Державна влада і державний суверенітет. Інформаційний суверенітет як складова суверенітету держави

Поняття «держава» і «державна влада» близькі і багато в чому збігаються, але між ними є суттєві відмінності.

Поняття «держава» більш об’ємне й охоплює не лише саму по собі державну владу як засіб управління суспільством, а й соціальну (народ), просторову (територію), інституційну (органи влади й інші інститути), нормативну (соціальні норми) основи держави.

Державна влада виявляється у владних відносинах між владними і підвладними суб’єктами, що пронизують усі інші складові держави особливим соціальним (правовим) зв’язком, який гарантує певний порядок у суспільстві.

Якщо державна влада є способом керування й управління суспі­льством, здатністю вступати у владні відносини, то держава є фор­мою організації влади найбільш впливової соціальної групи (доміну­ючої частини суспільства) в соціально неоднорідному суспільстві. Державна влада є одним із видів соціальної влади та невід’ємним управлінським елементом держави, без якого неможлива державна форма організації суспільного життя.

У системі соціальної влади державній владі притаманні певні властивості.

По-перше, державна влада виступає як універсальний засіб управ­ління суспільством, що здійснюється на принципах компетентності, законності, відповідальності, за допомогою всіх державно-правових засобів, зокрема й державного примусу, через систему публічно- політичних, вольових відносин (керування - сприйняття, панування - підпорядкування). Ці особливі відносини виникають між суб’єктами політичної системи суспільства (владними і підвладними) з приводу забезпечення балансу в реалізації загальносуспільних та індивідуаль­них інтересів і дотримання загальнообов’язкових правил поведінки (правових норм).

По-друге, якщо суб’єктами владних відносин є державні органи і посадові особи, з одного боку, і фізичні та юридичні особи - з іншо­го, то об’єктом владних відносин виступає їхня діяльність (поведін­ка), формальний (юридичний) зміст якої становлять права та обов’язки підвладних суб’єктів і повноваження (компетенція) влад­них суб’єктів.

По-третє, державна влада завжди є політичною по суті і реалізу­ється через спеціально створену систему державних органів за допо­могою низки притаманних лише їй методів і засобів. З-поміж інших видів соціальної влади державна влада вирізняється, як мінімум, двома монополіями: 1) видання загальнообов’язкових правових норм; 2) застосування державного примусу.

Державний примус - це єдиний вид примусу, що застосовується тільки державою від імені всього суспільства. Він полягає у здійс­ненні державними органами (посадовими особами) на правових заса­дах психологічного або фізичного впливу на певних осіб для приве­дення їхньої поведінки у відповідність до вимог правових норм.

Основні характеристики сучасної державної влади:

• публічність - існує для розв’язання загальносуспільних проблем і поширюється на всіх членів суспільства;

• єдність - у кожній країні існує тільки одна державна влада;

• універсальність - охоплює різні сфери життя суспільства;

• легальність - виникає і діє на законних підставах;

• легітимність - визнається й підтримується суспільством;

• здатність встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки (правові норми) і забезпечувати їх виконання;

• апаратність - здійснює свої завдання і функції через спеціально створену систему органів влади (апарат);

• регламентованість - межі діяльності державної влади чітко визна­чаються правом у вигляді її завдань, функцій та повноважень;

• поділ на гілки влади - законодавчу, виконавчу, судову;

• верховенство права - виходить у своїй діяльності винятково із пра­вової доцільності, пріоритету прав і свобод людини;

• суверенітет - виняткове здійснення влади в певній державі без зовнішнього втручання.

Суверенітет державної влади (державний суверенітет) має дві сторони:

1) внутрішню, що відображає властивості державної влади сто­совно всіх інших організацій у політичній системі суспільства, її мо­нопольне право на створення законодавства, управління і поширення повноважень у межах усієї державної території;

2) зовнішню, що відображає можливості держави як суб'єкта мі­жнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, неприпу­стимість втручання ззовні у внутрішньодержавні справи.

Державний суверенітет - це властивість державної влади, що полягає в її верховенстві, самостійності, повноті і неподі­льності на своїй території (внутрішній суверенітет) та рівно­правності й незалежності у відносинах з іншими державами (зовнішній суверенітет).

Складові державного суверенітету:

верховенство - відсутність у державі будь-якої іншої влади, вищої за державну;

самостійність - здатність державної влади самостійно визначати й здійснювати державну політику за умови дотримання національ­ного та міжнародного права;

повнота - поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і суспільні організації в державних тери­торіальних межах;

неподільність — цілісність, єдність влади держави в межах її території;

незалежність у зовнішніх відносинах - можливість без сторонньо­го втручання приймати рішення щодо зовнішніх справ держави;

рівноправність у зовнішніх відносинах - наявність у держави в між­народних відносинах таких прав та обов'язків, як і в інших держав.

Важливою ознакою державного суверенітету є також невідчужу­ваність - неможливість довільного відчуження законної (легальної) державної влади. При цьому на законних підставах частина повнова­жень державної влади може бути делегована органам місцевого са­моврядування.

Принцип суверенності держави є однією з фундаментальних за­сад міжнародного права. Держави володіють суверенітетом незалеж­но від розміру території, кількості населення, форми правління та устрою тощо. Він знайшов своє закріплення в Статуті ООН та інших міжнародних правових документах, зокрема в суверенних правах держав, а саме: право війни і миру; право видавати закони; право фор­мувати державні органи; право визначати свою атрибутику; право встановлювати податки; право призначати своїх представників в ін­ших державах і міжнародних організаціях; право вступати до міждер­жавних союзів тощо.

Державний суверенітет необхідно відрізняти від суверенітету на­роду. У демократичних країнах першоджерелом державної влади є народ.

Суверенітет народу - верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади. Так, ст. 5 Конституції України закріплює: «Носієм сувереніте­ту і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

В епоху становлення інформаційного суспільства і формування глобального інформаційного простору акценти державного суверені­тету дещо змінюються і на перший план виходить його інформаційна складова або інформаційний суверенітет держави. Він є неодмінною умовою суверенності влади будь-якої сучасної держави, гарантією її безпеки, подальшого розвитку й процвітання.

Інформаційний суверенітет держави - це здатність дер­жави самостійно і незалежно, з додержанням балансу інте­ресів особи, суспільства та держави визначати й здійснювати національні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню і зовнішню інформаційну політику, розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру націо­нального інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантува­ти інформаційну безпеку.

У діяльнісному аспекті інформаційний суверенітет держави можна розглядати як сукупність організаційних, нормативно- правових, воєнних та зовнішньополітичних заходів, спрямованих на забезпечення цілісності національного інформаційного простору, на­ціональної інформаційної інфраструктури та технологічної безпеки, що здійснюються в інтересах забезпечення прав та свобод громадян, суспільства і держави.

Інформаційний суверенітет держави має яскраво виражену кон- тентну і технологічну складові. Це означає, що в сучасному світі су­веренітет держави суттєво залежить від її здатності, по-перше, конт­ролювати й спрямовувати інформаційні потоки (контентна складова), а по-друге, забезпечувати себе надійними як апаратними, так і про­грамними засобами оброблення, передавання, зберігання інформації тощо (технологічна складова).

Серед пріоритетних напрямів забезпечення інформаційного су­веренітету України в сучасних умовах можна зазначити:

- забезпечення реального інноваційного потенціалу країни та її здатності до самостійного створення (від ідеї до реалізації) новітніх інформаційних технологій;

- стимулювання й розвиток національних ІТ-компаній;

- збільшення військового кіберпотенціалу держави;

- формування активної зовнішньополітичної позиції з ключових питань інформаційного розвитку;

- створення національного інформаційного продукту та інфра­структури;

- своєчасне правове забезпечення інформаційного зростання кра­їни, починаючи з прийняття концептуальних законів, що визначать основні засади і стратегічні напрями забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки в Україні.

2.3