ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДОБА

1. ОСНОВИПРОЦЕСУ

Процес цієї доби, званий, "поступком правним”, спирається на засаді пеґапьности, визнаній матеріяльним правом. Тільки розправа може дати підстави до ув’язнення і покарання громадянина, навіть коли б йшлося про маєстат володаря, а не ’’заочне поведанье”.

Незалежно від доволі великої строгости карного права матері- яльного, карний процес виявляє помітні ознаки гуманности. B ньому неподільно панує засада, яка велить судові, щоб він ”в речох вонтпливых склоннейший маєть быти ку вызволенью, нижли ку каранью”. Цю засаду проведено в усіх постановах процесу, зокрема в нормах доказового проведення, які при рівности доказів обох строін звичайно визнають обвинуваченого ближчим до доказу і то виразно з причин гуманности, розуміючи, що інакше обвинувачений був би загрожений (”бо тому бы пошло о горло”). При злочинах, загрожених важчими карами, доказові вимоги є настільки підвищені, що завдяки їм чимало обвинувачених могло звільнитися від кари. Далеко посунена, хоч неповністю проведена була засада розмежо- вання адміністраційних і судових функцій, яку зміцнювали засади легальности і гуманности.

Процес є безпосередній і усний. Засадою є ’’очевисте у права мовенье сторон або их умоцованих”, а письмовість у процесі обмежено до крайніх границь. Навіть позов міг позовник внести усно до судового протоколу. Процес є явний в усіх його стадіях і тільки виїмково ця явність з речевих причин обмежувалася. I в цій добі збереглася засада диспозитивности в процесі, але вже є наявним, що почався послідовний процес її обмеження у користь суду.

Сторони надалі були панами процесу і кожної хвилини могли його закінчити, погодившись поза судом.

Знаменною прикметою процесу було визначення і обмеження апеляційних інстанцій, яких у засаді було лише дві. Це корисно впливало на приспішення розгляду справ та збільшувало довір’я до правного обороту і правопорядку взагалі.

До застарілих засад процесу слід дочислити передовсім неві- докремленість норм процесового права від норм права матеріяль- ного та нерозмежованість процесу цивільного від процесу карного. Відзеркалюють це усі пам’ятники права, зокрема Литовський Статут, в якому після норми матеріяльного права здебільша зараз же подається форми його охорони і здійснення. Заважила в цьому панівна в той час у західній Европі казуїстична метода, стосована в усіх ділянках права, до процесового включно.

Дуже помітний знак на процесовому праві витиснув момент становоїнерівности суспільства. Він слідний передовсім у доказових нормах. Важність доказу шляхтича, однаково сторони чи свідка, була набагато вищою від вартости зізнань нешляхтича. Часто вимагалося тільки шляхетських свідків, або комбінації одних і других. Щоб покарати шляхтича смертю за вбивство посполитого, потрібно було доказу 6 свідків: 2 шляхтичів і 4 посполитих. Зате для оборони шляхтича-вбивника вистарчала його власна присяга з двома свідками.

Побіч становости дуже важливу ролю відігравала і службова залежність процесових сторін. Шляхтич, який перебував на службі у другого, втрачав багато зі своєї незалежности, включно до значного обмеження своєї процесуальної спосібности.

До неґативних у сучасному розумінні, сторін процесу Литовської доби можна також зачислити його формалізм.

Дуже широко розроблена, незаперечно цікава, але водночас вельми обтяжуюча процес, доказова система є однією з маркан- тних ознак процесу Литовської доби. Різноманітність родів доказів, збільшена розрізненням станових різниць свідків і сторін, дає основу для різнородних доказових комбінацій, комплікованих формалістичними доказовими вимогами.

До цікавіших притаманностей процесу того часу треба врешті зачислити свого роду дуалізм процесів: загального і звичаєвого . B цій добі він виразніший, як у кожній іншій. Є це доба повного розвитку звичаєвого судівництва в оперті на законне визнання його леґальности й намагання включити звичаєві суди в загальну, державну судову систему.

2. СТОРОНИ I ЗАСТУПНИКИ

Для означення сторін вживалося багато назв. Одні з них вказують на цивільний, інші на карний характер процесу. До перших належать назви сторона поводова і істець для позовника та сторона отпорна і позваний для пізваного. Сліди карного процесу мають такі окреслення потерпілого чи позовника, як сторона боляча або жалобна, чи прямо жалобник, та обвинуваченого або пізваного, як сторона отпорна, обжалована або прямо пізваний чи підозрений. Термін винний вживався радше в цивільному, ніж у кримінальному розумінні. Але з уваги на нерозмежовання цивільного і карного процесу ці назви вживалися всуміш.

Судову і процесуальну спосібність, тобто змогу бути сторонами в процесі, і виступати перед судом мали зарівно громадяни, як і чужинці, але не всі. Судової спосібности не мали невільники і виняті з-під права (’’вічно виволані”), а процесуальної не мали передовсім малолітні і ті, що оставалися під домініяльною або патримоніяльною владою та деякі інші.

Малолітніх (мужчин до 18, жінок до 13 року життя) заступали перед судом батьки, а сиріт — опікуни. Були точно встановлені норми, хто міг стати опікуном сиріт. У карних справах до злочинців нижче 16 років засадничо не стосовано кримінальних кар. Опікуни вносили в імени малотітніх позви та заступали їх, якщо їх пізвано, але не завжди тільки виїмково. Вони були зобов’язані вступити в спір лише тоді, коли малолітніх пізвано в шести речах: за зворот заставленого майна, за поруку, дану батьком, за довг батька і порушення ним спокійного посідання, за видачу чужих людей і коли процес за спадщину почався ще за життя батька. Bci інші спори проти малолітніх припинялися до часу їх повноліття; давність за той час не біжить. Підданих і слуг заступав пан, навіть коли слуги були шляхетського стану. Позви і судові упоминальні листи проти челяді і підвладних доручалися їх панові. Вони не могли внести позвів, робив це за них їх пан у власному імені. Дітей, хоч і повнолітніх, коли вони жили при батькові, затупав батько, жінку ж — чоловік. У карних спорах пани і батьки родин були зобов'язані привести до суду підлеглих їм осіб. Інакше вони самі вступали на місце сторони, з тим обмеженням, що до них не стосувалося кримінальних кар. Після смерті обвинуваченого на його місце вступали повнолітні діти або близькі небіжчика, з тим обмеженням, що вони не підлягали кримінальним карам. Діти і близькі вносили позви у випадку вбивства їх батька або близького. Право точно встановлювало порядок споріднених, у якому вони здобували цю активну леґітимацію до спору. До спору вступали також поручники, які не доставили до суду сторони, за яку поручили. Смерть сторони перед розправою звільнювала від процесуальної поруки. Смерть поручника закінчувала поруку і не переходила на його наслідників.

У карному процесі до розправи по стороні обвинуваченого вступав т. зв. заводца, тобто той, від кого обвинувачений набув спірну річ. Він заступав обвинуваченого, але його не звільняв від участи в розправі. Наслідки процесу ніс обвинувачений, зберігаючи право реґресу до заводци.

Сторони могли користати з допомоги уповноважених. Убогим сторонам суд міг призначити уповноваженого з уряду. Уповноважені заступали відсутню сторону, або допомагали присутній. У важних карних справах сторона обов’язково мусіла бути присутня в суді, навіть коли їй допомагав уповноважений. Уповноважених означувано різними назвами, найчастіше прокураторами, речниками або з польського умоцованими. Термін адвокат появився на українських землях щойно в наступній добі. Судовими уповноваженими могли бути особи кожного стану, отже й нешляхтичі, за винятком духовних і суддів та інших судових урядовців у їхній окрузі. Спочатку була вимога осіпости адвоката; згодом П обмежено, й адвокат, який виказався письмовим уповноваженням, завіреним урядом, міг бути і неосілим. Межі компетенції адвоката визначувало уповноваження сторони, зване "лист поручений", або "прокурація". Воно могло бути загальне або обмежене до певних дій, письмове і усне, заявлене судові на розправі. 3 часом виникнув доволі точно окреслений професійний і моральний кодекс адвокатури, за пересту- плення якого адвокат не лише тратив право виконувати професію, але й підпадав гострим кримінальним карам, до смертної кари включно.

3. ЗАПОЧАТКУВАННЯ ПРОЦЕСУ

Ще до часу передачі справи судові для розгляду, сторони нерідко переводили вступне слідство, доконували різні важливі дії, спрямовані на виявлення злочинця або відшукання втраченої речі, на забезпечення доказів або опротестування (як в суді так і поза судом) певних фактів, та, врешті, на судове забезпечення правіжу.

Засобами виявлення злочинця та відзискання втрати були знані з попередньої доби інститути звичаєвого права — гоніння слідом та своду, а дальше домашня ревізія в присутности возного і свідків і публічна заповідь утрати, передовсім при втечі невільників і челяді та забезпечення доказів, важливе однаково як при карних, так і цивільних справах, яке переводив возний у присутности бодай двох свідків.

Щойно після цього приходило усне і явне зізнання перед урядом (судом) встановлених фактів, як стороною і її свідками, так і возним та вписання цих заяв до урядових книг. Виписи з цих книг мали велике доказове значення на розправі. Нерідко злодія ведено з доказами злочину до суду й там задержувано і злодія і докази до часу розправи. Інколи до судового депозиту віддавано спірне майно, яке суд віддавав стороні, що їй воно припадало за вироком. Запідозрених у вчиненні злочину осіб вписувано в т. зв. чорні книги, свого роду карний реєстр.

Після забезпечення фактів і доказів сторона зверталася до суду з домаганням провести розправу. Судовий писар вписував справу в реєстр під порядкове число, за яким згодом розглядалося справу. Після цього суд видавав позов і взивав сторони та судові роки. Ha домагання сторони суд міг ще раніше забезпечити домагання позву шляхом відповідних наказів або заказів, видаючи судові листи, наприклад, листи заповідні, якими заборонялося забирати з поля спірне збіжжя, упоминальнілисти, якими закликав противну сторону мирно задовільнити вимогу позовника, заручні листи, які під загрозою заплати великої грошевої кари (зарука або заклад) перестерігали особу, що грозила іншій насиллям, перед виконанням погрози та різнорідні отворвні листи, що охороняли право сторін. Ці листи одержували сторони, які про них просили. Вони віддавали противній стороні копію листа, залишаючи ориґінал собі. За видачею судових листів не завжди слідував процес. Часто вони приводили до згоди між сторонами, або запобігали порушенню права.

4. ПОЗОВ

Виконавши ці передпроцесові дії, суд видавав позов, який започатковував розправу. Інколи термін підняття судового позву був точно встановлений правом і його треба було дотримати. Наприклад, позов за порушення спокійного посідання слід було внести до 10 тижнів від часу опротестування порушення перед урядом.

Хоч судове проведення звичайно започатковувало позов, інколи розправа відбувалася і без позву, наприклад у випадку спіймання злочинця на гарячому вчинку важкого злочину, або безпосередньо після нього, але не пізніше 24 годин і то в місцевості, де трапився злочин, а також у справах проти неоселих, чужинців тощо. Також без позву сторони зобов’язані з’явитися перед господарський суд, відіслані туди нижчим судом, у справі порушення шляхетської чести. Неосілих звичайно взивали до суду судовим упоминальним листом.

Позов списував або суд на підставі заяви позовника, або сама сторона, яка могла принести до судової канцелярії написаний позов і, склавши належну оплату, одержати від судового писаря свого роду деклярацію позву, тобто підпис і печатку.

Позов виготовлювано у стількох приміринках, скільки було сторін. Коли пізваний згубив позов, позовик був зобов'язаний дати йому копію зі свого позву з власною і возного печаткою. Коли ж позовник згубив позов, міг про це повідомити пізваного й відкликати розправу, або домагатися копії від пізваного. Коли пізваний відмовлявся, тоді позовник мусів взяти зі суду новий позов, на нові судові роки. Процесуальний формалізм вимагав, щоб обі сторони вели процесуальний змаг стисло за змістом позву, тому без позву годі було вести розправу.

У позві слід було назвати сторони, подати домагання позву і їх обґрунтування та візвання з’явитися на найближчі судові роки. Зміст позву мусів бути видержаний у пристойному тоні, інакше пізваний міг на нього не відповідати. Позов можна було частинно змінити і поправити. За судами, які видавали або розгпядали позви, вони й називалися господарськими, або дворними, земськими, городськими або підкоморськими. У випадку відкладення розправи треба було на кожні роки взивати пізваного новим позвом. Відтого й назва позвів: позви перші, другі і т.д. У взаємній справі треба було взяти окремі позви, які розглядалися окремо, за чергою вписання справ до судового реєстру. Позовник ”бере позви і ними позиває” пізваного за посередництвом возного.

Доручення позову пізваному доконував возний по змозі особисто, і тоді позов називався "очввистим”, або складав його в домі, загороді чи на ґрунті пізваного, а коли він свого двору не мав, то до рук громадської старшини, при чому возний "обвопує", тобто сповіщає його публічно. Такий позов називався звочним. Неосілому доручували позов до рук або прибивали на мурах міста, замку чи церкви та публічно проголошували в громаді. Крім приватного повідомлення сторін (обослання) було практиковане також ”обо- слання з уряду” судовими листами.

Позивати спід було за 4 тижні перед початком судового засідання, а при заочних позвах — за 6 тижнів. Винятково можна було й коротше, але не пізніше, як 10-го дня перед початком судових років. Позов був важний лише на час одних років. Потім треба було позивати пізваного новими позвами. Було відоме припізвання: а) інших співвласників спірної речі, коли один із них вів за неї окремий процес, або б) правних наспідників пізваного померлого в часі судового проведення.

У важливіших карних справах за протидержавні злочини і в справах фіскальних, канцелярія вепикокняжого суду не видавала позвів, лише мандати, які закликали пізваних на завиті, тобто невідкладні роки.

Позов взивав сторони на найближче судове засідання — судові роки, які могли бути роками звичайними або остаточними, завитими (преклюзійними) та роками "статутовими’’або нормальними і надзвичайними або приспішвними (наприклад, для чужинців). Усі роки городських і підкоморських судів були завитими. Роки судів земських, крім встановлених правом винятків були звичайно неза- витими й розправа могла бути відкладена до нових років. Роки земських судів відбувалися тричі на рік у кожному судовому повіті і тривали так довго, доки всі зголошені справи не були ’’отсуджоны и скончоны ”. Рочки городських судів відбувалися кожного місяця, а саме впродовж двох перших тижнів. Неявка на звичайних роках вела за собою візвання на другий і евентуально на третій і щойно тоді розправу переводили в заочности. Коли пізваний з’являвся в суді на чергових роках, мусів найперше оправдати ранішу неприсутність і заплатити кошти противній стороні й судові, інакше програвав спір без розправи. При завитому терміні пізваний мусів прибути до суду ”под страченьем права”. Неприсутність позовника без оправдання причин вела звичайно вже на першому засіданні до прогри, як при завитих, так і звичайних роках. Причинами, що виправдували неявку, була важка недуга, державна служба, побут за кордоном, хоч не на всіх термінах. Сторони були зобов’язані оправдати неявку перед судовими засіданнями, або й на самому засіданні. При незавитому році пізваний мусів оправдатися на черговому році, раніше, заки вступив у процес.

5. РОЗПРАВА

Судовий розгляд справи окреслювано назвами розсудок і судовий перевід, а саме змагання сторін на розправі — ’’доводженням справедливости”. Розправа починалася "воланням справи", тобто викликом справи і сторін. Коли одна або й обі сторони не з’явилися на перший виклик, суд повторював його ще двічі, два наступні дні. Щойно після цього констатував неприсутність і залежно від того, чи рок був звичайним, чи завитим, відкладав розправу, накладаючи на неприсутнність пізваного кару "за нестан- ня" за т.зв. непильновання року, або розглядав справу в його неприсутности. Якщо неприсутнім був позовик, то й він платив кару за нестання, хіба що оправдався, але й то тільки на першому звичайному році. Ha дальшому та на завитому роках, обов’язок ”до права становитися" був такий сильний, що неоправдана неприсутність позовника вела до втрати провіжу назавжди. Опущення суду в часі розправи без дозволу вважалося за непослух судові і звичайно вело до втрати справи.

Кари за нестання і ніяких інших некорисних наслідків для справи не було, якщо неприсутність оправдано однією з визнаних правом причин, а саме: обложною недугою, державною службою поза місцем суду, побутом за кордоном та колізією ’’більшої” (важливішої) справої, яка вепася в той же час перед іншим судом. Виправдати неявку треба було по змозі перед судовим роком, або в перші три дні після відчинення років, евентуально пізніше. Це оправдання, зване ’’обмовою", треба було доказати урядовими або приватними письмами, а нерідко (як при хворобі) і заприсягнути. Сторона, яка не оправдала неявку, мусіла на чергових роках, ще перед вступленням у спір, заплатити за нестання, інакше суд перевіряв тільки докази противника і видавав вирок.

При завитих термінах сторони мусіли обов’язково з’явитися на розправу самі або дати себе заступити уповноваженими на других.а при звичайних термінах — на третіх роках, хіба що існувала причина для безтермінового припинення спору. Такими причинами була малолітіність пізваних, пред'явлення господарських заповідних листів про припинення розгляду спору у випадку посилки сторони з державними дорученнями закордон, перебування в полоні і т.п. Говорилося, що ці листи сторону ”от права визволяють”.

Переважно сторони могли брати участь у розправі особисто (’’очевисто”) або за посередництвом уповноважених. Лише в т. зв. кровавих тобто важких карних справах вимагалося особистої при- сутности. Сторони звичайно з’являлися в суд і відповідали перед ним з вільної стопи (’’волне мовенье у права”), але інколи, в певних випадках, могли ’’моцно ку праве постановені быти”, тобто могли бути поставлені перед суд силою.

Після викликання сторін і полагодження формальних питань, зв’язаних з ранішою неявкою сторін, суд доручав позовникові "чинити жалобу", тобто з’ясувати позов. Позовник відчитував позов або з’ясовував його усно, після чого слово надавалося пізваному. Його оборона мала точно встановлений порядок. Спершу йшло т.зв. збивання року, потім збивання позву, а щойно тоді приходив час на ставлення спочатку формальних, а відтак матеріяльних закидів у самій речі. Збивання або збурення року мало за мету виявити неправильність років і таким чином відкласти розправу. Воно часто спиралося на заповідних господарських листах, що наказували припинити розправу. Збивання позву охоплювало формальні закиди проти форми і змісту позву, наприклад, що в позві не означено або недокладно означено сторони, не подано, на який рок пізвано їх, не означено часу і місця вчинення злочину і т.п.

Щойно після ’’збивання позву” пізваний приступав до властивої оборони, починаючи від формальних закидів. Ці закиди поділялися на дві групи. До закидів перемпторійних, доказання яких вело до програння справи, належали передовсім закид осудженої справи і закид давности. Давність, або ’’промовчення права” знала трирічний реченець у карних і 10-річний у цивільних справах (’’земська давність”). Біг давности переривав позов ’’обнесення” упоминаль- ними листами. Хто не допильнував встановлених реченців, той ’’вечне о то молчати маеть”. У час малолітности і побуту за кордоном давність не текла. Поміж закидами, які вели до відкинення позву, не перерішуючи прав, охоплених позвом, належали закиди невластивости суду, браку процесуальної спосібности сторін, недодержання обов’язкової форми позву, а то й його змісту. Зокрема пильно перестерігано, щоб позов був написаний без зайвої полеміки, в пристойному тоні. Пізваний міг відмовитися вступити в дальший процес, поки з позву не будуть усунені всі ’’непочтиві слова” або закиди.

У взаємних спорах осіла сторона могла узалежнити своє всту- плення до спору від зложення поруки противної сторони, що передасть взаємну справу до розгляду тому самому судові. Дальшим формальним закидом могло бути те, що пізваного візвано не позвом, але мандатом у ’’немандатній” справі. Коли суд прихилявся до цих закидів, то відкидав позов, а коли не визнав їх оправданими, взивав пізваного приступити до осередної частини оборони, тобто ’’відповіді в самій речі”, званої отпором.

Щойно тоді приходило до заґрунтування спору (litis contestatio), що називалося ’’приняттям розправи”. Отпор охоплював усі ма- теріяльні закиди проти фактичних і частинно правних тверджень позву, які обґрунтовували домагання віддалити позов. Після цього позовник міг знову ”у права мовити”, заперечуючи твердження пізваноо, який також міг попросити слова вдруге. Коли сторони потребували часу до застанови, суд не відмовляв їм ’’узичення часу на пораду” на одну годину, але не більше ніж двічі на день для кожної сторони.

Складаючи заяви, сторони подавали докази, якими бажали доказувати свої твердження. Перевіривши грамоти, ’’перед’явлені сторонами”, а також інші докази, суд видавав постанову про те, кого допускає до доказу, а відтак писар списував протокол і сторони вже нічого більше додавати не могли. Після застанови суд, не пізніше третього дня по зачиненні розправи, ’’конечное сказанье учинити будет повинен ведлуг жалобы и отпору сторон, ничего не прикладаючи ани уймуючы”, видавав вирок.

До часу проголошення вироку сторони могли погодитися і заключити ’’єднання” й тим спинити суд від доведення справи ”до останнього ступня права”.

Інколи суд відкладав розправу до наступних років. Це робилося передовсім у випадку, коли суд уважав потрібним перевірити докази, яких сторона не доставила до суду, бо не могла, або про цих раніше не знала. B тому випадку звичайно не потрібно було брати зі суду нових позвів, а сторони з’являлися на нових роках на основі урядового випису зі судової постанови про відкладення розгляду справи. Цей термін був завитий.

Коли на термінах завитих других або третіх звичайних не з’являлася одна сторона, суд переводив заочну розправу і, перевіривши докази другої сторони, яка ”рок пильнує”, видавав заочний вирок. Ha основі випису вироку виграна сторона могла домагатися задовольнення від сторони неприсутньої. У важких (горлових) карних справах, коли обвинувачений втікав або не появлявся на розправу, суд відсилав його справу відкритим листом до великого князя по виволання (баніцію), який проголошував його вигнання за межі держави. Вигнанець мав право просити господаря про ґпвйт, на основі якого він міг безпечно станути перед судом, щоб оправдатися. Ґлейтні листи вносили часове замирення між винятим з-під права вигнанцем, і населенням та урядами. Ґлейт був важний лише на один рік. Його можна було одержати не більше як три рази. Коли вигнанець, діставши ґлейт, не з'являвся перед судом, господар проголошував його вічним вигнанцем, проти чого вже не було правного засобу.

Судові особи, судова заля, місцевість, де відбувалися судові роки, і шляхи, якими сторони прямували до суду, стояли в часі років і певен час перед та після них під охороною особливого миру "варуючы кождому вольный и беспечный приступ по справедливости”. Санкцією на порушення того миру був негайний розгляд справи без ’’статутових років” і загострення кар. Судова поліція під час років знаходилася в руках велико-княжого суду.

Ha основі списаного запису на полюбовний суд (”компроміс’0 сторони могли віддати свій спір на розгляд і вирішення полюбовного суду. Його вирок затверджував загальний суд, перевіривши, чи збережено формальні приписи та чи вирок не суперечить, як записові на полюбовий суд, так і "праву посполитому”.

6. ДОКАЗИ

Вислухавши жалоби й отпори сторін, суд перевіряв грамоти й урядові свідоцтва сторін та вирішував, котра сторона є ближче до доказу, тобто яка сторона має присягати зі своїми свідками. Це рішення з уваги на формалізм процесу було найважливіше, бо воно вирішувало вислід спору. Коли сторона перевела доказ — вигривала процес, коли відмовилася від переведення або перевела незгідно з дорученням суду — упадала в спорі.

Близькість до доказу була нормована правом, але нерідко це питання вирішував сам суд. Звичайно пізваний був ближчий до доказу, але існувало дуже багато відхилень. Суд не дбав з уряду про докази. їх повинні були спровадити на розправу самі сторони, включно зі свідками. У важливіших справах, зокрема у карних, вимагалося певніших доказів. Брак достаточніх доказів приводив до звільнення обвинуваченого. Інколи доходило до засуджуючого вироку в карних справах навіть без позитивних доказів, але тільки на грошеві кари і то лише тоді, коли обвинуваченому запропоновано відприсягтися від підозріння в злочині, а він цього не виконав.

Існували доказові норми, які встановлювали рід і кількість потрібних доказів. Для різних родів справ існували різні доказові вимоги. Зокрема це відносилося до різноманітних комбінацій різного роду доказів (наприклад, при вбивстві вимагалося зізнання свідків, які оглянули сліди вбивства, випису зі судових актів про факт вбивства, заяви возного і присяги пошкодованого з двома свідками) та до числа доказів, передовсім свідків, яке було різне.

Докази, які доказували твердження позву.називалися доводами, а ті, що заперечували їх, — відводами. Йдучи за чергою доказової сили, докази поділялися на: а) признання, б) грамоти, в) оглядин і річеві докази, г) свідків, ґ) присяга, д) жереб і e) допити на муках.

а) Признання пізваним, добровільне й невимушене, фактів, поданих позовником, було достаточнім доказом для вирішення справи.

б) Грамоти мали дуже важливе доказове значення. Багато правних оборудок вимагали для своєї важности письмової форми. Наприклад, позичка 10 кіп грошей була невимагальна, коли на це у вірителя не було відповідного "листа”. Грамоти поділялися на публічні, або урядові, і приватні. Найпопулярнішими урядовими доказами були виписи з урядових книг, куди звичайно заносили заяви возних і вижів, викликаних для оглядин і ствердження порушення права та його наслідків, як карного, так і цивільного характеру. Сюди належали також виписи зі судових книг, видавані сторонам на бажання. До доказів з приватних грамот належали різнорідні довжні, заставні і т.п. листи, квити і реєстри, здебільшого потверджені урядом, перед яким ці оборудки були заключені, та різні заяви і договори, закріплені підписами і печатками виставців.

Ha домагання сторона була зобо’вязана дати противникові завірені судовим писарем відписи грамот, які вона пред’явипа судові.

в) Оглядини і річвві докази були важливими доказовими засобами. Зокрема цінилися безпосередні знаки порушення права у карних і ґрунтових справах. Інколи (наприклад, при зґвалтуванні жінки) для доказу вимагалися ці знаки безоглядно і їх не могли заступити інші докази. При доказах крадежі велике значення мало "лице", з яким зловлено злодія, або яке віднайдено в його домі. Зловлення на гарячому вчинку і то з лицем мало ширше, не лише доказове значення. Воно дозволяло скоротити процес і його прискорити. Лице, знайдене в підозрілих людей, давало підставу до правного здогаду вини, який заступав безпосередній доказ. Зате коли ”лице” знайдено в непідозрілої особи, вистачало для її виправдання відприсягнутися від злочину, в чому допомагала їй родина та челядь. Оглядини трупа, ран, слідів побоїв і т.п., що їх переводили возний, виж та околічні сусіди, становили звичайно найчастіші й головні докази вини. Оглядини спірного ґрунту або меж застосовували сливе у кожному ґрунтовому та межовому процесі.

г) Свідки поділялися на урядових і приватних. Урядовими свідками були передовсім возні, які відігравали дуже важливу ролю у ствердженні і перевірці доказів та їх забезпеченні для пізнішого вжитку суду. Побіч них бували свідками й інші урядові особи. Приватні свідки поділялися на дві головні групи: безпосередніх свідків, що бачили або чули про спірні факти чи події, та свідків- знавців, які стверджували радше моральну вартість сторони й видавали опінію про неї. У ґрунтових процесах важливу ролю відігравали старі досвідчені хлібороби, які сполучували оба елементи — свідка і опінієдавця.

Свідками могли бути лише християни, добрі, вірогідні і не- підозрілі в ніякому злочині. 3 нехристиян до свідчення допускалися татари, які виконували військову службу для держави. Інші нехристияни допускалися як свідки лише до процесів між ними самими. До свідчення не допускалися слуги й інші піддані в справі їх пана, співвинуваті, вигнанці, умово хворі, карані і т.п.

Хоч вартість свідчення шляхтича була більша, переважно до свідчення допускалися і нешляхтичі, але звичайно право вимагало комбінованих свідків: шляхтичів і посполитих. Наприклад для доказання вини і присудження смертної кари на шляхтича за вбивство посполитого, потрібно було 6 свідків: 2 шляхтичів і 4 посполитих. Коли не було шляхетських свідків для сконстатування вини й заплати головщини вистачало 3 посполитих свідків, але вбивник голови не тратив, бо доказ був заслабий. Існувала не завжди респектована засада, що сторона повинна покликувати свідків рівних собі за станом.

Право здебільшого визначувало згори в казуїстичний спосіб кількість свідків. Вона виносила від 9 до 2, залежно від ваги справи: при важчих карних справах, включно до образи маєстату, потрібно було звичайно 7, при ґрунтовних процесах — 9 свідків. Кількість свідків могла мінятися при наявности інших доказів.

Заки зложити свідчення, суд попереджував свідків на Божу справедливість і свідкову ’’почтивість”. Противна сторона могла не допустити свідків до зложення свідчення шляхом нагани свідків, закидуючи їм, що вони не відповідають вимогам, ставленим для свідків, що треба доказати. Коли наганюючий ці закиди ”вів і не довів”, платив свідкові грошову нав’язку і він міг зізнавати. Коли ж закиди виявлялися правдивими, того свідка треба було заступити іншим, для чого стороні міг бути ’’узичонь час”, залежно від віддалення нового свідка від суду. Інколи задля цього приходилося відкласти справу на чергові роки. Свідки, яким доказано безпосередньо або й посередньо невірність їх зізнань, були карані тим, що мало стрінути сторону, проти якої вони свідчили. Свідків звичайно розпитували в присутности інших свідків і сторін, а в деяких справах — кожного "порозну”. Обі сторони зобов’язані були привести відповідну кількість свідків. Суд переслухував свідків тієї сторони, яку вважав ближчою до доказу, тобто ’’которое стороны довод будеть легший, слушнейший и яснейший”. He завжди зізнавали усі свідки. Часто, передовсім у ґрунтових процесах, сторона вибирала з-поміж свідків противника невелику кількість (3) свідків і вони складали присягу враз із їх стороною (”само- четверть”). У карних процесах звичайно зі стороною зізнавали і присягали усі свідки (само-треть, само-сем і т.п.).

ґ) Присяга була тісно зв’язана зі свідками. Звичайно її складала сторона враз зі своїми свідками. Інколи присягала лише сторона, коли противник не мав ніяких доказів і сам хотів присягнути. Часом сторони взагалі не присягали, а то тоді, коли пізваний не мав ніяких доказів і не хотів сам присягати, або коли позовник мав крім свідків письмові докази, речеві знаки, тощо.

Переважно при рівних доказах до присяги був ближчий позовник, але коли він не мав відповідних мінімальних доказів (2-3 шляхетських свідків або письм), то тоді у карних справах ближчим до присяги був обвинувачений. У процесах, спертих на підозрінні, звичайно підозрілому дозволялося відприсягтися, тобто присягою очиститися від підозріння. Присягу складали сторони ”з права” на доручення суду, або на основі взаємної угоди. Присягу переводили, мабуть, духовні особи, які за те одержували окрему оплату. Присягу складали перед судом, на місці розправи. До хворого посилали возного з особами, делеґованими тією стороною, яка складала присягу. Противна сторона могла послати своїх свідків і свого возного.

Присягала тільки одна сторона і присяга вирішувала процес. Сторона, невдоволена, рішенням суду, могла заповісти проти нього відклик і тоді звичайно виконання присяги затримувалося до вирішення справи відкличним судом. Визнавши одну зі сторін ближчою до присяги, суд призначував їй рок, на якім вона могла зложити присягу, даючи їй час для надуми. ”Рок от вряду ку доводу принявши”, сторона мусіла на ньому станути і зложити присягу. Коли не зложила, без дальшого переведення, тратила справу. Про сторону, яка доказала своє право, говорилося, що вона ’’виправилася”.

Інколи присяга сторони переходила своїм значенням звичайний процесовий доказ. Це траплялося наприклад у випадку, коли за вибвство однієї людини було обвинувачених кілька осіб. Тому що за смерть однієї особи смертний вирок можна було винести тільки на одного обвинуваченого, пошкодований вказував того, кого слід вибрати і той, ’’которого (він) на смерть обереть и попросягнеть”, був караний горлом.

д) Жереб був останнім відгомоном колись поширених божих судів. Він не був уже самостійним доказом, але радше засобом визначення, хто є ближчим до доказу з присяги. Його стосував суд у сумнівних справах. Жереб застосовували, наприклад, у випадку бійки (звади), при якій не було свідків і коли обі сторони хотіли присягати. Суд казав сторонам кинути жереб, який вказував того, хто ближчий до присяги.

е) Допити на муках стосовано за кражу і тільки до людей нижчого стану, а саме до тих ’’підозрених”, які вже раніше були карані або стояли під підозрінням і то лише тоді, коли було 2-3 свідки, які ”з яких слушных причин” обтяжували ’’виданого на муки”. Мучення могло відбутися тільки один раз і не довше, як одну годину та й то не вільно було довести до каліцтва. Злодія ’’приличного”, тобто такого, якого вже один раз було зловлено з ’’лицем”, можна було мучити тричі того самого дня. Коли підозрілий признавався, мав бути ’’горлом покараний”, коли ж ні — пошкодо- ваний зобов’язаний був йому заплатити нав'язку за біль.

7. ВИРОК

Вирок, званий декретом, сказню, головною сказню, або судовим сказанням, видавав суд на неявному засіданні не пізніше трьох днів після зачинення розправи. Коли в розгляді і вирішенні справи брало участь більше осіб, тоді вирок виносили більшістю голосів. Меншість могла заложити окрему думку (votum separatum) звану "зданье". Вирок виготовляв судовий писар на письмі і цю "цедупу" підписував суддя або підсудок, після чого його публічно оголошувано, а згодом вписувано до судових книг. Щойно після цього суд видавав сторонам за підписом писаря, відписи вироку в т.зв. "судових листах”.

Вирок мусів спиратися на вислід розправи і на обов’язуюче право ’’толко водлуг сего статуту ... и водлуг мовенья и споров у суду обеюх сторон”.

Вирок міг бути остаточним або умовним. Цей останній виносили тоді, коли суд видавав вирок під умовою, що сторона зложить признану Тй присягу. Це траплялося тоді, коли противна сторона заповіла апеляцію і суд здержував зложення присяги до апеляційного розгляду справи. Коли апеляційний суд потвердив вирок, тоді сторона складала присягу перед тим же судом. Ha випадок смерти тієї сторони, присягу складали її правні наслідники, які "пильнують апеляції і попирають право".

Вирок звичайно виконувався, коли сторони не внесли проти нього апеляції. Інколи суд сам зараз же після проголошення вироку реалізував його. Це було звичайним явищем у ґрунтових процесах, ведених на місці спору та при спорах за порушення спокійного посідання. Бували випадки, що до здійснення вироку не доходило: суд або касував його, або припиняв виконання вироку, бо сторонні особи — ’’приятелі, гості, посли, пани знакомиті” злочинця від вироку випрошували або "горло пеназми откупляли".

Інколи суд видавав вироки чи радше накази заплати без розправи — наосновідовжнихлистівозначеним терміном заплати довгу.

Коли спір розглядав полюбовний суд, загальний суд лише перевіряв його ”при моци захову”, дозволяючи його виконати екзекуційним шляхом.

Розсуджуючи спір, суд водночас накладав на сторону, що програла, обов’язок заплати судових коштів. Був це передовсім т.зв. пересуд, або пам’ятне, плачене судові стороною, що виграла у відсотковому відношенні до "презиску", тобто присудженого правіжу. Пам’ятне — це залишок того часу, коли вироків не списувано й не записувано в книги і тягар майбутнього доказу змісту вироку лежав на суддях і їх пам’яті. При процесах за довг, спертий на записах, пам'ятне повинен був заплатити довжник.

До судових коштів належали ще: вижове або вижоване — оплата вижем за оглядини слідів порушення права; огпядне — за оглядини іншими особами; помипьне возному і вижові за подорожі з урядовими дорученнями та оплати, зв’язані з ув’язненням: потю- ремне, попанцюжне, поколодне та інші. Господарські суди і суд панів-ради пересуду не брали. Гривни, наложені на учасників розправи шляхом судової поліції, йшли у користь судових осіб.

У кожній стадії процесу перед видачею вироку сторони могли погодитися і то у всіх спавах, навіть у найважчих, ”где о горло идеть”. Згодом ця абсолютна диспозитивність сторін була у важчих карних справах значно обмежена. Угоду списувано і зізнавано перед судом або урядом, який її втягав до урядових книг. Для важливости угоди вимагали в пізніших часах, щоб єднальні листи були підписані та опечатані обома сторонами і двома сторонніми свідками.

8. ВИКОНАННЯ ВИРОКУ (ЕКЗЕКУЦІЯ)

Екзекуцію судового вироку означувано назвами: оправа, або отправа судженої речі. Нерідко окреслювано виконання вироку описово: "шкоду оправити”, "отправу чинити”, "сказаня до виповнення приводити” тощо. Віритель дбав про виконання вироку сам на основі відпису чи випису з вироку, при помочі суду, в якого окрузі знаходилося екзеквоване майно чи будь-яке майно довжника (реальна екзекуція), або де стріне довжника (особова екзекуція). Екзекуцію переводили переважно органи того суду, який розглядав справу. Але, коли довжник або його майно, проти якого спрямовано екзекуцію, знаходилися в окрузі іншого суду, тоді екзекуцію вів той суд: земський, коли справу розглядав суд земський, а ґродський, коли процесовим судом був суд ґродський. Ці суди вели екзекуцію на основі отвореного листа суду, який видав вирок, і повинні були її перевести до 4 тижнів від доручення їм того листа. Один вирок могли виконувати різні органи різних судів. Диспозитивність вірителя в екзекуції була вирішальною крім найвижчих карних злочинів. Він започатковував і наглядав засудженого до в’язниці, доглядав за збереженням в’язничного правильника.

Екзекуційними органами були возний, у ґрунтових справах — коморник, а у важчих карних вироках — кат, званий палачем. Возні були по одному в кожному повіті при земських судах, коморники —1-2 при судах підкоморських, а кати — при городських судах. Ці останні брали участь при виконанні вироків осіб, ’’правом поспо- литым на смерт поконаных, або на муку выданых”.

У деяких справах (спадщинні, проти духовних осіб) екзекуцію проводили духовні (єпископські) суди. Центральні суди самі не проводили екзекуції, але посилали вирок на "отправу" нищим судам.

Як процес, так і екзекуція була одна для цивільних і карних справ, хоч і бупо чимало різниць, обумовлених виконанням кар, зокрема кримінальних. При грошевих карах екзекуція була така сама, як і при цивільних довгах. Екзекуція, спрямована на зворот рухомих і нерухомих речей, не виявляла ніяких окремих форм. При екзекуції за зворот ґрунту вживалися терміни ’’присуджений” і "відсуджений” ґрунт. Цю екзекуцію можна було повести щойно після того, як пройшли реченці заплати, визначені судом або правом. Був точний термінар грошевої заплати, залежно від її висоти.Екзекуцію переводилося шляхомув’язаннявірителя в майно ’’переконаного правом” довжника, при чому найперше ув’язувано в землю і прив’язаних до неї людей, а щойно потім у рухомости. B ув'язчому листі суд визначав термін заплати грошей та накладав на довжника заруку за спротив у переведенні екзекуції. Після цього терміну ув’язання переводив возний у присутности трьох шляхетських свідків, ув’язуючи, тобто віддаючи в посідання вірителеві стільки майна, скільки було потрібно для задовільнення присудженого правіжу з усіма карами, коштами і т.п. Коли довжник противився ув’язанню, тоді "попадав в заруку", тобто мав заплатити кару, яку суд доручав — після вислухання зізнання возного про чинений спротив, — двом возним і їх скріпленій асисті (5 шляхтичів) наново ув’язати враз із попередньою вірительністю. При поновному спротиві довжник ’’впадає в совиту (подвійну) заруку”, а великий князь на внесення суду, його ’’виволював” й посилав свого дворянина, який при 2 свідках і 5 шляхтичах ув’язував вірителя, тобто стягав правіж разом з карами, а решту майна конфіскував у хосен держави. Коли довжник спротивлявся екзекуції і цим разом, тоді великий князь взивав його перед свій суд на завитий термін і на ньому ствердивши вину довжника, карав його горлом. Коли довжник не став перед судом, то попадав у вічне виволання, а його майно конфіскувалося. Коли не вистарчало майна довжникового

на задовільнення усіх претенсій вірителя, тоді він міг повести екзекуцію на особу довжника. Його припозивалося до суду, який після зізнання вірителя і зложення свідоцтва возного, ув’язнював його. Довжник міг звільнитися з ув’язнення заплатою довгу або зложенням поруки. Особи, які без власної вини ’’попали в убозство і в довги прийшли” могли одержати від господаря запізні листи, які відкладали заплату довгу, але не надовше, як на три роки. Ці листи видавалися за зложенням заможними людьми поруки, що довжник в міжчасі не втече. Часове припинення екзекуції могло поступити також з інших причин. Наприклад, смертну кару вагітної жінки припинялося до народження дитини.

Довжник міг скасувати ув’язання звернувши довжні гроші з коштами. Коли віритель, як перед, так і після ув’язання, не хотів прийняти довгу, тоді довжник міг його зложити в судовий депозит і на цій підставі суд видавав йому вив'язання вірительности з його майна. Раніше довжник повинен був позвати вірителя за завитий рок. Ув’язання і вив’язання поступало за реєстром, в який возний списував усі маєткові предмети обняті ув’язенням та вив’язанням, Перенесенням довжником ув’язаної спірної речі, а то й цілого свого майна на третю особу, не мало значення, якщо це сталося після вироку. Екзекуцію переводилося на тому ж майні, а новонабувець міг тільки домагатися відшкодування від довжника. Інколи екзекуцію, бодай частинну, переводив сам суд, наприклад, при зневазі помовленням про нелеґальне походження, де зневажник мусів перед судом відкликати зневагу в правом означеній формі. Екзекуційні переведення можна було вести не лише на основі вироків, але також на слідстві судових наказів, виданих без розправи та вироків полюбовних судів, потверджених загальним судом. Екзекуцію слід було перевести не пізніше як 10 років після вироку, після чого право на екзекуцію задавнювалося.

9. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ ВИРІШЕНЬ

Судовий вирок можна було оскаржити або а) скаргою на суддів, або б) апеляцією.

а) Скарга на суддів була раніше єдиним апеляційним засобом. Зчасом вона стосувалася чимраз рідше, а її місце зайняла апеляція. Вона була спрямована не проти вироку, або іншої ухвали суду, але проти суддів. Її можна було внести не лише після видачі остаточного рішення — вироку, але й проти інших рішень, передовсім доказових, які признавали стороні право переведення доказу. Скаргу на суддів вносилося зокрема часто після видачі заочних вироків, а то тому, що проти тих вироків не можна було внести апеляції. Скаргу за вирок або іннші рішення можна було внести не лише проти суддів і підсудків земських, але й проти воєвод і старостів, підкоморних і коморників, які видали оскаржене рішення, але не проти писарів, бо вони участи в судових вирішеннях не брали. Зато писаря можна було оскаржити за помилки, занедбання або надужиття влади в його канцелярській роботі. Скаргу на городських суддів спрямувано спершу до воєводів і старостів, а щойно потім до господарського суду, який ЇІ вирішував.

У цьому процесі перед вищим судом позовником ставала сторона, яка внесла скаргу, а пізваним особа, яка видала оспорену постанову. Ha час цього ’’впадового” процесу припинювалася властива розправа, вислід якої звичайно залежав від вирішення скарги. Польське право вимагало при внесенні скарги зложення т.зв. кочу, тобто закладу, який одержував наганений суддя, коли скаргу відкинено. (Rafacz)

б) Апеляція, звана ще й отзовом, була справжнім відкличним засобом, який віддавав вирок нижчого суду під новий розгляд суду вищого. Апеляцію можна було вносити проти вироків усіх судів й вони йшли до центральних судів. Справи про шляхетську честь належали до особистого суду великого князя, а справи, розглядані підкоморським судом, перевірював, звичайно на місці спору, суд комісарський.

"Переконаний правом”, якому вирок видався ”не водле права”, міг ’’апелевати й отозвати се”, але мусів зараз після вироку, не віддаляючись зі суду, заповісти апеляцію. Це чинилося виголошенням устійненої формулки, перенятої зі звичаєвого права: ’’Панове судді, те сказання ваше видиться мені не по праву, відзиваюся з тим до Головного Суду”. Заповідження апеляції припинювало виконання вироку, а арештований міг домагатися звільнення на волю, за зложенням поруки, що стане перед відкличним судом на визначену розправу. Коли поруки не зложив, мусів залишитися у в'язниці аж до розгляду апеляції.

Апеляція не завжди дозволялася. Вона не допускалася при заочних вироках, при справах за порушення спокійного посідання та проти вироків, спертих на записах сторони, яка програла. Апелювати не могла також сторона, яка погодилася ’’пустити противника на довод або отвод”, або признала чи узнала жадання позву.

Апеляційна розправа переводилася на завитих роках. Ha ній не допускалося нічого нового, що не було предметом розправи нижчого суду (nihil novi). Деякі відмінності були в переведенні комісарського суду. Апеляційний суд, розглянувши справу, видавав вирок ("сказян врядовую уфалюе”), яким або затверджував, або змінював оскаржений вирок. Апеляції підданих проти вироків панських судів допускалися тільки в ’’кривавих речах” і то за виїмком випадків зловлення злочинця на горячому вчинку, або з лицем. Ці справи розглядали городські суди.

Зміну заочного вироку можна було привести шляхом скарги суддів або шляхом привернення до попереднього стану. Пізваний, проти якого видано такий вирок, міг внести позов ”о злий переводь права”, виявляючи, що роки, на яких видано вирок, були ’’неправдиві” з уваги на підступ позовника або третьої особи. Суд, ствердивши правильність закиду, перевіряв свій вирок і його змінював або залишав незміненим.

10. ОСОБЛИВІ СУДОЧИНСТВА

Загальні процесові норми обов’язували при розгляді всіх справ. Але в силу окремих вимог при розгляді деяких родів справ виникали окремі й характеристичні відхилення. Це стосувалося передовсім судочинства загальних судів у справах карних і граничних та судів партикулярних: домініяльного, жидівського, духовного і т.п.

Карний процес в загальному поміщувався в межах загальних процесових норм з уваги на обов’язуючу в тодішньому карному праві засаду приватно-правну. 3 уваги на це і в карному процесі на чоло висунулася засада вільної диспозиції пошкодованої сторони, а головною метою того процесу було задовільнення шкоди, понесеної внаслідок злочину. Тому і карний процес в засаді розпочинався приватною скаргою пошкодованої особи, або її правних наслідників і рідко коли в цей процес вмішувалася публічна влада. Диспозитивність пошкодованого зберігалася у всіх стадіях судової дії до вироку і його виконання включно. Щойно в пізнішому часі прийшли значні обмеження, передовсім щодо важчих злочинів. Найбільш маркантними відмінностями карного процесу були: скру- тинія, звод, переведення в справі злочинців, зловлених на гарячому вчинку, муки.

1. Скрутинія — це була форма відомого на Заході інквізиційного процесу, але в куди лагіднішому й гуманнішому виді. ”Шкру- тиннум — за арт. 33, Xl розділу Ill Литовського статуту — то есть вы веданье, так около того местца, где ся што станеть, яко и в околичных суседов мешканья ... не толко о том учинку, але теж и захованью, поступках и обыйстью” підозрілого. Піддатися розпитам у часі скрутинії були зобов’язані всі, кого покликали скрутатори і в цьому є засаднича різниця між ними і звичайними свідками, що їх кликала до суду приватна сторона і які не мали обов’язку зізнавати. Скрутинію допускали суди центральні і місцеві на внесення одної або й обох процесових сторін, якщо їхні докази виявилися сумнівними. Звичайно скрутинію стосовано у справах, загрожених найважчими карами і то передовсім тоді, коли злочинця зловлено на гарячому вчинку та коли справа йшла під розгляд центральних судів, як суд I або Il інстанції. Скрутинію переводили судді з возними і бодай з 3 шляхетськими свідками. Центральні суди делегували 2 своїх суддів, а великий князь 2-3 урядовців того повіту, в якому скрутинію переводилося. Скрутатори вдавалися на місце чину й там переслуховували свідків, приймаючи від них ’’шлюбовання і приречення” зізнавати правду. Свідків переслухувано в неприсутности обвинувачених сторін. Зізнання списувано, опечатувано і зберігано до розправи, на яку сторони мали станути без позвів, на саме візвання скрутаторів і на ними визначені роки. Після прочитання вислідів скрутинії суд видавав вирок. Основою для вироку могли бути не лише ’’слушні знаки і подобенства”, але навіть і оправдане ’’подойзренья”.

2. Звод, тобто вказання попередника, — це стародавній інста- тут звичаєвого права, перенятий і санкціонований законом. Особа, обвичувачена в злодійстві знайденого в неї ”лиця”, могла вказати "заводцу”, від якого це лице набула. Цей заводца, поставлений перед суд, заступав на розправі обвинуваченого і міг боронитися або вказуючи свого попередника, або доводячи, що спірна річ була випродукована в його господарстві, тобто набута в первісний спосіб. У цьому останньому випадку він був ’’остаточним завод- цою”. Хто не зумів "поставити” перед судом заводци до ’’остаточного зводу” або інакше себе виправдати, той вважався злодієм і підпадав карі.

Цілий звод переводив суд, перед ”яким стався початок зводу”, т. зв. гарячий вчинок, тобто зловлення злочинця в часі доконування злочину, або безпосередньо після нього, що й дозволяло на деякі важливі відхилення від загальних процесових норм. Наприклад, у важких випадках можна було злочинця арештувати й приспішено перевести розправу, не перестерігаючи законних років та без доручення позву. При цьому доказове переведення було дуже облегшене, а кара дуже загострювалася й дуже часто була карою смертною.

Наприклад, злодія, зловленого при лісових або польових крадежах, можна було ’’пограбити”, тобто забрати в нього домашні тварини й інші рухомі речі, а навіть самих (підданих) людей для забезпечення відшкодування. У повідомленні власника речей про випадок грабежу пошкодований взивав його "виїхати на пень" для евентуального поладнання справи. Хто "за обоспанням грабежу" невиїхавнапень,тратив грабіж. Зловленогонагарячомувчинку в часі ярмарку арештували і приміщували в превенційній "торговій в’язниці” і переводили проти нього приспішену розправу. Про муки була мова при доказах.

3. Граничний процес відбувався на предметі спору, що обумовлювало деякі засадниці зміни судочинства. Граничні спори вели підкоморні, або в Tx заступстві коморники та комісари центрального суду. Вироки підкоморського суду розглядав суд комісарський, який посилаючи на спірний ґрунт місцевих урядовців, передовсім каштеляна, маршалка або старосту та ще двох шляхтичів "у права умеетных". Підкоморський суд діяв самостійно. Він видавав позви, переводив розправу, видавав вироки і Tx частинно виконував, розмежовуючи спірні ґрунти, відновлюючи межі і т.п. Заповідь апеляції не припинювала виконання вироку. Зате припи- нювалося стягнення грошевих плат, екзеквованням яких займався, на основі підкоморського листа, земський суд. Вироки підкоморського суду вписувано в книги того суду, Tx можна було також втягнути до книг городських і земських.

Ha відміну від українського межового процесу, польський ’’граничний” суд мав обмежену юрисдикцію. Він міг тільки розмежовувати сусідські ґрунти, не вирішувати спори про власність чи посідання. До того апеляції від його вироку можна було внести тільки з формальних причин, а не ін меріто. Вищий суд затверджував вирок, або його касував і звертав справу для поновного вирішення на ґрунті. (Кутшеба). Коли справу (тільки незначну) розглядав коморник, тоді на його некінцеві рішення можна було жалуватися до підкоморія, який до двох тижнів мав справити помилку коморника. Проти вироку, виданого коморником, можна було внести апеляцію на загальних умовах. B апеляційній розправі брав участь також підкоморій, який видавав оскаржений вирок і він ’’оказує справи свого суда”. Зміняючи вирок, комісари визначували нові межі. Особливістю граничного процесу було припізвання копіями позву до розправи і розмежування ґрунтів ’’околичних сусідів граничних", які при розмежовуванні ґрунтів показували і берегли свої границі, а то й могли спротивитися розмежуванню на відтинку їх посілости. B тім випадку розмежовання припинялося, а тих, що спротивилися тому, слід було пізвати до належного суду. Щойно на доручення того суду підкоморій міг продовжити грани- чення.

4. Судочинство домінапьних судів спиралося на зверхній владі пана над своїми підданими і навіть зовсім свобідною, а то й шляхетського стану челядю. Пан був їх суддею в цивільних і менших карних справах та правним заступником перед загальними судами у важливіших карних справах. Підданого, зловленого на гарячому вчинку, судив загальний суд, припозиваючи його пана ”ку прислу- ханью того права”. Неприсутність пана не спинювала розправи. Посторонні люди не могли безпосередньо позивати підданих. Вони мусіли звертатися до пана з проханням ”дати справедливість” з підданого, а коли пан не задовіпьнив їх вимог, позивали пана перед загальний суд. Пан переводив виконання вироків не лише власного суду, але й судів загальних та карних. Суд звертався про це до пана судовим пистом.

5. Жидівський процес, тобто поладнування спорів поміж жидами, відбувався "водлуг прав і привілеїв їх”, отже передовсім за постановами Талмуду, постанови якого, зокрема щодо процесових справ, були дуже відмінні від норм загальних краю. Наприклад, суд був колеґіяльний, число суддів мусіло бути непаристе, щоб не допустити до рівности голосів, а вирішувало справи більшістю. Вироки були остаточні, не було апеляції, хіба рідко-зновлення. (Лядієр).

Завершуючи загальний огляд процесу описуваної доби варто назначити, що після приєднання значної частини української території до Польщі (Корона) й Великого Князівства Литовського, сторе українське право, а зокрема процесове, підпало під вплив польського, білоруського, німецького, водночас воно пробивалося на Захід і залишало помітний слід на праві Білорусі, Польщі й Чехії. Подібність інститутів українського й чеського права, державного й звичаєвого, досліджував проф. Андрій Яковлів.

11. ДЖЕРЕЛА I ЛІТЕРАТУРА

Джерелами процесуального права цієї доби були звичай і закон. Спочатку перевагу мало звичаєве право, згодом на перше місце висунувся закон, зокрема після появи судебника Казимира і Литовських статутів. Під кінець доби чимале значення мало чуже право, зокрема право німецьке, міське, зване маґдебурзьким. Найціннішими пам’ятками тодішнього процесу є згадані Судебник Казимира з 1468 року, всі три Литовські статути, зокрема останній, розділи якого 4, 9 і 11-14 є присвячені у великій мірі процесуальним нормам, уставні земські грамоти великих князів та акти т.зв. Литовської метрики й акти тогочасних судів.

Література предмету убога. Загальні монографії про процесуальне право досі не має. 3 загальних праць можна назвати: M. Грушевський: Історія України-Русі, M. Любовський: Обласное ді- леніє и местное самоуправленіе Литовско-Русского государства, чтенія МосковскогоО-ваисторіи и древностий,1893. 3 монографічних опрацьовань поодиноких частин процесу треба назвати:

Г. Демченко: Наказаніе по Литовскому Статуту, Київ, 1894.

C. Г. Борисенок: Утворення професійної адвокатури в Литовсько-руській державі. Праці Комісї для існування історії західньо-руського і українського права. Всеукраїнська Академія Наук, випуск 3, Київ, 1927 p.

Ф. Леонтович, Русская Правда и Литовскій Статут. Кіевскіе Университетские Известія, Київ 1865.

Андрій Яковлів, Впливи старо-чеського права на право українсько литовської доби XV-XVI вв. Український Вільний Університет, Прага 1920.

Salomon Ladier: Proces Karny w Tabudzie. Львів, 1939.

J6zef Robacz: Dawny proces polski. Варшава 1925.

III.