КНЯЖА ДОБА

Судівництво княжої доби поділяється на А) світське і Б) духовне. Світські суди охоплювали суди а) публічні і б) приватні (домініяльні). Судами публічними були суди: 1. княжий, 2.

А) СУДИ СВІТСЬКІ

1. Княжий суд чинив сам князь, як зверхній суддя краю, або його урядовці. Судова влада належала до основних прероґатив княжого уряду, а обов’язок судити громадян вважався головним обов’язком володаря. Щойно згодом, з постанням конституційних державних устроїв, стався перелім, який привів до поділу державної суверенної влади на законодатну, адміністраційну й судову. Князя часто заступали княжі урядовці, які судили з його уповноважнення і в його імені. Самостійної судової компетенції вони не мали. Найважливішим судовим урядовцем князя був судовий тивун, або тіун, який, мабуть, був ідентичний з вирником, ЯКОГО B пізніших віках не стрічаємо. Вирник заступав князя в найважливіших карних справах, передовсім за вбивство, за яке накладалася публічна кара вири. Він накладав цю кару на винуватців і стягав її до княжого скарбу. Побіч вирника визначався метальник, мабуть ідентичний з мечником, який допомагав вирникові або й самостійно переводив судові розправи та видавав вироки, але тільки в менших справах, де карою була ’’продажа”. Дехто уважає метальника судовим писарем або урядовцем, який переводив божі суди. Крім цих двох урядовців, наділених судовою владою, були ще інші урядовці, позбавлені права юрисдикції, які були допоміжними й виконавчими органами суду, а саме ябетники, детські, отроки і писцї.

Судові розправи відбувалися у столиці краю в резиденції князя (”княж-двір”), або в різних місцевостях держави, де зупинявся князь, об’їжджаючи землю. 3 доручення князя об’їздили край також його урядовці, які чинили суди, стягаючи при тому судові кари і оплати до княжої скарбниці.

Крім цих столичних і об’іздових судів, на провінції були ще постійні княжі суди, а саме суди посадників, (тобто княжих намісників котрі, подібно як і князь, мали побіч адміністраційноі також судову владу.

Княжим судам підлягало все населення краю з деякими винятками, як щодо осіб (’’церковні люди”), так і щодо справ (віри, моралі, подружжя і т.ін.), які були в межах церковної юрисдикції.

2. Вічовий суд вирішував раніше всякі справи політичні, кримінальні і цивільні, а згодом став обмежуватися до справ, що мали загальне, особливо важне значення. Перед вічовим судом розглядалися справи проти князів і членів їх родин та проти посадників і інших державних урядовців. 3 часом вічовий суд перестав діяти, а в деяких землях його заборонено. Вічовий суд проводить князь, коли він скликував віче, або вибрана вічем окрема особа.

3. Громадський суд, або суд народний, діяв з найдавніших часів, спершу, як єдиний судовий орган, згодом побіч державних княжих судів. Основним видом цього суду був вервний суд, себто суд у межах судової громади — верви. У склад цього суду входили визначні громадяни, звані судними мужами, старцями або добрими людьми, та вибраний голова — вервний староста. Ці суди розглядали всякі справи — цивільні й карні; вони також брали участь у проведенні вступного слідства, передовсім при вбивстві, що сталося на території громади, або крадежу, коли сліди злочину вели до громади. B добу поширення мережі княжих судів компетенція громадських судів обмежувалася або й зовсім припинялася там, де діяв княжий суд.

Б) СУДИ ПРИВАТНІ

Приватні суди, тобто суди панські, або домініяльні, справували пани у відношенні до підчиненого їм населення, а саме своїх невільників, хлопів і роб і почасти — до часово поневолених — закупів. B історичні часи появляються деякі обмеження колись необмеженої влади приватного судівництва, а передовсім відносно закупів, яких право хоронить перед самоволею панів і дозволяє їм відкликатися від вироку пана до княжого суду. Зчасом це стосовано також у справі вбивства невільника без оправданої причини (”без вини убиен”). Пам’ятники княжої доби не дають твердої основи думати, що в той час домініяльна влада землевласника простягалася також на свобідне населення. До приватного судівництва можна зачислати також судову владу батька над його дітьми.

В) СУДИ ДУХОВНІ

Церковні суди існували в Україні-Руси ще до часу загального охрещення краю. Тоді вони мали характер необов’язуючий і їм підлягали лише християни. Після прийняття християнства київські князі визнали церковне судівництво і з того часу воно сталося обов’язковим. Церковні суди існували при єпископських урядах і були підчинені канонічній владі єпископа. Ix юрисдикція охоплювала: а) церковні особи і б) церковні справи.

а) Церковними особами вважалися біле й чорне духівництво, тобто священики й монахи, та всі ті особи, що були в якийсь спосіб зв’язані з церквою: родина священика, церковна прислуга, піклу- ванці церкви, тобто особи, що користали з допомоги й опіки церкви, передовсім каліки, хворі, що лікувалися у церковних лічницях, та всі, що були виключені з меж свого суспільного середовища, наприклад ізгої, розстрижені черці, сини священиків, які ”не вивчили грамоти” й самі не стали священиками, тощо.

б) He лише церковні люди, але й все населення підлягало церковній юрисдикції в т.зв. церковних, або єпископських справах. Це були зарівно карні справи (злочини проти віри, предмету культу, зневага церкви і посвячених місць, злочини проти подружжя і всякі аморальні та скандальні вчинки), як також справи цивільні (майнові поміж подругами, спадщинні й ін.). Головним джерелом як формального, так і матеріяльного права для церковних судів був Номоканон і сперті на ньому церковні устави князів.

ЛІТЕРАТУРА

Михайло Грушевський, Історія Украіни-Руси, т. III, 2 вид., Львів, 1905;

Микола Чубатий, Огляд історії українського права, ч. 1,3 вид., Мюнхен, 1947; Ростислав Лащенко, Лекції по історії українського права, ч. 1, Прага, 1923;

M. Ф. Владимірский-Буданов, Обзорь истории русского права, 6 вид., Київ, 1909;

Олександер Лотоцький, Українські джерела церковного права, Варшава, 1931;

L. K. Goetz, Das Russische Recht (Руская Правда), тт. I-Ill, Штуттґарт, 1910-13;

E. Голубінскій, Исторія русской церкви, т. 1, 2 вид., Москва, 1901.

II.