Розділ 2 Теоретике-методологічні основи визначення державного суверенітету

Проблема державного суверенітету належить до найбільш дискусійних як у вітчизняній, так і зарубіжній науці, що обу­мовлено розширенням сфер і трансформацією форм міжнарод­ної співпраці, а також неоднозначністю інтерпретації самого терміна «суверенітет».

М. І. Палієнка, М. Прело, Ю. М. Тодику, Б. М. Чичеріна, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, О. С. Ященка та ін., які зробили значний концептуальний внесок у розробку проблем суверенітету. Попри таку увагу проблема формулювання по­няття суверенітету і уточнення його ознак продовжує бути актуальною і значущою на кожному етапі державно-правового розвитку, зокрема і в умовах сьогодення, що пов’язано переду-

сім з процесам глобалізації, а особливо регіональної інтеграції, які призводять до створення наддержавних об’єднань.

Актуальність певного поняття визначається значущістю явища, зміст якого воно розкриває. Сьогодні поняття суверенітету в чер­говий раз з часу його запровадження переживає термінологічну кризу: одже зміст, який вкладається в нього юридичною наукою, входить у протиріччя з практикою його реалізації. Така невідпо­відність зумовлена, зокрема, тим, що суверенітет можна розгля­дати в двох аспектах — формально-юридичному (це його політико- правова форма) і фактичному (його матеріальний зміст)¹.

Розвиток суспільства та держави зумовив трансформацію по­няття «суверенітет» і «суверен», проявом чого стало перенесення його з особи монарха (глави держави) на державу в цілому. Склад­ність і багатоаспектність суверенітету як явища обумовлює необ­хідність його розгляду в трьох аспектах: як суверенітет «народний», «національний»^{[81] [82] і «державний»[83]. Слід зауважити, що лише в де­мократичній державі між ними існує повна взаємобумовленість: народний суверенітет лежить в основі державного суверенітету, а останній виступає механізмом реалізації першого[84].}

Слід зазначити, що суверенітет протягом історії характризу- вався по-різному: як «концепція абсолютної і необмеженої вла­ди в державі»¹, як «верховенство, сукупність верховних прав, що належать державі або її главі»^{[85] [86], як «теорія, яка заявляє, що в кожній системі управління повинна бути абсолютна влада особи або органу, покликана вирішувати і бути здатного виконувати рішення»[87]. На сучасному етапі у вітчизняній юридичній літера­турі під державним суверенітетом розуміється верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади держави, її верхо­венство щодо будь-якої іншої влади всередині країни і незалеж­ність від будь-якої іншої влади за її межами[88]. Таке визначення суверенітету, що використовується в юридичній і політологічній науках[89], підкреслює, що серед численних політичних організацій лише держава виступає офіційним представником всього сус­пільства всередині і зовні[90]. Даний підхід до визначення змісту суверенітету нормативно оформлений Вестфальськими догово­рами, підтверджений Ялтинськими і Потсдамськими угодами, Статутом і Конвенціями ООН і Ради Європи та іншими актами міжнародних і регіональних організацій, а також отримав відо­браження в конституціях переважної більшості держав, зокрема України (статті 1, 2, 5), Російської Федерації (статті 3, 4), Фран­ції (ст.ст.}

Слід зазначити, що головний зміст суверенітету (бути єдиною політико-територіальною організацією владарювання, що вста­новлює правопорядок, якому підкоряються всі фізичні особи і організації всередині країни (внутрішній аспект) і незалежною на міжнародній арені (зовнішній аспект)) залишається незмінним з моменту запровадження даної категорії. Підкреслимо, що вну­трішній і зовнішній аспект суверенітету взаємообумовлені і лише у своїй сукупності утворюють відповідну якісну характеристику держави¹.

В юридичній науці досить часто розкривають сутність дер­жавного суверенітету через його ознаки. Так, В. А. Дорогій вва­жав, що суть державного суверенітету становлять взяті в сукуп­ності три характерні особливості державної влади: верховенство, єдність і незалежність^{[91] [92]. Погодимося з тим, що це зауваження має сенс. Адже для того, щоб сформулювати визначення сувереніте­ту, необхідно з’ясувати спочатку його ознаки. Вирішення цього завдання потребує аналізу поглядів на суверенітет держави.}

Засновник теорії Ж. Боден у сформульованому ним понятті суверенітету вперше виділив зовнішню (незалежність держави у відносинах з іншими країнами) і внутрішню (верховенство дер­жавної влади всередині країни) сторони даного явища, а також вказав на притаманні йому ознаки: абсолютність, неподільність,

безперервність у часі, незалежність, невідчужуваність. Виділення цих ознак було історично обумовлене персоніфікацією сувере­нітету в особі монарха¹. Сформульований Ж. Боденом підхід був покладений його наступниками в основу юридичного розуміння державного суверенітету.

Т. Гоббс у праці «Левіафан» розвинув ідею про абсолютний характер суверенітету, заперечивши відповідальність верховної влади за будь-які дії чи бездіяльність перед підданими. Він також розвинув положення про зовнішній аспект суверенітет^{[93] [94]. Фактич­но він був одним з перших представників етатистського розу­міння суверенітету, що виражається у трьох формах-принципах: верховенстві, необмеженості та незалежності держави.}

Філософсько-правове обґрунтування етатистської інтерпре­тації суверенітету належить Гегелю, який вважав, що державна влада ніколи не обмежена законом. Сутність суверенітету в тому, що він не має визначених кордонів, логіка його сутності потре­бує визнання абсолютної незалежності влади^[95].

Вказані ідеї отримали розвиток у працях Б. М. Чичеріна і

O. С. Алексеева, які вважали, що юридично верховна влада нічим не обмежена, вона може робити все, що вважає потріб­ним для загального блага, може проголосити законом все, що захоче, і жодна інша установа або окрема особа не має права сказати, що це не закон^[96]. В. Ф. Шершеневич, уточнюючи цю позицію, стверджував, що верховність та необмеженість — це взаємопов’язані, проте не тотожні властивості. Необмеженість

державної влади означає лише можливість влади впливати на волю підпорядкованих¹.

На думку Г. Єллінека, державний суверенітет — це здатність «юридично не пов’язаної зовнішніми силами державної влади до виключного самовизначення, а отже, і самообмеження шляхом встановлення правопорядку, на основі якого діяльність держави тільки і набуває такого характеру, що підлягає правовій кваліфікації»^{[97] [98]. Він розкривав суверенітет держави через верхо­венство влади, повнота якої забезпечується діяльністю законодав­чої, виконавчої і судової влади на всій території. На його думку, суверенна державна влада означає владу, яка не знає над собою будь-якої іншої вищої влади, тому вона є одночасно незалежною і суверенною владою[99]. Доволі важливим є інший його висновок, згідно з яким верховенство виключає підкорення держави владі інших держав у міжнародній сфері за винятком добровільної зго­ди з боку держави на обмеження свого суверенітету[100].}

Дещо інакше перелік ознак суверенітету виглядає в працях І. Д. Левіна, на думку якого суверенітет передбачає, що в органі­зованому в державу суспільстві публічна влада, що виступає від її імені, об’єднує в собі певні ознаки: а) єдність влади, яка ви­ражається в наявності єдиного вищого органу або системи ор­ганів, що у своїй сукупності утворюють вищу державну владу; б) монополія владного примусу в руках держави в особі її органів; в) необмеженість державної влади; г) зовнішня незалежність держави^[101].

Аналіз запропонованих різними авторами визначень та ознак суверенітету дає підстави стверджувати, що зміст суверенітету обов’язково передбачає, з одного боку, верховенство державної влади стосовно всіх інших проявів влади в межах країни, а з другого — її незалежність у стосунках з іншими державами. При цьому верховенство означає, що дії державної влади не підпо­рядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені остан­ньою за її розсудом. «Загальним носієм» верховної влади є держава, а «носієм влади у власному сенсі» — «або одна особа, або декілька осіб відповідно до законів чи звичаїв того чи іншо­го народу»¹.

Цікава полеміка з приводу верховенства як ознаки суверені­тету відбулася між А. С. Ященком і М. І. Палієнком. Так, перший обґрунтовував цю ознаку тим, що, по-перше, верховенство «про­стягається лише на обмежену сферу підлеглих їй відносин, а в такому сенсі кожна влада, оскільки вона влада для тих, хто під­коряється їй, верховна», а по-друге, тим «що при визначенні влади верховною влада береться не як така у всій сукупності своїх внутрішніх і зовнішніх відносин, а лише в штучній ізольо­ваності від інших, незалежних відносно неї, влад». Тому «позна­чаючи суверенну владу як незалежну, ми беремо її у всій її життєвій повноті»^{[102] [103]. На думку М. І. Палієнка, в основі поняття «суверенітет», лежить перш за все уявлення про вищий характер і безумовне верховенство державної влади, а не міжнародно- правова ідея незалежності, свободи держави[104]. Він вважав, що тільки в межах власних кордонів владарювання держави визна­чається власним правопорядком і над нею не стоїть ніяка інша вища правова влада[105]. З таким зауваженням не погоджувався}

A. С. Ященко, на думку якого, державна влада — це влада осо­биста, а не територіальна¹. Вважаємо, що з позицією А. С. Ящен- ка із цього питання не можна погодитися, оскільки очевидно, що державна влада має не особистий, а політико-територіальний характер.

Незважаючи на схожість поглядів багатьох авторів щодо по­няття та змісту державного суверенітету, слід констатувати на­явність відмінностей у поглядах з багатьох важливих теоретичних та практичних питань. Зокрема, йдеться про питання, ознакою держави чи державної влади виступає суверенітет. Окремі вчені абсолютизують ознаку суверенності державної влади, розгляда­ючи державу як «творіння Верховної Влади»^{[106] [107] або ототожнюють суверенітет із самою державною владою[108]. З цього приводу слід зазначити, що державна влада характеризується як верховна ви­ключно завдяки тому, що вона має похідний від держави харак­тер, виступає її ознакою. Суверенітет як такий є визначальною ознакою держави, натомість державна влада є засобом його ре­алізації[109]. Держава як суверенне утворення формує владу, наді­ляючи повноваженнями органи, які її представляють як всере­дині суспільства, так і у відносинах з іншими державами. Отже, у цій дискусії слід виходити передусім з того, який зміст вкла­дається в поняття державної влади. Якщо розглядати державну владу як систему органів держави, як владу апаратну, — то вона}

покликана виконувати службову роль, виступати засобом забез­печення суверенітету. Якщо ж розглядати державну владу як публічну владу, що представляє відповідний народ і державу, то її роль для забезпечення державного суверенітету є основопо­ложною¹.

Характеризуючи державний суверенітет, дослідники окрім верховенства і незалежності, як правило, вказують й інші його ознаки, зокрема єдність і неподільність^{[110] [111]. Р. Г. Абдулатіпов окрім них пропонує виділяти також недоторканність державних кор­донів і невтручання у внутрішні справи[112]. І. Д. Левін виділяв чотири «необхідні» ознаки суверенітету: єдність, необмеженість, монополію або концентрацію владного примусу в руках держави в особі її органів і зовнішню незалежність державної влади[113]. В. В. Горюнов додатково виділяє винятковість суверенітету держа­ви на всій її території[114]. На невідчужуваність як ознаку суверенітету вказував В. С. Шевцов[115]. Деякі автори пропонують віднести до ознак суверенітету повновладдя, самостійність[116], необмеженість, незмін-}

ність і наявність органів влади¹. При цьому під повновладдям про­понують розуміти монополію, єдність і необмеженість державної влади^{[117] [118], а під самостійністю — свободу вибору юридичних форм, організаційних засобів і методів проведення державою політики як усередині країни, так і поза її межами[119]. Ця свобода полягає в само­стійному визначенні принципів організації і діяльності інших осе­редків влади в суспільстві[120] і проведенні зовнішньої політики без будь-якого тиску ззовні[121]. На нашу думку, самостійність і повно­владдя не є самостійними ознаками суверенітету, оскільки той зміст, що в них вкладають, відображений у таких класичних озна­ках, як верховенство і незалежність. На це фактично вказує Е. Л. Кузьмін, коли пише, що володіння територіальним верхо­венством означає повноту влади держави на своїй території[122]. До аналогічного висновку щодо самостійності приходять В. Т. Каби- шев[123] і Б. Л. Манеліс[124]. Віднесення «незмінності», під якою пропо­нують розуміти неможливість вкладати в поняття «суверенітет» якісно інший зміст, до ознак державного суверенітету недоцільне, оскільки не розкриває специфіку даного явища, а встановлює за­борону на можливість подальшого його розвитку.}

Викликає заперечення також віднесення «необмеженості» до ознак суверенітету. Така характеристика суверенітету була запро­понована ще Ж. Боденом, який розумів під нею абсолютну владу, що сконцентрована в єдиному органі. На думку Г. Єллі- нека, ця характеристика означає владу, яка не може бути об­межена взагалі¹. Пізніше під цією ознакою почали розуміти здатність суверенної влади бути джерелом всіх діючих у суспіль­стві юридичних норм, встановлювати «своє юридичне право»^{[125] [126] і в цьому сенсі стояти над ним. Тобто термін «необмежений» став вживатися у значенні неможливості обмеження верховенства і незалежності держави[127]. Однак протягом другої половини XX ст. «необмеженість» суверенітету була відкинута міжнародною спіль­нотою, яка вважає, що, наприклад, порушення прав людини є достатньою підставою для втручання у внутрішні справи відпо­відної країни з боку ООН, НАТО або навіть окремих країн.}

У Конституції України державний суверенітет закріплений з урахуванням положень Декларації про державний суверенітет України^[128], в якій він трактується як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»^[129]. На думку М. Орзіха, ці ознаки, повинні бути доповнені такими ознаками суверенітету, як невідчужуваність і непохідний характер¹. Якщо з приводу «невідчужуваності» як ознаки суверенітету ми вислов­люємо повну згоду, то з приводу включення «непохідного харак­теру» до переліку ознак існують деякі сумніви.

Визначивши основні позиції правників стосовно переліку і змісту ознак державного суверенітету, перейдемо до детального їх опису. При цьому за основу візьмемо підхід, який сьогодні визнаний більшістю науковців^{[130] [131] (щоправда, деякі з авторів, по­зицію яких ми не поділяємо, визначають невідчужуваність, єд­ність і неподільність як факультативні щодо верховенства і не­залежності ознаки[132]), згідно з яким ключовими ознаками сувере­нітету визнаються верховенство, незалежність, єдність і неподільність, невідчужуваність суверенітету.}

1. Верховенство державної влади. Ця ознака означає, що держава не від кого не залежить і нікому не підпорядковується^[133], а владарює в силу власного права^[134]. Як слушно зазначає М. Орзіх, верховенство державної влади — це її вища на території країни прерогатива, можливість підпорядкувати або привести у відпо­відність з державною волею правовий статус будь-якого суб’єкта

і його діяльність на території держави¹. На думку В. І. Червоню- ка, верховенство державної влади виражається в універсальнос­ті, тобто поширенні її рішень на всю територію ^{[135] [136] і населення країни; прерогативі — можливості скасування або визнання ні­кчемним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади; спеціальних засобах впливу, якими не володіє жодна інша гро­мадська сила[137]. У цілому зі схожих позицій оцінює верховенство Μ. А. Ушаков, який вказує на чотири його прояви: по-перше, у руках держави концентрується вся примусова влада і всі засоби владного примусу; по-друге, тільки держава може приймати обов’язкові для всіх органів, організацій і осіб правила поведін­ки (норми права); по-третє, верховенство держави визначається єдністю державної влади; останнє виражається в тому, що су­купно компетенція органів державної влади охоплює всі повно­важення, необхідні для здійснення функцій держави, і в тому, що різні органи, які належать цій системі, не можуть передба­чати для одних і тих самих суб’єктів при тих самих обставинах колізійні правила поведінки; по-четверте, верховенство означає юридичну необмеженість державної влади. Отже, із територіаль­ного верховенства держави випливає необмеженість державної}

влади як будь-якими зовнішніми правовими приписами, так і національним право, оскільки вона діє на основі нею ж встанов­леного права¹. З приводу останнього зауваження слід уточнити, що «юридична необмеженість» влади не повинна трактуватися як можливість держави використовувати національне право для узаконення своєї сваволі. Необхідно виходити з того, що на су­часному етапі розвитку прийнято вважати, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав людини є головним обов’язком держави (ст. З Конституції України)^{[138] [139].}

Верховенство держави виникає внаслідок того, що над нею немає іншої вищої влади, яка могла б встановлювати або обмеж­увати правомочність держави і вимагати її підпорядкування собі. Реалізація цієї вимоги виключає можливість існування двовлад­дя, оскільки визнається єдина легітимність і вища юридична сила законів, що приймаються парламентом. З цього приводу слід зазначити, що входження держави до складу наддержавного об’єднання не змінює якісно ситуацію, оскільки саме національ­ні уряди визначають перелік переданих об’єднанню прав і повно­важень і контролюють їх реалізацію передусім через інститути міжурядової співпраці. Крім того, важливою гарантією того, що наддержавні інститути не зможуть примусити національні уряди до дій, які не передбачені установчими договорами, є позбав­лення інтеграційного об’єднання інституту примусу, який за­лишається прерогативою суверенних держав.

Про верховенство держави свідчить також той факт, що лише держава за допомогою права може встановлювати загальний правопорядок, визначати права і обов’язки своїх громадян, ре­гулювати діяльність (поведінку) посадових осіб, державних ор- ганів, організацій і осіб, що перебувають в її межах. При цьому юридичним вираженням верховенства держави слід визнати верховенство її конституції і законів, за допомогою яких відбу­вається самообмеження державної влади¹. Недотримання цієї вимоги становить реальну загрозу забезпеченню верховенства державної влади, а також реалізації інших ознак суверенітету^{[140] [141]. Як наслідок слід визнати, що в умовах, коли узгоджувальні та інші правові механізми, що спрямовані на забезпечення верхо­венства суверенітету, не приводять до досягнення проголошеної мети, держава набуває права застосувати передбачені чинним законодавством примусові заходи забезпечення такого верхо­венства як передумови підтримання державної і правової єднос­ті[142]. Для цього конституція і законодавство мають містити норми, які регламентують застосування такого примусу. Слід зазначити, що утвердження верховенства є обов’язковою умовою для вті-}

лення інших ознак суверенітету, передусім незалежності держа­ви в міждержавних відносинах.

2. Незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах озна­чає, що держава самостійно визначає і проводить свою зовніш­ньополітичну, зокрема зовнішньоекономічну, політику, керую­чись принципами рівноправності і взаємовигідної співпраці з іншими членами міжнародного співтовариства. Акцентування уваги на проведенні самостійної зовнішньоекономічної політики обумовлено тим, що на сучасному етапі розвитку на суверенітет більше впливає членство держави в різного роду економічних союзах і об’єднаннях (СОТ, СБ, МВФ, ЄС тощо), аніж у військово-політичних. Це пов’язано з тим, що саме економічні об’єднання сьогодні все частіше набувають наддержавного ха­рактеру, що передбачає самообмеження держав-членів в питан­ні реалізації сукупності ключових суверенних прав, що умовно позначаються поняттями «економічний», «фінансовий», «по­датковий» суверенітет. Однак участь у складі таких союзів слід розглядати не з позиції ущемлення суверенітету, а як здатність конкретної країни проводити незалежну зовнішню політику, самостійно обираючи прийнятні для неї форми і методи між­державної співпраці.

Відправною точкою в процесі обгрунтування незалежності держав є визнання за ними юридичної рівності, яка послідовно закріплюється в міжнародно-правових документах протягом другої половини XX ст. В основі сучасного міжнародного права лежить закріплена в його основоположних нормах вимога по­ваги державами суверенітету одна одної. До таких норм належать норми-принципи, в яких проголошується суверенна рівність держав, рівноправвність і самовизначення народу; незастосуван- ня сили або загрози силою в міждержавних відносинах; невтру­чання у внутрішні справи одна одної; мирне вирішення між­державних спорів тощо.

М. Джунусов і Т. Мансуров зазначають, що на визнанні юри­дичної рівності держав, які в багатьох випадках виступають як фактично нерівні соціальні суб’єкти, побудовано сучасний між-

народний правовий порядок, основними суб’єктами якого ви­ступають суверенні держави¹.

Як не можна говорити про фактичну правову рівність, так неприпустимо абсолютизувати і незалежність суверенних держав. Остання має розглядатися не буквально (абсолютна незалежність держав передбачала б проведення політики повного ізоляціоніз­му, але й в цьому випадку було б неможливо обійтися без про­ведення політики узгодження своїх дій з іншими державами), а як можливість ухвалювати самостійні рішення в будь-якій сфері суспільного життя. Але й цей висновок вимагає певного уточ­нення: якщо держава входить до складу наддержавного об’єднання на зразок ЄС або перебуває в статусі країни-кандидата, то це передбачає, що в міру розвитку і поглиблення інтеграційного процесу з дедалі більшого кола питань суспільного життя наці­ональні уряди вимушені все частіше узгоджувати свої дії як між собою, так і з наддержавними інститутами влади.

Суверенітет може бути забезпечений лише за умов релазіації як верховенства, так і незалежності держави, які є взаємообу- мовленими його ознаками. Відсутність хоча б однієї з них у певної політико-територіальної органіації влади (наприклад, суб’єкт федерації, протекторат, колонія тощо) означає немож­ливість набуття нею статусу суверенної держави^{[143] [144]. Тому юридич­но некоректною є вказівка на обмеженість їх суверенітету. Само­обмеження суверенітету шляхом передачі (делегування) права реалізації частини суверенних прав міжнародній організації може мати місце в практиці виключно суверенних держав. Однак таке делегування зрештою лише обмежує участь держави у реалізації цих прав, але аж ніяк не позбавляє їх самого права. У випадку несуверенних утворень говорити про обмеження некоректно, оскільки вони первісно не мали суверенітету, а отже, неможли­во обмежити те, чого взагалі не існувало.}

3. Єдність і неподільність суверенітету. Суверенітет держави єдиний і неподільний, оскільки єдиним є народ, що створює державу і виступає джерелом її влади. Як зазначає В. І. Черво- нюк, єдність державної влади — це така ознака суверенітету, виразом якої є наявність єдиного органу або системи органів, що в своїй сукупності утворюють вищу державну владу, яка про­водить єдину правову політику. Лише за умови єдності держав­ної влади може бути забезпечено цілісність самої держави¹. Об­говорюючи єдність як ознаку суверенітету слід вказати й на ін­ший не менш важливий її аспект, згідно з яким ніяка частина унітарної держави, жоден суб’єкт федерації не може бути визна­ним незалежним, вільним від влади держави, виконання її велінь, виражених у встановленій законом формі^{[145] [146].}

Реалізація вказаної ознаки суверенітету передбачає безумов­не забезпечення цілісності держави, тобто збереження територі­альної єдності. Вирішення цього завдання має пріоритетний характер для будь-якої держави, але найбільшу складність за­звичай воно становить для федерації. Забезпечення єдності і неподільності суверенітету в федеративних державах реалізуєть­ся через втілення системи таких основоположних конституційно- правових інститутів як: територіальна єдність; єдність державної влади; єдність правового простору; економічна єдність; єдність конституційного статусу людини і громадянина^[147].

На актуальність реалізації такої системи інститутів вказує досвід розпаду СРСР, ЧССР, СФРЮ, а також броблеми забез­печення єдності Росії в період «параду суверенітетів». Проблеми з їх реалізацією призводили до постановки питання суб’єктами

федерації про сецесію. Слід зазначити, що вказані проблеми були обумовлені недосконалістю передусім конституційної теорії і практики вказаних держав. Загальновідомо, що з метою забез­печення єдності і неподільності суверенитету федеративні дер­жави на конституційному рівні проголошують недопустимість односторонньої сецесії¹; у цілому негативно до неї ставиться і міжнародне право^{[148] [149]. Однак дана практика була порушена в СРСР, Конституція якого дозволяла такий вихід, і у СФРЮ, Преамбу­ла Конституції якої також містила відповідне положення. З іс­нуючих федерацій право на сецесію передбачає Конституція Ефіопії. Недотримання цієї вимоги з боку складових частин держави, поблажливе ставлення або навіть заохочення окремих суб’єктів федерації до нормативного закріплення свого суверен­ного статусу з боку вищих органів державної влади Росії[150], що мало місце на початку 90-х років[151], коли більшість національних республік проголосила себе на конституційному рівні суверен­ними державами у складі федерації, Чечня заявила про вихід з її складу, Татарстан не підписав федеративний договір, опинив-}

шись ніби поза її правовим полем, а Республіка Тива закріпила право на сецесію¹, закономірно породило проблему єдності су­веренітету і цілісності держави. Зазначимо, що відновлення в цьому випадку конституційного ладу в окремих випадках стає неможливим або вимагає значних зусиль держави і відбувається більш повільно, аніж здійснювалася його руйнація^{[152] [153].}

Причини порушення єдності державного суверенітету певним чином можна пояснити популяризацією науково необгрунтова­них теорій про так званий «розщеплений», «подільний», «об­межений», «міжнародний» суверенітет^[154]. Як наслідок, суспільній свідомості насаджується думка про те, що суверенітет можна розділити на частини. Проте такий підхід ні методологічно, ні юридично не виправданий. Підкреслемо, суверенітет конкрети­зується в суверенних правах, але не зводиться до їх сукупності (тобто він є якісною, а не кількісною категорією), оскільки є їх передумовою. Звідси випливає ідея неподільності і невідчужува­ності суверенітету: його не можна розділити і потім здійснити в будь-який спосіб відчуження не тому, що це заборонено, а тому,

що це неможливо зробити, не зруйнувавши його як цілісне яви­ще. Передаватися може право здійснення окремих повноважень або суверенних прав, але не сам суверенітет. Якщо суверенітет і можна передати, то тільки повністю, але при цьому той, хто передає, втрачає його, поступившись своїм правом на суверені­тет іншому суб’єкту.

Вимога щодо єдності і неподільності державної влади ви­ключає можливість паралельного існування на території країни інших осередків влади, що мають державно-владні або подібні до них за змістом повноваження (засновницькі, управлінські, регулятивні, охоронні) і засоби їх забезпечення. Отож держава вправі і повинна на конституційному рівні забороняти узурпа­цію державної влади або її повноважень, а також забороняти створення і функціонування на своїй території не передбачених законом воєнізованих формувань (статті 5, 17 Конституції України)¹, а також запроваджувати кримінально-правову охо­рону відносин по забезпеченню єдності і неподільності сувере- ниітету держави^{[155] [156].}

4. Невідчужуваність суверенітету. Первісно вона з’являється як ознака народнго суверенітету в теорії Ж.-Ж. Руссо^[157] і лише згодом переноситься на державний суверенітет. При цьому для обгрунтування невідчужуваності державного суверенітету вико­ристовується зв’язок останнього з народним суверенітетом: оскільки єдиним джерелом суверенної влади держави виступає

народ, то відповідно лише він у своїй сукупності може прийма­ти остаточне рішення з доленосних питань державно-правового життя (входжеення до складу держави інших суб’єктів, зміна форм правління та територіального устрою, інтеграція до складу наддержавних об’єднань, делегування ключових суверенних прав останньому тощо). Ніяка частина багатонаціонального народу, жоден державний орган не має права вдаватися до дій, які можуть призвести до втрати державою суверенітету над певного своєю частиною, так само як неправомірними вважаються дії інших суб’єктів міжнародного права, спрямовані на той же результат. Такі дії, здійснені без мандату народу як творця держави, роз­цінюються як узурпація його права, оскільки лише йому нале­жить право визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), ключовим елементом якого є принцип суверенітету¹, і потребують негайної реакції з боку органів дер­жавної влади.

Невідчужуваність як ознака суверенітету безпосередньо пов’язана із забезпеченням територіальної цілісності і недтор- канності держави, оскільки є одночасно його відображенням і умовою існування. Таким чином, для розкриття змісту даної ознаки слід враховувати певні вимоги, на які вказує професор Б. С. Ебзєєв: по-перше, юридична неможливість поступки дер­жавою, її органами і посадовими особами частини території держави іншим державам^{[158] [159]; по-друге, заборона створення і ді-}

яльності громадських об’єднань, цілі або дії яких спрямовані на порушення цілісності держави; по-третє, обов’язок органов дер­жавної влади вживати всіх необхідних заходів, що потрібні для охорони суверенітету держави, її незалежності і цілісності, обо­рони і державної безпеки; по-четверте, неможливість виходу частини держави з її складу; по-п’яте, можливість «інтервенції» у випадку загрози територіальній цілісності, що походить від частини держави¹.

Розкриваючи зміст цієї ознаки, слід звернути увагу ще на один важливий аспект проблеми — свівідношення невідчужуваності з правом нації на самовизначення. У цілому слід погодитися з по­зицією, яку висловив у своєму рішенні Конституційний Суд РФ. З одного боку він констатував, що в сучасній міжнародно-правовій системі право на самовизначення включено до переліку норм, що регулюють права людини. Як наслідок, право на самовизначення визнається за усіма народами, способами реалізації якого можуть бути: створення суверенної держави, вільне приєднання до іншої держави або об’єднання з нею, встановлення іншого політичного статусу. Разом з тим він зазначив, що відповідно до Загальної декларації прав людини (ст. 29), а також резолюції Генеральної Асамблеї ООН 41/117 від 4 грудня 1986 р., згідно з якою «розвиток і захист однієї категорії прав ніколи не може служити підставою або виправданням для звільнення держави від розвитку і захисту інших прав», неприпустимо використовувати посилання на прин- ^{[160] [161]}

цип самовизначення для підриву єдності держави. У підсумку Конституційний Суд зробив наголос на тому, що конституційна мета збереження цілісності держави узгоджується з загальновиз­наними міжнародними нормами про право народу на самовизна­чення, яке «... не повинно тлумачитися як санкціонування або заохочення будь-яких дій, які б призводили до розчленування або повного порушення територіальної цілісності або політичної єд­ності суверенних і незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів»¹. Саме вра­ховуючи таке тлумачення права нації на самовизначення, у Кон­ституції Росії (ст. 5) закріплено не рівноправність і самовизначен­ня народів взагалі, а рівноправність і самовизначення народів у межах Російської Федерації.

Невідчужуваність суверенітету не можна розуміти в тому сенсі, що конкретна держава ніколи не може позбутися свого суверенітету — на цій думці наголошують дослідники проблем суверенітету^{[162] [163]. Заперечення такої можливості суперечило б іс­нуючій практиці, наприклад політиці Російської імперії, Радян­ського Союзу і Російської Федерації, яка призвела до добро­вільного відчуження, а отже, втрати свого суверенітету, напри­клад, над Аляскою і Шпіцбергеном[164], а також іншими територіями. Тут важливо акцентувати увагу на іншому моменті: погоджуючись добровільно з відчуженням у той чи інший спосіб певної частини своєї території держава остаточно і повністю втрачає свій суверенітет над нею. Саме тому конституція будь- якої держави (передусім це стосується федеративних держав),}

оскільки вона не може легітимізувати процес руйнації держави, не може нормативно закріплювати право виходу суб’єктів феде­рації чи автономій залежно від форми державного устрою зі складу держави. Неприпустимо відповідно, щоб таке право за­кріплювалося і в конституціях чи статутах вказаних суб’єктів.

5. В умовах демократії державний суверенітет обумовлений суверенітетом народу. У роботах окремих сучасних правників можна зустріти скептичне або навіть критичне ставлення сто­совно народного суверенітету, заперечення проти його розгляду як правової категорії. Так, А. Н. Кольєв вважає народний суве­ренітет «помилковою або зайвою правовою конструкцією»¹. На думку В. С. Нерсесянца, «серйозне сприйняття ідеологічної конструкції «народ — носій суверенітету» — це крок назад навіть порівняно з вченням марксизму-ленінізму, не говорячи вже про те, що ця конструкція, по суті, несумісна з сучасною теорією конституціоналізму, обмеження публічної політичної влади пра­вами людини»^{[165] [166]. Попри це поняття «народний суверенітет» не втрачає своєї актуальності. Більше того, сучасна конституційна теорія і практика активно використовує поняття «народний су­веренітет, трактуючи його таким чином: влада народу є первин­ною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом або через органи державної влади»[167]. Саме народу як політичній спільноті, зазначає П. М. Рабінович, належить уся повнота вла­ди, реалізацію якої він делегує системі органів державної влади, які відповідно здійснюють її від імені і за участю народу. Оскіль­ки носієм суверенітету є народ, то його влада є верховною від­носно до інших проявів влади, зокрема і державної влади[168]. Це,}

однак, не означає, що народний суверенітет необхідно розгля­дати як самостійну правову конструкцію, що визначає наявність особливої порівняно з державою, сили, здатної самостійно ви­ступати як носій влади у внутрішньо-державних і міждержавних відносинах. Забезпечити реалізацію народного суверенітету поза межами державного суверенітету неможливо.

В основі суверенітету держави лежить влада народу. Держав­ний суверенітет є формою прояву народного суверенітету, обу­мовлений останнім. Похідний характер державного суверенітету від суверенітету народу підкреслює первинність останнього. Оскільки народним суверенітетом володіє весь багатонаціональ­ний народ України, то і державний суверенітет проектується на українську державу в цілому.

Народний суверенітет — це демократичний принцип орга­нізації і функціонування державної влади. Він виражається в тому, що вона спирається не на волю правителя, а на волю на­роду і втілює публічний інтерес. Закріплення в конституціях багатьох держав положення про народний суверенітет зайвий раз засвідчує використання концепції природних прав людини в теорії і практиці сучасного державотворення. Саме народ делегує частину своєї природної свободи на користь державної влади і наділяє її правом вимагати від кожного індивіда підпо­рядкування його поведінки рішенням органів державної влади в межах, встановлених конституцією і законами держави. Тому невипадково в літературі можна зустріти твердження про вто­ринність державного суверенітету по відношенню до народно­го суверенітету в демократичній, правовій державі^[CLXIX]. Отже, в

основі державного суверенітету лежить народний суверенітет, а «державний суверенітет є механізмом його реалізації»¹, оскіль­ки саме народ — єдине джерело влади. І, як справедливо за­значав Ю. М. Тодика, конструкція демократичної держави на Україні повинна виходити з того, що саме народ є першодже­релом влади, яка може здійснюватися в різних формах. Саме суверенітет українського народу є основою і джерелом держав­ного суверенітету^{[170] [171].}

Повнота суверенітету — ця характеристика зустрічається пе­реважно в деклараціях про державний суверенітет держав, що утворилися після розпаду СРСР^[172], або у дослідженнях, що пов’язані з науковим коментуванням їх змісту. Зауважимо, що лише державі притаманне повновладдя, тобто в межах своєї те­риторії вона володіє всією повнотою влади (законодавчою, ви­конавчою та судовою), що виключає можливість конкуренції з нею будь-якої іншої публічної влади, яка б не перебувала під її контролем. При цьому окремі обмеження, вилучення з такого повновладдя (встановлення імунітету від юрисдикції держави) можливі лише за умови відповідного волевиявлення держави. Разом з тим слід зазначити, що досить часто зміст цієї характе­ристики розкривається через зміст таких усталених ознак суве-

Розділ 2. Теоретика-методологічні основи визначення... ренітету як верховенство та єдність¹, або пов’язується з універ­сальністю^{[173] [174], що породжує питання щодо самостійного характеру вказаної ознаки.}

Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що категорія «державний суверенітет» є фундаментальною ознакою держави. Для закріплення в праві він повинен бути концептуально оформ­лений, тобто переведений у розряд юридичних конструкцій, що розкриває специфіку державної влади. Одночасно суверенітет виступає елементом більш складної юридичної конструкції — держави. Проведений у роботі аналіз ознак дає змогу сформу­лювати таке визначення: державний суверенітет — це обумовле­не волею народу політико-правова властивість держави, що полягає у верховенстві державної влади щодо будь-якої іншої влади в суспільстві та її незалежності від будь-якої іншої влади за її межами.