Розділ 1 Суверенітет і форми правління

Незважаючи на те, що поняття державного суверенітету ви­никло як ідейно-теоретичне обґрунтування абсолютної влади монарха, політико-правова практика показала, що соціальна сутність цього державно-правового феномена визначається зна­чно більш широким спектром характеристик, внаслідок чого категорія «державний суверенітет» у сучасній юридичній науці набуває універсального значення й використовується як комп­лексна ознака держави незалежно від її форми та інших конкретно-історичних особливостей.

У теоретичному державознавстві суверенітет у найбільш за­гальному вигляді інтерпретується як специфічна властивість державної влади, що визначає її верховенство і здатність само­стійно, без втручання ззовні визначати внутрішню і зовнішню політику. Відзначаючи ґрунтовну розробленість багатьох аспек­тів державного суверенітету, необхідно вказати на те, що дотепер в юридичній літературі майже повністю відсутні наукові праці, в яких би здійснювався міждисциплінарний аналіз принципів інституційної взаємодії державного суверенітету та елементів форми держави (у тому числі й форми правління) як самостій­них, але діалектично взаємозумовлених політико-правових явищ. Значною мірою це пояснюється тим, що, як справедливо зазна­чає Г. І. Мусихін, «на даний момент поняття держави і сувере­нітету настільки тісно переплетені, що важко розглядати сувере­нітет поза концепцією державності й історичних форм панування»^[1]. Тому даний розділ є спробою створення такої

теоретико-правової моделі співвідношення суверенітету з фор­мою правління, запровадження якої у практику державного будівництва дозволить оптимізувати політико-правові відносини в даній галузі.

Багатьох бентежить багатоманітність, багатообразність «ви­слизаючого поняття суверенітету» (elusive concept of sovereignty)¹ або його понятійна багатоскладовість^{[2] [3].}

Як відомо, концептуальне оформлення уявлень про сутність і зміст державного суверенітету пов’язується з епохою пізнього Середньовіччя. У цей період отримала свій розвиток ідея про необхідність політичного об’єднання феодально-роздробленої держави. Державний інтерес проголошувався як найвищий по­літичний інтерес й фокусувався на фігурі одноосібного верхо­вного володаря — государя.

Суверенітет як виключне державне панування виокремив тільки Ж. Боден. Його вчення стало реакцією на громадянську війну у Франції, спробою сприяти встановленню міжконфесій­ного миру і зруйнованого порядку шляхом формулювання право­вих підстав для владної монархії. По суті, він виступав проти множинності панування у всіх його формах: релігійній, ленній, становій. Уся державна влада мала концентруватися в суверені; якщо вона розділялася, то государ переставав бути сувереном.

З часів Ж. Бодена поняття суверенітету тісно переплітається з поняттям монархії. Суверен і монарх часто сприймаються як

слова-синоніми, хоча друге поняття мало власну логіку розвитку, про що далі буде сказано більш докладно.

Раціоналістичне розгортання ідей Ж. Бодена призвело до виникнення проекту абсолютизму, котрий у найбільш концен­трованій формі був присутній у Т. Гоббса. На його думку, по­рушення сувереном суспільного договору, що передавав йому виключну владу, не призводить до ліквідації самого договору, оскільки суверен не виступав як одна зі сторін при його укла­денні. Тому суверенна влада, з точки зору Т. Гоббса, нічим не обмежена. Але при цьому у підданих є право на спротив, котро­го Ж. Боден не передбачав. Саме через підтримку монархії Гоб­бса часто протиставляють іншим ідеологам теорії суспільного договору, серед яких Дж. Локк і Ж.-Ж.

Паралельно з концепцією державного суверенітету розвива­лося поняття народного суверенітету, пов’язане з ідеєю демо­кратії. І Античність, і Новий час, говорячи про демократію як форму правління, розглядали народ як джерело неподільної влади. І хоча ідея народного суверенітету в XVII ст. являла собою відмову від божественного розуміння суверенітету як такого, вона все ж ще не стала «теорією суверенітету народу у формі вільно воліючої спільноти рівноправних громадян держави»^[5] Швидше за все йшлося про станово-корпоративний поділ народу, вна­слідок чого боденівському суверенітету государя протиставлявся станово-державний дуалізм. Воля народу при цьому слугувала легітимізації розділеного між королем і станами панування. У цілому можливості існування абсолютного суверенітету государя не заважало те, що народ поступився своїм суверенітетом шляхом укладення суспільного договору. Так, А. Г. Шльоцер писав: «Первинна влада міститься в народі, але він її одного разу пере-

дав, він мав її передати, оскільки народ був нездатний її здій­снювати; тому він не може повернути її назад за власним бажан­ням, навіть якщо це можливо»^[6].

Закладена в народі суверенна влада могла виявитися тільки в умовах існування демократичної державності, при цьому остан­ня не отримувала з необхідністю позитивної оцінки. Навіть у Дж. Локка верховна влада (supreme power) народу виявлялася тільки у разі розпаду державної влади (dissolution of Government).

Тільки Ж.-Ж. Руссо дав принципово інше тлумачення по­няттю народного суверенітету. Останній більше не виконував функції легітимації панування, не перетворювався на загальну волю (volonte generale), котра сама є найвище політичне пану­вання. Відповідно всі закони є не чим іншим, як актами цієї волі, що перманентно само реалізується в державі.

Слід зазначити, що Руссо не проводив відмінності між джере­лом і виконавцем суверенітету, що ставить його доктрину у супер­ечність із концептами конституційної монархії та представницької демократії. Оскільки в сучасній Руссо Франції проживало 27 млн осіб, ідея суверенітету як безпосередньої загальної волі навряд чи могла бути реалізована. Тим не менш завдяки його тлумаченню суверенітет почав асоціюватися з демократичним правлінням на­роду (власне, з республіканським правлінням).

Завдяки руссоїстському тлумаченню народний суверенітет став ключовим словом конституційного будівництва американ­ської і французької революцій. Так, у Віргінській Декларації прав 1776 р. її головний автор Дж. Мейсон зазначив, що «вся влада полягає у народі й походить від нього» («all power is vested in, and

consequently derived from, the people»)¹. З причини наявності цього документа та його значного впливу на прийняті згодом Декларацію незалежності США, Білль про права та французьку Декларацію прав людини і громадянина можна стверджувати, що згідно з американською конституцією вперше було сформо­вано державу, що ґрунтувалася на засадах народного сувереніте­ту. Виступаючи у Пенсільванії на конвенті з приводу ратифікації проекту конституції, один з батьків-засновників американської нації Дж. Вілсон заявив: «Найвища, абсолютна й неподконтр­ольна влада належить народові... Великий і гострий розум Лок­ка, здається, єдиний, який вказав на цю найбільшої правдивос­ті теорію»^{[7] [8].}

Принагідно слід зауважити, що при оцінці доктрини народ­ного суверенітету в США дослідник має розрізняти періоди революції й створення конституції, оскільки вони розділені май­же двома десятиліттями бойових дій і суспільної нестабільності. У ході першого періоду в американській літературі робилися спроби обґрунтувати повстання проти вже існуючої влади в осно­вному посиланнями на Дж.

інститут у СІЛА не наділений владою, котру можна було б оха­рактеризувати як абсолютну, неподільну чи постійну. Навпаки, різні актори мають рівний і незалежний статус для того, аби вони могли стримувати один одного. Народ не має права змінювати Конституцію, метою якої є, скоріше, його захист від властей, а зовсім не наділення народу чи його представників боденівським суверенітетом.

Що стосується другого періоду, то тут є деякі сумніви: хоча текст Конституції СІЛА починається з фрази «Ми, народ Спо­лучених Штатів...»¹, при подальшому визначенні структури ор­ганів влади згадок про суверенів більше не спостерігається. Власне, Конституція США відображає американську інтерпре­тацію республіканської ідеї як правління не безпосередньо на­роду (у чому чимало американських авторів вбачають відмінність від демократії як форми правління), а кращих його представни­ків, зібраних у парламенті^{[10] [11].}

На своїй «батьківщині» — у Франції, на відміну від США, концепція народного суверенітету отримала не лише загальне сприйняття, але й нормативне закріплення. Однак її викорис­тання під час Великої французької революції було більше схоже на спроби морального виправдання кривавої тиранії і безчинств, аніж на свідомий рух до демократії. Разом з тим, незважаючи на недобросовісне застосування й історичні ексцеси, доктрина на­родного суверенітету посіла своє місце як у західній політико- правовій думці в цілому, так і в конституційних документах зокрема.

Аби уникнути «проблеми Руссо», з урахуванням практичної неможливості здійснення прямого народного суверенітету, була розроблена концепція суверенітету парламенту. Вона сходить до

ідей Т. Сміта, висловлених наприкінці XVI ст., і Р. Хукера, одно­го з видатних тогочасних теологів¹. Згідно з цією концепцією парламент позиціонується як представник народу. Даний статус- кво ствердився у Великобританії після революції 1688 р., і навіть торі визнали його до кінця другого десятиліття XVIII ст.^{[12] [13] У по­дальшому істотний внесок у розробку концепції парламенту як суверена внесли британський журналіст XIX ст. У. Беджгот і його співвітчизник, юрист і конституційний теоретик А. Дай сі[14].}

У XIX ст. ідея народного суверенітету стала пануючою, однак чимало авторів (зокрема, Г. Гегель) заперечували можливість безпосереднього народного суверенітету. Завдяки цьому виникла можливість об’єднувати народний суверенітет з різними форма­ми правління (не лише з республікою, але й з монархією). Однак це поставило завдання обґрунтування співвідношення суверені­тету і поділу влади. Вирішуючи її, представники німецької дер­жавної теорії права вважали, що народний суверенітет не означає права панування керованих над керуючими, оскільки й ті й інші є складові частини загальної волі. Тому народ — джерело усіля­кої влади, але він навряд чи може бути джерелом державного управління^[15].

Аби уникнути асоціації з пануванням більшості над індиві­дом, котра невідворотно породжувалася поняттям «народного суверенітету», у XIX ст. в обіг почало запроваджуватися поняття суверенітету нації, що однозначно передбачало ідею єдності

більш високої, ніж сума індивідів. Так, під час революції 1848 р. у Німеччині ліберальна частина Франкфуртського парламенту об­ґрунтовувала його право на заснування загальнонімецької консти­туції тим, що «заклик до цього і повноваження на це... міститься у суверенітеті нації»¹. Однак консервативні опоненти Франкфурт­ського парламенту заявляли, що він був обраний не суверенною волею нації, а громадянами на основі вже існуючих конституційних принципів, котрі передбачають розподіл влад, кожна з яких вправі вважати себе уособленням суверенітету нації^{[16] [17].}

Таким чином, у ході XIX ст. питання про співвідношення монархії та суверенітету дедалі більше замінювалося проблемою співвідношення конституціоналізму і народного суверенітету. Суверенітет з точки зору конституції є найвища, але не виключ­на державна сила, що приймає рішення. За конституцією Німеч­чини 1871 р. монарх мав право вето, і в цьому був його сувере­нітет. К. Шмідт уже на початку XX ст. спробував вирішити цю двоїстість, заявивши, що «суверен той, хто приймає рішення про надзвичайний стан»^[18].

Аби обмежити народний суверенітет, Ф. Гізо висунув ідею суверенітету розуму й справедливості, тобто суверенітету права. Однак це ліберальне тлумачення призводило до «розповзання» поняття суверенітету. Для попередження подібної негативної тенденції Гегель розробив концепцію державного суверенітету.

Підсумовуючи екскурс в історію доктрини суверенітету, мож­на зробити певні висновки. Сама еволюція державності Нового й Новітнього часу, що породила наукове поняття суверенітету, може розглядатися з точки зору розвитку даного поняття, котре, висловлюючись словами Μ. Оріу, проходить три якісно відмін -

них один від одного етапи — «фазиси». Первісно суверенітет асоціюється виключно з особою абсолютного монарха, наділе­ного найвищою й неподільною владою, наданою від Бога. На другому етапі суверенітет відокремлюється від особи монарха і переходить до держави чи нації, що призводить до їх персоніфі­кації. І, нарешті, на третьому «фазисі» еволюції суверенітет пере­творюється на один з найважливіших атрибутів держави, пере­творюючись на «суверенну волю персоніфікованої держави»¹. У сучасній державознавчій науці є загальновизнаним, що державі як суверенній організації влади в суспільстві імманентно при­таманні такі якості, як верховенство, публічність і єдність^{[19] [20].}

Ознаки публічності й єдності державної влади виявляються безпосередньо пов’язаними з явищем ієрархії, і разом ці власти­вості виявляють себе в наявності одного з державних органів (їх групи, ланки) чи рівня державної влади бути найвищою, верхо­вною «у порядку сходження підпорядкованих властей»^[21]. Тому «коли ми говоримо про суверенітет і прив’язуємо його до дер­жавної влади, то тут мова йде про державну владу в одному єдиному сенсі — як про владу верховну»^[22]. Верховна влада «за­вжди утворює ієрархію, де різні посади становлять соціальні становища, котрі підносяться один над одним і ніби підтримують собою верховну владну гідність, що переважає їх усіх і єдина володіє буттєвою повнотою»^[23]. Така ієрархія починає формува-

тися ще на стадії протидержавного стану суспільства. І в цьому сенсі є всі підстави стверджувати, що державність виростає із соціальної ієрархії, що склалася природно.

У перекладі з давньогрецької «ієрархія» означає «священна влада»¹. Не випадково у традиційних суспільствах Стародавньо­го світу і Середньовіччя було прийнято визнавати священний характер верховної влади держави. Тут слово «суверенний» озна­чає щось суміжне із сакральним^{[24] [25], а сама верховна влада держави була водночас суспільним авторитетом.}

Ієрархічність влади означає її ступінчасту структурованість і організованість, тобто наявність внутрішньої субординації в її побудові і діяльності. Влада початково і принципово не може не бути організованою, структурованою і відповідно не може не мати свого кінцевого, крайнього, останнього найвищого центру (носія), котрий концентрує у своїх руках, а потім поширює за периферичними рівнями владні функції й повноваження. Тому ми й спостерігаємо в системі державної влади будь-якої країни різні рівні, ланки, органи, підрозділи, що перебувають у певно­му співпорядкуванні відносно один до одного.

Таким чином, суверенітет як феномен Верховної Влади «є поняттям, що виражає ієрархічність відносин між офіційними носіями влади в державі і стверджує, що в цих відносинах має бути певна найвища точка, певний найвищий центр дії, що во­лодіє здатністю останніх рішень»^[26]. Елемент рішення у поняття суверенітету був внесений Ж. Боденом. Говорячи про відмінність між магістратом (тобто адміністративною ланкою) і верховними правителем, він зазначав, що наказ магістрата є просто розпо­рядження, тобто акт суто адміністративний, управлінський, «у

той час як наказ правителя — це рішення», причому таке, котре може змінити зміст державного і правового порядку¹. Це акт конституюючий, що має політичну природу і значення для усьо­го державно організованого суспільства, у всякому разі, здатний мати таке значення. Це випливає, як підкреслює К. Шмідт, з правомочності носія верховної влади змінювати чи взагалі ска­совувати закони відповідно до потреб даного випадку, часу та осіб^{[27] [28]. Іншими словами, носієм суверенітету чи тією самою най­вищою точкою, найвищим центром дії, верховною владою є той суб’єкт владної діяльності, котрому належить право на остаточ­ні рішення з найбільш важливих, значущих питань життя дер­жави, той, хто володіє монополією на ці останні рішення. Врешті- решт, у цьому й «полягає сутність суверенітету, котрий, — на думку К. Шмідта, — юридично повинен правильно визначатися не як владна монополія чи монополія примусу, а як монополія рішення»[29], виключного й останнього, а тому й такого, що не підлягає оспорюванню, оскарженню й перегляду.}

Держава є неможливою без суверенітету саме як верховної влади. Вона не може не володіти її крайнім, кінцевим носієм, сувереном. Державний союз, що не володіє ним, не може роз­глядатися як самостійна, незалежна держава^[30]. «Якщо такого Верховного носія немає, якщо останнє рішення за державу ви­носить хтось інший, то це вже не держава, а провінція, область чи щось інше, що входить до сфери якихось суверенних владних відносин як цілком самостійний член»^[31]. Наявність суверенітету саме як верховної влади і є найістотніша, відмітна ознака дер­

жави, без якої вона не може існувати як самостійне, незалежне політичне ціле^[32]. Виходячи з цього, Ж. Боден і його послідовни­ки проводили відмінність між верховною і підпорядкованими (управлінськими) владами, виокремлюючи їх найбільш необхід­ні й важливі відмітні ознаки.

Верховна (суверенна) влада володіє усім обсягом повнова­жень, їй юридично належить уся компетенція щодо здійснення й реалізації завдань і функцій держави, і відправляються ці по­вноваження нею за власним правом. У даному сенсі верховна влада є універсальною — вона містить у собі всі прояви держав­ної влади, володіє усім обсягом правомочностей і прерогатив щодо безпосереднього прийняття на себе будь-якої державної функції і всілякого повноваження ad hoc (для даного, конкрет­ного випадку) чи постійно. При цьому вона може робити це у будь-який час за власним розсудом (ad arbitrium).

Підпорядковані влади, на відміну від верховної, наділяються чітко визначеною, точно позначеною мірою владних функцій і повноважень. Вони не мають загального повноваження на управ­ління державою в цілому й уповноважуються лише на відправ­лення окремих, цілком певних завдань у межах тієї компетенції, котра встановлена для них актами верховної влади чи інших ви­щестоящих органів за її делегацією. Самі ці підпорядковані влади (органи, їх рівні й ланки) є похідними від влади верховної. Вони створюються на основі правових приписів, джерелом яких виступає верховна влада. їх функції й повноваження не є їх власними, оскільки кожному такому органу, ланці чи рівню вони безпосередньо (прямо) чи опосередковано (побіжно) вручають­ся верховною владою, котра тим самим і визначає їх статус. Правові акти й будь-яка інша діяльність підпорядкованих влад перебувають під контролем і наглядом верховної влади і підля­гають у певних випадках касації з її боку. За свої дії органи під­порядкованої влади та їх посадові особи можуть нести судову,

адміністративну й дисциплінарну відповідальність¹. Верховна влада юридично нічийому контролю не підлягає й ні перед ким юридичної відповідальності не несе. Крім того, Ж. Боден вказав на дві істотні ознаки верховної влади, що відрізняють її від під­порядкованих (адміністративних за своєю природою) властей: постійність і абсолютний характер^{[33] [34].}

Головною ідеєю верховної влади, а звідси, і суверенітету, з точки зору її класичної концепції є повновладдя, тотальність, абсолютність, що передбачають концентрацію всіх владних функ­цій і повноважень в руках її безпосереднього держателя (носія). «Усіляка влада не є справжня влада, поки вона не зробилася повновладдям», — стверджував В. Д. Катков^[35]. «Сукупність при­чал ежн их верховній владі прав є повновладдя як внутрішнє, так і зовнішнє», — писав Б. М. Чичерін. «Юридично вона нічим не обмежена; вона може робити все, що вважає потрібним для за­гального блага... Ця повнота влади називається іноді абсолютиз­мом держави... У самодержавних правліннях Монарх тому має необмежену владу, що він єдиний представник держави як ці­лого союзу. Але й у будь-якому іншому способі правління верхо­вна влада точно так само необмежена. Це повновладдя не ста-

новить приналежності того чи іншого способу правління; воно існує при будь-якому способі правління, бо нерозривне із самою сутністю держави як верховного союзу»¹. Тому «будь-яка дійсна влада більшою чи меншою мірою є тотальною (повного)»^{[36] [37]. При­наймні, вона завжди прагне бути такою.}

Із цього випливає, що сутність і природа верховної влади у всіх державах однакові, скрізь вона непохідна і повновладна, необмежена юридично, тобто абсолютна, що, за Ж. Боденом, становить другу істотну ознаку суверенітету. Просто в одних державах верховними органами державної влади є колегії, як у республіках, в інших — окрема особа, як у монархіях; в одних — носієм верховенства виступає тільки один орган, в інших — де­кілька органів, які розподіляють між собою повноваження верхо­вної влади. У яких ситуаціях життєво необхідно, щоб як остання інстанція виступав тільки один орган, а в яких можливе вико­нання функцій і повноважень верховної влади кількома ланками, залежить від конкретних обставин зовнішнього і внутрішнього характеру, умов, часу й місця, традицій і звичаїв державоутво- рюючого народу тощо. Важливо інше: принципової відмінності в сутності виконуваних верховною владою функцій і повнова­жень немає, звідси і природа її при різних державних формах єдина, різниться тільки її організація^[38].

Таким чином, державний суверенітет виступає як визнана народом (легітимна), зовні непохідна, постійна, юридично необ­межена верховна влада держави, що володіє універсальними повноваженнями на управління державою в цілому, концентру­ючи у своїх руках монопольне право на прийняття остаточних рішень з усіх важливих питань загальнодержавного (загально­національного) значення. З організаційно-правової точки зору верховна влада являє собою найбільш високий ступінь, останню інстанцію в ієрархічній системі організації державної влади, най­вищий владний центр у державі, наділений правом приймати остаточні рішення з такого кола справ, самостійне вирішення яких і дозволяє існувати державі як незалежній політичній і культурній цілісності. Тим самим саме верховна влада є реальне, фактичне вираження суверенітету держави як основна гарантія досягнення її внутрішніх і зовнішніх цілей.

З точки зору співпорядкованості в державно-правових кому­нікаціях верховна влада виявляється в організаційному аспекті, тобто у порівнянні зі статусом та характером взаємовідносин з іншими органами держави на рівні прийняття загальнодержавних рішень. Названим аспектам відповідає провідний елемент форми держави — форма правління, покликана показати «зовнішній» вигляд, устрій, структуру верховної влади, передбачену консти­туційним законодавством, а в більш давні часи — схвалену, ви­знану народною правосвідомістю.

Слід зазначити, що незважаючи на значну увагу древніх фі­лософів до форм правління, останні залишалися ще багато в чому науково нерозробленими. Період остаточного оформлення на­укових уявлень про форму правління та її різновиди збігся з розквітом монархії — це рубіж Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю виявилися відмінності монархії від республіканської форми правління, були виокремлені найважливіші її різновиди: монархія абсолютна (необмежена) і конституційна (обмежена вже народним представництвом (парламентом)). У працях Дж. Гоббса, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, О. Радище­ва та багатьох інших мислителів того часу були зроблені спроби

узагальнити й систематизувати знання про форми правління, віднайти глибинні засади їх виникнення й розвитку. З цієї точ­ки зору можна констатувати, що теорія суверенітету і теорія форм правління є сучасниками; вони формувалися й розвивалися в одних історичних умовах, під впливом аналогічних факторів і навіть взаємно впливаючи одна на одну.

Однак на відміну від теорії суверенітету, яка в основному сформувалася ще у XVIII ст., дійсний розквіт політико-правових вчень про форми правління припадає на XIX ст., коли британ­ська, французька і німецька конституційно-правові школи на­повнили це поняття чітким юридичним змістом. Саме з їх «лег­кої руки» поняття «форма правління» було запроваджене до ві­тчизняного державознавства і швидко увійшло до широкого вжитку. Майже до середини XX ст. воно застосовувалося в си­нонімічній парі з терміном «форма державного устрою» і за своїм змістом було близьким до сучасного «форма держави».

У наукових колах дореволюційної Росії жваво обговорюва­лися праці Й. Блюнчлі, Г. Єллінека, М. Зейделя, Р. Ієрінга, Р. Моля, X. Прейса, Л. Штейна та ін., в яких означені західноєв­ропейські автори давали характеристику певних державних форм, з’ясовували їхні переваги і недоліки.

Дуже важливою в теоретичному плані була й робота профе­сора Паризького юридичного факультету А. Есмена, який, поряд з іншим, вказував на необхідність розмежування понять «дер­жавний устрій» і «форма правління», однак наповнював їх дещо іншим змістом, ніж вони мають сьогодні. Він розглядав держав­ний устрій насамперед як організацію верховної влади в держа­ві, її належність одній особі чи певній колегії, а форму правлін­ня — як певний спосіб, організаційну форму реалізації цієї влади. «Слово «правління»... вживається в державному праві в різних сенсах, — писав Есмен, — Але у своєму прямому і загаль­ному сенсі воно означає здійснення верховним правителем пу­блічної влади; це — верховна влада в її практичному застосуванні»^[XXXIX].

Відголоси цієї концепції простежуються і сьогодні, коли в науко­вій та публіцистичній літературі (переважно північноамерикан­ській) як форму правління називають республіку і демократію, монархію і парламентаризм¹.

З кінця XIX ст. розділи під назвою «Форма правління» по­чали з’являтися в усіх підручниках з державного права Росії та загального державного права (державного права зарубіжних країн)^{[40] [41]. У цей же період термін «форма правління» потрапив і в довідково-енциклопедичні видання. Зокрема, у загальновідо­мому Енциклопедичному словнику Брокгауза й Єфрона (1893 р.) зазначалося, що «під формою правління розуміють органі­зацію державної волі»[42], а в Короткому систематичному слов­нику юридичних наук за редакцією В. В. Бітнера (1905 р.) не тільки давалася загальна характеристика основних форм прав­ління, але й вказувалося на можливість існування різноманітних «проміжних» форм[43]. У вітчизняній дореволюційній літературі,}

присвяченій теоретичним основам державності, основна увага приділялася засадничим принципам, покладеним в основу кожної з головних форм правління — монархії і республіки. Найбільш значимими в даному аспекті були роботи А. С. Алек­сеева¹, І. О. Ільїна^{[44] [45], М. І. Палієнка[46], К. Н. Соколова[47], І. Л. Солоневича[48], Л. О. Тихомирова[49], В. М. Устинова[50]. Після рево­люційних подій 1905 р. і набуття Росією деяких зовнішніх рис конституційної монархії, на хвилі демократичного руху увага вітчизняних державознавців дедалі частіше зверталася на за­рубіжний досвід функціонування республіканських установ, представницьких інституцій тощо.}

Представники дореволюційного державознавства вважали, що вид і характер форми правління «залежить від організації верховної влади в державі»^[51] або безпосередньо з нею пов’язані. На цій позиції стояли на початку XX ст. такі крупні мислите­лі, як Б. М. Чичерін, Г. Ф. Шершеневич, П. А. Сорокін,

B. М. Хвостов¹. Фактично до неї примикав і М. М. Кор­кунов^{[52] [53].}

У радянській державознавчій літературі позиції вчених щодо змісту форми правління можна розподілити на дві групи. При­хильники першого підходу, який можна умовно назвати «вузь­ким», зводили зміст форми правління до питання про організа­цію верховної, суверенної влади в державі. Вони традиційно визначали цей елемент форми держави як організацію державної влади, що характеризується її формальним джерелом^[54], або як організацію вищих органів державної влади, порядок їх створен­ня^[55], а також принципи взаємовідносин між собою і з населен­ням^[56]. Інша група авторів додержувалася більш широкого погля­ду на форму правління — як на організацію держави, що вклю­чає в себе не лише організацію верховної влади, але й порядок утворення державних органів (особливо вищих і центральних), взаємовідносини між їх різними ланками^[57].

Для новітніх досліджень у галузі конституційного права при­таманні спроби дуалістичного підходу, коли поряд з узагальненим визначенням форми правління дається його більш широка тран­скрипція. «Форма державного правління відображає порядок формування, структуру і принципи взаємовідносин вищих органів державної влади і управління, — зазначають Р. В. Єнгибарян та Е. В. Тадевосян. — Форма правління дає відповідь на запитання, кому в державі належить суверенітет, хто стоїть на чолі цієї дер­жави і які основи її взаємовідносин з іншими вищими державни­ми органами, чи є поділ влад і який характер відносин між ними, а також між державними органами і населенням тощо»¹.

У деяких працях простежуються спроби формалізації елементів форми правління та їх системного викладення. Зокрема, К. В. Арановський вважає, що форми правління розрізняються за п’ятьма критеріями: 1) юридичне джерело суверенітету; 2) повноваження і політична роль представницького органу влади; 3) склад повно­важень і політична роль глави держави; 4) умови відповідальності глави держави; 5) тип політико-правового зв’язку між державою і особою — громадянство чи підданство оформлює відносини між державою і політично правоздатними особами^{[58] [59]. Схожий, системний підхід відображений і в тому визначенні, яке пропонується харків­ськими теоретиками держави і права: «Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів дер­жавної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих орга­нів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; трива­лість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави»[60].}

Деякі правознавці розуміють під формою правління органі­зацію всієї державної влади¹, тобто її організацію в цілому звер­ху до низу і включають до зазначеної дефініції, крім вищих ор­ганів держави, й інші, в т.ч. місцеві державні органи^{[61] [62].}

Вважаємо, що незалежно від різних підходів до змісту по­няття форми правління її природною й визначальною основою є організація саме верховної влади. І передусім поняття форми правління показує устрій, будову верховної державної влади, її структуру, порядок формування і діяльності при прийнятті рі­шень загальнодержавного значення. Саме організація (устрій) і діяльність верховної влади по-справжньому істотні при визна­ченні й типізації різноманітних видів монархії й республіки, а також виявленні їх відмітних ознак.

Якщо взяти до уваги той факт, що верховенство влади є сут- нісною ознакою суверенітету, можна зробити висновок, що ви­значальною ознакою форми правління переважна більшість авторів називає ознаку суверенітету. Іншими словами, саме від­повідь на питання, хто визнається формальним джерелом і но­сієм усієї повноти влади в країні, має визначити належність держави до монархічної чи республіканської форми правління. Для всіх без винятку республік сутнісною ознакою є визнання сувереном народу як політико-правової спільноти людей. У мо-

нархіях сувереном визнається не народ, а монарх. Зокрема, доктрина монархічного принципу у вітчизняній дореволюційній літературі виходила із постулату, що монархові належить вся повнота влади за власним правом, а народне представництво жодним чином не може бути співносієм державної влади, а лише установою, підпорядкованою монархові, установою, що отримує свої повноваження від монарха і здійснює функції державної влади в межах, монархом установлених.

Тому найважливішою рисою монархії, її сутнісною характерис­тикою, що принципово відрізняє її від республіки, є те, що монарх принаймні формально визнається джерелом влади та її верховним носієм¹. Фактично це означає проголошення монарха сувереном і визнання за ним верховної державної влади. Як слушно зауважує російський публіцист Е. Зибницький, «типологічно монархія — це аж ніяк не культ особи, оскільки вона не пов’язана з особою влас­тителя і відтворюється у нескінченній черзі спадкоємців престолу. Монархія — це культ місця, культ престолу, якщо завгодно...»^{[63] [64].}

Достатньо повне і глибоке розуміння цієї юридичної харак­теристики монархії неможливе без усвідомлення сутності верхо­вної влади в державі. Недарма в дореволюційних роботах з державного права цим питанням був присвячений окремий роз­діл^[65]. Основними ознаками верховної влади є такі: 1) верховна

влада є єдиною й неподільною (англ. — indivisible), що означає єдність володарюючої волі; 2) верховна влада є постійною й без­перервною; фізичні особи, які її здійснюють, можуть змінюва­тися, проте сутність влади як установи зберігається безперервно; 3) верховна влада є незалежною від будь-якої іншої; 4) верховна влада є представницею вищого морального порядку і в цьому сенсі визнається священною; 5) верховна влада є непорушною, всі мають виказувати їй свою повну покору; 6) верховна влада існує для спільного блага і діє для спільного блага, а тому є не- відповідальною; 7) верховна влада поширюється на все, що пере­буває на її території, тобто є всеосяжною; 8) верховна влада є джерелом усякої державної влади; підпорядковані влади отри­мують від неї право володарювати і діють від її імені¹. Російський державознавець В. Μ. Хвостов вважав, що вищим органом слід називати той з органів держави, який: 1) приводить у рух дер­жавний механізм і підтримує цей рух; 2) котрому належить вла­да остаточно санкціонувати зміни правопорядку в державі^{[66] [67]. Сукупність прав, що належать верховній владі, є повновладдя (нім. Machtvollkommenheit), як внутрішнє, так і зовнішнє. У французькій та англійській державознавчій літературі верховен­ство влади ще з часів Ж. Бодена має назву суверенітету (фр. souverainete — верховна влада), а її права — суверенних прав.}

У «старих» німецьких конституціях — баварській 1818 р., вюртемберзькій 1819 р. і, частково, у саксонській 1831 р. — пря­мо йшлося про суверенітет короля, котрий здійснювався у вста­новлених самим королем конституційних формах. «Король, — проголошувала баварська конституція, — є главою держави; він поєднує в собі всі права суверенної влади і здійснює їх згідно з правилами, котрі він встановив у цій конституції»^[68]. Саме в ні-

мецькій державно-правовій літературі середини XIX ст. (у працях Бернацика, Борнгака, Гачека, Гнейста, Гротефенда, Єллінека, Зібеля, Мауренбрехера, Мейера, Хайнце, Штейна, Штенгеля, Шульце та ін.) сформувалося класичне розуміння монархічного принципу. Зокрема, Штенгель у своїй роботі «Державне право Прусії» стверджував: «Король зосереджує в собі всі сторони дер­жавної влади. При тлумаченні прусської конституції слід вихо­дити з таких засад: королю прусському належить сукупна дер­жавна влада за власним правом — належить тільки йому. Лише у здійсненні її він настільки обмежений, наскільки таке обме­ження випливає з конституції чи більш пізніх законів»¹. Анало­гічну думку висловлював і Г. Мейєр, коли зазначав: «Монарх — носій державної влади. Він покликаний безпосередньо консти­туцією до свого положення і не запозичує ні від якого іншого органу своє право. Він зосереджує у своїй особі всю повноту державного верховенства і влади. Монарх поєднує у своїй особі сукупну державну владу. Однак... в силу конституції він при здійсненні своїх прав обмежений додержанням певних форм, частково сприянням інших органів»^{[69] [70].}

Згодом, особливо після хвилі буржуазно-демократичних ре­волюцій, що охопили Європу в XIX ст., про суверенітет монар­ха у конституціях вважали за краще не згадувати. Твердження про монархічний суверенітет зустрічається тільки у ст. 4 япон­ської конституції 1889 р., яка в цьому відношенні схожа на ран­ні німецькі: «Імператор — глава імперії, поєднує у своїй особі всі верховні права, котрими він користується згідно з приписами даної конституції»^[71]. У XX ст. згадка про суверенітет монарха остаточно зникла з конституційних текстів, хоча британський монарх і сьогодні, попри всю обмеженість його влади, офіційно називається сувереном.

У монархії верховна влада належить главі держави на основі його власного права, і саме йому, принаймні формально, надано можливість приймати остаточні рішення з найважливіших питань державного життя, йому належить «вищий установчий авторитет»¹. Верховенство влади монарха полягає в тому, що його веління є обов’язковими для всіх державних органів і підданих, тоді як політична воля підпорядкованих властей чи підданих не є юри­дично обов’язковою для монарха.

Для самодержавно-монархічної свідомості єдність верховної влади є безсумнівною. Ця єдність випливає із самого верховно­го характеру влади монарха, оскільки влада не всеосяжна вже за визначенням не є владою верховною. Водночас верховна монар­хічна влада не виключає відносного функціонального розподілу та певної автономії властей, підпорядкованих верховній. Більше того, монархізм передбачає такий розподіл і автономію, зрозу­міло, з обмеженням їх прерогативами монарха.

Особа, наділена верховною владою, є органом держави і пред­ставником загальнодержавної волі. При цьому вона утримує владу за публічним, а не за приватним правом, тобто не як влас­ність, а як посаду, в ім’я суспільної мети. У даному контексті Б. М. Чичерін звертав увагу на те, що влада належить «не особі, як такій, а місцю чи сану, що вона обіймає, тобто особі юридичній, котрої фізична особа є тільки представник»^{[72] [73].}

Ця ознака виявляється в особливостях політико-правового зв’язку між особою і державою. В епоху Середньовіччя відповід­но до трьох видів публічної влади, що діяли на той час, — сень­йорату, сюзеренітету й муніципальної влади міських громад, розрізнялися й три види політико-правового зв’язку між нею та особою, а саме — доменіальне підданство, васальна залежність і муніципальне громадянство^[74]. У державах Нового часу було створено нову форму підкорення владі — державне підданство як пряме (а не за феодальними сходами) підпорядкування всьо­го населення єдиній загальнодержавній владі. Падіння монар­хічного абсолютизму і встановлення представницького правлін­ня виявило нову сторону у відносинах населення до державної влади, а саме — участь населення у здійсненні влади. Ця сторо­на вже не вкладалася у попередні межі державного підданства й була оформлена в конструкцію державного громадянства на взі­рець давньоримського та муніципального. З кінця XVIII і до початку XX ст. політико-правовий зв’язок між особою і держа­вою незалежно від державної форми правління переважно роз­глядався в єдності підданства й громадянства. Підпорядкування владі розглядалося при цьому як підданство, а участь у здійснен­ні державної влади — як громадянство. Однак уже в другій по­ловині XVIII ст., особливо після Великої французької революції дедалі частіше робилися спроби обґрунтувати тезу про те, що громадяни на відміну від підданих виступають як рівноправні члени суспільства, які усвідомлюють власні особисті інтереси, і співвідносити їх з інтересами суспільства й держави^[75]. Але вже у XX ст., з розвитком вчення про державно-правовий статус осо­би, для визначення політико-правового зв’язку між особою й монархічною державою закріпився термін «підданство», а між особою й республіканською державою — «громадянство». Такий підхід акцентує увагу на домінуванні того чи іншого принципу у відносинах між особою й державою — підпорядкування владі чи участь у її здійсненні. Демократичні тенденції другої полови­ни XX — початку XXI ст. привели до того, що термін «грома­дянство» почав застосовуватися і в конституційно-правових актах монархічних держав (яскравий приклад цього — британ­ський Акт про громадянство 1981 р. чи статті 2—4 Конституції Нідерландів 1983 р.).

Термін «підданство» на сьогодні зустрічається тільки в кон­ституціях «першого покоління» (наприклад, ст. 8 Конституції Бельгії 1831 р.) та в конституційних актах абсолютних монархій. При цьому останні особливо наголошують на шанобливому ставленні підданих до монарха й обов’язку беззаперечної слух­няності йому. Яскравим прикладом цього може слугувати ст. 6 Конституції Саудівської Аравії 1992 р., яка проголошує: «Під­дані мають бути відданими Королю згідно зі святим Кораном і традицією Пророка, перебувати у підпорядкуванні й покорі за будь-яких обставин: у радості й тузі, у добробуті й бідності».

На сьогодні республіканське врядування нерозривно асоці­юється з концепцією народного суверенітету і, як правило, отримує пряме конституційне закріплення. У преамбулах пере­важної більшості сучасних республіканських конституцій, неза­лежно від конкретної моделі, народ визначається як носій суве­ренітету (преамбула Конституції Франції 1958 р., ст. 1 Консти­туції Бразилії 1988 р., ст. З Конституції Російської Федерації 1993 р., ст. 5 Конституції України 1996 р. тощо). Водночас характе­ристика народу як носія суверенітету притаманна й багатьом європейським конституційним монархіям (Іспанія, Бельгія, Швеція та ін.).

Згідно із новітніми розробками в галузі державно-правової теорії народному суверенітету в сучасних умовах як ніколи при­таманні дієвість, активність, конструктивізм, динамізм. Такі елементи, як властивість і здатність народу бути верховним і повновладним, недостатні для розуміння народного сувереніте­ту. Народ повинен бути не тільки джерелом, але й суб’єктом влади.

Саме з цих постулатів виходить більшість республіканських конституцій. Конституція Естонії 1992 р. навіть виділяє окрему главу — главу 3 «Народ» — де у ст. 56 зазначається, що верхо­вну державну владу народ здійснює через громадян, що мають право голосу: 1) шляхом виборів до Державних Зборів; 2) шля­хом референдуму. Згідно зі ст.1 Конституції Бразилії 1988 р. влада народу реалізується через обраних представників або без­посередньо. Відповідно до ст. 32 Конституції Узбекистану 1992 р. громадяни мають право брати участь в управлінні справами

суспільства і держави як безпосередньо, так і через своїх пред­ставників; така участь здійснюється шляхом самоврядування, проведення референдумів і демократичного формування дер­жавних органів. У статті 3 Конституції Російської Федерації 1993 р. і ст. 5 Конституції України 1996 р. міститься аналогічна за змістом норма: «Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого са­моврядування».

У деяких республіках конституційно встановлені гарантії забезпечення народного суверенітету, насамперед заборона узурпації влади та право народу на опір узурпації й захист конституційного ладу. Так, відповідно до ст. З Конституції Литви 1992 р. ніхто не може ущемляти або обмежувати суве­ренітет народу, присвоювати суверенну волю, яка належить всьому народові; народ і кожний громадянин має право про­тидіяти будь-кому, хто насильницьким шляхом посягає на незалежність, територіальну цілісність, конституційний лад Литовської держави.

У статті 5 Конституції Республіки Угорщина в редакції 1990 р. закріплено, що держава захищає свободу і владу народу, а в ст. 2 — що діяльність будь-яких громадських організацій, держав­них органів або громадян не може бути спрямована на захо­плення влади насильницьким шляхом чи на виключне володін­ня владою; кожен має право, а також зобов’язаний застосову­вати правові заходи проти таких спроб. Відповідно до ст. 10 Конституції Узбекистану 1992 р. від імені народу можуть ви­ступати тільки обрані ним парламент і президент; жодна час­тина суспільства, політична партія, громадське об’єднання, рух чи окремі особи не можуть виступати від імені народу. Стаття 32 Конституції Словаччини 1992 р. передбачає, що, у випадку коли діяльність конституційних органів або застосування пра­вових норм стають неможливими, кожний громадянин має право чинити опір усім, хто посягатиме на демократичне функ­ціонування прав людини та основних свобод, викладених у Конституції. У статті 20 Основного Закону ФРН 1949 р. закрі-

плено, що всі німці мають право чинити опір будь-кому, хто намагається змінити конституційний лад, якщо інші засоби не можуть бути використані.

На позиціях народного суверенітету стоять і конституції пе­реважної більшості сучасних монархічних держав. Зокрема, згідно зі ст. 33 Конституції Бельгії 1831 р. всі влади походять від нації. Стаття 32 Конституції Люксембургу 1868 р. передбачає, що суверенітет належить нації, а Великий герцог здійснює його відповідно до Конституції і законів країни. Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. проголошує, що носієм національного суверені­тету є іспанський народ, джерело державної влади. Аналогічні положення містяться у ст. 24.1 Конституції Йорданії 1952 р., ст. 59 Конституції Катару 2003 р., ст. 2 Конституції Марокко 1972 р., §1 глави 1 Акта про форму правління Швеції 1974 р. та в інших монархічних конституціях.

У конституціях таких обмежених монархій, як Нідерланди і Данія, народ не визначений як носій суверенітету; основним його носієм зазначається монарх, який практично повністю під­звітний парламенту і реалізує свій суверенітет через парламент, уряд і суди. Звісно, можна стверджувати, що такі казуси мають низку слабких місць, однак історична практика показала, що монархи в цих країнах вкрай рідко вдаються до самостійних по­літичних дій. Так, у Данії монарх востаннє розпускав уряд під час так званої Пасхальної кризи 1920 р. Цікавий випадок являє собою Великобританія, де носієм суверенітету оголошена «Ко­ролева в парламенті». Крім того, таке визначення характерне для інших систем вестмінстерського типу: Канади, Австралії, Нової Зеландії. Таким чином, формальна концентрація суверенітету в руках царюючої особи, закріплена в конституційних документах, не перешкоджає реалізації волі громадян шляхом проведення демократичних виборів, формування парламенту й кабінету мі­ністрів, підзвітного легіслатурі.

У близькосхідних монархіях діє інший принцип: джерело суверенітету може мати божественний або природний характер, через який, у свою чергу, легітимізується влада правителя.

Оскільки іслам є в них державною релігією, а шаріат — основним джерелом законодавства, то ідеальним носієм суверенітету має виступати Аллах. В Основному нізамі про владу Саудівської Аравії (1992 р.) це положення виражене в найбільш чіткій фор­мі: «Уряд у Саудівській Аравії отримує владу зі Священного Корану і традицій Пророка» (ст. 7)^[LXXVI].

В абсолютних монархіях в їх «класичному» вигляді сувереном завжди визнавався монарх, а тому в них про безпосереднє на­родовладдя не йдеться. Однак протягом останніх 10—15 років держави Арабського Сходу, в яких продовжує існувати абсолю­тизм, перебувають на етапі суттєвих політичних реформ, які включають формування представницьких органів влади, визна­ння за жінками виборчих прав, пошук нових форм взаєморозу­міння між владою й народом. Так, у Бахрейні у 2002 р., вперше з часу розпуску законодавчого органу в 1975 р., шляхом виборів була сформована нижня палата Національної Асамблеї. В Ома­ні, починаючи з 2000 р., вибори до парламенту стали загальними. Конституція Катару 2003 р. передбачає проведення виборів до Консультативної ради, яка буде складатися з 45 осіб (30 — оби­ратимуться прямим і таємним голосуванням за участю як чоло­віків, так і жінок, 15 призначатимуться еміром).

Таким чином, з другої половини XX ст. відбувається поступо­вий «дрейф» абсолютних монархій у бік конституціоналізму. На сьогодні навіть у тих «раритетних» монархіях, в яких влада мо­нарха фактично нічим не обмежена (Оман і Саудівська Аравія), прийнято конституції, а питання про те, хто є джерелом і носієм влади, тактовно обходиться увагою, щоб виключити можливий дисонанс із їх загальнодемократичними деклараціями. Однак слід констатувати: поки що в зазначених країнах відбувається керова­на й дозована демократизація, партійна система відсутня, полі­тичні свободи обмежені, а мусульманство є державною релігією, що домінує над конституційним законодавством.

Суттєве значення у процесі здійснення народного суверені­тету має референдум, шляхом проведення якого можуть вирішу­ватися не тільки питання прийняття й затвердження конституції чи інших правових актів, нагальних проблем державного і сус­пільного життя, а й питання щодо зміни чи затвердження форми правління, перетворень державного механізму.

Право народу безпосередньо визначати форму держави чи конституційного ладу прямо закріплено у конституціях деяких країн з республіканською формою правління. Так, відповідно до ст. 1 Конституції Ірландії 1937 р. народ затверджує невід’ємне, невідчужуване і суверенне право обирати власну форму прав­ління, визначати свої відносини з іншими народами й розви­вати своє політичне, економічне, культурне життя відповідно до власних нахилів і традицій. Стаття 39 Конституції Мексики 1917 р. закріплює, що народ у будь-який час має невід’ємне право змінити чи поміняти форму правління. У статті 3 Кон­ституції Словенії 1991 р. йдеться про те, що Словенія є держа­вою усіх її громадян, яка ґрунтується на незмінному та невід’ємному праві словенського народу на самовизначення. Стаття 2 Конституції Хорватії 1990 р. проголошує, що парла­мент і народ безпосередньо, незалежно та згідно з Конституці­єю вирішують питання про регулювання економічних, правових та політичних відносин у республіці, про об’єднання в союзи з іншими державами.

Світова практика проведення референдумів з питань визна­чення форми правління є досить багатою. Вони застосовувалися у Люксембурзі (1919 р.), Греції (1920, 1924, 1927, 1934 і 1974 рр.), Болгарії (1946 р.), Італії (1946 р.), Гані (1960 р.), Бразилії (1993 р.), Молдові (1999 р. та інших країнах.

Проте у деяких країнах з республіканською формою правлін­ня конституційно заборонено змінювати форму державного ладу. Наприклад, згідно з ч.І ст. 110 Конституції Греції 1975 р. не можуть бути переглянуті положення конституції, що визначають основу і форму державного ладу країни як президентської пар­ламентської республіки. Стаття 139 Конституції Італії 1947 р. та ст. 89 Конституції Франції 1958 р. містять аналогічну за змістом норму. Відповідно до ст. 288 Конституції Португалії 1976 р. за­кони про перегляд конституції повинні поважати республікан­ську форму правління, національну незалежність і єдність дер­жави, плюралізм думок і політичних організацій, поділ і взаємо­залежність органів державної влади.

Однак, якщо прямого конституційного закріплення такого права народ не має, можливість визначення форми держави може бути реалізована шляхом затвердження на референдумі нової конституції чи змін до неї стосовно форми правління, держав­ного устрою, основ конституційного ладу. У деяких країнах конституцією спеціально передбачено, що «загальні положення», тобто положення щодо основ конституційного ладу, форми правління та державного устрою можуть бути змінені тільки в результаті референдуму ( ст. 165 Конституції Естонії, ст. 148 Конституції Литви, ст. 156 Конституції України ).

У рамках конституційної модернізації навіть в абсолютних монархіях сьогодні прослідковується тенденція залучення гро­мадян до процесу прийняття чи оновлення Основного Закону. Так, у квітні 2003 р. референдумом прийнято нову Конституцію в Катарі, причому на підтримку документа проголосували 96 % його учасників. У лютому 2001 р. в Бахрейні референдумом схвалено Національну хартію, яка накреслила основні напрями політичних і соціально-економічних перетворень. Нею перед­бачено низку заходів щодо утворення двопалатного парламенту й незалежної судової влади, надання громадянських прав під­даним, їх рівність перед законом незалежно від статі, соціально­го походження, релігійної належності.

Нині референдум активно використовується не лише для легітимації форми правління в цілому, але й окремих її елемен­тів. Зокрема, однією з новітніх тенденцій сучасного конституці­оналізму стало проведення референдумів з приводу зміни стро­ку повноважень глави держави. У 1976, 1985, 1993 та 1999 рр. такий референдум був проведений в Єгипті, у 1978 р. — у Сирії, у 1984 р. — у Заїрі, у 1995 та 2001 рр. — в Узбекистані, у 2000 р. —

у Франції, у 2002 р. — в Іраку та Пакистані. Варто зауважити, що в усіх названих випадках йшлося про подовження строку повноважень глави держави, і тільки у Франції — про скорочен­ня. У такий спосіб зміни форми правління отримували вищий ступінь легітимації, оскільки засвідчували безпосередню під­тримку з боку народу.

Безпосередня реалізація народом своєї політичної волі і її вплив на форму правління може розглядатися і в аспекті поділу влади. Так, деякі науковці крім традиційних гілок влади виокрем­люють установчу гілку, яка належить корпусу виборців, що мають повноваження на встановлення конституційних засад державного і суспільного ладу шляхом референдуму. Додатковим аргументом на користь такої позиції є положення конституцій зарубіжних країн, що передбачають можливість розпуску парла­менту, імпічменту президента, недовіри уряду за результатами референдуму.

Так, відповідно до ст. 100 Конституції Єменської республіки 1994 р. президент може достроково розпустити парламент тільки після проведення загальнонаціонального референдуму. Якщо абсолютна більшість підтримає розпуск, президент видає відпо­відний декрет і розпускає парламент.

Особлива роль відведена всенародному голосуванню в Єгип­ті. Згідно зі ст. 76 Конституції Єгипту 1971 р. висунутий парла­ментом кандидат у президенти може обійняти цю посаду тільки тоді, коли отримає абсолютну більшість голосів за результатами загального референдуму. Стаття 127 цієї ж конституції перед­бачає, що ініціювання питання про відповідальність уряду здій­снюється парламентом, передається на розгляд президенту, який проводить узгоджувальні процедури за участю зацікавлених сто­рін, а у випадку недосягнення згоди між ними повторно виносить це питання на розгляд парламенту. Якщо парламент підтверджує своє рішення, глава держави приймає рішення про проведення загального референдуму. За умови підтримки уряду референду­мом парламент вважається розпущеним; у противному випадку Президент приймає відставку уряду.

Починаючи з другої половини XX ст. система правління ба­гатьох держав збагатилася різноманітними формами участі на­роду в реалізації державно-владних функцій. Зокрема, специфіч­ною формою участі населення у законодавчій діяльності є інсти­тут «народного вето», започаткований в середині XIX ст. в кантонах Швейцарії і передбачений на сьогодні конституціями Швейцарії (гл. 2 розд. 4), Італії (ст. 75), Данії (під п.1.7 ст. 42). Сутність цього інституту полягає у праві громадян скасовувати шляхом референдуму прийняті парламентом чи представницьким органом місцевого самоврядування нормативно-правові акти чи їх окремі положення. Особливою формою конституційного контролю є передбачена Конституцією Мексики 1917 р. про­цедура «ампаро» як механізм, спрямований на захист засад кон­ституційного правопорядку, зокрема конституційних прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб, компетенції органів публічної влади, що здійснюється за осо­бливою судовою процедурою за ініціативою потерпілої сторони. Згідно зі ст. 5 Конституції Бразилії 1988 р. будь-який громадянин може в порядку «народної дії» (асао popular) звернутися до суду із заявою про скасування акта, який завдає шкоди суспільному надбанню, навколишньому середовищу чи національній куль­турній спадщині.

Не менш істотною характеристикою форми правління є й відповідальність державних органів і посадових осіб перед на­родом. Особливо часто це питання було предметом обговорення у працях дореволюційного періоду. Так, російський державозна- вець М. М. Коркунов підкреслював, що у республіці всі особи, які беруть участь у розпорядженні владою, відповідальні від останнього виборця до президента, що стоїть на чолі республіки і покликаний діяти від її імені. У монархії, навпаки, є й безвід­повідальний орган влади — монарх. Саме в цій відмінності від­повідальності і безвідповідальності полягає відмінність прези­дента республіки і монарха, а не в обсязі чи характері їхніх функцій^[LXXVII].

Однак уже тоді деякі державознавці відповідальність чи без­відповідальність розглядали в аспекті не лише форми правління, а й конституційного ладу в цілому. Як зазначав Μ. І. Палієнко, правова відповідальність всіх посадових осіб у державі є необ­хідною умовою правової держави, гарантією правомочного управ­ління. Для її здійснення необхідна організація належної системи контролю над управлінням і діями посадових осіб. Найважливі­шим завданням конституційного ладу є створення дійсних га­рантій законності прав громадян у повсякденному житті. Неза­лежні суди являють собою найкращу гарантію законності таких прав громадян. Вони забезпечують і правомірність управління, здійснюючи глибоко проникаючий у поточне життя контроль над законністю дій адміністрації. Контроль же народного пред­ставництва — це контроль загального характеру, переважно по­літичний, спрямований головним чином на вище міністерське управління; і головна його зброя тому політична відповідальність міністрів, відповідальність міністрів перед палатами; у цьому відношенні народне представництво є найважливішою гарантією народних прав та інтересів щодо загального напряму урядової політики^[LXXVIII].

У республіках відповідальність всіх органів держави перед народом не піддається сумніву. Більше того, деякі республікан­ські конституції прямо це закріплюють. Зокрема, ст. 2 Консти­туції Узбекистану 1992 р. проголошує, що держава виражає волю народу, служить його інтересам; державні органи і по­садові особи відповідальні перед суспільством і громадянами. У частині 2 ст. З Конституції України 1996 р. міститься анало­гічне за змістом положення: «Держава відповідає перед люди­ною за свою діяльність».

На відміну від республіканських, монархічні конституції сто­ять на позиції невідповідальності монарха і відповідальності інших державних посадовців. Так, відповідно до п. 13 Консти­туції Данії король не несе відповідальності за свої дії; його осо-

ба є недоторканною, а відповідальність за правління несуть мі­ністри. Стаття 56 Конституції Іспанії також проголошує, що король є недоторканним і не підлягає відповідальності. Стаття 4 Конституції Люксембургу проголошує особу Великого герцога не тільки недоторканною, але й священною. Імунітет і недотор­канність монарха підтверджуються також ст. 54 Конституції Кувейту 1962 р., ст. ЗО Конституції Йорданії 1952 р., ст. 23 Кон­ституції Марокко 1972 р., ст. 41 Конституції Оману 1996 р., §7 глави 5 Акта про форму правління Швеції 1974 р.

У підсумку можна зазначити, що за будь-якої форми прав­ління суверен залишається невідповідальним: народ у республі­ці, монарх — у реальній монархії об’єктивно не може бути під­даний заходам відповідальності, адже за відсутності вищестоя­щого авторитета їх просто нікому притягти до відповідальності. Відповідальності підлягають тільки влади похідні, вторинні, по­кликані втілювати в життя волю індивідуального чи колектив­ного суверена.

Загалом, при будь-якій з форм правління верховна влада ви­ступає як остання (найвища) інстанція держави, що володіє правом остаточних рішень з найбільш важливих питань загально­державного життя, самостійне ведення яких і дозволяє бути державі незалежною. Політична історія й практика сучасного державного будівництва показують, що ця інстанція може скла­датися: з одного одноосібного чи колегіального державного органу — самодержавного (абсолютного) монарха, парламенту, ради тощо; декількох органів — глави держави, парламенту, уряду; включати іноді не зовсім оформлені структури (центурі- атні й трибутні комісії — в республіканському Римі, віче — у Київській Русі, виборчий корпус — у демократичних державах Нового й Новітнього часу). Верховна влада виступає у будь-якій державі і при будь-якій формі правління як своєрідний державно- правовий інститут, що включає в себе ті органи й структури, котрі володіють правом приймати чи брати участь у прийнятті рішень з питань суверенного значення. Порядок розподілу й концентрації прав щодо вирішення цих питань між такими ор-

ганами й структурами і визначає конкретну форму правління в державі^[79].

Підводячи підсумки проведеного дослідження, можемо зро­бити висновок про наявність прямого зв’язку форми правління із суверенітетом держави, організацією і здійсненням її верховної влади. Форма правління являє собою юридизовану форму інсти- туціоналізації суверенітету; вона здійснює вплив як на організа­цію верховної влади в країні, так і на сам порядок прийняття рішень з питань суверенного значення.