§ 3. Види правотворчості. Функції правотворчості

Право на правотворчість - це закріплене в законодавстві право державних і недержавних органів та організацій або безпосередньо право народу на створення нормативно-правового акта.

Залежно від порядку виникнення у суб’єкта правотворчості цього права виділяють такі види правотворчості.

Перший - безпосередня правотворчість держави в особі своїх повноважних органів. Це основний вид правотворчості. Прийняті в результаті цього виду правотворчості нормативно- правові акти є підвалинами правової системи даної держави. Залежно від місця, займаного в правотворчому механізмі держави тим чи іншим органом, нормативно-правовий акт, прийнятий цим органом, набуває чинності закону або підзаконного акта. Органами, що здійснюють безпосередню правотворчість нашої держави, є: Верховна Рада, Президент, уряд, різні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування.

Другим видом правотворчості є санкціонована правотворчість (від лат. sanctio-строга ухвала). Це правотворчість недержавних організацій (партій, профспілок тощо). Такий вид правотворчості здійснюється двома способами. Недержавні організації за своєю ініціативою приймають нормативно-правовий акт за попереднім санкціонуванням державного органу або з подальшим затвердженням цього акта вказаним органом.

Другий спосіб полягає в тому, що державний орган видає загальні рекомендації, на підставі яких недержавна організація залежно від особливостей її діяльності шляхом спеціального доопрацювання приймає відповідний нормативно-правовий акт, який потім проходить затвердження у відповідному державному органі. Результатом санкціонованої правотворчості недержав

них організацій є винятково підзаконні акти або правові розпорядження, видані з питань, що становлять їх компетенцію.

Третім видом правотворчості виступає делегована правотворчість (делеговане законодавство). Воно являє собою видання урядом щодо уповноваження (делегації) парламенту нормативних актів, що фактично мають силу закону.

Делегування правотворчих повноважень уряду може здійснюватися шляхом ухвалення парламентом відповідного закону про право уряду видавати у порядку делегованої правотворчості акти з певних питань протягом конкретно встановленого відтинку часу. Крім того, делегування правотворчих повноважень може просто матися на увазі, коли парламент свідомо видає закони, складені в загальних виразах («закон-рамка», «скелетне законодавство»), роблячи тим самим застосування їх неможливим без відповідної законодавчої діяльності органів виконавчої влади. У порядку делегованої правотворчості норми видає як уряд, так і будь-які інші підпорядковані їм виконавчі відомства. У тій чи іншій формі делегована правотворчість застосовується в усіх демократичних країнах, у тому числі й у тих, де конституції це прямо забороняють або не передбачають (Україна). Делеговану правотворчість іноді називають указним правом. Найбільшого поширення цей вид правотворчості набув у Франції, Італії, Іспанії, Польщі. Делегування правотворчих повноважень може бути надане і суспільним об’єднанням (передача профспілкам функцій соціального страхування). Норми права, що створюються в результаті цього різновиду делегованої правотворчості, набувають характеру таких, що охороняються державою.

Своєрідним видом правотворчості можна вважати безпосередню правотворчість народу, здійснювану з перебігом всенародного голосування - референдуму (від лат. referendum - те, що має бути повідомлене). Референдум - це спосіб ухвалення громадянами шляхом безпосереднього голосування законів або інших рішень з особливо важливих питань загальнодержавного та місцевого значення. Це вища форма безпосередньої демократії. Як правило, в державі завше існують питання, які можна вирішити тільки на загальнодержавному референдумі. Для України таким питанням є зміна територіальної цілісності нашої держави. Підсумки референдуму остаточні і не підлягають ніякому затвердженню.

Ще одним видом правотворчості можна вважати судову правотворчість.

Цей вид правотворчості є там, де правова система допускає як джерело права судовий прецедент. Україна як держава, в якій дотепер досить сильно відчувається вплив ідеології соціалістичної правової сім’ї і яка наразі будує правову систему, орієнтовану на країни романо-германської правової сім’ї, офіційно не визнає діяльність суду за правотворчу. Та разом з тим варто визнати, що в своїй діяльності судці часто застосовують закони з урахуванням звичаїв ділового обігу, сумлінності та розумності, а також часто своїми рішеннями заповнюють прогалини в законодавстві. Невизначеною залишається і характеристика роз’яснювальної діяльності пленуму Верховного суду України, в якій є і «правотворчі» риси. Однозначним є лише те, що судова практика набуває великого значення в Україні, а судова діяльність все частіше формулює загальні правила, що нагадують норми. У світлі цих перетворень істотне значення відводиться діяльності Конституційного Суду, рішення якого мають загальнообов’язковий характер і породжують юридичні наслідки для широкого кола суб’єктів. У цілому можна сказати, що в Україні склалася сприятлива обстановка для визнання діяльності суду за правотворчу.

Характеристика видів правотворчості дозволяє нам виділити найважливіші функції правотворчої діяльності, опрацьовані ще в 60-х роках XX століття відомим радянським ученим- правником В. М. Горшенєвим.

До них належать:

- оновлення нормативно-правового матеріалу, яке має найбільше значення для правотворчості, дозволяючи своєчасно відреагувати на зміни, що відбуваються в суспільному житті, шляхом розробки нових норм права або корінної заміни старих:

- заповнення прогалин у законодавстві, що відіграє допоміжну роль;

- впорядкування чинного законодавства, що є похідним від двох перших функцій і має своєю метою полегшити користування законодавством.

У сучасних роботах з теорії держави і права пропонують й інші класифікації функцій правотворчої діяльності. Так, професори М. В. Цвік і О. Ф. Скакун пропонують таку класифікацію:

Функція первинного регулювання суспільних відносин, яка постає, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності і яка реалізується шляхом видання нових за змістом нормативних актів, унаслідок чого здійснюється первинне врегулювання суспільних відносин.

2. Функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає заміну або повну відміну тих нормативних актів, що застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства.

3. Функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення прогалин у правовому регулюванні певних відносин шляхом формування бракуючих правил поведінки.

4. Функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у впорядкуванні, об’єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного в застосуванні та користуванні, побудованого на наукових підвалинах нормативного кодифікувального акта.

Своєю чергою, професор В.К. Бабаев вказує, що в процесі правотворчості реалізуються такі функції: оновлення законодавства, тобто видання нових нормативно-правових актів; вилучення (скасування) застарілих юридичних норм; заповнення прогалин у праві.

Проте виходячи із загального сенсу запропонованих класифікацій ми дотримуємося тієї традиційної класифікації, яка була спочатку запропонована професором В. М. Горшенєвим

<< | >>

↑

Источник: Васильєв А.С.. ТЕОРІЯ ПРАВА І ДЕРЖАВИ. Підручник. За загальною редакцією доктора юридичних наук А. С. Васильєва. Київ, КНТ - 2010. 2010

Еще по теме § 3. Види правотворчості. Функції правотворчості: