§ 1. Поняття правотворчості, його характеристика та засади. Юридичний мотив

Однією з найважливіших ознак держави є видання загальнообов’язкових правових розпоряджень, тому правотвор- чість можна вважати одним із основних напрямів державної діяльності.

Поняття «правоутворення» зазвичай розглядається в двох значеннях.

У вузькому значенні, що цікавить нас, процес правоутво­рення є комплексом здійснення певних операцій за певними методами на певних стадіях. Для забезпечення цього різнови­ду суб’єктивної діяльності громадян слід віддавати перевагу ді­яльності на наукових підвалинах, оскільки право є важливим і необхідним засобом організації суспільної діяльності.

Незважаючи на те, що правоутворення - це діяльність, що має суб’єктивний характер, сам процес правоутворення об’єктивно зумовлений. Розвиток суспільного життя, особливості право­відносин, соціально-економічні, політичні та духовні потреби - все це диктує необхідність мати аналогічні соціальним змінам правові норми.

У зв’язку з цим слід окреслити категорію, яку називають юри­дичний мотив (від лат. moveo - рухаю). Запроваджена до прав­

ничого і наукового обігу Ф. Енгельсом, який говорив про те, що економічним фактам для того, щоб стати регулятором у вигляді закону, необхідно набути форми юридичного мотиву; ця катего­рія є своєрідним передпроектним етапом правотворчого про­цесу, який полягає в тому, що в суспільстві складається потреба в нормативному врегулюванні виниклої соціальної проблеми.

У теорії права і держави поняття «правоутворення» у значенні діяльності компетентних державних органів щодо створення правових норм прийнято йменувати «правотворчість».

Суб’єктами правотворчості виступають державні органи, на­ділені компетенцією видання нормативних актів, а також органи місцевого самоврядування і, в деяких випадках, народ - при ухваленні законів у процесі референдуму.

Правотворча діяльність державних органів зумовлена об’єктивною необхідністю правового врегулювання і впоряд­кування поведінки людей в основних сферах, напрямах їх сус­пільного і державного життя. Зміст, характер, мета і результа­ти правотворчої діяльності визначаються великим і складним комплексом об’єктивних і суб’єктивних, матеріальних і духовних чинників. Істотне значення при цьому мають насамперед такі чинники, як досягнутий ступінь соціально-історичного, загаль- ноцивілізаційного та загальноправового розвитку відповідного суспільства, держави й окремої людини; тип, що склався, і форма держави і права (форма правління, державного устрою, політико- правовий режим); досвід і традиції державно-правового життя суспільства; рівень політичної і правової культури населення; соціально-політичний і духовний стан суспільства (співвідно­шення соціально-політичних сил, місце і роль незалежної гро­

мадської думки, міра соціально-політичної, ідейної та правової злагоди в суспільстві як підґрунтя для належного вираження в нормативному акті загальноприйнятого положення, соціальної легітимації встановлюваних норм тощо); ступінь розвиненос­ті юридичної доктрини (стан юридичних і наукових підвалин правотворчості, зв’язок практики і теорії в цій царині, рівень юридичної культури суб’єктів правотворчої діяльності тощо); мета, зміст і характер правотворчої й у цілому правової політики суспільства і держави.

Урахування всіх цих чинників у взаємозв’язку та взаємодії є необхідною умовою і передумовою для успішної та продуктивної правотворчої діяльності, високої правової якості й ефективної дії всієї системи встановлюваних норм і джерел позитивного права.

Правотворча діяльність має особливу процедуру свого здій­снення, встановлену відповідними нормативними актами (кон­ституцією, регламентом тощо).

Правотворчість - вельми значущий напрям державної ді­яльності, у зв’язку з цим воно має будуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених якої-небудь ідеології ефективних за­садах (початках і засадничих ідеях). Питання про засади не має абстрактного характеру, його опрацювання в теорії права по­зитивно впливає на практику створення нормативних докумен­тів. Дотримання засад правотворчості допомагає законодавцеві уникати правотворчих помилок, знижує вірогідність створення неефективних норм, сприяє зростанню правової культури сус­пільства йособи.

Засади правотворчості - це основоположні ідеї, керівні на­чала, вихідні положення діяльності, пов’язаної з ухваленням, відміною або заміною юридичних норм, це орієнтир для органів, що творять право.

Першою з таких засад є правовий прогрес. Ця засада ви­магає, щоб вся правотворча діяльність держави була в макси­мально можливому ступені спрямована на подальший розвиток і вдосконалення чинного позитивного права в світлі світових досягнень у галузі прав і свобод людини і громадянина, утвер­дження і посилення начала панування права, правового закону та правової державності. Правотворча діяльність компетентних

органів держави повинна прямим чйном будуватися на засаді правового прогресу. Це значно наблизить появу в ознаках, що характеризують державу, такої ознаки, наявність якої дозволи­ла б говорити про народження якісно нового рівня державно- правової дійсності - правової держави.

У зв’язку з цим слід відзначити той факт, що в правовій дер­жаві як у суспільстві, що досягло певного правового поступу, людина виступає не тільки зобов’язаною стороною, а й має пра­ва, яким відповідають обов’язки держави в особі її органів і по­садовців. Тйм самим конституція, закріплюючи права людини і громадянина, визначає обов’язки держави щодо забезпечення цих прав.

Встановлюваний обсяг обов’язків держави в соціально- економічній і культурній царинах суспільного й індивідуального життя перекладається, залежно від компетенції, на ті чи інші відповідні державні органи і на їх посадовців, а права громадян набувають необхідної для ефективного судового захисту наочної визначеності.

Правильне віддзеркалення обов’язків держави в законах та інших нормативних актах, що приймаються на підставі і відпо­відно до Конституції, їх адекватна конституційним встановлен­ням конкретизація стосовно особливостей різних галузей права сприятиме точнішому регулюванню різних боків суспільних від­носин.

Оперативність правотворчості -необхідна умова ефек­тивності правового регулювання. Оперативність припускає сво­єчасне видання нормативних актів, запобігання випадкам, коли прийняті норми відстають від тих відносин, на регулювання яких вони спрямовані, швидку ліквідацію прогалин у чинному зако­нодавстві, діяльну відміну або зміну застарілих нормативних актів. Слідування цій засаді стає особливо актуальним з перебі­гом ухвалення законів у парламенті, що зумовлено незграбністю законотворчого процесу з його детальною регламентацією. Опе­ративність правотворчості залежить не тільки від безпосеред­ньої оперативності осіб, що беруть участь у процесі ухвалення нормативного акта. У не меншому ступені важливою стороною оперативності виступає своєчасність виявлення тих конфліктів у суспільних відносинах, які не можуть далі нормально вирішу­ватися за допомогою неправових соціальних норм.

Демократизм і гласність правотворчості. Ця засада до­зволяє ефективно виявляти дійсні прагнення і волю народу. Суть засади полягає в процедурі утворення нормативного акта або окремої правової норми державним органом. Засада вимагає, щоб правотворча діяльність спиралася на широку базу соціаль­ної згоди та підтримки правотворчих перетворень, на активну участь членів суспільства і різних суспільних об’єднань в обго­воренні, підготовці й ухваленні цих перетворень, на відкритий, загальнодоступний, публічний характер всієї правотворчості.

Демократизм, гласність, загальносоціальна лсгітимність як засади правотворчості припускають прозорість правотворчої процедури і насамперед процедури ухвалення законів. По суті, процес ухвалення цих основних нормативів нашої поведінки в суспільстві і тих «каркасів», на яких будується діяльність дер­жавного механізму, часто прихований інформаційною завісою від простого обивателя. Преса і телебачення не в змозі в повному обсязі висвітлити роботу парламенту.

Своєрідною противагою суб’єктивізму в законотворчості стає Конституційний Суд. Цей орган покликаний контролювати від­повідність прийнятих у країні законів Конституції держави. Крім того, шляхом своєї діяльності щодо офіційного тлумачення окремих положень чинного законодавства, цей судовий орган конституційної юрисдикції може значно вплинути на відповід­ність тлумачених норм загальноправовим засадам вітчизняної правової системи. І, що надто важливо, серед основних засад діяльності Конституційного Суду є пункт, що вказує на те, що судовий процес здійснюється гласно і повністю може фіксува­тися технічними засобами.

Професіоналізм правотворчості. Ця засада прямо і без­посередньо пов’язана з якістю правотворчості, бо правотворчий дилетантизм призводить до некоректного поводження із зако­нодавством і обертається неповагою до самого законодавця.

Правотворчість-це особливий вид творчої роботи, пов’язаний із пошуком, формулюванням і офіційним закріпленням у від­повідних джерелах загальнообов’язкових правових норм, що визначають правила і порядок життя та взаємин усіх чле­нів суспільства. Величезна соціальна значущість і істотна суттєво-змістовна своєрідність цієї діяльності вимагають її

здійснення на високому фаховому рівні. Це припускає високий професіоналізм у питаннях правотворчості й передусім високий рівень професіоналізму самих суб’єктів правотворчої діяльності, розуміння ними її сенсу та призначення, її змістовно-правових і юридико-технічних аспектів. Як вже було сказано, дилетантизм тут такий же неприпустимий, як і в інших царинах фахової ді­яльності, і до того ж обтяжений, поза сумнівом, істотнішими негативними соціальними наслідками.

Законність правотворчості. В основі цієї засади лежить правило, згідно з яким уся правотворча робота з підготовки, ухвалення та публікації нормативно-правових актів мусить здій­снюватися в рамках закону і насамперед Конституції України. При цьому необхідне чітке дотримання регламентаційних про­цедур обговорення, порядку публікації нормативно-правових актів. Законність правотворчості також припускає строге ви­конання правил юридичної техніки і передусім - субординацію правових актів. Крім того, зміст правових актів не має бути «антиправовим», а покликаний відповідати ідеалам правової держави, началам демократизму, гуманізму, загальновизнаним нормам міжнародного права.

Науковий характер правотворчості. Правотворча ді­яльність будь-яких державних органів має спиратися на науково осмислений вітчизняний і зарубіжний досвід у цій сфері, на ре­зультати наукового вивчення сучасного стану чинного права і тенденцій його розвитку, на ідеї, концепції та практичні поради сучасної правничої науки з питань удосконалення правотвор­чості та системи позитивного права.

Іноді в рамках цієї засади виділяють два напрями, перший з яких спрямований на врахування наукових рекомендацій під час розробки тексту того чи іншого нормативного акта. Метою в даному разі є найефективніше регулювання суспільних від­носин. Тому наявність у правотворчому процесі знавців зі своєї галузі незайва. У вказаному аспекті засада науковості вельми перекликається з засадою професіоналізму.

Другий напрям - це наукова розробка стратегії правотворчос­ті. Мета в цьому випадку - усунення юридичних колізій і зарегу- льованості деяких відносин, з одного боку, і поява прогалин у за­конодавстві, з іншого. Науковий підхід до визначення стратегії

правотворчості дозволяє чітко розподілити компетенцію право- творчих органів, погодити, скоординувати та сконцентрувати їх увагу на найважливіших напрямах правотворчої діяльності.