КНЯЖА ДОБА

1. ОСНОВИПРОЦЕСУ

Ha Україні шлях розвитку процесу також веде від самопомочі до суду, від приватного процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій системі України в історичний час відповідає упорядкована система судочинства.

Вона проводиться у межах існуючих судів державних, громадських,домініяльних і церковних та спирається на засадах єдности, загальности, диспозитивности, змагальности, явности, усности, безпоседности й поміркованого формалізму. Значно більший формалізм панував у процесі заходу включно з Польщею. Панівною у процесі як і в матеріяльному праві цієї доби є приватно-правна засада. Єдиний процес для всіх справ, цивільних і карних, знає тільки деякі окремі форми, стосовані при розгляді тих чи інших справ. Він стосується до всього населення за винятуом деяких справ т. зв. церковних людей і церковного процесу, який, крім церковних людей, у деяких справах відносився також до загалу населення. Процес звичайно починався на домагання покривдженої сторони, але вже народжувалося офіційне обвинувачення, яке міг внести князь, як найвищий суддя і сторож публічного порядку, в чому добачуємо спіди офіційної засади й публічн усіми судами ведеться прилюдно; в ній постійно бере чинну процесу.

Процес (”тяжа”) є змаганням спірних сторін в обличчі суду, участь у якому бере або ціла громада, або її представники — ’’лучші люди”. Громада є тільки третім у спорі. Він наглядає над збереженням порядку розправи й встановлює вислід процесового змагання. Розправа не лише контролює судочинство, але й впливає на нього. Процес ведеться усно і присутність на суді сторін та свідків запевнює безпосередність судочинства. Формалізм процесових дій, зокрема взаємних заяв сторін, був наявний, але, можна думати, не надто строгим.

Процесовими сторонами могли бути фізичні й правні особи (церква, верв). Спочатку ними були рід, сім’я або й громада, а щойно згодом стороною стає звільнений з оков спільноти індивід.

Тому то й наслідки процесу постигали звичайно цілу сім’ю (поток і розграблення) або й цілу громаду (вира). Статеві і клясові різниці не існували. Тільки, мабуть, жінкам не вільно було свідчити, а право свідчення закупів було обмежене. Процесову спосібність заховували одні й другі. Інколи стороною була держава. Це діялося тоді, коли приватні особи не виступили з обвинуваченням. Існує погляд, що княжі і судові урядовці, ябедник і мечник, були саме публічними обвинувачами. Позовник (обвинувач) називався ’’істець” (від слова іск — правіж). Цією назвою означувано також противну сторону. Вживалися й інші назви (суперники, сутяжники). Вимога особистої явки на суді не сприяла виникненню судових заступників сторін. Передвісниками їх можна уважати ’’добрих людей”, які (звичайно два) з’являлися на розправу зі сторонами. 3 Xlll століття появляються вже справжні судові заступники, хоч ще не професійні.

3. ПРИГОТУВАННЯ ПРОЦЕСУ

Започаткування процесу залежить, звичайно, повністю від покривдженого. Він або укладає договір зі своїм противником щодо передачі спору під розгляд суду, або просто взиває противника до суду на означений реченець. Неявка візваного може привести до позаочного вироку. Коли противна сторона не хотіла укласти договору ані добровільно вдатися до суду, її можна було зв’язати і взяти силою; згодом це діялося за дозволом влади. Арештований міг звільнитися, склавши поруку. Для забезпечення процесового договору сторони встановлювали заклад (кидання шапки). Згодом сторони договорювалися в присутностї судового урядовця (діт- ський).

Інколи покривдженому доводилося ще перед судовою розправою встановлювати особу злочинця або вишукувати втрачену річ. Найбільш помітними інституціями цього слідства були: свод і гонення слідом.

Свод є одним з найдавніших інститутів звичаєвого права, який був колись не тільки підготовкою до судового процесу, але й самим процесом, що вів до вироку і екзекуції. Згодом свод став засобом для повернення втраченого (вкраденого, згубленого) майна: невільників, коней, худоби та виявлення злочинця.

Свод попереджав публічне оголошення про втрату речі, яке мало відбутися до трьох днів від втрати. Коли той, що вкрав річ, звертав її до трьох днів після оголошення, він не підпадав під кару. Коли ж після цього терміну знаходили у нього річ, він міг звільнитися від кари тільки тоді, коли доказав, що набув її правно та виявив, від кого. Він же був зобов’язаний піти з власником речі до того, в кого її набув, а той міг вести свод дальше, вказавши свого попередника. Коли попередники жили в межах одного города, розшук мав йти ”до кінця свода”, коли ж свод ішов поза межі города, зобов’язаний був іти лише до третього своду. Коли третій попередник бажав вести свод далі, то зобов’язаний був заплатити тимчасово власникові речі її ціну (при невільнику — дати свого невільника), і зі самою річчю вести свод далі (”с лицем іти до конца свода”). За втраченого невільника розшук ішов тільки до третього свода. Коли свод дійшов до кінця і виявлено винуватця, сама річ верталася до власника. He було обов’язку вести свод поза межі держави. Свод відбувався в присутности всіх зацікавлених осіб і громади. Хто не міг дальше вести свод, тобто вказати попередника, від якого набув річ, той вважався злочинцем і підпадав карі, хіба що міг доказати, що набув річ правно, хоч і не знає від кого, або цей попередник перебував поза межами краю. Він все ж таки був зобов’язаний звернути річ власникові, але не платив відшкодування. Встановлений виновник (’’конечний тать”) зобов’язаний був звернути річ, дати відшкодування і понести публічну кару. За виновника уважався також той, хто на візвання (’’пойди на свод, кде єсть взяль”) не хотів вказати попередника, від якого здобув річ. Вислід своду вирішував процес.

Гонення слідом застосовувалося при крадежі, коли не зловлено злодія на гарячому вчинку й невідомо, хто ним є. Власник вкраденої речі в присутності громади гонить за злодієм слідами, які залишив він або покража (худоба) й до кого слід заведе, той вважався злодієм, хіба що зумів ’’відвести слід” від себе (’’отсочить от себе сліди”).

Винуватим вважався і той, в кого знаходили вкрадені речі. Коли слід вів до людської оселі (верв), вона ціла була зобов’язана відвести слід, або видати злодія, інакше громада платила не лише відшкодування, але й публічну кару (кругова порука). Коли слід губився на публічному шляху або в пущі, тоді приходив кінець гоненню. Як гонення, так і свод відбувалися у присутності більше осіб, при зберіганні давніх, святочних форм. Ціллю ’’гонення” було повернути вкраджене добро, виявити злодія та добитися його покарання.

Розправа є змаганням двох сторін в присутності і під наглядом суду. B доісторичні часи розправа звичайно вирішувалася в безпосередньому збройному змаганні — двобої. Тепер сторони змагалися слоено ("слово проти слова”), скріплюючи свої заяви й вимоги доказами. Суд оцінював ці докази й виносив вирок, який був автоматичним вислідом задовільного проведення доказу. Сам перебіг розправи тієї доби є мало відомий. He роз’яснено досі питання, як суд допускав докази, зокрема чи допускав проти себе докази обох сторін, чи тільки однієї. Позовник, вносячи позов, мусів подати докази, а коли цього не зробив, суд міг відкинути позов. Основою розправи було проведення доказів.

5. ДОКАЗИ

Доказами були: а) свідки, б) присяга, в) божі суди і г) речеві докази ("лице”).

а) Свідки мали назву: видок, послух або звичайно люди. Одні вважають видоків безпосередніми свідками, наочними (тестіс де візу), а послухів свідками посередніми (тестіс де авдіту), а на погляд інших, видоки є звичайними свідками, а послухи — свідка- ми-помічниками, на яких "посилаються” сторони. Вони часто нічого не знають про справу, свідкуючи лише про моральні вартості сторони, яка їх поставила. Зізнання цих ненаочних свідків дуже часто доводило не до вироку, а до застосування іншого доказу, звичайно божого суду. Деякі цивільні договори (позика понад 3 гривни), а то й карні вчинки (чинна зневага) мусіли відбутися в присутності свідків, щоб стати предметом розправи. Свідків виставляли обі сторони, частіше позовник.

Інколи свідків кликав сам суд (самосуд, опікунчі справи). Свідками могли бути тільки вільні. Виїмково допускалися невільні і закупи. Вага цих доказів була значно менша і вона мала здебільшого допоміжне значення. Існує сумнів щодо жінок. Про них немає згадки в джерелах, але тодішнє становище жінки було таке корисне, що трудно думати, аби жінки не могли свідчити. Кількість свідків була різною — від 1 до 12, найчастіше два. Чужинців або взагалі звільняли від обов'язку ставити свідків, замінюючи цей доказ присягою, або зменшували вимогу щодо кількости їх свідків до двох. Свідків — опінієдавців було звичайно 7. Зізнання кількох звичайних свідків рівноважило свідоцтво одного урядового свідка (митник). Зізнання свідків мало значення, коли відповідало докладно ("слово проти слова”) заявам їх сторони.

б) Присягу, поганську — роту, християнську — хресне цілування, складали свідки, найчастіше свідки-опінієдавці, для скріплення зізнання своїх або інших свідків, і сторони, звичайно тоді, коли в них не було інших доказів. Невідомо, чи до присяги допускалися обі сторони, чи тільки одна і котра саме. Найчастіше присягав обвинувачений, пізваний, звичайно, коли не мав інших доказів оборони (очищуюча присяга). Дехто уважає присягу формою божого суду. Присяга вирішувала процес.

в) Божі суди (ордалії) не були звичайними доказами. Колись вони були самим процесом, що вирішував спір. Вони спиралися на віру в безпосередню інґеренцію у розправі Бога або богів, які подають знак, хто правий, а хто винуватий, що обмежений людський ум суддів не завжди мав змогу збагнути. B старій Pyci були вживані такі божі суди: проба води, проба заліза, двобій і жереб. Проба води мала дві форми: зимної води, коли сторону зв’язану кидали в освячену воду, та води горячої, коли слід було занурити руку в кип’яток. При першій формі за правого вважався той, хто тонув (”вода не приймає винуватого”), а при другій, хто не виніс помітних пошкоджень руки. Ha Україні, мабуть, вживали тільки проби зимної води.

Проба заліза відбувалася в той спосіб, що треба було взяти в руку кусок розжареного заліза і понести його декілька кроків. Брак важких пошкоджень свідкував у користь підданого пробі. Мабуть з Xlll століття ордалій не застосовують. Зате поширюється двобій (поле), до того часу незнаний. Двобій зводять сторони, деколи і свідки, в карних, а навіть у цивільних справах. Допускалися заступники. Двобої відбувалися в присутності судових урядовців. 3 XV століття проти них виступила церква. Жеребом вирішувалося або безпосередньо питання вини, або котра сторона має присягати. I так жереб вирішував зміст вироку.

г) Речеві докази були також важливими доказами. Передусім: тіло вбитого, рани, знаки побиття, покража, сліди і т.п. Часто стосувалися й інші докази, але лише тоді, коли не було доказів речових.

6. ВИРОК I ЙОГО ВИКОНАННЯ

Вирок був механічним вислідом доказового проведення. Тому про вислід розправи рішала доказова постанова про те, кого допускається до доказу, або сам вислід доказу (проби, жеребу). Суд видавав вирок усно, інколи його обґрунтовував. Суд не проводив сам екзекуції цивільних вироків. Про те мусіла дбати сама сторона. Суд віддавав їй засудженого і вона могла задовільнитися з його майна або й з нього самого, поневолюючи для відробітку. При цьому сторони користали з допомоги державних органів. Зате карні вироки виконував князь і його урядовці, стягаючи при цьому зі засудженого крім грошевих кар ще й оплати, а інколи, як при карі потоку і розграблення, також відшкодування для покривдженої сторони. Ha Заході до пізньго середньовіччя збереглося право приватної екзекуції карних вироків.

7. ДЖЕРЕЛАЙЛІТЕРАТУРА

Джерелами процесового права цієї доби є стародавнє звичаєве право, апробоване і частинно модифіковане княжими розпорядками і судами. Найвизначнішим пам’ятником процесового права є "Руська Правда”.

Література подана при огляді судів цієї доби. Диви також:

П. Біляєв, Очеркъ права и процесса въ епоху Русской Правди, Москва, 1895.

Л. K. Ґец: Das Russischa Recht, IV том, Штуттґарт, 1913 і інші.

II.

<< | >>

↑

Источник: ЯРОСЛАВ ПАДОХ. СУДИ Й СУДОВИЙ ПРОЦЕС СТАРОЇ УКРАЇНИ. НАРИС ІСТОРІЇ. НЬЮ-ЙОРК — ПАРИЖ — СИДНЕЙ — ТОРОНТО — ЛЬВІВ. 1990. 1990

Еще по теме КНЯЖА ДОБА: