§ 1. Поняття і ознаки правотворчості. Її принципи та функції

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за учас­тю громадянського суспільства, пов’язана із встановленням, зміною та скасуванням юридичних норм, і полягає у складанні, систематиза­ції, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством і його окреми­ми суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або зміні чи скасуванні чинних;

3) набуває завершення в письмовому документі (нормативно­правовому акті);

4) здійснюється відповідно до правового регламенту (процедури, яка встановлюється правовими нормами);

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування

громадянського суспільства і держави, одна з правових форм їхньої діяльності.

Правотворчість спирається на ряд базових принципів. Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.

Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимо­ги, що виражають її сутність:

— гуманізм — формування системи нормативно-правових ак­тів на засадах загальносоціальних цінностей, міжнародних стандартів у галузі прав людини, забезпечення умов і створен­ня дієвих механізмів своєчасного втілення їх у життя суспіль­ства і держави;

— демократизм — вираження у правовому акті волі народу, без­посередня або опосередкована участь народу в розробці і при­йнятті нормативно-правових актів;

— гласність — відкрите для громадськості, вільне публічне обго­ворення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

— законність — прийняття нормативно-правових актів законних шляхом, відповідно до встановленої законом процедури;

— наукова обгрунтованість — ефективне використання досяг­нень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їх незалежної наукової екс­пертизи;

— системність — суворий облік системи права і системи законо­давства.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

— оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативно-правових актів;

— поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного нормативного акту і разом з тим допущення можливості вно­сити до нього необхідні зміни і доповнення;

— плановість — розробка проектів нормативно-правових актів з урахуванням їх функціонального призначенням та строків, відведених для їх розгляду і прийняття;

— професіоналізм — залучення до розробки нормативно-право­вих актів кваліфікованих фахівців із відповідних галузей на­уки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні теоретичні знання і практичний досвід;

— техніко-юридична довершеність — упорядкування норматив­но-правових актів з урахуванням новітніх методів і прийомів юридичної техніки, які є обов’язковими для правотворчих ор­ганів;

— послідовність — розробка і прийняття нормативно-правових актів, виходячи не з нагальної необхідності, а з практичної до­цільності, адекватне реагування на нові завдання, що їх ставлять перед суспільством життєві реалії і разом з тим відмова від скоростиглих і непродуманих проектів, спрямованих на їх як­найшвидше розв’язання.

Правотворчість у суспільстві виконує чимало функцій. Функції правотворчості — це напрями діяльності, пов’язаної із встановлен­ням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком якісного законодавства.

Основні функції правотворчості:

1) функція первинного регулювання суспільних відносин (розроб­ка і прийняття нових правових норм), що діє в тих випадках, коли певні суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх врегулюванні;

2) функція відновлення правового матеріалу (зміна, доповнення або скасування чинних правових норм), що передбачає заміну тих законів, які застаріли і вже не відповідають потребам сус­пільного розвитку. При цьому важливо не захопитися віднов­ленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, аніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді ви­никає необхідність у створенні нових законів та внесенні змін і доповнень до деяких чинних законодавчих актів;

3) функція заповнення прогалин у законодавстві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм;

4) функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (систематизація законодавства).