Характеристика правотворчості

Правотворчість виступає невід’ємним етапом утворення права. Правотворчий процес не відбувається спонтанно, він має ознаки спе­цифічної систематичної цілеспрямованої діяльності.

Як і будь-якій діяльності, правотворчості властиві свої мета і предмет, форми, методи і засоби, принципи, результати, а також коло суб’єктів, які можуть її здійснювати.

Оскільки в результаті правотворчого процесу правові правила поведінки набувають загальнообов’язковості і зовнішнього виражен­ня у формі офіційних документів, то цей процес або безпосередньо здійснюється компетентними державно-владними суб’єктами, або проходить за їхньої участі, або контролюється ними.

Правотворчість - це діяльність держави (її органів) і суспі­льства (його інститутів) щодо закріплення правових правил по­ведінки у відповідних зовнішніх формах права.

Ознаки правотворчості:

• відповідає суспільним потребам та інтересам;

• спрямована на організацію суспільного життя;

• не можлива без участі держави;

• проходить у визначених правових процедурах;

• здійснюється з використанням засобів юридичної техніки;

• результатом є закріплення правил поведінки в зовнішніх формах права.

Попри те, що правотворчість є правовою формою діяльності пе­реважно держави, вона глибоко зумовлена реальними суспільними потребами. Сучасна держава у правотворчому процесі виступає не стільки ініціатором створення необхідних їй норм, скільки виконав­цем певного «суспільного замовлення» на упорядкування правовими засобами соціально значущих відносин. Тобто своєю правотворчою діяльністю держава передусім забезпечує й обслуговує суспільно не­обхідні процеси правового життя, для чого суспільство наділяє її

повноваженнями щодо формулювання правових правил та забезпе­чення їхньої реалізації.

З огляду на особливості різних типів правових систем і вироблені ними форми зовнішнього закріплення права правотворчість може ма­ти такі прояви:

- визнання (санкціонування) на державному рівні правил поведін­ки, що історично склались у суспільстві як звичаї, традиції, релігійні норми тощо (правовий звичай, релігійно-правова доктрина);

- впровадження, зміна, скасування правових правил поведінки шляхом створення відповідними суб’єктами правотворчості норма­тивно-правових актів і договорів;

- прийняття конкретних рішень судами й адміністративними ор­ганами щодо правового вирішення реальних справ, які стають зраз­ком (правилом) при розгляді аналогічних справ у майбутньому (пра­вовий прецедент).

Суб’єктами правотворчості виступають: міжнародні організації, держава в особі уповноважених державних органів, органи місцевого самоврядування, народ, населення окремої територіальної одиниці, громадські організації тощо. Кожен із них робить свій внесок у пра- вотворчість, який може полягати в пропозиціях, підготовці проектів правових актів, здійсненні їхньої експертизи, схваленні тексту тощо, проте надання правовим актам юридичної сили - це прерогатива дер­жави або інших суб’єктів, яким вона делегує такі повноваження.

За суб’єктами правотворчої діяльності розрізняють:

• правотворчість міжнародних організацій - прийняття міжнародно- правових актів, укладення міжнародних нормативних угод, а також винесення рішень у міжнародних судах, обов’язковість яких визна­ється суб’єктами міжнародних відносин;

• правотворчість народу (безпосередня правотворчість) - прий­няття правових рішень із найбільш соціально важливих питань шля­хом референдуму;

• правотворчість державних органів:

- правотворчість представницького органу (парламенту) - прий­няття нормативно-правових актів вищої юридичної сили, найчас­тіше законів (законотворчість);

- правотворчість інших державних органів (президента, уряду, мі­ністерств, служб, адміністрацій тощо) - видання нормативно- правових актів нижчої юридичної сили (підзаконних актів), від­повідно до їхніх завдань і компетенції;

- судова правотворчість - винесення судами рішень по конкретних справах, що використовуються при вирішенні аналогічних справ, а також офіційні узагальнення судової практики, котрі набува­ють обов’язкового характеру в судовому процесі;

• правотворчість органів місцевого самоврядування - прийняття правових актів місцевого значення;

• правотворчість громадських об'єднань - переважно ініціювання розроблення і зміни нормативно-правових актів, участь у готуванні проектів, надання пропозицій тощо;

• правотворчість трудових колективів і їхніх керівників - прий­няття правових актів (статутів, наказів і розпоряджень, інструкцій тощо), що регулюють відносини в цих колективах.

Залежно від «формату» і глибини взаємодії різних суб’єктів пра­вотворчості можна виділяти такі форми правотворчості:

• односуб'єктна (одноособова) правотворчість - правотворчість у повному обсязі самостійно здійснюється одним із її суб’єктів (напри­клад, видання указів президентом);

• спільна правотворчість - узгоджена правотворча діяльність двох і більше рівноправних суб’єктів (укладення нормативних угод між різ­ними суб’єктами права, переважно в міжнародному праві);

• санкціонована правотворчість - створення одним суб’єктом пра- вотворчості правових актів, що затверджуються іншим суб’єктом пра- вотворчості з вищими повноваженнями (зокрема, прийняття громад­ськими організаціями, трудовими колективами правових актів щодо їхнього функціонування, які підлягають затвердженню державою);

• делегована правотворчість - деякі правотворчі повноваження на постійній або тимчасовій основі передаються одним суб’єктом пра- вотворчості іншому, зазвичай для більш ефективного й оперативного правового регулювання у певній сфері (наприклад, надання парламен­том уряду повноваження видавати у певній сфері декрети, що мають юридичну силу законів, або надання державою можливості громадсь­ким об’єднанням видавати нормативно-правові акти для регулювання деяких відносин у сфері їхньої діяльності).

Оскільки правотворчість є важливим елементом діяльності всіх складових апарату сучасної держави, то вона повною мірою ґрунту­ється на його принципах (гуманізмі, демократизмі, верховенстві пра­ва, професіоналізмі, консолідованості тощо). Водночас правотворчо- сті притаманні свої специфічні принципи:

• об'єктивність - точне і повне відображення в результатах пра- вотворчості суспільних потреб, інтересів, сформованих суспільс­твом відносин;

• обґрунтованість - здійснення правотворчості винятково за ная­вності соціальної необхідності в ній, яка на початку правотвор- чого процесу має бути детально з’ясована;

• правність - відповідність правотворчого процесу і його резуль­татів фундаментальним принципам права (справедливості, сво­боди, рівності, пріоритету прав людини, верховенства права тощо);

• систематичність і плановість - здійснення правотворчої діяль­ності не хаотично, а в певній послідовності, якої вимагає прий­няття й удосконалення правових актів, продовження їхньої чин­ності або скасування;

• техніко-юридична досконалість - відповідність результатів пра- вотворчості - системи правових актів та їхнього текстового на­повнення вимогам правил, прийомів і принципів їхнього ство­рення в тій чи іншій правовій системі.

Правотворча діяльність - досить складний різноплановий про­цес. Його зміст і послідовність залежать від властивостей правової системи, виду правового акта, його місця в системі правових актів, виду і форми правотворчості.

У правових системах романо-германського типу, домінуючою формою права яких є нормативно-правовий акт, серед загальних ста­дій процесу правотворчості можна виділити:

1) виявлення необхідності упорядкування певних відносин та прийняття рішення про розробку нормативно-правового акта;

2) підготовка тексту нормативно-правового акта;

3) узгодження й доопрацювання тексту нормативно-правового акта;

4) набуття нормативно-правовим актом чинності, що залежно від його виду може містити прийняття, підписання, опублікування або доведення його до адресатів іншим належним способом.

При цьому створення нормативно-правових актів різної юридич­ної сили і різними суб’єктами буде мати свої особливості. Зокрема, найбільш структурованим, регламентованим і тривалим є парламент­ський правотворчий процес щодо розроблення і прийняття законів (законотворчий процес), а найскладніша його процедура - внесення змін до основного закону - конституції.

8.4