Розділ 4 Забезпечення державного суверенітетуяк пріоритет політики національної безпеки

Створення адміністративних союзів виявило раніше не до­сліджені проблеми забезпечення безпеки держави. По-перше, членами таких союзів могли бути лише так звані цивілізовані держави, що фактично означало поділ усіх держав на цивілізо­вані, що поважають одна одну і поводяться між собою згідно з правом цивілізованих народів, і решта держав, стосовно яких можна цього права не дотримуватися, що породжувало загрозу їхньої безпеки. По-друге, відбулося усвідомлення того, що рівень безпеки держави обумовлюється не лише станом збройних сил, але й її економічним потенціалом. Членство держави в адміні­стративних союзах економічного, науково-технічного спряму­вання здатне підвищувати її конкурентоздатність порівняно з країнами, які до них не входять, що позначається на здатності держави захищати свої національні інтереси. По-третє, участь в адміністративних союзах передбачає готовність держави до комп-

ромісів і поступок, що напряму зачіпає проблему забезпечення суверенітету¹.

Завдання по забезпеченню безпеки держава залежно від вну­трішньої і зовнішньополітичної ситуації в різні часи вирішувала по різному. Зазначимо, що вирішення цього завдання не завжди під силу навіть набільш могутнім державам. Отож, окрім комп­лексу заходів, спрямованих на забезпечення власної безпеки, держави вдаються до створення військово-політичних союзів як додаткового способу захисту державного суверенітету. Початок XX ст. ознаменувався створенням двох подібних блоків: Антанти і Троїстого союзу, протистояння яких призвело до Першої світо­вої війни, наслідки якої навіть для держав-переможниць були вкрай негативними. Як зазначав К. А. Чхеїдзе, головним резуль­татом цієї війни стало самознищення Європи як світового геге­мона^{[251] [252].}

Розпочатий у XIX ст. рух у напрямку інституціоналізації між­державної співпраці досяг кульмінації зі створенням Ліги Націй в 1919 р., організаційно-правова конструкція якої нагадувала концепцію «федерації вільних держав» І. Канта^[253]. Аналіз її Ста­туту^[254] дає підстави вважати, що створення Ліги мало забезпечити не лише безпеку держав-учасниць, але й сприяти підтриманню світового порядку. Участь Ліги у реалізації функції забезпечення обороноздатності держав породило питання про наслідки член-

ства в ній для забезпечення суверенітету. Попри те, що Ліга не була державою, вона реалізовувала ряд прав, які здійснюють лише суверенні держави¹.

Головним напрямом діяльності Ліги була функція з підтри­мання міжнародного миру і безпеки, реалізація якої торкалися питання забезпечення державного суверенітету і безпеки як держав-членів, так і решти країн світу^{[255] [256]. Передбачалося, що Ліга буде попереджувати війни шляхом: закріпленням обов’язку ви­знавати і забезпечувати територіальну цілісність і політичну неза­лежність держав-членів (ст. 10); обмеження національних озбро­єнь (ст. 8); мирного розв’язання міждержавних конфліктів (стат­ті 12, 13, 15); примусового виконання (шляхом спільних дій) міжнародних зобов’язань, прийнятих державами-членами (статті 10, 16). Реалізація Лігою вказаної функції мала сприяти забезпе­ченню безпеки принаймні її членів, а отже, гарантувати їх суве­ренітет. Однак насправді держави-члени не сприймали серйозно гарантії безпеки, що були прописані в Статуті, покладаючись у забезпеченні безпеки виключно на свої можливості. Фактично Ліга виявилася неспроможною реалізувати функції забезпечення безпеки своїх учасників[257], оскільки не змогла розробити механізм}

колективної безпеки в Європі, який міг би об’єднати зусилля європейців для спільного усунення загрози миру і припинення будь-якої агресії. На відсутність у реального механізму, який би міг забезпечити безпеку держав-членів, вказує той факт, що звер­нення до Ради Китаю (1932 р.) і Абіссінії (1935 р.) не призвело до виконання членами Ліги своїх зобов’язань¹.

Ліга Націй припинила своє існування у 1946 р. піісля ство­рення ООН, головною метою якої також було підтримання між­народного миру і безпеки, під якою світова спільнота розуміла таку якість міжнародних відносин, яка обумовлена певним рів­нем міждержавних правовідносин^{[258] [259]. Для досягнення цієї мети ООН наділили правом вживати колективних заходів для поперед­ження і усунення загрози миру і припинення актів агресії або інших порушень миру (ст. 1 Статуту)[260]. Важливим інструментом підтримання миру і міжнародної безпеки виступають миротвор­чі операції ООН[261], які не передбачені Статутом, а тому їх про­ведення потребує ухвалення спеціальною резолюцією Генераль­ною Асамблею[262]. При цьому доцільність їх проведення потребує}

в кожному конкретному випадку належної аргументації. Аналі­зуючи досвід миротворчих операцій, О. О. Хохлишева доходить висновку, з яким погоджується більшість дослідників¹, згідно з яким розвиток основних тенденцій і концептуального обґрунту­вання розуміння світового порядку в XX ст. не привело до ви­роблення універсальної парадигми, здатної стимулювати мирот­ворчу діяльність на глобальному рівні. Причина цієї ситуації криється у варіативно-ціннісному тлумачені самої проблеми ві­йни і миру, а також у зловживанні великими державами та військово-політичними блоками використання миротворчих ідей для обґрунтування своїх національних інтересів^{[263] [264]. Отже, хоча механізми і технологічний інструментарій миротворчості є до­статньо розробленими реальна практика миротворчих операцій виявилася досить суперечливою як з точки зору правомірності його застосування, так і маштабів операцій і їх наслідків[265]. Така ситуація пояснюється відсутністю чіткої нормативно-правової бази миротворчості, використанням практики подвійних стан­дартів та нездатністю ООН ефективно застосовувати існуючі}

механізми для врегулювання конфліктів, а відтак здійснювати функції, пов’язані з підтриманням міжнародного миру і забез­печення колективної безпеки¹.

Хоча порівняно з Лігою Націй ООН досягла прогресу в за­безпеченні безпеки держав-членів, однак ефективність її діяль­ності викликає серйозні нарікання. Статистика^{[266] [267] дає підстави стверджувати, що міжнародні (ООН) і регіональні (ОБСЄ, ЄС) міждержавні об’єднання все ще далекі від того, аби реально за­безпечити повагу до суверенітету і територіальної цілісності держав-членів, ефективно сприяти забезпеченню їх національної безпеки і підтриманню миру в світі, внаслідок чого головний тягар по забезпеченню суверенітету, як і раніше, продовжують нести національні уряди.}

Ряд зарубіжних авторів вважає, що особливістю «епохи між­народних організацій» є їх здатність прямо або опосередковано впливати на суверенітет держави. На думку Й. Дельбрюка, член­ство в міжнародній організації означає значне обмеження суве­ренітету держав-членів саме з юридичної точки зору^[268]. Догма суверенітету впродовж XX ст. неодноразово піддавалася критиці з боку таких відомих юристів-міжнародників, як Г. Кельзен^[269], Дж.

Брайєрлі¹, К. Райт^{[270] [271], У. Фрідмен[272], А. Фердросс[273] та багатьох інших[274]. Слід погодитися з тезою Л. Вартазарова, який вважає, що про­тягом XX ст. у міжнародному праві фактично відбувся перехід від визнання непорушності принципу суверенітету до практич­ного визнання пріоритетності безпеки народу, окремої особис­тості. Це створює не лише теоретичну, але й практичну пробле­му, оскільки нові підходи суперечать принципу поваги і непо­рушності суверенітету. Практичним наслідком зміни пріоритетів у міжнародному праві стали більш часті випадки втручання у внутрішні справи держав, які здійснюються без санкції Ради Безпеки ООН або на її підставі, але з фактичним виходом за межі, визначені її резолюцією[275]. Слід погодитися, що критичною межею, за якою руйнується суверенітет, є втрата державою мож­ливості самостійно в односторонньому порядку визначати влас­ний правовий статус[276]. Лише сильна суверенна держава здатна гарантувати громадянам гідне і безпечне життя[277], а тому захист}

суверенітету є головним завданням не лише для держави, але й для суспільства і кожного громадянина.

Якісно нова сторінка в забезпеченні безпеки держави, а від­так і державного суверенітету розпочалася на початку 50-х рр. XX ст. з теоретичних розробок політики національної безпеки США^[CCLXXVIII]. Цей досвід у подальшому був сприйнятий рештою країн світу. Саме з цього часу бачення проблем національної безпеки набуває доктринального характеру. Це означає, що діяльність держави у сфері національної безпеки здійснюється не хаотично, а відповідно до стратегії, як спеціально розробленого офіційно­го документа, в основу якого покладено доктрину національної безпеки — тобто сукупність взаємопов’язаних ідей у сфері управ­ління тенденціями, реальними і прогнозованими, для захисту постійних інтересів суспільства і держави.

Система забезпечення національної безпеки не може бути сформована без використання правових засобів, оскільки саме право забезпечує її ефективне функціонування, узгодженість еле­ментів, чіткість роботи механізму їх взаємодії. Аналіз законодав­ства в сфері забезпечення національної безпеки, що діяло на момент розпаду СРСР, вказував на фрагментарність нормативно- правової бази, існування в ній істотних прогалин, декларативність і суперечливість положень, що заважало результативно здійсню­вати його реалізацію. В умовах, коли принципово іншими стали умови існування і розвитку української держави і суспільства, змінилися союзники і потенційні супротивники, загрози, які від них походять, і, як наслідок, завдання щодо їх своєчасного ви­явлення, попередження і нейтралізації, удосконалення правового регулювання забезпечення національної безпеки потребувало про­ведення ретельного і комплексного аналізу кращого зарубіжного досвіду з метою усунення існуючих у вітчизняному законодавстві прогалин, виробленню ефективного механізму виявлення, усу­нення й нейтралізації загроз безпеки не лише держави, але й суспільству і окремої особистості, тобто створення правових га­рантій надійного захисту національних інтересів.

Здобуття Україною незалежності обумовило необхідність формування і реалізації власної політики національної безпеки, методологічні засади якої розробляють О. Ф. Белов, В. Т. Біло­ус, І. Ф. Бінько, В. Ю. Богданович, О. С. Бодрук, О. М. Гонча­ренко, В. П. Горбулін, О. Г. Данілян, О. П. Дзьобань, А. Б. Качинський, В. Косенцов, Н. Р. Нижник, Г. В. Новицький, М. І. Панов, В. Г. Пилипчук, А. І. Семенченко, Г. П. Ситник, 3. Д. Чуйко^[279]. Завдяки цим розробкам на законодавчому рівні досить швидко були прийняті важливі нормативно-правові акти, що визначають нормативні основи забезпечення суверенітету. їх система відтворює структуру самої національної безпеки і її поділу на підвиди. Дослідження теоретико-методологічних про­блем формування нормативно-правової бази з питань забезпе­чення національної безпеки дозволяє виявити певні недоліки: відсутність загальновизнаного науково обґрунтованого понятійно- категоріального апарату; недосконалість теоретико-методологічних засад розроблення правових актів; невизначеність ієрархії нормативно-правових актів у сфері національної безпеки, пріо­ритетності під час їх розроблення; дискусійний характер їх зміс­ту та структури¹. Вважаємо, що ієрархічна структура нормативно- правових актів з питань національної безпеки України за ступе­нем впливу відповідного акта на формування і реалізацію політики національної безпеки і її складових може бути пред­ставлена в такому вигляді:

а) Конституція та Декларація про державний суверенітет України (розділ IX)^{[280] [281], яка є одним з джерел конституційного права, що закріпила принцип, згідно з яким Україна є постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках (позаблоковий статус)[282];}

б) міжнародні та регіональні правові акти з питань безпеки^[283], учасницею яких є Україна (В. В. Данілейко відзначає, що з точ-

ки зору теорії права склалася стійка тенденція пріоритетності міжнародно-правової основи забезпечення безпеки стосовно національного законодавства¹);

в) закони України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»^{[284] [285] та «Про основи національної безпеки України»[286], від­повідно до положень ст. 2 якого розробляються і затверджують­ся обов’язкові до виконання Стратегія національної безпеки, Воєнна доктрина України, а також доктрини, концепції, страте­гії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади з метою своєчасного виявлення, від­вернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз націо­нальним інтересам;}

г) Стратегія національної безпеки України^[287] (у ряді країн — доктрина або стратегія), тобто сукупність правових норм, що визначає систему офіційних поглядів на місце й роль держави у сучасному світі, її життєво важливі національні цінності, сили, засоби та методи протидії загрозам^[288];

ґ) доктрини, стратегії, концепції окремих напрямів забезпе­чення національної безпеки (наприклад, Воєнна^[289], Морська

доктрина¹, Концепції технічного захисту інформації^{[290] [291] [292], Доктрина інформаційної безпеки[293] тощо)[294];}

д) закони України «Про використання ядерної енергії та ра­діаційну безпеку»^[295], «Про виключну (морську) економічну зону»^[296], «Про організацію оборонного планування»^[297] тощо, норми яких регламентують відносини з реалізації відповідної складової на­ціональної безпеки;

е) програми, що містять деталізацію діяльності суб’єктів за­безпечення національної безпеки в конкретній обстановці, на-

приклад: Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006—2011 роки, Стратегічний оборонний огляд тощо.

Аналіз стратегій (доктрин, концепцій) національної безпеки України та провідних країн світу дає змогу дійти висновку, що доктринальне бачення національної безпеки передбачає виокрем­лення низки структурних елементів:

по-перше, фундаментальні (усталені) національні інтереси, під якими прийнято розуміти ті, які безпосередньо зачіпають суверенітет і територіальну цілісність держави, забезпечують не­втручання у внутрішні справи інших держав, а отже, є умовою існування держави як незалежного і самодостатнього суб’єкта міжнародного права;

по-друге, місія країни на цьому історичному етапі (власне доктрина, що відображає національні інтереси в конкретному їх розумінні вищими органами державної влади). Такий елемент визначається для себе не будь-якою державою, а лише тією, яка позиціонує себе в ролі загальносвітового або регіонального лі­дера (на сучасному етапі це США, Росія, Франція, Велика Бри­танія, Китай)¹. Реалізація такої місії має не лише раціональний характер — однією з цілей її реалізації є слава, яка полягає у визнанні іншими народами твоєї переваги^{[298] [299];}

по-третє, визначення потенційних загроз державі, перелік і ступінь небезпечності яких для кожної держави має індивідуаль-

ний характер¹, що не означає неможливість виокремлення певних універсальних для всіх країн загроз (наприклад, військова за­гроза, тероризм, кіберзлочинність, наркоторгівля тощо);

по-четверте, перелік потенційних противників (ворогів) держа­ви^{[300] [301]. Як такі вороги сьогодні можуть розглядатися і окремі держави чи їх союзи, і окремі військово-політичні, релігійні, сепаратиські, екстриміські[302] та інші[303] угруповання або навіть окремі особи[304];}

по-п’яте, конкретні цільові установки, що розробляються і втілюються не лише вищими органами державної влади, що наділені повноваженнями стосовно вироблення політики наці­ональної безпеки, але й усіма іншими суб’єктами (як державни­ми, так і недержавними) національної безпеки.

Виходячи із зазначеного, можна сформулювати таке визна­чення: національна безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, який забезпечує сталий розвиток суспільства, досягнення наці­ональних цілей, збереження фундаментальних цінностей і тра­дицій, своєчасне виявлення, запобігання і подолання реальних і потенційних загроз національним інтересам. Запропоноване визначення відрізняється від інших дефініцій^[CCCV] тим, що в ньому увага акцентується на обумовленості безпеки національними цілями, цінностями і традиціями, що дозволяє забезпечити збе­реження національної ідентичності, що тісно пов’язана із суве­ренітетом держави. Варто наголосити, що сьогодні національна безпека зводиться не лише до стану захищеності життєво важ­ливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, але й передбачає діяльність, спрямовану на забезпечення сталого розвитку, без чого держава втрачає конку- рентоздатність порівняно з іншими країнами, що породжує про­блеми нездатності адекватно реагувати на нові загрози і виклики. Тобто сучасне розуміння національної безпеки має трактуватися не лише як стан безпеки, який досягається внаслідок володіння і використання зброї, але й як стан, який досягається внаслідок загального розвитку суспільства і держави.

Розробка доктрини національної безпеки і ухвалення на її основі відповідної стратегії має принципове значення для забез-

печення суверенітету держави, оскільки об’єктивно перешкоджає пошуку нераціональних стратегем: при розробці стратегії націо­нальної безпеки береться до уваги дипломатичний, економічний, демографічний, науково-технічний і військовий потенціал держа­ви¹. Залежно від ступеня розвиненості кожного з видів потенціа­лу і їх співвідношення, а також виходячи з аналізу національних інтересів і оцінки реальності загроз вищі державні органи^{[306] [307], що відповідальні за розробку і реалізацію політики національної без­пеки, визначають ієрархію пріоритетів у постановці цілей політи­ки безпеки, а також граничні рамки такої діяльності. Важливим наслідком доктринального підходу до формування політики на­ціональної безпеки стала чітка диференціація об’єктів безпеки, що обумовило диференціацію безпеки на види і визначення спів­відношення між ними. Це дозволило більш чітко простежити взаємозв’язок між національною безпекою і суверенітетом.}

Тривалий час політика безпеки була покликана забезпечити гарантії невразливості таких основоположних інтересів держави, як суверенітет і територіальна цілісність. Не випадково в XVIII— XIX ст. безпека починає характеризуватися як державна, оскіль­ки головний акцент робився саме на забезпеченні інтересів держави. При цьому поряд з поняттям «державна безпека» іс­нувало поняття «громадська безпека», діяльність у рамках якої координувалася з діяльністю по забезпеченню безпеки держави, але при цьому не входила до її змісту, існуючи автономно^[308]. За- провадження політики національної безпеки в XX ст. привело до розширення кола об’єктів захисту, до яких включили особу, суспільство і державу¹. Щоправда, такий підхід поділяють не всі науковці. В. О. Кольцов вважає, що це розуміння національної безпеки не відповідає дійсності, оскільки захист особистості, суспільства і держави не може перебувати на одному рівні — як види одного роду, як види «національної безпеки»^{[309] [310]. Позиція В. О. Кольцова хоча і має право на існування, але не може бути сприйнята. Його теза про те, що офіційне визначення національ­ної безпеки не може бути методологічною основою для теоре- тичеого визначення явища, оскільки, навпаки, лише методоло­гічно і теоретично вірне визначення повинно бути покладене в основу офіційного документа, є цілком слушною, однак автор не враховує, що наведене в Стратегії і Концепції національної безпеки Росії визначення національної безпеки є результатом доктринального тлумачення поняття безпеки, яке сформульова­не на основі аналізу праць вітчизняних і зарубіжних спеціалістів. Отже, визначення національної безпеки, що закріплене в офі­ційних документах багатьох країн, грунтується саме на основі теоретично обгрунтованих поглядів правознавців і політологів.}

Сучасне сприйняття національної безпеки передбачає її роз­гляд як комплексного, системного явища, зміст якого розкри­вається через сукупність взаємодіючих і взаємообумовлених елементів — підвидів безпеки (громадської, військової, еконо­мічної, інформаційної тощо). Формулювання такого підходу до розуміння національної безпеки пов’язане з переходом до більш

сучасних поглядів на забезпечення національної безпеки, які передбачають її розгляд як суспільного стану, що забезпечує динамічний розвиток всіх сторін життєдіяльності особи, сус­пільства і держави¹. При цьому слід враховувати, що національ­на безпека значною мірою обумовлена національною свідоміс­тю. Зміст національної свідомості служить виразом реальних умов її існування, зокрема практики спілкування з іншими на­родами і ступеня використання їх історичного досвіду, а також норм міжнародного права і можливих відхилень від цих норм. Ідея забезпечення національної безпеки перш ніж матеріалізу­ватися має пройти через національну свідомість, вна має бути усвідомлена як практичне завдання, як імператив національно­го життя^{[311] [312].}

Слід виходити з того, що держава як система складається з ряду підсистем (економічної, політичної, соціальної, духовної та ін.), у кожній з яких формуються і розвиваються суперечності навколо основних цінностей. Ці суперечності обумовлюють формування джерел небезпеки для держави, людини і суспіль­ства. Для того щоб відстежувати ці процеси, ними керувати і на них цілеспрямовано впливати, держава класифікує всю сукуп­ність відносин на групи, що мають свою сутнісну характеристи­ку, закономірності розвитку, які піддаються системному аналізу. Звідси виникає потреба у класифікації відносин у сфері безпеки на види^[313].

Національна безпека та її підвиди (громадська, державна, гуманітарна, військова, економічна, інформаційна) співвідно­сяться як загальне і окреме. Таке бачення співвідношення між ними випливає із аналізу положення ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України», де зазначено, що Стра­тегія національної безпеки України і Воєнна доктрина є основою для розробки конкретних програм за складовими державної по­літики національної безпеки»¹. При цьому, як випливає з Воєн­ної доктрини України, воєнна безпека розглядається як складо­ва національної безпеки. На правомірність такого підходу вказує диференціація національної безпеки на підвиди, що закріплена в багатьох офіційних документах різних держав^{[314] [315]. Слід підкрес­лити, що кількість підвидів безпеки, за допомогою яких роз­кривається зміст національної безпеки, для різних держав і в різні періоди історії може бути неоднаковою. їх кількість і зміст залежить від того, на якому етапі розвитку перебуває держава, що вона розглядає як об’єкт безпеки, як тлумачить національні інтереси і загрози їм.}

Попри те, що особистість, суспільство і держава визнаються рівноцінними об’єктами з точки зору їх значущості і більше того,

безпека особистості формально стоїть на першому місці, а дер­жави — на останньому, де-факто слід визнати, що в структурі національної безпеки найбільшу частку становлять ті підвиди безпеки, які прямо або опосередковано спрямовані на забезпе­чення безпеки держави, захист її суверенітету і територіальної цілісності, оборони, сталого розвитку¹. Щоправда ця позиція поділяється не усіма авторами. Так, В. Клімова зазначає, що безпека держави пов’язана передусім із збереженням конститу­ційного ладу, забезпеченням суверенітету і територіальної цілос- ності, що однак слід розглядати крізь призму захисту особистос­ті. Без урахування цієї вимоги, на думку авторки, національна безпека вироджується у державну безпеку, внаслідок чого від­бувається підміна інтересів^{[316] [317].}

Пріоритетність такого напряму політики національної без­пеки як забезпечення суверенітету держави, пов’язано з тим, що головною складовою національного інтересу є імператив само­збереження держави, який доповнюється питаннями безпеки від зовнішніх загроз, захисту економічних і політичних позицій держави у відносинах з іншими державами, підвищення її впли­ву у міжнародній політиці^[318]. Слабка держава нездатна гарантува­ти реалізацію прав і свобод людини всередині країни і захисти- ти права своїх громадян за її межами¹. Це не означає, що захист прав людини набуває другорядного характеру — історія доводить, що відсутність їх належного захисту, нездатність влади гаранту­вати комплекс її невід’ємних прав і свобод стає перешкодою на шляху до становлення громадянського суспільства і розбудови демократичної, правової держави, в якій досягається гармонійне співвідношення інтересів людини, суспільства і держави^{[319] [320]. Ак­центування уваги на забезпеченні безпеки держави [340][321], що проявляється в захисті її суверенітету, територіальної цілісності, безпеки і економічної могутності, у випадку з демократичною і правовою державою не несе в собі жодних загроз для інтересів і безпеки її громадян. Навпаки, діяльність влади, інститутів гро­мадянського суспільства і кожного громадянина зокрема, що спрямована на посилення могутності власної держави, оберта­ється для індивіда її здатністю забезпечити належний рівень гарантування його прав і свобод всередині країни і за її межами як у повсякденних умовах, так і в надзвичайних ситуаціях.}

Якщо проаналізувати класифікацію складових політики на­ціональної безпеки, то стає зрозумілим, що фактично окрім

суспільної безпеки, яка зосереджена на забезпеченні прав люди­ни, а також інтересах суспільства в цілому, решта підвидів (дер­жавна, воєнна, економічна, інформаційна тощо) спрямовані переважно на забезпечення суверенітету держави в цілому і окремих суверенних прав, за допомогою яких розкривається кожен з його аспектів.

До комплексу суверенних прав, реалізації яких сприяє дер­жавна безпека, під якою розуміють стан захищеності конститу­ційного ладу, суверенітету, незалежності і територіальної ціліс­ності держави, відносять права на самостійне визначення засад конституційного ладу, внесення змін до конституційного і по­точного законодавства, запровадження системи державних ор­ганів, громадянства, встановлення адміністративно- територіального поділу, визначення режиму діяльності недер­жавних організацій тощо. Більш вдале визначення пропонує В. Г. Пилипчук: державна безпека — це захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу від зовнішніх і внутрішніх загроз, розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на життєво важливі інтереси^[322].

Слід зазначити, що в сучасних умовах серед усіх засобів, що є в розпорядженні держави, і які можуть бути використані для забезпечення національної безпеки, перевага надається політич­ним засобам. Саме політика формує, спрямовує й застосовує весь потенціал держави заради забезпечення загальної безпеки. До найбільш поширених і дієвих політичних засобів забезпечен- ня національної безпеки на сучасному етапі належать дво- або багатосторонні міждержавні угоди

В. В. Красінський, аналізуючи проблему державної безпеки, доходить висновку, що труднощі із захистом конституційного ладу окремих держав можуть бути обумовлені вразливістю їх політичної системи від внутрішніх¹ і зовнішніх антиконститу- ційних посягань. Особливу небезпеку становить зовнішня вразливість, що пов’язано з використанням окремими держа­вами технологій формування в країнах, що являють для них інтерес, залежних від них політичних режимів з контрольованою ззовні системою органів влади. Результатом «керованих» ззов­ні виборчих кампаній і «кольорових» революцій стали політич­ні кризи, втрата політичної незалежності при формальному збереженні суверенітету і деградація демократичних інститутів^{[323] [324]. Враховуючи важливість об’єкта захисту для життєдіяльності суспільства і самого існування держави, посягання на основи конституційного ладу і безпеку держави традиційно розгляда­ються як кримінальні злочини, що тягнуть за собою сувору відповідальність.}

Воєнна безпека спрямована на сприяння реалізації комплек­су таких суверенних прав держави, як право на створення зброй­них сил^[325], оголошення війни й укладення миру, участь у військово- політичних союзах або відмови від такої участі і проголошення позаблокового статусу чи постійного нейтралітету^[326], право вільно вибирати і змінювати способи забезпечення своєї безпеки, до­пускати чи ні на свою територію збройні сили інших держав. Слід зазначити, що залежно від рівня могутності держава може ставити різні цілі в рамках досягнення воєнної безпеки. Діапазон цілей при цьому може коливатися від намагання потрапити під протекторат великих держав до проголошення надзвичайно ам­бітних (фактично агресивних) військових програм¹. У цьому зв’язку слід визнати, що залежно від свого змісту політика дер­жавної безпеки (зазначимо, що це зауваження правомірно також стосовно інших підвидів національної безпеки) певної держави впливає не лише на стан забезпечення власного суверенітету, але й опосередковано на зміст і напрями безпеки інших держав, а отже, і на рівень забезпечення їх суверенітету. Цей вплив може бути як позитивним^{[327] [328], так і негативним. В останньому випадку йдеться про агресивну оборонну політику окремих держав. Сис­темне тлумачення Стратегії національної безпеки СІЛА дозволяє зробити висновок, що Америка вважає не лише своїм правом, але й обов’язком (місією) втручатися у внутрішні справи суве­ренних держав під гаслом боротьби з «тиранами» і терористами, а також не допускати, стримувати або припиняти спроби своїх ворогів отримати небезпечні технології. Для цього США резер- вують за собою право вдаватися до заходів з усунення таких загроз ще до того, як вони повністю оформляться1.}

Ще один аспект загрози оборонної політики великих держав для безпеки інших країн становить концепція застосування ядерного удару на випередження, яка вперше була сформульо­вана США в 60-х рр. XX ст. У 2002 р. до Стратегії національної безпеки внесено зміни, що передбачають можливість застосу­вання сили на випередження з метою попередження військових дій з боку противників США. У відповідь Росія включила у свою Військову доктрину (2000 р.) положення про підтримання готов­ності до застосування і застосування потенціалу ядерного стри- мання. У новій редакції Військової доктрини (2010 р.) і в Осно­вах державної політики в області ядерного стримування до 2020 р. передбачена можливість завдання превентивного ядерного удару по агресору в критичній для національної безпеки ситуації. Застосування ядерної зброї дозволяється навіть при захисті від агресії з використанням звичайних засобів враження як у повно- масштабній, так і регіональній чи локальній війні^{[329] [330]. Очевидно, що військові доктрини США і Росії здатні нести в собі реальну небезпеку для третіх країн.}

Попри важливість політики військової безпеки слід пам’ятати, що часи, коли могутність держави у військовій сфері визначала ступінь її безпеки, давала можливість вирішувати зовнішні і внутрішні (повстання, акції громадської непокори тощо) про­блеми за допомогою сили, минули (щоправда слід погодитися з думкою про те, що оскільки в людській свідомості протягом тисячоліть складався стереотип, згідно з яким військова сила держави розглядалася як єдина умова забезпечення безпеки осо­би, сім’ї, суспільства і держави, кардинально змінити його на

сучасному етапі розвитку не вдасться¹). Крім того, її безумовний пріоритет у структурі національної безпеки може призводити до мілітаризації економіки, гонки озброєнь, деформації відносин в інших сферах життя, що здатно спричинити до формування нових джерел небезпеки, а також недостатнє забезпечення інших підвидів національної безпеки, передусім економічної^{[331] [332]. Тому постає питання про досягнення оптимального балансу між різ­ними підвидами національної безпеки, який би дозволяв врахо­вувати інтереси різних об’єктів безпеки, виходив із системи цінностей, що піддягають захисту, наявного реального потенці­алу держави і спрямованих на неї загроз.}

Аналізуючи еволюцію національної безпеки, В. В. М. Кони- шев доходить висновку, що закінчення холодної війни призвело до змін в тлумаченні проблем безпеки. Передусім зазнала змін воєнна скадова безпеки. Зменшення її частки було обумовлене появою в 1990-х рр. «інформаційної безпеки» та «інформаційної боротьби» в спеціфічно воєнному значенні. Але більш важливо відмітити той факт, що відбулося розширення поняття націо­нальної безпеки за рахунок появи принципово нових загроз. Як наслідок крім воєнного блоку (hard security) почали виділяти не- воєннний (soft security)^[333].

Надзвичайно важливою складовою політики національної безпеки є економічна безпека, яка покликана забезпечити суве­ренітет держави в економічній сфері, незалежність, конкурен- тоздатність, стабільність, здатність національної економіки до розвитку, а також до відродження в умовах економічної та фі­нансової кризи. Економічна безпека спрямована на забезпечен­ня широкого комплексу суверенних прав держави, які в науковій літературі і в окремих рішеннях Конституційного Суду РФ досить часто асоціюються з поняттями «економічний», «фінансовий», «податковий» суверенітет^{[334] [335]. Це пояснюється тим, що економічна безпека, з одного боку, є складовою національної блезпеки, а з другого — може також бути розкладена на складові: фінансову, енергетичну, продовольчу безпеку тощо.}

До основних суверенних прав, що розкривають зміст категорії «економічний суверенітет» пропонуємо віднести: суверенне право

держави розпоряджатися своїми ресурсами¹; право визначати засади своєї економічної політики, зокрема вільне визначення і проведен­ня фінансової й торговельної політики, право регулювати діяльність іноземних компаній, іноземних інвестицій, право націоналізації іно­земної власності; суверене право вступати у міждержавні об’єднання (наприклад, ЄС) і міжнародні організації (МВФ, СБ, МБРР, ВТО) економічного спрямування; право бути рівноправним учасником міжнародних економічних відносин, право на повагу національних економічних інтересів, право на участь у вирішенні міжнародних економічних проблем, передусім тих, які зачіпають національні ін­тереси. Запропонований нами підхід до визначення змісту категорії «економічний суверенітет» поділяється й іншими авторами^{[336] [337].}

Аналіз нормативних актів стосовно питань національної без­пеки і економічної безпеки дає підстави визначити основними завданнями, що стоять на сучасному етапі перед державою в рам­ках політики економічної безпеки, такі: захист життєво важливих інтересів держави в питання ресурсного (передусім енергетично­го), технологічного та інноваційного забезпечення національної економіки як передумови її успішного функціонування і розвитку; вироблення внутрішнього імунітету та досягнення стану внутріш­ньої захищеності як від зовнішніх, так і внутрішніх факторів^[338], що здатні дестабілізувати економічну і фінансову системи держави; забезпечення збалансованого і динамічного розвитку всіх складо­вих національної економіки; створення умов для забезпечення конкурентоздатності держави на світовому і регіональних ринках; сприяння підвищенню соціально-економічного добробуту як суспільства, так і окремого громадянина; забезпечення продо­вольчої безпеки. При цьому слід погодитися з висновком К. А. Стрельникова, який вважає, що механізм правового забезпечення економічної безпеки держави має складатися з двох груп заходів: захисних заходів від факторів негативного впливу на економіку і наступальних заходів з реалізації економічних інтересів¹. Зазна­чимо, на сучасному етапі вирішити вказані проблеми самотужки нездатні навіть економічно розвинуті країни, що обумовлює по­требу в їх взаємодії як на рівні регіону^{[339] [340], наприклад, у рамках ЄС, так і у світовому масштабі — у рамках СОТ, МВФ, СБ[341]. Аналіз діяльності цих міждержавних економічних об’єднань дозволяє констатувати, що сьогодні вони виступають головним інструмен­том забезпечення економічної безпеки держави від загроз зовніш­нього характеру[342]. Щоправда, участь у цих організаціях передбачає певне самообмеження держави відповідно до вимог їх статутів, що надає актуальності проблемі забезпечення економічного і фінансового суверенітету та економічної безпеки держави.}

Між економічною безпекою держави, юридичної особи і окремого індивіда існує тісний взаємозв’язок. Так, створюючи

сприятливий бізнес-клімат, заохочуючи підприємництво, обмеж­уючи монополізм, держава тим самим сприяє функціонуванню механізму економічної безпеки. Не менш важливим з точки зору забезпечення економічної безпеки держави слід визнати ство­рення умов для реалізації економічної безпеки особистості. За­гальновідомо, чим більше в суспільстві людей, що здатні само­стійно забезпечити належний рівень власного добробуту і добро­буту своєї сім’ї, тим менше витрачатиме держава на соціальну допомогу, що зменшить навантаження на бюджет. Крім того, лише суспільство, основу якого становить середній клас, може сприяти розбудові демократичної, правової держави, становлен­ню ринкової економіки, які самі по собі виступають умовою забезпечення національної безпеки.

Процес інформаційної революції, розвиткові якого сприяє глобалізація, обумовив появу такої складової національної без­пеки як інформаційна безпека¹. Виокремлення даного підвиду обумовлене тим, що інформація здатна змінювати, трансформу­вати державно-правову систему. Інформаційна безпека спрямо­вана на забезпечення інформаційного суверенітету^{[343] [344], під яким прийнято розуміти суверенне право держави на формування і здійснення інформаційної політики в межах національного ін­формаційного простору1. Разом з тим у чинному законодавстві закріплено й інше її тлумачення: право держави контролювати і регулювати потоки інформації, які надходять з-поза меж держави з метою забезпечення прав громадян і гарантування національної безпеки[345] [346]. В. Сабадаш вважає, що останній підхід суперечить по­ложенням Закону України «Про інформацію»[347] і ст. 23 Закону України «Про науково-технічну інформацію»[348], в яких зазначено, що основою інформаційного суверенітету є лише національні інформаційні ресурси[349]. Слід зазначити, що саме інтернет-ресурси відіграли вирішальну роль в успіху арабських революцій[350]. На важ­ливість закріплення права держави на здійснення такого контр­олю опосередковано вказує, наприклад підписання Президентом США Б. Обамою низки розпоряджень, які регламентують засто­сування кібератак та інших комп’ютерних операцій як зброї для захисту інтересів Америки в усьому світі, що стало наслідком успішних численних кібератак проти її державних, фінансових і}

військових інституцій¹. Вказані документи є аналогами директив, що регулюють застосування звичайних видів озброєння, а також ядерної зброї, що дозволяє включити можливості комп’ютерних атак у загальну воєнну стратегію СІЛА^{[351] [352].}

Вразливість інформаційного суверенітету змушує уряди про­водити політику, спрямовану на забезпечення інформаційної безпеки. Саме з цих позицій слід оцінювати прийняття Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо структури та порядку обліку кадрів Служби безпеки України», ініційоіва- ного Президентом України^[353]. Г. С. Сапожнікова зазначає, що чим вище частка активності індивідів, організацій і держави в інфор­маційній сфері, тим більш значущими є проблеми безпеки, з якими стикається держава. Впровадження сучасних інформацій­них технологій в усі сфери життя суттєво підвищило залежність держави, суспільства і кожної людини від надійності функціо­нування інформаційної інфраструктури, правдивості інформації, її захищеності від несанкціонованої модифікації та протиправ­ного доступу до неї. Інформаційна сфера, що виступає системо­утворюючим фактором життя суспільства, активно впливає на стан усіх складових національної безпеки^[354]. Отже, цілком логіч- ною виглядає норма Закону України «Про інформацію» (ст. 6), в якій передбачено можливість обмеження інформації заради забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку¹.

Гуманітарна безпека — це новий підвид у структурі національ­ної безпеки, спрямований на забезпечення суверенітету держави в гуманітарній сфері. Вона покликана забезпечити стан захище­ності цілей, національних ідеалів, цінностей і традицій, що лежать в основі національної культури, їх розвиток і відтворення. На думку дослідників (Д. Сладкий, О. Сухарев та ін.), застосування терміна «гуманітарний» стосовно безпеки має подвійне змістовне навантаження: по-перше, соціологічне, тобто пов’язаність з лю­диною і суспільством, де цей термін вживається як базове понят­тя міждисциплінарного характеру; по-друге, політологічне — як антонім або протиставлення техніко-технологічній сфері^{[355] [356].}

Суверенітет у гуманітарній сфері передбачає реалізацію пра­ва держави самостійно визначати пануючу ідеологію і побудова­ну на ній модель конституційного розвитку, розробляти засади гуманітарної політики^[357]. На думку деяких авторів, гуманітарна безпека передбачає також суверенне право держави самостійно встановлювати принципи обмеження особистої свободи з метою сбалансування особистісних ціннісних установок із загально- соціальними і державними цінностями, тобто забезпечувати гармонійне співіснування уявлень про особисту свободу й со­ціальну потребу, що сприятиме зміцненню громадянського миру

і злагоди в державі¹. З приводу цієї позиції слід зауважити, що вона суперечить пануючим поглядам. А. С. Кузнецов, торкаю­чись проблеми співвідношення суверенітету і прав людини, за­дається питанням: чи можна вважати феномен прав людини універсальною константою для всього людства, чи культурні, національні, релігійні особливості окремих країн мають первин­не значення? Залежно від відповіді на це питання формується бачення співвідношення цих основоположних категорій. Якщо в країнах Заходу визнання універсального характеру основопо­ложних прав людини не викликає сумнівів, то у решти країн вони подекуди сприймаються як політичний інструмент, який використовується Заходом для втручання у внутрішні справи і виправдання практики порушення суверенітету інших держав^{[358] [359].}

Виокремлення комплексу суверенних прав у гуманітарній сфері, які підлягають захисту, відбувається в XX ст. під впливом небувалого в історії ідеологічного і цивілізаційного протистоян­ня. Розпад СРСР зняв напруження у сфері ідеологічного проти­стояння, але не усунув цивілізаційне. С. Хантінггон зазначає, що основні відмінності між народами набули культурного, а не ідеологічного, політичного чи економічного характеру, оскільки люди самовизначаються, спираючись на власну історію, релігію, мову, систему цінностей і інститутів^[360].

Питання гуманітарної безпеки для України має свою специ­фіку — труднощі з чіткою ідентифікацією громадян України як українців є головною проблемою зміцнення суверенітету^[361]. Од- нією з причин цієї ситуації є відсутність національної ідеї (іде­ології), яка виступає основою для такої ідентифікації¹. Націо­нальна ідея, на думку М. В. Фотель, розкривається через систе­му цінностей і пріоритетів нації, що мають для неї універсальний характер, які у свою чергу обумовлюють національні інтереси. Формуючись у процесі самоідентифікації народу, ідеологія спри­яє визначенню цілей особистого і державного розвитку, виражає самосвідомість народу, що визначає його цілісність^{[362] [363]. На хвилі соціокультурної аномії, що пов’язана з руйнацією радянського механізму самоідентифікації, відбулася диференціація політико- правової свідомості суспільства, на що вказує зростання попу­лярності ідеологічно оформлених радикальних за змістом наці­оналістичних претензій різної спрямованості, багато з яких спрямовані на підрив суверенітету і територіальної цілісності України.}

Ще одним фактором, що ускладнює процес формування на­ціональної ідеї, є розвиток інтеграційних процесів, що впливають на забезпечення суверенітету^[364] і національної безпеки. їх успіх прямо залежить від здатності народів держав-членів сформувати наднаціональну ідентичність. Складність ситуації полягає в тому, що Україна опинилася в зоні тяжіння двох конкуруючих інте­граційних об’єднань: Європейського Союзу і Єдиного економіч­ного простору, регіональна ідентичність яких має відмінні озна­ки. Крім того, ці об’єднання нарізно підходять до проблеми

забезпечення безпеки своїх членів. Виходячи з аналізу системи передумов, необхідних для формування регіональної ідентичнос­ті, яку розробив А. О. Мішин, можна зробити висновок, що в Україні існують умови для формування регіональної ідентичнос­ті як у складі ЄС, так і ЄЕП. Однак самі по собі ці умови за відсутності політичної свідомості її не формують¹. Якщо уподо­бання суспільства в питанні інтеграційних перспектив залиша­ються незмінними протягом останнього десятиліття, то пріори­тети політичної еліти коливаються в широкому діапазоні залеж­но від того, хто очолює державу^{[365] [366]. Відсутність чіткої позиції влади, що спиралась би на відповідні положення національної ідеї, заважають остаточному формуванню і реалізації доктрини національної безпеки, а відтак стабільності законодавства з пи­тань безпеки.}

Проведений аналіз складових національної безпеки дозволяє сформулювати висновок, згідно з яким структура теорії і прак­тики національної безпеки характеризується певними законо­мірностями організації й функціонування: це єдність природної, техногенної, гуманітарної, економічної і військово-політичної безпеки^[367]; взаємодія підвидів національної безпеки: державної, воєнної, економічної, гуманітарної, інформаційної, екологічної; взаємообумовленість безпеки особистості, суспільства і держави, що обумовлено єдністю і неподільністю простору безпеки; вза­ємообумовленість і взаємодія національної, регіональної і між­народної безпеки.

Слід наголосити, що досягнення ефективної взаємодії між безпекою особистості, суспільства і держави, між різними під­видами національної безпеки, а також між національною, регі­ональною і міжнародною безпекою може бути досягнута лише на основі послідовної реалізації всіма суб’єктами безпеки прин­ципів рівності прав на безпеку, солідарності, партнерства, тран- спарентності, поваги до законних інтересів іншої сторони, а стосовно забезпечення національної, регіональної і міжнародної безпеки ще й принципів поваги до суверенітету і територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, реалізації політики безпеки відповідно до норм міжнародного права, підтримання постійного міждержавного діалогу стосовно попередження та мирного розв’язання міждержавних конфліктів.