§ 2. Ради часів Гетьманщини

Наступним етапом відродження і розвитку державності в Україні стала доба Гетьманщини.

Ще за польсько-литовської доби головним суб’єктом збереження і трансформації вічових форм народоправства, розвитку демократичних традицій українського народу, захисту неписаних ^[73] стародавніх прав і вольностей русів стало козацтво.

З часом у козацькому середовищі виникали розколи на реєстрових і нереєстрових козаків, козацьку верхівку, шляхтичів і сірому, «чорне козацтво». Перша частково полонізувалась і служила вірою і правдою польській короні. Та не вона визначала процес формування етносу, Козацької держави.

1572 р. королівськими універсалами створюється реєстрове козацтво, а 1578 р. — реєстрове військо для охорони південних кордонів Речі Посполитої і присмирення бунтівного українського населення. З утворенням реєстрового козацтва його вищим органом самоуправління теж стає загальна козацька рада, яка принципово не відрізнялася від ради запоріжців. Під час воєнних походів та антипольських повстань кінця XVI — початку XVII ст., в яких брали участь реєстрові і низові козаки, відбувалися спільні ради. Як правило, вони відбувались в містечку Трахтемирів та урочищі Маслів Став на річці Росаві. В першій половині XVII ст. реєстрові козаки домоглися від Речі Посполитої визнання їхнього права на проведення військових рад. У 1616 р. сейм по суті визнав існування козацького державного утворення: козаки не визнають польської влади, «вони самі встановлюють собі право, самі обирають урядників і ватажків і наче створюють у Великій Речі Посполитій іншу республіку»¹.

Проте опубліковані архівні джерела красномовно свідчать: по-перше, козаки не поступились своїми правами і мало зважали на ординації. Більше того, у першій половині XVII ст. спостерігається зростання ролі загальної ради у реєстрових козаків щодо визначення відносин з Варшавою. Зокрема, на раді 1617 р. було прийнято рішення про укладення Вільшанської, а в 1619 р. — Росавицької угод з польським урядом. У 1638 р. рада ухвалила склад козацької депутації для переговорів у Варшаві відносно козацьких прав. По-друге, в обороні своїх права козацтво намагається використати й парламентські механізми Речі Посполитої. Так, під час безкоролів’я зі смертю Сигізмунда ІІІ (1632 р.) реєстрові козаки виступили з вимогою допущення їх до участі у виборі короля, заявили сину Сигізмунда Владиславу про свою готовність підтримати його зброєю. При цьому козаки виступають як представники українського народу: в петиціях, посланих на елекційний сейм 1632 р. вони на перше місце висували вимоги, щоб «народ наш руський користувався належними йому правами і привілеями», а православне духовенство ніколи не зазнавало обмежень у відправленні своїх служб і не терпіло утисків від уніатів. Головними борцями за права українського народу, на думку М. Грушевського, виступали й українські посли в сеймі — представники волинської, брацлавської, київської та з інших земель шляхти^[77]. Але сеймові посли, депутації братств і духовенства з України наштовхувались на «глуху стіну» у Варшаві. Пізніше, навіть у ході Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького гетьман з старшиною намагались закріпити участь у сеймі, сеймових конституціях належного представництва й захисту прав українського народу.

Таким чином, Б. Хмельницький та його попередники прагнули використати сейм Речі Посполитої, його законодавчі і контрольні функції на користь України. Не вирішивши основного питання з польськими магнатами і шляхтою, посли Б. Хмельницького неодноразово прибували на сейм до Варшави фактично до 1654 р., але не мали успіху.

Щодо ставлення самого Б. Хмельницького до вищого органу Козацької держави — загальної або Генеральної ради та її ролі в політичному житті, у дослідників нема єдиної думки. При аналізі досліджуваної теми слід зважити на такі важливі обставини та історичні факти. По-перше, новоутворена держава розглядалася Б. Хмельницьким як спадкоємниця Київської Русі. До речі, ця спадкоємність визнавалась і царським урядом. Так у царській жалуваній грамоті 1654 р. підтверджувались «прежние права, как издавна бьівали при великих князьях русских и при королях польских»^[80]. Ймовірно, що на погляди гетьмана вплинули зразки політичного ладу не лише Речі Посполитої, а й Давньоруської держави, її традиції, поєднання великокнязівської влади з елементами народоправства і сословного представництва.

По-друге, врахування внутрішніх і зовнішньополітичних реалій безперечно лежало в основі плану Б.

По-третє, слід пам’ятати, що ще в червні 1648 р. Генеральна рада прийняла «Статті про устрій Війська Запорозького», які стали тим конституційним актом, спираючись на який та рішення генеральних рад гетьман, як глава держави і головнокомандувач, видавав універсали, скликав ради, вершив суд та ін. «Статті» юридично закріплювали повноваження гетьмана на основі козацьких правних звичаїв, в тому числі його обрання та компетенцію.

Повноваження публічної влади в новоутвореній Українській державі перейшли до органів управління козацтвом^[82]. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Верховним органом влади в державі стала Генеральна рада, яка трансформувалася із загальної військової ради запорізьких козаків в орган державної влади.

Проте із зміною державно-правового статусу Рада не набула офіційної назви. В архівних джерелах вона називається козацькою, військовою, посполитою, великою, зуполною, вальною, в польських та інших джерелах іноді — вальним сеймом, в російських — «явною радой», «советом всей черни», «большой ра- дой», «полной радой»^[83]. Гетьман і козацька старшина вживали також назву Генеральної ради^[84]. В окремих випадках загальна рада звалась «чорною». На думку І. Крип’якевича, В. Голобуць- кого та деяких сучасних дослідників, така рада скликалася з ініціативи простих козаків, без дозволу гетьмана чи старшини^[85]. «Чорна рада», санкціонована гетьманом, мала легітимний характер. Сучасники іноді називали такі ради «сеймами». Зокрема, у травні 1657 р. Б. Хмельницький наказав усім полковникам «з’явитись на сейм і учинити раду», очевидно вважаючи прийнятою таку аналогію.

Варто відтворити, хай неповну, хронологію рад, що відбулися за гетьманства Б. Хмельницького та предмети обговорення. Ця хронологія допоможе відтворити й трансформацію козацьких рад у загальнодержавні, Генеральні ради.

На Запорізькій Січі Б. Хмельницький з’явився найімовірніше на початку січня 1648 р. Тут він, очевидно на порівняно нечи- сельній січовій раді оповістив, як вважав М. Грушевський, козакам королівські привілеї і був проголошений гетьманом^[87].

Без сумніву, Б. Хмельницький лише після ради мав повноваження на ведення переговорів з кримським ханом, на зустріч з яким і поспішив. У березні на Запоріжжя прибуває польська делегація, але військова рада відхиляє польські пропозиції щодо видачі Б. Хмельницького і «послушенства». С. Величко називає чисельність березневої ради понад 30 тис. козаків та їх рішення війни проти поляків. Після повернення Б. Хмельницького на Січ з військом Туган-бея 19 квітня на новому зібранні ради Б. Хмельницький доповів про свої результати дипломатичної місії в Крим. Йому було «передано гетьманські клейноди, визначено похід на Україну». За М. Костомаровим, гетьман сказав на раді про необхідність його визнання й городовими козаками. С. Величко писав, що рада в повному складі скликалася у ці дні тричі. У травні того ж року відбулась рада реєстрового козацтва, яка ухвалила смертний вирок І. Барабашу, І. Караїмовичу та іншим ненависним старшинам і козакам і повсталі козаки вирушили до табору Б. Хмельницького.

10-12 червня 1648 р. під Білою Церквою після переможної битви під Пилявцями козацька Рада приймає «Статті про устрій Війська Запорозького». Можливо, було затверджене посольство до Варшави домагатися ліквідації «Ординації» 1638 р. і повернення православним захоплених уніатами церков, до Литви, щоб «бути в мирі».

В березні 1650 р. в тому ж Переяславі на Раді затверджується новий (після Зборовського договору) реєстр козаків. М. Гру- шевський пише про «український сойм», «київський з’їзд» в лютому-березні 1650 р. Новорічна 1651 р. рада під Берестечком у відповідь на рішення польського сейму про підготовку до воєнних дій ухвалила готуватись до війни з Польщею. Ймовірно було прийнято рішення — просити військової допомоги у Криму й Угорщини, союзу з Росією. В травні 1651 р. рада під Зборовом вирішує направити посольство до великого князя Литовського Я. Радзивіла, щоб домогтись нейтралітету північного сусіда у війні з Польщею. 7 липня 1651 р. в Білій Церкві після поразки під Берестечком було вирішено «не відкладаючи ні на тиждень, зараз же бути готовими і разом збиратись» для продовження війни з Польщею. Генеральна рада затвердила нові умови угоди з Польщею. На початку травня 1652 р. в Чигирині за участю ханських послів рада постановила: непідтвердження польським сеймом Білоцерківського договору звільняє Військо Запорізьке (тобто Українську державу. — В. Є.) від присяги, складеної на пунктах цього договору. Зважаючи на акти сваволі, насильства, віроломства і помсти з боку шляхти, яка повернулася до своїх маєтків, було визнано за необхідне розірвати мирні відносини з Польською короною. За М. Костомаровим військова рада збиралася під час західного походу 1653 р. під Жовквою поблизу Тернополя. Рада обговорювала питання про доцільність йти далі на ляхів, не маючи допомоги татар. Було відряджено посольство до польського короля на чолі з київським полковником А. Ждановичем.

8 січня 1654 р. відбулась Переяславська рада, яка прийняла рішення «под високую государеву руку поклонитися». У другій половині квітня чи у травні 1657 р., Б. Хмельницький, почуваючи наближення смерті, скликав у Чигирині Генеральну раду, яка обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Л. Окіншевич називає ще генеральні ради 8 червня, у серпні і листопаді 1651 р. ^[88] Йдеться, мабуть, про «чорні» ради.

Таким чином, за гетьмана Б. Хмельницького відбулося щонайменше 16-18 зібрань загальновійськових козацьких рад, з них 12-13 — Генеральної ради. За 1657-1687 рр. — 14-15 рад. Наші відомості про них, безперечно, неповні.

З трансформацією загальної військової ради запорізьких козаків в загальнодержавну Раду поступово змінюється і збагачується її склад. Гетьман на правах головуючого входив, разом з генеральною, полковою та сотенною старшиною, до складу Генеральної ради, яка без його участі була неправомочна приймати будь-які рішення. Право участі у Генеральній раді мали всі козаки. Але фактично у повному складі козацьке військо, як правило, участі у її роботі не брало.

Як помітив М. С. Грушевський, вже 1632 р. на Корсунській раді з’являються елементи представництва — «изо всех украин- ских городов виборних ... по пяти человек», переважно з старшини городових козаків^[89]. Цей процес прискориться з початком Визвольної війни і зростанням питомої ваги міщанства і селянства у війську Б. Хмельницького.

Зростає і чисельність учасників рад. Загальна козацька рада, яка відбулась у лютому 1648 р. на Запоріжжі, зібрала, вважає

Д. Яворницький, «величезну масу запорозького низового війська» (понад 10 тис.) і обрала гетьманом Богдана Хмельницького^[90]. Червнева 1648 р. козацька рада зібрала до 70 тис. учасників. Кількісний склад Ради з самого початку не був визначений законодавчо.

Отже, через свою велику чисельність, а з початком Національно-визвольної війни й різний соціальний склад (козацтво, селянство, міщанство) Генеральну раду стає важко скликати й керувати її роботою. Рішення Ради могли бути непередбачувані, а то й небезпечні для гетьмана й генеральної старшини. Відомо, наприклад, що в лютому — березні 1650 р. на Запоріжжі навіть відбувся збройний виступ проти гетьманської адміністрації. Низові козаки, невдоволені умовами Зборовського договору, проголосили на раді своїм гетьманом Худолія, що змусило Хмельницького силою придушити повстання, а свого суперника скарати на смерть. Тому Генеральна рада була не постійно або регулярно діючим вищим органом влади, з чітко закріпленими нормами представництва. Право участі козаків у радах заступило їх обов’язок, якого додержувались на Запорізькій Січі.

Якщо на початку Національно-визвольної війни участь у загальних радах брали майже виключно запорізькі козаки, які і в подальшому обумовлювали зокрема обрання гетьмана лише на Запоріжжі, то згодом, особливо після смерті Б. Хмельницького, вони прагнули проводити незалежну від Гетьманщини політику. В одних випадках запорожці відмовлялись брати участь у Генеральних радах, демонструючи своє негативне ставлення до розглядуваних питань чи процедури, в інших — претендували на особливу роль в їх проведенні. Після невдалої спроби обрати 1668 р. гетьманом І. Сірка запорожці не брали участі у загальновійськових радах Лівобережної України.

До 1648 р. селяни не допускалися до козацьких військових рад, та масове покозачення селянства поповнювало ряди простих козаків, учасників рад. У царській жалуваній грамоті вказувалось, що «на генеральной черновой раде под Нежином всем Войском Запорожским и чернью обрали всеми вольними гласи в гетьмани Ивана Брюховецкого»^[91]. А в «Грамоте малороссийс- ким старшинам» за листом того ж І. Брюховецького підкреслювалось: «А на той Раде указали мьі, Великий Государь, бьгги ... єпископу мстиславскому, наказаному гетьману Якиму Сомку и кошевому гетьману Ивану Брюховецкому, и вам полковникам, и ясаулам и сотникам, и старшим и черни и всему поспольству всех полков»^[92]. Але законодавство не закріплювало принципи формування та склад Генеральних рад.

Зазначимо, що введення елементів представництва мали місце ще в січових радах. Йдеться про паланкове представництво. А на Корсунську раду 1632 р. прибули старшин і делегатів «изо всех украинских городов виборних черкас по пяти человек»^[93]. З розбудовою Козацької держави Б. Хмельницький, очевидно, намагається надати загальнодержавним генеральним радам, які готувались за більш-менш сприятливих умов, представницького характеру, унормувати його. Так, напередодні Чигиринської ради у травні 1649 р. гетьман розіслав предписання у всі міста, щоб прибули «депутати от чинов и народа», по 4 козаки і 3 старшин від кожного полку на «Сейм генеральний»^[94]. М. Костомаров, розповідаючи про березневу Раду 1650 р., використовував оцінки сучасників Хмельниччини, які вважали: ніколи ще така Рада не скликалась, бо була більше схожа на польський сейм, була справжніми національними зборами держави вільної і незалежної^[95].

Норма представництва встановлювалася в кожному конкретному випадку гетьманом і Радою старшин. Так, М. Грушевський наводить відомості про підготовку Чигиринської ради 1652 р.: гетьман послав листи до всіх полковників, осавулів, сотників і всіх козацьких «урядників», аби вони зараз з’їздилися до нього «на думку» . на «сейм». Старшинська рада, яка, очевидно, визначала, зокрема норму представництва, відбулась на Вербній неділі, а «велика рада» — у Великдень^[96]. Формування делегацій на раду відбувалось у полках і сотнях. Хоча козацькі делегації мали назву «виборних Війська Запорозького», фактично делегатів призначали полковники та сотники. Не був визначений і кількісний склад делегацій. У джерелах знаходимо інформацію про те, що кожна сотня мала групу козаків, людей «виборних» «чільніших», «до ради спосібних».

Оскільки участь козаків у Раді була їхнім правом, а не обов ’язком, то в окремих випадках участь у її роботі брали представники не від усього війська, а лише від певної його частини. Такі Ради називалися неповними. Вони відбувалися тоді, коли гетьман з політичних міркувань не запрошував на Раду частину полків або деякі полки самі відмовлялися брати участь у її роботі.

Л. Окіншевич звернув увагу на ще одну особливість права участі у Генеральній раді. Йдеться про позбавлення за рішенням гетьмана такого права у вигляді кари деяких полковників. Так, 1648 р. при переговорах під Замостям Б. Хмельницький про полковника М. Кривоноса сказав, що «до ради ходити йому заборонив»^[97]. Царськими статтями 1659 р. заборонялась участь «в раде войсковой» прибічникам І. Виговського.

За звичаєм в роботі Генеральної ради на запрошення гетьмана і генеральної старшини брали участь представники духовенства, репрезентованого вищими духовними ієрархами. З утворенням держави вони були присутні на всіх Радах, за винятком Рад у поході. За участю київського митрополита проходила, зокрема, Переяславська рада 1654 р., хоч духовенство відмовилось присягати. Коли Генеральні ради почали скликатись лише з дозволу царя («учинити полную генеральную раду»), то серед обов’язкових їх учасників називались і особи вищих духовних достойників^[98].

За письмовими джерелами з певною точністю можна визначити типовий склад Генеральних рад та рівень представництва на них, починаючи з Переяславської ради 1654 р. Остання відбувалась у такому складі і за такого представництва: за оцінками російського воєводи В. Бутурліна це було «собранье всего наро- да», «великое множество всяких чинов людей», «казаков и ме- щан»^[99]. М. Грушевський уточнив: на Раді були присутніми від війська близько 200 осіб, приблизно половину з них складали полкова старшина і козаки, іншу — сотники^[100]. На думку Л. Окін- шевича, міщанство брало участь у Раді як «державний елемент». Разом з міщанами у Раді брало участь понад 300 осіб, оскільки відомо, що присягу царю склало 284 особи^[101]. Отже, Переяславська рада 1654 р. мала досить представницький характер, про що безперечно потурбувались гетьман та його уряд, які й прибули разом з представниками полків з Чигирина до Переяслава 7 січня. М. Грушевський звернув увагу на нерівномірність представництва від полків та найбільше представництво Переяславського полку.

У зв’язку із загостренням хвороби Б. Хмельницький у березні 1657 р. розпочав підготовку Генеральної ради. Розсилалися універсали по полках з розпорядженням прибути на Раду до Чигирина не лише старшинам, а й «війтам і бурмістрам». Рада відбулась у другій половині квітня. Ця рада стала в народі пам’ятною подією і перейшла в народну думу.

За таким же нормативно неврегульованим представництвом, яке узвичаїлось козацьким правом після смерті Б. Хмельницького, відбувались і подальші генеральні ради, які готувались у більш-менш сприятливих умовах. Наступний гетьман І. Виговсь- кий мав намір унормувати представництво, за яким кожен полк на Раді представлятимуть старшини і десять козаків. Але реформа не знайшла підтримки в середовищі козаків, які бачили в ній обмеження «давніх прав і вольностей».

Таким чином, з утворенням Козацької держави представницький принцип формування загальнодержавної Ради базувався на звичаях і не знайшов свого законодавчого закріплення. її учасниками вже не могли бути всі козаки Війська Запорозького, адже за Зборовським договором лише козацький реєстр мав налічувати 40 тис., за Переяславською угодою — 60 тис. Тож, за винятком рад 1648, 1663 та 1668 р. всі інші ради, вважав Л. Окін- шевич, мали представницький характер і в Генеральних радах стали брати участь від 2-4 тис. козаків^[102]. Відсутність представництва давало привід не визнавати рішень ради тим полкам, козаки яких не брали в ній участі. Отже, надалі представництво все ж удосконалюється.

Обрання гетьманом Д. Многогрішного на Глухівській раді у березні 1669 р., як свідчить посланий до Москви «Акт избрания», відбулось за участю («на раде бьіли и к статьям руку приложи- ли») архієпископа Л. Барановича, ігумена І. Ширковича, «гетьмана обозного» П. Забіли, генеральних-суддів (2), осавулів (2), писарів (2), осавулів (2), бунчужного, хорунжого, полковників ніжинського, стародубського, переяславського, піхотного кошового, 11 наказних полковників, полкових-суддів, обозних, осавулів, отаманів, хорунжих, писарів, 43 сотники. Міщан ніженських представляли війт, бурмистр, писарі, чернігівських — війт і 3 райці, переяславських — 1 раєць і 2 писарі, 1 міщанин, стародубських — війт і по 2 бурмістри і райці, 1 писарь, новгород-сіверських — війт і 3 писарі, погарців — війт, бурмістр і 2 райці, почепських — війт, глухівсь- ких — війт, бурмістр... «и других городов войтьі и бурмистри»^[103]. Звертає на себе увагу представництво лише частини полків. Можливо, що князь Г Ромодановський «с товарищи», який «Раду учи- нил», і не прагнув до їх більшого представництва.

Починаючи з Переяславської ради 1654 р. майже у всіх наступних брали участь російські воєводи і бояри. З російської сторони була спроба залучити до участі у радах «государевьіх ратних людей», можливо, з метою приниження політичної ролі Генеральної ради. Так, перед Глухівською радою у лютому 1669 р. київський воєвода П. Шереметєв сповіщав: «Черкаси велми имеют оскорбление, что на раде будут великого Государя ратние многие люди»^[104]. І. Сірко вимагав у 1676 р. «чтоб на раде великого Государя ратних людей не било»^[105]. Тож до прийняття рішень і голосування вони не допускались.

Генеральний уряд інколи запрошував на Генеральну раду послів іноземних держав. На радах до 1654 р. часто були присутніми посли союзника — кримського хана. Починаючи з Переяславської ради майже у всіх наступних радах брали участь делегації союзної російської держави. На Переяславській раді 1649 р. були присутніми посли Угорщини, на Корсунській раді 1657 р., яка обрала гетьманом І. Виговського, були присутніми посли від Криму, Волощини, Молдавії, Семиграддя, Австрії, Польщі, Туреччини та Швеції.

Не брали участі у роботі генеральної ради жінки та неповнолітні, а також ті, хто вчинив державний злочин.

Таким чином, представницький принцип формування складу генеральних рад стає домінуючим. Проте їх робота і рішення набувають все більше формальних ознак.

До компетенції Генеральної ради козацьке право відносило установчі повноваження — обрання гетьмана і генеральної старшини (генерального уряду), санкціонування (прийняття) законів, прийняття рішень з питань війни і миру, внутрішньої і зовнішньої політики, ратифікацію міждержавних угод, судівниц- тво. В умовах війни генеральні ради надавали виключного значення збереженню держави, питанням війни і миру та укладання воєнних союзів, які розглядались на Раді 1648, 1650, 1651, 1652, 1654, 1657 рр. Генеральна рада зберігала за собою повноваження вищого військового органу приймати рішення з питань військової стратегії. Такі питання розглядали Ради 1648 р., Рада під Берестечком 1651 р. На підставі козацького звичаю Раді належало право санкціонувати чи анулювати постанови Ради старшин або рішення гетьмана, контролювати їх діяльність. Значно рідше на генеральних радах розглядалися питання внутрішньої політики. Так, 1657 р. на Чигиринській раді було ухвалено безмитну торгівлю вином, 1669 р. на Росаві розглядалось питання про ліквідацію сердюцьких полків.

До виключної компетенції Генеральної ради з самого початку належало обрання гетьмана та генеральної старшини. Відповідно обрання полковників і сотників, полкової і сотенної старшини відносилось козацьким звичаєвим правом до повноважень полкових та сотенних рад. Переяславська угода 1654 р. законодавчо закріпила за Радою право «самим меж себя гетьмана обирати», «по прежним их обьічаям», «вольними голосами»^[106]. Отже, установчі повноваження Генеральної ради визнавались російським царем, польськими урядовими комісарами, іноземними послами. Не викликала сумніву і легітимність Переяславської ради, яка схвалила українсько-російський союз і прийняла, за визначенням М. Костомарова, «основний закон», а М. Міх- новського — «Переяславську конституцію»^[107]. Це стосувалося й визнання царським урядом ухвалених Радою Переяславських статей 1659 р., Глухівських статей 1669 р., Конотопських статей 1672 р., Переяславських статей 1674 р. і Коломацьких статей 1687 р., що мали силу основного закону для України. Таким чином, царський уряд визнавав за Генеральною радою повноваження як найвищого органу законодавчої влади її виключну компетенцію з обрання гетьмана, затвердження договірних умов його правління.

Проте із смертю Б. Хмельницького царська політика приєднання України до Росії позначилась на зміні повноважень Генеральної ради і гетьмана. Нові Переяславські статті 1659 р. забороняли на радах «самим единолично гетмана без указа Царського Величества ... переменять» (ст. 7)^[108]. Значно обмежувалась і гетьманська влада. З тексту Конотопської угоди це обмеження повноважень Генеральної ради було вилучене, але ст. 6 Колома- цької угоди відновила чинність названої норми^[109].

У царській жалуваній грамоті 1654 р. гетьману і всьому війську запорозькому встановлювався довічний характер гетьманства. Проте ст. 7 Переяславських статей 1659 р. відновила право Ради з санкції царя позбавляти гетьмана уряду, закріплювала виключне право обирати старшину — «гетьману, без ради и без совета всей черни в полковники и в иньїе начальньїе люди никого не вьібирать». Гетьман без рішення ради не мав права позбавляти посад обраних полковників («тех полковников гетман без радь неповинен отставливать»). Скасовувалось і колишнє право на смертні вироки козацькій верхівці — карати полковників та «иньїх начальних людей ... без вьсланного на суд от Царского Величества» (ст. 12). Це прирівнювало українців до царських підданих, позбавляло їх судового імунітету. Категорично заборонялась участь у генеральному уряді прихильників І. Виговського (ст. 10).

У XVII ст. генеральні ради при обранні гетьмана (принаймні до обрання гетьмана І. Мазепи) вповні використовували своє давнє право й на переобрання генеральної старшини. Так, на Переяславській раді 1659 р. було обрано 2 генеральних судді, 2 генеральних писарі, генерального осавула. Обрання генеральної старшини відбулось і на Генеральній раді 1669 р. у Глухові, коли був «поставлен и ... Самойлович судією войсковим енеральним». Про Генеральну раду 1672 р. Самовидець писав, що «там же и усю старшину козацкую настоновляли»^[110]. Тоді було переобрано генеральних суддю, писаря, осавула, хорунжого і бунчужного.

Генеральна рада 1687 р., яка обрала гетьманом І. Мазепу, фактично лише затвердила зміни в генеральному уряді.

Відповідно до політичної ситуації в Україні повноваження Генеральної ради царським урядом то дещо розширювались, за рахунок компетенції гетьмана, то суттєво звужувались порівняно з Статтями Б. Хмельницького та жалуваними грамотами від 27 березня 1654 р. За Багуринськими статтями 1663 р. І. Брюховець- кого формально залишались чинними Березневі статті 1654 р. і Переяславські статті 1659 р. Але в жовтні 1665 р. гетьман, перебуваючи з найближчою старшиною у Москві, де вони одержали щедрі подарунки, підписав «Статьи Московские», які фактично відміняли попередні. За Московськими статтями Генеральна рада фактично підпадала під контроль російських воєвод («по указу Государя, при особе от него»), ряд її функцій передавався Раді генеральної старшини (статті 2, 3, 8). Скасовувалися надані раніше Генеральній раді права в галузі міжнародних відносин (ст. 9)^[111]. Тож складені у Москві статті відверто ігнорували повноваження Генеральної ради.

Якщо за статтями 1663 р. гетьманська булава і корогва вручались гетьману за давнім звичаєм на самій Раді, правда, вже царським воєводою Г. Ромодановським, то за статтями 1665 р. ця процедура теж змінювалась і детально прописувалась. Із смертю гетьмана «булаву і знамя большое и булаву ж и знамя меньша, и бунчук и пушки, до гетьманского обранья должен взять обозньїй войсковой и отвезти к боярину и воеводам... а оттуда к Государю, к Москве». «При обраньи нового гетьмана ему будет вручено меньшее знамя, и меньшую булаву, и бунчук, и пушки; а булавою ж и знаменем большим пожалует гетмана Великий государь» у Москві^[112]. Отже, царь та його уряд перебирали на себе важливі повноваження Генеральної ради щодо скликання рад, обрання гетьмана, вирішення питань війни і миру та воєнних союзів, контроль за управлінням державою, право судити і карати.

Глухівські статті 1669 р. між царським урядом і гетьманом Д. Многогрішним, який зробив спробу домогтися дозволу на заснування в Гетьманщині виборної постійно діючої Ради замість воєводського правління, забороняли царським воєводам втручатися у справи Генеральної ради та інших органів гетьманського управління щодо військово-адміністративних, фінансово-господарських справ, судочинства. Проте за додатковими статтями, які хоч і підтверджували чинність статей та царських жалуваних грамот доби Б. Хмельницького і надання гетьману і всьому війську цього боку Дніпра прав і вольностей за колишніми їх правами (статті 2,4), та забороняли Генеральній раді і гетьману з старшиною вступати в зносини з іншими державами. Зафіксована ж у статтях 12, 17 можливість їх представництва у складі царських дипломатичних місій на практиці грубо ігнорувалась з боку Москви. Генеральна рада формально, як і раніше, обирала гетьмана, але скинути його з посади вже, як раніше, не могла. Стаття 20 чітко фіксувала: «буде гетьман какую проступку учи- нит, опричь изменьї, и его без указа Великого государя... не переменять»^[113]. Стала й звичною формула — «царь ... велел учинить Раду». У «Статтях Московських» (ст. 10) цар перебрав на себе повноваження надання самоврядним містам Магдебурзького права, дарованих польським королем.

Отже, тенденція до звуження та блокування компетенції і прав самоврядних установ Гетьманщини посилювалась. Значно обмежувався перехід селянства в козаки, чисельність козацького реєстру встановлювалась в 30 тис. чоловік.

Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. статті (договор- ні умови гетьмана І. Самойловича), не порушуючи загальної тенденції обмеження прав самоврядних установ Гетьманщини і зрівняння класових інтересів російських та українських феодалів, доповнювалися новими пунктами про дальше розширення привілеїв козацької старшини. Тут вже відсутні традиційне формальне посилання на Статті Б. Хмельницького і потвердження «прежних прав и вольностей». Зате більшість статей обумовлює розширення і недоторканність прав «войсковой старшини», без Ради якої гетьман позбавлявся права відбирати старшинські маєтки, права на судочинство («чтобь они от гетьмана никакой неволи и жесточи не терпели»), листування з «посторонними монархами», з правобережним гетьманом П. Дорошенком, подання йому допомоги тощо. Як слушно зазначав Л. Окіншевич, вже наприкінці XVIII ст. Генеральна рада є свого роду урочиста окраса, що санкціонувала рішення, de facto установлені Радою старшин^[114]. Це дискредитувало політичне значення генеральних рад в очах козаків.

За Коломацькими статтями 1687 р., укладеними при обранні гетьмана І. Мазепи, хоч царь «велели о обирании гетмана бьіть по прежним их правам и вольностям», зате «без челобитья и без указа Великих Государей... им старшине и всему войску Запо- рожскому, гетмана не обирать ис гетманства не отставливать. » (ст. 6). Тут значно зміцнювався правовий статус старшини, зокрема Ради старшин. Скориставшись цим, гетьман фактично відмовився скликати Генеральну раду впродовж понад 20 років. Відповідні функції цієї Ради виконувала Рада старшин.

У XVIII ст. відбувається подальше обмеження повноважень Генеральної ради щодо обрання генеральної старшини і полковників: 1709 р. обрані кандидатури повинні були затверджуватись, за поданням гетьмана, указом царя, з 1721 р. гетьман повинен був представляти по дві кандидатури на генеральні уряди, одну з яких мали затверджувати російська Колегія закордонних справ та царський указ. «Решительньїе пункти» 1728 р., хоч і підтверджували право обрання генеральної старшини, проте мова йшла про обрання лише 2-3 кандидатів, один з яких і затверджувався тими ж інстанціями. Отже, виборність старшини на генеральних радах стала номінальною. Вже за гетьмана І. Скоропадського полковники призначались царем навіть без відома гетьмана.

Після смерті гетьмана (1722 р.) практично вся влада опинилося у заснованій Петром І Малоросійській колегії, яка зосередила у своїх руках найважливіші функції контролю за діяльністю гетьмана і генеральної старшини. Лише у 1728 р. в Гетьманщині було відновлено гетьманство і Генеральна рада формально обрала гетьманом Д. Апостола. Була поновлена діяльність і Ради старшин. «Решительньїе пункти» надавали Генеральній раді формальні повноваження «вольними голоси» обирати гетьмана за дозволом і згодою російського монарха.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) Генеральна рада і Рада старшин вже не збиралися (царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана), а замість гетьмана діяло Правління гетьманського уряду, яке очолювалось послідовно російськими князями О. Шаховським, І. Барятинським та П. Румянцевим-Задунайським.

Остання Генеральна рада відбулася 1750 р., коли імператриця Єлизавета Петрівна ліквідувала Правління гетьманського уряду і дозволила обрати гетьманом Лівобережжя К. Розумовсь- кого. Але і тепер проведення Генеральної ради нагадувало скоріше театралізоване дійство: була зачитана жалувана грамота про дозвіл обрання гетьмана і «обраний» гетьман, хоча сам К. Розу- мовський був відсутній на Раді^[115]. У відсутності проголошеного гетьмана, який тривалий час проводив у Москві і Петербурзі, Гетьманщиною фактично управляла Рада старшини на чолі з генеральним обозним Г. Кочубеєм та генеральна канцелярія. В руках Ради зосереджувались законодавчі, виконавчі і судові функції. Та вже 1764 р. нова російська імператриця Катерина ІІ видала указ про скасування гетьманства в Україні. Одночасно припинила свою діяльність і Рада старшини. З ліквідацією 1775 р. Запорозької Січі у Лівобережній Україні почала вводитись російська система органів влади та управління.

Таким чином, компетенція Генеральної ради з самого початку державотворення в Україні була досить широкою. Вона переросла компетенцію давньоруського віча — традиція представництва в епоху Хмельниччини стає новою формою народоправства. Проте трансформація козацької загальної ради у верховний представницький орган з чітко врегульованою компетенцією загальмувалася через складні умови Визвольної війни, польські та російські впливи, направлені на згортання державотворчих процесів в Україні. Громіздкість, чисельний склад Генеральної ради, непередбачуваність її ухвал пояснюють надзвичайний характер її скликання й рішень, введення елементів представництва. Після смерті Б. Хмельницького компетенція Ради фактично звелась головним чином до обрання або затвердження нових гетьманів та нормативних актів конституційного характеру — «статей» чи «конституцій».

Процедура Генеральної ради значною мірою була успадкована від порядку проведення загальної козацької ради на Січі. Головна відмінність полягала в тому, що Генеральна рада скликалась універсалами гетьманів і вирішувала загальнодержавні, найневідкладніші справи, що надавало зібранню більш організованого і представницького характеру. Вони відбувались на основі давніх звичаїв, збагачених досвідом державотворення та частково процедурою, починаючи з Переяславської ради 1654 р., передбаченою українсько-російськими договорами, розроблюваними в Москві.

Генеральна рада не мала постійного місця проведення і усталеної періодичності. Кожного разу місце, час і предмет обговорення визначалися гетьманським універсалом чи розпорядженням. Найчастіше вони відбувалися у тодішній гетьманській резиденції — Чигирині, Переяславі, Корсуні, пізніше — в Глу- хові або за місцем перебування гетьмана. За січовим зразком обговорення відбувалось у «колі» учасників ради та запрошених, у центрі якого на почесному місці знаходились гетьман з генеральною старшиною і гетьманські клейноди, що засвідчували легітимність Ради. Гетьман і старшина виконували основні організаційні функції: після молебна відкривали Раду, оголошували питання, що підлягали розгляду, свої пропозиції їх вирішення, оприлюднювали проекти угод, слідкували за дотриманням процедури, домагались однозначних рішень, закривали чи переносили продовження обговорення на наступний день або інший час.

Учасники Ради, зрозуміло, здебільшого козаки, мали право обговорювати всі питання, винесені на розгляд Ради, висувати власні пропозиції. За ними це право мали представники духовенства, міщанства та селянства, якщо вони були запрошені на раду. Обговорюване питання Рада ухвалювала простою більшістю голосів («на око і слух»), що в російських документах визначалось як «единогласие», «всеми вольними гласи».

Повне схвалення супроводжувалось гучними вигуками і підкиданням шапок. Підрахунку голосів не велося, але процедура погодження рішення передбачала опитування присутніх. Так, під час Переяславської ради 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря, «ходячи кругом в майдане на все сторони спрашивал голосно: все ли тако соизволяете? Рекли весь народ: все едино- душно!»^[116].

Як писав М. С. Грушевський, «с тех пор, как казачество стало такою огромной массою, рассеянного на огромной терри- тории — войсковая рада стала механизмом тяжелим, функцио- нирование ее осложнялось разними формальностями»^[117]. Оскільки Рада залишалась законодавчо неврегульованою вищою державною установою, яка обмежувала владу гетьмана і генеральної старшини, звідси — і несміливі кроки її реформування в представницьку установу, і невизначеність строків скликання, і використання претендентами на гетьманську булаву Ради як інструменту в політичній боротьбі. Наприкінці XVII — у XVIII ст. генеральна старшина фактично диктувала, виконуючи вказівки Москви, свою волю Раді.

Скликання Генеральної ради з дозволу, а то й самим царським урядом, як це було з Глухівською радою 1708 р., визначення ще до неї царем кандидатури гетьмана, ведення козацької Ради російським воєводою, вручення ним же обраному гетьману булави, призначення замість обрання старшини, підкуп старшиною частини козаків, як це було при обранні І. Мазепи, приведення до присяги царю гетьмана, генеральної старшини, «полковников, и сотников, и чернь» — всі ці та інші нововведення спотворювали в очах простих козаків і посполитих уконституційовані звичаї, дискредитували роль і значення Генеральної ради, знецінили демократичну процедуру її проведення.

З падінням політичного значення Генеральної ради зростала роль Ради старшин, як колегіального органу при обраному гетьманові. Вона іменувала себе Радою Війська Запорозького. До її складу входив передусім генеральний уряд, очолюваний гетьманом: генеральні обозний, осавул, хорунжий, які керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне постачання; генеральний суддя (спочатку один, згодом — двоє суддів), який очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів; генеральний підскарбій (завідував державною скарбницею); генеральний писар (готував письмові розпорядження гетьмана, справи до розгляду на генеральній та старшинській радах, відав міжнародними зносинами); генеральний бунчужний (головний охоронець клейнодів гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана). М. Грушевський пише: «Рада старшини имела своим ядром совет генеральной старшини, т. е. ближай- ший штаб и совет министров гетьмана»^[118]. Менш алегорично, але більш детально раду генеральної старшини характеризує Л. Окіншевич, який стверджує, що ця рада у XVII-XVIII ст.

діяла на Гетьманщині як нарада при гетьмані, де генеральна старшина відігравала роль гетьманських радників та виконавців його доручень^[119]. У таких нарадах брала участь зазвичай вся генеральна старшина, присутня в гетьманській резиденції. Отже, рада генеральної старшини — лише частина, хоч і головна, Ради старшин.

Слід, очевидно, погодитись з Л. Окіншевичем, який виділяє три види (рівні) старшинських рад: 1) рада гетьмана з найближчою колегією генеральної старшини (генеральних урядовців. —

B. Є.); 2) ширші збори генеральної старшини за участю полковників; 3) старшинські з’їзди за участю майже всієї старшини, з сотниками включно^[120]. За російськими джерелами такі найбільш повні зібрання старшини називались, на відміну від Генеральної ради, «тайной радой» гетьмана «с полковниками своїми». Як правило, на Раду старшин запрошувались представники вищого духовенства, «меская старшина», тобто представники місцевого самоврядування («війти і міщани»), «значні товариші» з бувших полковників, сотників та ін.

Значну кількість зібрань Ради старшини наводить М. Гру- шевський. Зокрема, після Зборовської перемоги і договору не була скликана Генеральна рада, що викликало нарікання простих козаків. Натомість двічі восени 1649 р., в березні 1650 р. відбулися старшинські з’їзди. На останньому старшина прийняла рішення дозволити польським магнатам і шляхті володіти своїми маєтками, «нехай вже зістаються, тільки не сваряться з підданими». Такі ж ради Б. Хмельницький збирав, зокрема, в травні 1652 р . «з козацької старшини і татарських делегатів» і в листопаді того ж року. У січні наступного року «з’їздилися до гетьмана з усіх городів полковники і сотники «на думу» і договорилися — з королем і поляками не миритись, а просити милості у царя, щоб прийняв їх «під свою сильну державу». М. Гру- шевський називає кілька таких рад, скликаних Б. Хмельницьким 1653 р.

За Переяславськими статтями 1659 р. кількісний склад старшинської Ради збільшувався за рахунок введення додаткових посад генеральних судді, осавула, писаря. Постійними учасниками старшинських Рад стали російські бояри і воєводи.

Гетьман на правах головуючого входив до складу Ради старшин (в будь-якому її складі), яка без його участі була неправомочна приймати рішення.

Компетенція старшинської Ради була досить широкою і залежала від повноти її складу Вона фактично витікала з повноважень гетьмана. Як зазначав М. Грушевський, «сфера влияния и значение рада зависели от положення, занимаемого гетьманом»^[121].

Рада генеральної старшини керувала як окремими галузями управління державою, так і здійснювала контроль за фінансами, розглядала апеляційні справи на судові рішення, справи про злочини проти держави, поточні питання війни і миру, міжнародних відносин, організовувала виконання доручень гетьмана. її рішення ставали обов’язковими і для гетьмана. «Що прийнято з узгодженого зі всією старшиною схвалення, — писав Б. Хмельницький у березні 1656 р. до коронного гетьмана С. Потоцько- го, — то цього нам не можна порушити приватним чином»^[122]. З нею він радився перед прийняттям рішень з найбільш важливих державних питань. Крім своїх прямих обов’язків вищі посадовці генерального уряду виконували доручення й старшинської Ради. За відсутності гетьмана його обов’язки виконував наказний гетьман, призначений генеральною старшиною. Так, за відсутності Д. Многогрішного його обов’язки виконував генеральний обозний П. Забіла, за відсутності І. Мазепи у 1690 р. — генеральний суддя С. Прокопович, у 1702 і 1707 рр. — генеральний суддя В. Кочубей. Після смерті І. Скоропадського наказним гетьманом був чернігівський полковник П. Полуботок (17221723 рр.). Його влада була обмежена радою генеральної старшини і Малоросійською колегією. Генеральна старшина урядувала Україною за останнього гетьмана К. Розумовського. Але й раніш в міру послаблення політичного значення Генеральної ради, у періоди міжгетьманства або «слабкого» гетьмана, генеральна старшина значною мірою визначала політику, а то й долю самого гетьмана. Так, передаючи гетьманську булаву своєму сину Юрію, Б. Хмельницький заклинав «старейшин народа», «своих чиновников» «подкреплять сего юношу советами благими и мужеством постоянньїм»^[123]. А в боротьбі за гетьманську булаву генеральна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного 1672 р., І. Самойловича 1687 р., домігшись затвердження своїх кандидатів на Генеральній раді.

Л. Окіншевич називав раду генеральних старшин «малим пленумом ради старшин», її «обмеженим постійним кворумом», «колегією» і присвятив старшинській Раді спеціальний історико- юридичний нарис (1924 р.)^[124]. Він вважав, що рада генеральної старшини вкупі з гетьманом не лише вирішувала справи державного управління, а й брала участь у законодавстві (але не могла змінювати законів), ініціювала зміни в ньому. Справді, за її участі складались гетьманські універсали, Березневі статті Б. Хмельницького, Московські статті 1665 р., вироблялись і узгоджувались з представниками російського уряду Переяславські, Коло- мацькі та інші статті.

Забезпечуючи участь генеральної старшини в дипломатичних справах, ст. 4 Конотопських статей 1672 р. закріплювала її права: «Они же, генеральна старшина — обозний и судьи, и писарь, и все войско Запорожское — били челом, чтобьі тот же новообраний гетьман без указа Великого Государя... и без со- вета из старшин, к посторонним монархам. а наипаче к Дорошенку ни о чем не писал, и с изустньїми своими ссьілками ссьілатись не дерзал»^[125]. Генеральна старшина незмінно брала участь у дипломатичних переговорах гетьмана, посольствах до інших держав, на польський сейм.

У більш широкому складі, за участю полковників, рада генеральної старшини розробляла плани військових компаній, за дорученням гетьмана розглядала судові справи тощо.

Старшинська рада не повноважна була змінювати законів. Але після смерті Б. Хмельницького під тиском російських урядовців вона, апелюючи до «Переяславської Конституції», вимушена була погоджуватись з її порушеннями в нових Статтях, починаючи з Переяславських статей 1659 р., на обмеження правового статусу України, її вищих державних інституцій і власної теж. Давались взнаки й егоїстичні інтереси самої старшини, як це особливо проявилось в Московських статтях 1665 р. М. Гру- шевський писав: «Кошуренция войсковой радьі с радою старшин получила характер борьбьі казацкого демоса со старшинской олигархией». Вона намагається захопити в свої руки долю гетьманського уряду, писав вчений, відсторонивши або послабивши виборну систему, козацьке народовладдя^[126]. Вона розробляла і затверджувала проекти міжнародних угод, ратифікувала Статті, нав’язані царським урядом. Вона попередньо вирішувала всі питання, які вносилися на розгляд Генеральної ради, а за гетьмана І. Мазепи остаточно перебирає на себе її повноваження, в послабленні політичної ролі якої передусім була зацікавлена Росія.

До компетенції старшинської Ради відносились й важливі державні фінансові справи, встановлення нових податків та заміна старих. Так, в 1678 р. І. Самойлович писав до Москви — «за полною обрадою и згодним зазволенем всей старшини войсковое и полковников всех на теперешнем зьезде будучих, ухвалилисмьі во всех рейменту нашого полках... арендьі горилчані, тютюнніе и дьогтевіе постановити»^[127]. Царський уряд визнавав це право гетьмана й старшини. В тексті Коломацьких статей 1687 р. це визнання міститься в останній статті: «... каким образом те де- нежньїе сборьі бьіть имеют, о том гетман с старшиною помислити имеет»^[128]. Питання про оренди, податки, грошові збори, вивіз хліба, тютюну, горілки, прибутки, військові млини і землі — в порядку денному старшинських нарад і за наступних гетьманів.

Загальна старшинська Рада діє як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів, а інколи, як стверджує Л. Окіншевич, і для генерального суду у найскладніших справах (звинувачення полковників, сотників чи генеральної старшини, духовних осіб). На одному з таких засідань, за свідченням І. Мазепи, були представники духовенства, «да генеральная войсковая старшина, обозний Петр Забела с товарищи, и полковники, и полковая и меская старшина, и сотники, и знатное товарство»^[129]. В особливих випадках суд у такому складі поширював свою юрисдикцію навіть на гетьманів. Були усунуті, зокрема, від гетьманства, арештовані і передані старшинському суду Д. Многогрішний, І. Самойлович. Про суд над полковниками і духовними посадовими особами, як і про вироки, гетьман повідомляв російський уряд. Суд над священнослужителями вимагав обов’язкової участі представників вищого духовенства. Члени Ради за дорученням гетьмана мали спеціальні відрядження для розгляду скарг, проведення слідства, межування спірної землі тощо.

З обмеженням функцій Генеральної ради і гетьманів саме Рада старшин перебирає на себе функцію обрання генеральної старшини, полковників і сотників, порушуючи «суверенную волю народа — войска», за виразом М. Грушевського^[130]. Вона домагається закріплення в Конотопських статтях 1672 р. заборони гетьману «без совета всей старшини» «отставлять» генеральну старшину «от чина, если кто того недостоин будет» (ст. 3). Це обмеження гетьмана стало повторюватись і в наступних «Статтях». Але вже у Коломацьких статтях таке обмеження відносилось до компетенції царя — «гетману старшини гене- ральной без воли и указа... не описивая о том к нам, Великому Государю, с уряду никого не переменять же» (ст. 11)^[131].

За гетьманства І. Самойловича, І. Мазепи старшинська Рада ще вповні використовує відвойоване повноваження обрання на уряди. 2 лютого 1678 р. гетьман сповіщав царський уряд про обрання осавула, хорунжого, бунчужного старшинською Радою^[132]. С. Величко розповідає про обрання 1700 р. Радою генеральним суддею В. Кочубея^[133].

Ігноруючи «давні права і вольності козацькі», вона обирала й полковників. Старшинська рада 1669 р. в Новгород-Сіверську обрала Ф. Уманця ніжинським полковником. Рада старшин напередодні Коломацької 1687 р. Генеральної ради обрала Я. Ли- зогуба чернігівським полковником, Г. Гамалію — лубенським, Р. Райчу — переяславським, Т. Олексійовича — стародубським полковником.

Старшинська верхівка відігравала вирішальну роль при обранні та усуненні гетьманів від влади — Ю. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самой- ловича. Саме «Челобитная» старшини на гетьмана І. Самойло- вича 1687 р. вирішила його долю. Вона була написана від імені всього Війська Запорозького («просит все войско Запорожское») і підписана генеральною старшиною (обозним, суддею, осавулом (І. Мазепою), писарем) і п’ятьма полковниками^[134]. При цьому вона спиралась на підтримку царських воєвод і самого царя, зацікавлених у послабленні автономії України. Попереднє обговорення кандидатур гетьмана відбулось і напередодні виборів гетьмана у листопаді 1708 р. Цар Петро І, що прибув до Глухова, відхилив кандидатуру П. Полуботка: