карою. Злодійство розрізняли велике й мале, залежно від величини шкоди, при чому, як згадано вище, кража на шкоду Січі і братів-козаків була кваліфокованим злочином. Право Січі знало ще окремий злочин ’’гайдамаччини”, в яку, мабуть, входив елемент постійности, жорстокости й професійности та діяння в більшому числі злочинців, розбійників і грабіжників.

Kapu

Щоб зрозуміти систему кар, їх відмін і суворости, треба ознайомитися з їх призначенням. Немає сумніву, що кари на Запорожжю мали на увазі в першу чергу мотив покарання злочинця за його злочин. Але не меншим мотивом була потреба забезпечити населення Січі і території поза кошем, що підлягала зверхності Січі, від злочинців та їх шкідливої діяльности. Отож крім карального мотиву кара відіграла ролю знищення правдоподібних рецидивістів або їх застрашення й пересторогу перед повторенням злочинів. Ця пересторога відносилася також до цілого населення й захожих людей і цим виконувала виховну функцію. B письмі кошового отамана до самарського полковника з 7-го грудня 1772 p. про покарання одного злочинця биттям киями публічно на базарі був поданий мотив кари та її прилюдного виконання, а саме: ”даби и другіе такихь непристойних худостей ділати не отважувались”, тобто, як писалося деінде, ”вь страхь протчимь”. Ледве чи скептичні запорозькі судді мали на увазі ще й важливий мотив виховний... Це можна зрозуміти, беручи до уваги військовий характер Січі, її географічне й політичне положення та постійну загрозу свого існування.

Особливий характер Січі вплинув також на утворення відповідних каральних засобів. 3 уваги на нього в Запорожжю назагал мало вживано кари позбавлення волі й так поширеної в той час у Західній Европі кари каліцтва, зате частіше стосовано кару смерти, кари на тілі (без каліцтва), на чести й правах, на майні й деякі церковні й обрядові кари.

Найважчою карою була смертна кара, яка найбільш відповідала радикальним умовам життя січовиків, зокрема для вдержання внутрішної дисципліни. Тому то й вона була куди рідше вживана у паланках, ніж у січовому коші.

Найбільш поширеним способом виконання цієї кари було повішення, яке звичайно відбувалося публічно на шибеницях або на деревах і часто при публічних шляхах. Були три способи її застосування: простий, коли засудженого садовили верхи на коня, підводили коня під шибеницю чи гілляку дерева, накидали на шию петлю, вдаряли коня, який втікав, залишаючи засудженого висіти. Часом замість коня вживали драбину. Другий спосіб, мабуть, нечасто стосований, було повішення вниз головою, за ноги, а третім, найбільш жорстоким, було повішення з ребро на гаку. Цей спосіб зберегла народна традиція, оспівуючи героїзм Байди Вишневецько- го. Його застосовувано при найважчих обставинах злочину. Повішений залишався висіти навіть по смерти, доки тіло не розсиплеться. Зняття повішеного з гаку було каране смертю. Під кінець Січі про цей рід смерти не згадується. Слід згадати, що цей рід кари широко застосовували на Заході і його знає ще Литовський статут з 1588 p. Можна дивуватися, що цю кару вживали найчастіше за злочини проти майна, кражу, переховування крадених речей, розбій, грабіж і, зокрема, за злочини розпусти (’’блудодіяння меж- дуусобное”).

Другим поширеним способом смертної кари було втоплення, яке застосовувалося по всій Україні. Засудженого кидали у воду, зв’язавши йому руки й ноги і, зав’язавши сорочку, насипали повну пазуху піску й так зашивали, або прив’язували до нього каміння, потім ’’метали в воду й топили”, чи, як описано утоплення козаками уніята протопопа Антонія Грековича, присланого до Києва в 1916 p. Іпатієм Потієм, ”під міст посадили воду пити”. По-козацьки просто виконали вирок кари смерти в часі морського походу на п’яному козакові, кинувши його на наказ отамана з човна у воду ”за облавок”. A часом, як це трапилося з нещасним війтом київським Хведором Ходиком, ’’посадили під лід води пити”. За правом 3-го Литовського статуту такою карою карали дітей за вбивство батьків із додатком інших принизливих заходів.

Менш поширеними способами виконання кари смерти було застрелення та відсічення голови, які, мабуть, прийшли на Січ з чужих країв під кінець її існування. Зате значно поширеною на Січі й то стародавньою карою смерти (про яку згадує Боплян) було вбиття на паль: на загострений паль у виді хреста саджали засудженого живого й держали не лише до його смерти, але доки тіло не розпадеться. Всяка поміч вбитому на паль була карана смертю. Цією карою здебільша карано рецидивістів важких злочинів. За Литовським статутом такою карою вбивано шляхтича, який убив або поранив іншого шляхтича ’’зрадливим потаємним обичаєм”.

Іншим способом смертної кари за винятково важкі злочини було закопання живцем у землю. Її застосовували нечасто, передовсім за вбивство козака козаком. За переданнями, вбивника разом із забитим закопували живцем у землю, кладучи його під домовину ним забитого. Ця кара була стосована в Московщині й не була знана в литовсько-руському праві.

Kapa вбиття киями була одною з найжорстокіших родів кар. Засудженого прив’язували до стовпа і били киями аж поки він не вмер. Бувало, засудженого на смерть нагодують, напоять, а потім коло стовпа ставлять напитки й хто нап’ється — зобов’язаний ударити засудженого. Інколи така процедура тривала більш ніж день. Часом ця важка кара виходила засудженому на добро. Було так, що не знайшлися такі, які його хотіли бити, або коли громада змилосердилася над ним і по легшому побитті відпускала з-під стовпа.

Додати б ще, що на Січі не було катів, а смертні кари виконували інші засуджені на смерть і так одні одних убивали. Останній не раз довго оставався при житті, поки знайшовся новий кандидат на смертну кару. Часом кару виконували полонені татари.

Бували часом акти екзекуції, получені з певними релігійними чи обрядовими актами. Записаний такий випадок, що засудженого на смерть визначного старшину самарської паланки вели на місце страти під звуки церковних дзвонів і його супроводив священик у ризах і з хрестом, читаючи по дорозі Святе письмо, після чого засуджений підходив і нахиляв голову під Євангелію.

Збереглося в пам’яті передання, що коли засудженого на смерть забажала взяти собі за чоловіка якась дівчина, його звільняли й замість церемонії страти мав відбутися шлюб. Мабуть такі випадки не траплялися на Січі, тільки в паланках.

Kapu на тілі, завданням яких було завдати засудженому фізичного болю, не порушуючи його життя чи здоров’я, належали до найбільш поширених на Запорожжю. Відбувалась ця кара биттям буками, тобто киями. Ta все ж часто ця кара, при відомому завзятті запорожців, кінчалася смертю. Збереглося сказання: ”А там уже таке чортове заведення, що сім разів як ударять києм, то вже хліба не їстимеш”.

Kapy биття киями застосовували за різні провини: проти майна, фізичної незайманости, моралі, а часом навіть за дезертирство. Також за непослух старшині, за побої зі смертним вислідом, за побої в п’яному стані, за конокрадство, розбої і грабунки купців та інших осіб, за допомогу в’язневі втекти, за ’’опорочення не по пристойности шанигідних жінок”, за ’’обеславленіе войска запорожского” тощо.

Kapy виконували публічно під шибеницею, на базарі біля стовпа і в інших місцях. Били також ”за дівчат”. Кожний, хто проходив мимо, мав ударити засудженого, а коли не вдарив, його самого били.

Крім биття киями часом били тільки різками, мабуть, за менші злочини. Часом теж батожили, що, мабуть, прийнялося на зразок московського биття кнутом чи батогами.

Kapa в’язнвння або позбавлення волі була, як раніше згадано, мало поширена, а якщо й була, то була получена з приниженням чести або обезчещенням засудженого. В’язнили в пушкарні, бо окремих в’язниць не було. Там держали підозрілих за злочин до часу розправи, нерідко закувавши в’язня у ланцюги і забивши в колодки.

Рідко вживали позбавлення волі, як кару, звичайно короткотермінову. Відбувалася ця кара або прикованням в’язня до стовба, або прикуттям до гармати. Ця кара мала передовсім метою приниження чести засудженого. Часто прив’язували до гармати, як додаткову кару, після виконання кари побиття киями. Ці кари призначали звичайно за менші провини. Приковували до гармати також невиплатних довжників і держали Tx до часу, коли вони заплатять довг або знайдуть поручників за свої довги.

Крім названих кар, які, можна сказати, посередно були приниженням чести, були також кари, спрямовані безпосередно проти чести й прав. їх застосовували шляхом докору, позбавлення певних прав тощо, наприклад, забороною бути обраним на уряди.

Були на Запорожжю ще кари на майні, наприклад, відбирано у винного його майно, худобу чи інші речі. Часто частину майна переводили до січової чи паланкової казни.

Були також відомі кари церковні. Було між ними публічне каяття або заслання на каяття до манастира, а часом одне й друге. Ці кари були здебільшого накладувані, як додаток до інших, звичайних кар. У вироку згадували головну кару, наприклад кару київ з додатком, що після відбуття кари винуватець має піти на покаяння. Були випадки, що суд звільнював від кари, але накладав обов’язок каяття.

Після ослаблення Січі та Гетьманської України, російський уряд почав чимраз частіше накидати свої зміни, зокрема в карному праві й практиці Січі. Була згадка про заборону карати смертю й вимогу, щоб вироки (мабуть важчі кримінальні) висилати до Москви на потвердження, що кошова старшина старалася всіми способами обходити. Нерідко московський уряд і його намісники на Україні вимагали арештувати неприхильних Москві людей і їх відсилати в Москву або передавати російським намісникам в Україні.

Згодом прийшло велике обмеження свободи січових судів з вимогою ввести до них російських представників. Також були утруднені зв’язки Січі з гетьманським урядом, який теж постійно мусів боротися з намаганням Москви звести до мінімуму тодішню автономію України, в тому і судівництво.

Під тиском Москви січові суди були примушені до своїх тра- диційни карних засобів додати новий: московське заслання на Сибір. Дійшло до того, що запорозькі суди стали самі накладати на підсудних цю кару, або кару висилки засуджених, або тільки запідозрених, у російські кріпості. Ця субординація колись вільного запорозького суду дійшла до того, що на доручення московського уряду січовий суд мав ловити гайдамаків та віддавати їх московським представникам або відсилати прямо в Москву. Щоб рятувати рештки запорозьких вольностей, кошові були примушені виконувати ці доручення без спротиву, тим більше, що козацькі суди були вже інфільтровані російськими членами. Під їх впливом вводжувано до каральної системи запорозьких судів також інші традиційні російські кари, як клеймування, виривання ніздрів, каторгу і ін.

<< | >>
Источник: ЯРОСЛАВ ПАДОХ. СУДИ Й СУДОВИЙ ПРОЦЕС СТАРОЇ УКРАЇНИ. НАРИС ІСТОРІЇ. НЬЮ-ЙОРК — ПАРИЖ — СИДНЕЙ — ТОРОНТО — ЛЬВІВ. 1990. 1990

Еще по теме ОКРЕМІ СУДІВНИЦТВА:

  1. 2.3. Організаційне забезпечення діяльності судів.
  2. 2.4. Проблеми реалізації міжнародно-правових стандартів в діяльності місцевих загальних судів України
  3. 1.1. Передумови появи Кормчих книг на території Київської Русі
  4. Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку.
  5. І. Адміністративні Суди.
  6. 3. Характеристика спорів, що розглядаються в судовому порядку
  7. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  8. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  9. Судівництво й кари на Запорожжі
  10. Військове будівництво
  11. Органи автономної влади та управління у XVIII ст.
  12. Державно-правові відносини у Наддніпрянській Україні від ліквідації автономного устрою до середини ХІХ століття
  13. «ПЕРША» УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (період Центральної Ради)
  14. ОКРЕМІ СУДІВНИЦТВА
  15. Глава 2 ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -