Розділ З Суверенітет і суверенні права: особливості співвідношення

Конституції ряду держав також містять положення, які стосу­ються специфіки реалізації суверенних прав у зв’язку із входжен­ням країни до міждержавного об’єднання. Так, Конституція Ні­меччини (ст. 23), регулюючи питання її участі в Європейському Союзі, передбачає можливість передачі останньому суверенних прав^[192]. Можливість передачі суверенних прав міждержавним уста­новам і їхнім органам допускає і Конституція Австрії (ст. 9)^[193]. На увагу заслуговує Конституція Росії, у ст. 79 якої зазначено, що Російська Федерація може брати участь у міждержавних об’єднаннях і передавати їм частину своїх повноважень відповід-

но до міжнародних договорів, якщо це не суперечить основам її конституційного устрою¹. Це положення більш повно характери­зує співвідношення суверенітету і суверенних прав. Однією з фундаментальних засад конституційного устрою виступає держав­ний суверенітет. Оскільки сама Конституція передбачає можли­вість делегування повноважень, то це означає, що практика до­бровільної передачі державою права реалізації певного права або повноваження цілком допустима саме тому, що вона не порушує суверенітет держави — в іншому разі можливість здійснення та­кого делегування не могла бути в ній передбачена.

Отже, суверенітет не виключає можливості його реалізації через участь держави в діяльності міждержавного союзу (Кон­ституція Франції з цього приводу містить важливе уточнення — при дотриманні принципу взаємності під час передачі міждер­жавним структурам права реалізації суверенних прав чи повно­важень^{[194] [195]). На думку Ю. А. Тихомирова, передача окремих суверенних прав і повноважень державою наднаціональним структурам не означає заперечення або звуження суверенних прав[196]. їх мандат залишається головним, причому передане пра­во реалізації прав і повноважень компенсується набуттям так званих загальносистемних повноважень. Як наслідок, радіус спільної діяльності держав суттєво розширюється[197]. Слід наголо- Розділ 3. Суверенітет і суверенні права: особливості співвідношення сити на тій обставині, що на відміну від федеративної держави, де передані федерації суверенні права повернути назад на кон­ституційній основі односторонньо неможливо, в Європейському Союзі така передача жодним чином не позначається на сувере­нітеті держави, оскільки, по-перше, держава передає Союзу не самі права, а лише право їх реалізації1, яке вона може собі по­вернути шляхом виходу зі складу ЄС, і, по-друге, така передача приводить не до поділу влади, а до удосконалення механізму її здійснення. Наявність у держави такої ознаки, як суверенітет, є підставою виникнення у неї суверенних прав, через які він юри­дично виражається і конкретизується[198] [199]. Суверенні права — це права виняткові, тобто такі, які належать відповідному суб’єктові і не належать нікому іншому. Суверенітет держави передбачає не лише наявність у неї певних суверенних прав, але й здатність їх ефективно реалізовувати.}

Питання співвідношення суверенітету і суверенних прав до­цільно розглядати через філософські категорії «частина» і «ціле»^[200]. Досліджуючи певне «ціле», ми шляхом аналізу виокремлюємо в ньому відповідні частини і встановлюємо характер зв’язків між ними. Загальновідомо, що певну систему можна зрозуміти як «ціле» лише в результаті усвідомлення природи її частин. Разом з тим не слід обмежуватися вивченням частини, уникаючи ана­лізу їх зв’язку з цілим: той, хто пізнав частини не обов’язково усвідомив ціле. Будь-який одиничний предмет може бути пра­вильно усвідомлений тоді, коли він аналізується не у відриві від системи, а в зв’язку з нею.

Під «частиною» в нашому випадку слід розуміти суверенні права, а як «ціле» розглядати суверенітет держави, який включає суверенні права як складові елементи. У державному суверені­теті суверенні права, що утворюють його структуру і розкривають зміст, перебувають у відносно сталому і взаємообумовленному взаємозв’язку: саме за допомогою суверенних прав традиційно розкривається внутрішній і зовнішній аспект суверенітету. Якщо ціле (державний суверенітет) забезпечує функціонування частин, то частини (суверенні права) сприяють збереженню цілісності суверенітету. При цьому слід зазначити, що ознаки суверенітету не тотожні ознакам його складових¹. Суверенні права як части­ни цілого поза державним суверенітетом не лише втрачають ряд своїх значущих властивостей, але й взагалі не можуть існувати в такій якісній визначеності, оскільки у кількісному аспекті ціле є сумою частин, але в якісному — ціле більше за суму частин. Отже, властивості суверенітету неможливо звести до механічної суми властивостей його частин^{[201] [202]. У цьому зв’язку слід розрізняти суверенітет держави і суверенні права, які використовуються для визначення повноважень держави в певній сфері з обмеженим змістом[203].}

Структура виступає важливою властивістю цілого (державно­го суверенітету), вона, з одного боку, зв’язує його частини (су­веренні права) в єдине ціле, а з другого — змушує ці частини функціонувати за законами цієї системи. Якщо система (держав-

ний суверенітет) ефективна, то заміна її складових (суверенних прав) повинна здійснюватися лише заради збереження і поси­лення цієї ефективності, що саме і відбувається у випадку із державами—членами Європейського Союзу. Саме тому транс­формація державного суверенітету закономірно пов’язана зі зміною його структури, тобто зі зміною сукупності усталених зв’язків між суверенними правами.

З приводу іншої антиномії — «частина передує цілому» чи «ціле передує частинам» — ми згодні з тими авторами, які вва­жають, що ціле породжується цілим за посередництва частин. Одна з частин, що безпосередньо пов’язана не лише з одним цілим, але й з іншим, у силу певних умов може прагнути до ви­ходу за межі вихідного цілого (практика делегування національ­ними урядами права здійснення окремих суверенних прав інсти­тутам ЄС) і до перетворення себе і всього цілого^[CCIV], що можна спостерігати також на прикладі реалізації державного суверені­тету в умовах членства в Європейському Союзі.

Визначаючи суверенітет держави безпосередньо через сукуп­ність суверенних прав, окремі автори висловлюють думку про можливість розширення або звуження державного суверенітету, про повний або неповний його характер, про можливість його поділу між федерацією і її суб’єктами, про визнання частково суверенних або напівсуверенних держав тощо. Таку позицію слід визнати помилковою в методологічному відношенні, оскільки вона не враховує специфічну природу суверенітету як юридич­ного явища.

Слід погодитися з думкою А. І. Лепешкіна, який вважає, що суверенітет держави не можна ототожнювати з її повноважен­нями чи компетенцією. Суверенітет — це певна властивість державної влади, яку не можна вимірювати обсягом (тому не

може бути і мови про розширення або звуження суверенітету)¹. Можна обмежити державу в реалізації певного права або ком­петенції, але не можна обмежити суверенітет. Дійсно, сувере­нітет тісно пов’язаний з компетенцією. Суверенні права дер­жави є ширшим за обсягом поняттям, ніж компетенція держав­них органів. Суверенні права держави — це обумовлені інтересами і потребами народу правові можливості держави, тоді як компетенція державних органів складається з сукупнос­ті владних повноважень щодо певних предметів відання. Для практичної реалізації суверенні права повинні бути переведені в розряд повноважень органів держави з певних предметів віда­ння. Без такого переведення вони залишаються лише потен­ційними. Зв’язок суверенітету і компетенції держави виража­ється також у тому, що державний суверенітет реалізується через компетенцію державної влади і її органів у відповідних сферах суспільного життя. У федеративній державі він реалізу­ється шляхом розподілу компетенції між федеральним центром і суб’єктами федерації^{[205] [206]. Якщо компетенція держави через пев­ні обставини звужується до критичного мінімуму, то така дер­жава втрачає властивість бути суверенною і трансформується в якесь інше політико-територіальне утворення. У цьому вира­жається тісний зв’язок між суверенітетом і компетенцією дер­жави, їх взаємообумовленість[207].}

Наявність у держави певної кількості фундаментальних суве­ренних прав дозволяє говорити про наявність у неї суверенітету (у даному випадку простежується діалектична залежність між категоріями «кількість» і «якість»). Якісний стан державного суверенітету передбачає наявність у держави такого обсягу прав, без якого існування держави неможливе. Цей мінімум прав ста­новить ядро, на основі якого відповідно формується компетенція. Проте буде неправильно твердити, що суверенітет держави ви­значається його компетенцією, навпаки, суверенітет є джерелом компетенції державної влади. З цього приводу слід погодитися з думкою І. Д. Левіна про те, що суверенітет складається не з прав. Він є підставою прав, виражаючи разом з тим характер здійснення цих прав грунт^[208]. Крім того, оскільки суверенітет є якісною, а некількісною категорією, то говорити про його по­дільність не правильно. Ділитися, делегуватися можуть повно­важення держави, може передаватися право реалізації суверенних прав, але аж ніяк не сам суверенітет. Якщо суверенітет і можна передати, то тільки повністю, а не частково. Але тоді держава повністю втрачає свій суверенітет, поступаючись своїм правом на суверенітет на користь іншого суб’єкта.

Із тлумачення державного суверенітету як політико-правової властивості державної влади, що проявляється в її верховенстві над будь-якою іншою владою всередині країни та незалежності у зовнішньополітичній сфері, випливає, що суверенітет має два аспекти прояву — внутрішній і зовнішній. «Внутрішні» суверен­ні права реалізуються переважно на території держави, і відпо­відно у правовому регулюванні порядку здійснення цієї групи суверенних прав головну роль відіграє внутрішньодержавне за­конодавство. Сферою прояву «зовнішніх» суверенних прав ви­ступають відносини з іншими державами та міжнародними ор­ганізаціями, що регулюються переважно міжнародно-правовими актами.

Реалізація різноманітних внутрішніх і зовнішніх функцій передбачає наявність у держави широкого кола правових мож­ливостей — суверенних прав. Суверенних прав, що розкривають кожний з аспектів суверенітету, багато. Не може бути якогось універсального і заздалегідь даного для всіх держав переліку суверенних прав. Прав у держави має бути стільки і таких, скіль­ки дозволить їй дійсно користуватися незалежністю у відносинах з іншими країнами і верховенством на власній території¹. Дер­жава залежно від конкретних обставин може актуалізувати ті права, які необхідні для виконання її функцій в конкретній іс­торичній ситуації, що говорить про невичерпність суверенних прав. Невичерпність суверенних прав не вимагає доказів, якщо встановлено, що держава володіє суверенітетом. Такий зв’язок між суверенітетом і суверенними правами дозволяє говорити про «презумпцію невичерпності суверенних прав відносно суверенної держави»^{[209] [210]. Основною просторовою межею здійснення суверен­них прав є її територія. Проте через об’єктивні причини держа­ва повинна захищати свої інтереси і на прилеглих територіях, наприклад, на континентальному шельфі і у виключній еконо­мічній зоні.}

Зрозуміло, що в доволі широкому за обсягом переліку мож­ливостей держави містяться відмінні за роллю і значенням для забезпечення суверенітету права держави. Тому, як і у випадку з правами людини, прийнято умовно виділяти основні суверен­ні права, які мають основоположний характер і найбільш повно характеризують державу як суверенну організацію влади, й інші суверенні права. До основних суверенних прав держави, що роз­кривають зміст внутрішнього суверенітету прийнято відносити права на прийняття і внесення змін до конституційного і по­точного законодавства; запровадження системи державних ор­ганів; громадянство; грошову одиницю; стягнення податків і зборів; встановлення адміністративно-територіального поділу; визначення режиму діяльності недержавних організацій; розпо­рядження своєю територією і природними ресурсами; застосу-

вання правового примусу; створення збройних сил тощо¹. Зо­внішній суверенітет, який забезпечує територіальну цілісність і невтручання у внутрішні справи держави ззовні, конкретизуєть­ся в правах на укладення міжнародних договорів; підтримання дипломатичних відносин з іншими країнами; участь у роботі міжнародних організацій; оголошення війни і укладення миру; здійснення юрисдикції стосовно громадян, що перебувають за межами території держави; здійснення діяльності у виключній економічній зоні і на континентальному шельфі; брати участь у роботі міжнародних конференцій; право на нейтралітет тощо^{[211] [212].}

Слід погодитися з думкою К. Кузнєцової, що зовнішній су­веренітет, хоча і є важливим інструментом позиціонування дер­жави на міжнародній арені^[213], насправді другорядний стосовно внутрішнього суверенітету^[214]. Зовнішній суверенітет сам по собі не здатний гарантувати територіальну цілісність держави та її існування. Разом з тим реалізувати внутрішній суверенітет за відсутності зовнішнього можливо лише в умовах повної еконо­мічної і політичної ізоляції, що неможливо в сучасному світі^[215]. Із зазначеного випливає, що в суверенних правах конкретизується державний суверенітет, а тому слід погодитися з Н. Міхальовою

та В. Рахлевським, на думку яких, держава суверенна доти, доки вона володіє основним комплексом суверенних прав і спромож­на висловлювати волю народу¹.

Концепції «обмеження» державного суверенітету^{[216] [217] формують­ся після виникнення теорії суверенітету, однак особливої по­пулярності набувають у другій половині XX ст. під впливом процесів глобалізації і регіональної інтеграції, які приводять до інституціоналізації міждержавної співпраці[218]. Особливого поши­рення набуває, зокрема, думка, згідно з якою вступ держави до міжнародної організації, а особливо до організації наддержавно­го характеру (передусім йдеться про ЄС), підписання міжнарод­ного договору щодо членства в такій організації призводить до обмеження державного суверенітету. Такий висновок вважаємо помилковим.}

Держави суверенні і самі по своїй добрій волі вступають у міжнародні організації, свідомо і добровільно передаючи їм на період дії міжнародного договору право реалізації частини своїх функцій і прав, а точніше — залучаючи їх до спільної реалізації. При цьому держави самостійно розробляють і укладають між со­бою такі договори, а тому їх підписання або приєднання до них юридично не спричиняє позбавлення держави переданих за до­говором прав реалізації окремих суверенних повноважень. Таку передачу власного права здійснення функцій і компетенції слід вважати одним із способів реалізації державою своїх суверенних прав у формі добровільного самообмеження власної юрисдикції. Крім того, держава в будь-який час може скористатися своїм суверенним правом одностороннього виходу (денонсації) з між­народного договору, що передбачено нормами міжнародного права¹ і реалізується відповідно до певної процедури. Більше того, саме денонсація міжнародного договору вважається найбільш розповсюдженим правомірним способом припинення його дії. Правомірність денонсації базується на тому, що право на неї має бути передбачене в самому договорі або в угоді, що додається до нього, і здійснюватися відповідно до порядку, ним передбачено­го. Якщо можливість денонсації не передбачена міжнародним договором і не встановлений намір його учасників допустити таку можливість, то денонсація вважається неможливою^{[219] [220]. Разом з тим міжнародно-правова практика виходить з того, що вихід з між­державної організації допустимий навіть у тих випадках, коли в установчому договорі це питання не врегульоване. Практика до­водить, що вихід з Європейських співтовариств держав-членів завжди був можливим. У 1985 р. зі складу Співтовариств вийшла Гренландія, яка є частиною Данії, але яка з січня 1981 р. корис­тується правом самоврядування. При цьому сама Данія залиши­лася членом об’єднання. Після набуття чинності Лісабонським договором питання про вихід зі складу ЄС було врегульоване нормативно — стаття 50 ДЄС передбачає, що будь-яка держава- член відповідно до своїх конституційних правил може прийняти рішення про вихід зі складу Союзу. Установчі договори припиня­ють застосовуватися до зацікавленої держави з дня набуття чин­ності угоди про вихід або — за відсутності такої угоди — за два роки з моменту повідомлення про вихід1.}

У процесі аналізу проблеми забезпечення державного суве­ренітету внаслідок входження держави до складу наддержавного об’єднання важливого значення набуває позиція органів консти­туційного правосуддя держав—членів ЄС. Так, Конституційний суд ФРН у «Маастрихтському рішенні» 1993 р. стосовно переда­чі Німеччиною додаткових повноважень ЄС зазначив, що дер­жава внаслідок такої передачі не зазнала яких-небудь обмежень свого суверенітету, які були б несумісні з положеннями Консти­туції Німеччини^{[221] [222]. Крім того, Конституційний суд наголосив на тій обставині, що держави—члени ЄС залишаються засновника­ми Договору про Європейський Союз і можуть припинити своє членство в ньому в односторонньому порядку[223].}

Сьогодні держави поступово відходять від усталеної практи­ки самостійного виконання своїх традиційних завдань, які ще недавно розглядалися як завдання виключно публічного, вну­трішньополітичного характеру, як всередині країни^[224], так і на

міжнародному рівні. На міжнародному рівні відмова держав від виконання публічно-правових завдань відбувається через пере­дачу компетенції наднаціональним організаціям із закріпленням за ними публічно-правової влади. Слід наголосити на тій об­ставині, що хоча національні уряди держав-членів беруть участь у розробці і схваленні рішень, проте насправді це вже рішення, які прийняті саме інститутами наднаціональної організації влади, а не державними органами. Формулюючи такий висновок, разом з тим слід пам’ятати, що держави передають право реалізації своїх суверенних прав міждержавним об’єднанням добровільно і свідомо, виходячи з того факту, що суверенні права залиша­ються приналежними саме їм, а тому ці кроки не обмежують їхній суверенітет, а, навпаки, сприяють реалізації ряду суверен­них прав, зокрема права на укладення міждержавних договорів і право вступати до міждержавних союзів. Такого підходу до проблеми дотримується багато науковців¹.

У дискусіях навколо проблеми державного суверенітету ви­словлюються думки, що ставлення держав до власного сувере­нітету з часом буде переглянуто. На думку А. Чайэса, у майбут­ньому предметом дискусій буде «новий суверенітет», який фор­муватиметься під впливом співпраці у сфері дотримання норм міжнародного права і охопить усі держави, за винятком декіль­кох, що самоізолюються. Суверенітет, підкреслює А. Чайэс, по- лягатиме не в свободі держав незалежно здійснювати свою владу, переслідуючи суто власні інтереси, а в співпраці держав з відповідним, більш-менш рівноправним статусом, що і станови­тиме суть міжнародного життя^{[225] [226]. Проте такі погляди поділяються}

не всіма науковцями. Не слід перебільшувати значення глобалі­зації і недооцінювати роль державного суверенітету в сучасному світі. На думку Р. X. Макуєва, яку ми поділяємо, виклики гло­балізації підсилюють значення правової сторони суверенітету¹. Крім того, як слушно зауважує І. В. Яковюк, саме поняття «над­державна влада» має сенс лише за тієї обставини, коли її члени зберігають статус суверенної держави^{[227] [228].}

Жодна держава без крайньої потреби не піде на будь-яке об­меження свого суверенітету. Крім того, не є аксіомою тверджен­ня, що делегування або повна відмова національного уряду від окремих державних регуляторних функцій на користь наднаці­ональних структур або суб’єктів ринкових відносин дійсно є благом для суспільства. Безумовно, державі, що має намір стати повноправним учасником регіональної або глобальної економіч­ної системи, доведеться піти на певні поступки, самообмежуючи себе в реалізації окремих суверенних прав. Однак збереження необхідного ступеня незалежності і самостійності при реалізації соціально-економічних і політичних заходів з метою захисту на­ціональних інтересів і збереження балансу національних й над­національних інтересів є найбільш раціональним підходом у питанні участі держав у сучасній глобальній економіці. Відпо­відно в найближчій перспективі держава, як і раніше, буде за­лишатися ключовим суб’єктом міжнародної правової і економіч­ної систем.

Проведений аналіз співвідношення суверенітету держави і суверенних прав дає можливість сформулювати певні ознаки суверенних прав.

1. Суверенні права є складовою державного суверенітету; це дозволяє співвіднести їх як «ціле» і його «частину» і відповідно наголосити на тому, що, хоча це взаємообумовлені правові яви­ща, неприпустимо ототожнювати суверенітет держави з її суве­ренними правами. Так, суверенним правам не властиві усі ті ознаки, за допомогою яких характеризується суверенітет держа­ви. Якщо суверенітет держави не може бути нікому переданий або обмежений (ознака невідчужуваності суверенітету), то сфера здійснення суверенних прав може бути певним чином обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, доки і яку держава вважає для себе корисними і необхідними¹. На цю обставину також вказують В. С. Шевцов і Б. Л. Манеліс, зазначаючи, що суве­ренна держава, володіючи повнотою суверених прав, може на свій розсуд розширювати або скорочувати їх до певної межі. Можливість держави скорочувати належні їй суверенні права залишає відкритим питання про межі припустимого скорочення суверенних прав^{[229] [230].}

2. Подібно до прав людини суверенні права держави в пев­ному сенсі можуть бути охарактеризовані як природні, оскільки пов’язані із самим фактом існування держави, внаслідок чого їх виникнення не залежать від неправових чинників. Суверенні права зазвичай не потребують якогось спеціального писаного, юридичного оформлення — про це свідчить той факт, що пере­важна більшість прав, з якими ми в першу чергу асоціюємо прояв суверенітету держави (наприклад, право приймати кон­ституцію і здійснювати законодавчу діяльність; право встанов­лювати режим діяльності недержавних організацій і адміністра­тивних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому; право підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами; право брати участь у роботі міжнародних організацій і конфе­ренцій; право оголошувати війну і укладати мир тощо) прямо не закріплені в конституціях і законодавстві держав саме як суве-

ренні права. Вони існують об’єктивно і не залежать від кожної конкретної держави — носія цих прав. Безперечно, вони можуть закріплюватися в національному законодавстві і міжнародно- правових документах, переходячи в категорію позитивного пра­ва, однак відсутність такого нормативного закріплення не озна­чає, що держава позбавлена їх.

З того факту, що визнання існування певної держави і її не­залежності не обов’язкове для іншої держави і здійснюється або не здійснюється нею виключно за її власним бажанням і рішен­ням¹, можна зробити висновок, що новостворена держава завжди певний, а інколи тривалий час може існувати як суверенна орга­нізація влади, що не визнана іншими державами. Так, Радянська Росія після Жовтневої революції була визнана іншими країнами лише у 1920—1921 роках, коли спочатку з нею встановили дипло­матичні відносини Естонія, Литва, Латвія і Фінляндія, а потім уклали торговельні угоди Велика Британія, Німеччина, Італія і Норвегія^{[231] [232]. Однак із того факту, що до 1920 р. такого визнання не було, а також з тієї обставини, що процес дипломатичного визна­ння розтягнувся на десятиліття (США визнали СРСР лише у 1933 р.), не варто робити висновок, що до 1920 р. і тим більш пізніше Радянська Росія, а потім СРСР не були суверенною дер­жавою, що володіла усією повнотою суверенних прав.}

3. Із визнання всіх держав юридично рівними логічно ви­пливає, що вони мають загальні і рівні суверенні права, якими можуть користуватися на свій розсуд. Значення суверенних прав полягає у визначенні і гарантуванні чітко окреслених меж сво­боди будь-якої держави. Суверенні права визначають сферу авто­номного існування держави у взаємовідносинах з іншими краї­нами, а тому мають визнаватися невід’ємною складовою її жит­тєдіяльності як члена міжнародного співтовариства. Вони характеризуються як загальні, оскільки забезпечують у міждер­жавному житті формальний вимір, що охоплює всі держави як суб’єктів міжнародного права. Суверенні права характеризують­ся як рівні для кожної держави, незважаючи на існуючі відмін­ності за територією, населенням, політичними, економічними, соціальними і релігійними системами, станом добробуту тощо. З цієї позиції поділ держав на великі і малі, розвинуті і такі, що розвиваються, не має жодного правового сенсу, оскільки він не передбачений нормами і принципами міжнародного права, яке закріплює принцип формальної правової рівності держав.

4. Перелік суверенних прав і їх зміст є явищем історичним — на кожному етапі державно-правового розвитку формується певна сукупність суверенних прав держави і визначається їх зміст. З приводу питання про те, чи можуть суверенні права змінюватися в процесі розвитку, єдності поглядів у радянській юридичній науці не існувало. Якщо одні автори твердили, що суверенні права абсолютно незмінні, оскільки при скороченні їх обсягу неможливе здійснення суверенітету, то інші допускали залежно від конкретно-історичних умов можливість їх розши­рення або звуження^[CCXXXIII].

На нашу думку, загальною тенденцією слід вважати посту­пове розширення кількості суверенних прав. Справедливість цього висновку доводить широкий перелік суверенних прав держави, які вона реалізує у своїй виключній (морській) еко-

номічній зоні. Деякі з них (права з метою розвідування мор­ського дна і його надр і розробки мінеральних та інших нежи­вих ресурсів; право дозволяти і регулювати бурові роботи на морському дні і в його надрах; право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення, експлуатацію і використан­ня штучних островів, установок і споруд; право прокладення підводних кабелів і трубопроводів) визнаються вперше за дер­жавою в XX ст., коли в результаті науково-технічної революції виникають технічні можливості для реалізації певних видів ді­яльності. Інші суверенні права (права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, а також управління цими ресурсами; право промислу живих організмів; право розпоря­джатися своїми природними ресурсами і інформацією про такі ресурси) на тій же підставі розширили і конкретизували свій зміст. Слід також зазначити, що окремі суверенні права в про­цесі історичного розвитку залежно від пануючих у міжнарод­ному співтоваристві поглядів на справедливість можуть зазна­вати суттєвої трансформації свого змісту. Так, сучасне міжна­родне право трансформувало право держави на війну^[CCXXXIV] у право на самооборону у випадку нападу на неї.

З констатації можливості зміни обсягу суверенних прав можна зробити висновок про те, що коли розширення кола суверенних прав держави є позитивним явищем, оскільки зміцнює її сувере­нітет, конкретизує його прояв у різних сферах державно-правового життя, то до питання про можливість його звуження слід ставити- ся дуже обережно, оскільки воно може призвести до руйнації принципу державного суверенітету. Тому слід зважати на філософ­ську категорію «міра», що вимагає для даної якості певної кількіс­ної характеристики^[CCXXXV]. Але й цим застереження не вичерпується проблема. Вважаємо, що для існування суверенітету держави має значення не просто збереження за нею певної кількості суверенних прав, відсоток яких від загальної маси перевищує певний критич­ний поріг. Для того щоб держава залишалася суверенною, прин­ципово важливо збереження за нею права реалізації певних осно­воположних суверенних прав, незалежно від того яку частку від загальної маси прав вони становлять. До таких прав слід віднести передусім права, які забезпечують економічну самостійність дер­жави (право на збирання податків і зборів, права на енергетичні ресурси, право на розробку і управління природних ресурсів), а також суверенне право на визначення своєї компетенції, здійснен­ня примусу і проведення самостійної зовнішньої політики. Як за­свідчує досвід СРСР, де союзні республіки проголошувалися дер­жавами, за якими визнавалися суверенні права, але які були по­збавлені можливості реалізовувати саме цей блок прав, неможливо забезпечити суверенітет таких політико-територіальних утворень, внаслідок чого вони не перетворюються на повноцінну державу. На об’єктивність цього висновку вказує і ситуація із забезпеченням суверенітету державами, що увійшли до складу Європейського Со­юзу. Попри передачу (делегування) права реалізації наднаціональ­ним інститутам значної кількості суверенних прав держави-члени залишаються суверенними, оскільки зберігають за собою реалізацію вище перелічених суверенних прав. У свою чергу, ЄС попри кон­центрацію в своїх руках значних повноважень не може реалізувати верховенство влади в межах своєї території, оскільки істотно об­межений у питанні формування власного бюджету і не може забез­печити реалізацію прийнятих ним рішень, інакше як через звер­нення до органів влади держав-членів.

Слід зазначити, що особливого значення в зв’язку з викла­деним набуває суверенне право держави на визначення своєї компетенції, оскільки в епоху глобалізації і регіональної інтегра­ції активно розвивається процес делегування владних повнова­жень від національного уряду до наднаціональних структур і міжнародних організацій. Слід зазначити, що наднаціональні союзи в силу своєї природи прагнуть закріпити за собою ви­ключну компетенцію з широкого кола питань в усіх сферах суспільного життя^[CCXXXVI], а також можливість самостійно без участі національних урядів розширювати свою компетенцію. З цього приводу слід підкреслити, що для збереження суверенітету ви­ключного значення набуває право національних урядів само­стійно визначати свою компетенцію. Відповідно, виходячи з договірного характеру таких утворень, будь-які зміни компетен­ції не можуть вирішуватися наднаціональними структурами в односторонньому порядку, оскільки це є прерогативою держав- членів, суверенітет яких первинний. Перелік виключних повно­важень, переданих наднаціональному союзу, не повинен мати відкритий характер і не повинно бути норм-лазівок, які б в той чи інший спосіб дозволяли йому самостійно розширювати їх перелік. У виключну компетенцію міждержавного союзу мають передаватися лише ті повноваження, реалізація яких дійсно на наднаціональному рівні може виявитися більш ефективною, аніж на національному рівні.

5. Суверенні права іманентно властиві державі. Вони є невід’ємними, оскільки ніким державі не даровані, а тому не можуть бути ані відібрані в неї, ані обмежені в обсязі. Вони ви­знаються невід’ємними, оскільки є складовими державного су-

веренітету, конкретизуючи його зміст. Так було і так буде при­наймні доти, доки не буде створена всесвітня держава, яка б зосередила у своїх руках всесвітню повноту влади і силу при­мусу. Доки головними суб’єктами в міжнародному праві зали­шаються суверенні держави, їх сила була і залишиться ultima ratio. Може мати лише тимчасове обмеження права реалізації державою своїх суверенних прав, але, підкреслимо, аж ніяк не самого суверенного права як такого, за рішенням міжнародної спільноти в особі Ради Безпеки ООН відповідно до положень її Статуту (статті 39—51) з метою забезпечення міжнародного миру і безпеки. Суверенна влада покликана піклуватися про інтереси свого народу, який виступає її джерелом, і створеної ним дер­жави. Відповідно, за загальним правилом, державна влада не має права укладати угоди або йти на інші кроки, які шкодять дер­жаві. Виняток з цього правила становлять випадки force majore (наприклад, внаслідок окупації країни), але й в цьому випадку державна влада як суверенна зобов’язана негайно припинити нав’язану їй угоду або рішення, як тільки це йому дозволить співвідношення сил або міжнародна ситуація^[237]. Водночас слід підкреслити, що вища державна влада не має права відмовитися від своєї незалежності на користь інших держав чи міждержавних союзів, не має права поставити будь-яку іншу владу вище за себе. Це означало б відняти у себе верховенство і передати його комусь іншому, на що вона не має права, оскільки це було б порушен­ням прав народу як джерела державної влади, який створив її саме для забезпечення своєї незалежності, а не для того, щоб створена ним влада підкорила народ чужій волі і владі.

З урахуванням виокремлених ознак пропонується такий під­хід до визначення досліджуваного явища: суверенні права — це необхідні для існування і розвитку держави правові можливості, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожної країни, якими вона наділяє себе своєю волею.