Розділ 9 Проблеми реалізації державного суверенітету в економічній та фінансовій сферах в умовах глобалізації і регіональної інтеграції

Зрозуміло, що запровадження і реалізація вказаних прин­ципів зумовлена об’єктивними потребами розвитку як націо­нальної, так і регіональної та світової економіки. Проте не менш очевидним є той факт, що коли дія вказаних принципів

у сфері конституційно-правого регулювання сприяє забезпе­ченню єдності економічного простору держави, а отже, забез­печенню державного суверенітету, то їх активне використання в міжнародно-правовому регулюванні не дає підстав для одно­значно позитивної оцінки¹. Новітній історії відомі численні приклади, коли в епоху електронних котирувань майже мит­тєвий розвал однієї біржі здатний породити ланцюгову реак­цію, внаслідок якої суттєвих проблем зазнають більшість на­ціональних і світова економіка^{[650] [651], а фінансова криза лише в одній, але такій могутній економіці, як США, у лічені місяці може обернутися всесвітньою економічною і фінансовою кри­зою, яка швидко перетворюється на соціальну, а зрештою і на політичну.}

Враховуючи викладене, слід зазначити, що в умовах глобалі­зації фінансових ринків особливої актуальності набуває пробле­ма забезпечення державного суверенітету, зокрема таких його складових, як «економічний» та «фінансовий» суверенітет. По­ява вказаних категорій стала реакцією на процес інтернаціона­лізації економіки і фінансів. Відповідно в умовах глобалізації у науковій літературі все частіше стали з’являютися публікації і монографічні дослідження, присвячені цій проблематиці^[652]. Слід

зазначити, що визначення змісту категорій «економічний» і «фі­нансовий» суверенітет має не лише теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки від його вирішення залежить від­повідь на питання: чи буде Україна володіти правом прийняття остаточного рішення з проблем, що стосуються долі національ­ної економіки, визначення пріоритетів її розвитку, чи такі рі­шення будуть прийматися іншими, а Україна перетвориться на своєрідний транснаціональний економічний простір, що забез­печуватиме інших ресурсами?¹

Якщо категорії державний, народний, національний сувере­нітет є усталеними категоріями, з приводу змісту і співвідношен­ня яких в юридичній науці в цілому досягнуто консенсусу, то зміст таких категорій, як «економічний»^{[653] [654] [655], «податковий»}

(«фіскальний»)¹, валютний^{[656] [657], «інформаційний»[658] суверенітет і їх співвідношення з державним суверенітетом залишається неви- значеним.}

Дослідження змісту найбільш поширенного з вказаних тер­мінів поняття «економічний суверенітет» передбачає вивчення історії його виникнення і сфери поширення. Аналіз публікацій, присвячених цій проблематиці, дає підстави зробити висновок, що вказаний термін первісно виникає і широко використовуєть­ся в економічній науці^[659]. Протягом останніх двацяти років на пострадянському просторі було підготовлено низку монографіч­них досліджень з проблем економіки, предметом або окремим аспектом предмета в яких виступає економічний суверенітет. Окремі положення вказаних робіт мають досить неоднозначний характер. Це пов’язано з тим, що їх автори, обговорюючи пи­тання про правові аспекти інституційних форм економічного суверенітету, юридичні форми його реалізації, правові механізми захисту економічного суверенітету тощо, використовують уста­лену в юридичній науці термінологію, але при цьому досить часто вкладають в неї свій, не юридичний зміст, не враховують існуючі взаємозв’язки між юридичними категоріями, внаслідок чого відбувається певне викривлення змісту останніх. Показово, що формулюючи визначення економічного суверенітету, під

яким вони розуміють самостійність і незалежність держави в питанні формування і проведення своєї економічної політики, вони традиційно уникають обгрунтування доцільності запрова­дження нової категорії, не розкривають її співвідношення з державним суверенітетом. Невипадково, що в результаті таких розробок, які вочевидь мали б носити міждисциплінарний ха­рактер і спиратися на аналіз і урахування змісту категоріального апарату юридичної науки в цій сфері, іноді виникають хибні висновки, як наприклад визнання економічного суверенітету суб’єктів федерації¹; обгрунтування ідеї, згідно з якою націо­нальний економічний суверенітет в умовах інтеграційної вза­ємозалежності національних економік та існування світової наднаціональної економічної системи набуває форму частко­вого, відносного суверенітету; розкриття економічного сувере­нітету через банківський і валютний суверенітет^{[660] [661]; загальногро­мадянському сенсі, що виключає розмежування державного, народного і національного суверенітету, виокремлення таких понять як економічний, правовий, релігійний суверенітет тощо.}

І. Бліщенко і Ж. Доріа, досліджуючи зміст «економічного» суверенітету, роблять висновок, що під ним слід розуміти певну сукупність юридичних правил, що запроваджують взаємні зобов’язання держав і гарантують кожній з них суверенне право

вільно розпоряджатися власними ресурсами, здійснювати еко­номічну діяльність і бути рівноправним учасником у міжнарод­них економічних відносинах. На думку X. Ізбулатова, вказана категорія означає повновладдя верховної влади багатонаціональ­ного народу Росії в економічній сфері, а також порядок і меха­нізм його реалізації¹. Дещо з іншої позиції до визначення змісту «економічного» суверенітету підходить С. Мочерний, який трак­тує його як «власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади само­стійно здійснюють регулювання економіки і зовнішньоеконо­мічної діяльності в його інтересах»^{[662] [663]; при цьому в іншій своїй праці він зазначає, що ця категорія не належить до розряду юридичних понять[664]. Як економічну, а не правову категорію, «економічний» суверенітет розглядають також 3. Г. Ватаманюк[665] і А. С. Хорошева[666], щоправда остання при цьому уточнює, що в змісті вказаної категорії є елементи політологічні і юридичні.}

У цілому слід погодитися з думкою І. В. Яковюка про те, що вказані автори, як правило, далі формулювання дефініції «еко­номічний» суверенітет, які важко визнати вдалими, не йдуть. Крім того, вони уникають розкриття такого принципового пи­тання, як співвідношення категорій державний і «економічний», «фінансовий» суверенітет, що також заважає усвідомленню як змісту нових понять, так і доцільності їх включення до катего­ріального ряду теорії суверенітету.

Ю. В. Байдін, аналізуючи зміст «економічного» суверенітету, доходить висновку, що науковці під час його розгляду традицій­но акцентують увагу на таких моментах:

— суверене право держави розпоряджатися своїми ресурсами. У сфері надрокористування існує необхідність у прямому спів­робітництві між державами і іноземними компаніями. Якщо у держави не вистачає технологічних потужностей або фінансових ресурсів, вона вимушена залучати до їхньої розробки крупних іноземних інвесторів, як правило ТНК. Ця ситуація передбачає проведення виваженої політики щодо захисту економічних інтер­есів держави;

— здатність державної влади самостійно визначати засади своєї економічної політики, зокрема вільне визначення і про­ведення фінансової й торговельної політики, регулювання ді­яльності іноземних компаній, іноземних інвестицій^{[667] [668], право на­ціоналізації іноземної власності;}

— суверене право вступати у міждержавні об’єднання (напри­клад, Європейський Союз) і міжнародні організації економічно­го спрямування (МВФ, СБ, МБРР, ВТО та ін.);

— визнання рівноправності всіх держав у міжнародних еко­номічних відносинах, поваги економічних інтересів усіх держав, право кожної держави на участь у вирішенні міжнародних еко­номічних проблем, передусім тих, які зачіпають національні інтереси, неущемлення вигоди держави від участі в міждержавних економічних відносинах, недопущення економічної дискримі­нації держав за винятком легітимних міжнародних санкцій¹.

Таким чином слід погодитися з Ю. В. Байдіним, який роз­криває зміст категорії «економічний» суверенітет, під яким він пропонує розглядати можливість держави самостійно приймати рішення з питань розвитку національної економіки, через су­купність суверенних прав держави в економічній сфері. Лише суверенна держава здатна ефективно захищати економічні інтер­еси своїх громадян як всередині країни, так і за її межами, бути успішним посередником між національною і світовою економі­ками, створювати сприятливі умови для підвищення конкурен- тоздатності національної економіки на світовому ринку^{[669] [670]. До речі, на позиції розгляду «податкового» («фіскального») суверенітету як складової державного суверенітету, зміст якої розкривається через певну сукупність суверенних прав держави, стоять пред­ставники науки фінансового права[671].}

Не потребує спеціального доведення той факт, що ТНК праг­нуть створення єдиного спільного ринку в масштабі всього сві­ту. Спроба реалізації цієї ідеї в локальному вигляді, щоправда з інших підстав, відбулася в рамках Європейського Союзу, де за­провадження спільного ринку було передбачено договорами про заснування ЄОВС (ст. І)¹ та ЄЕС (статті 2, 3, 8)^{[672] [673]. Наслідки для змісту і особливостей реалізації державного суверенітету вна­слідок формування спільного ринку доцільно розглядати саме на прикладі Європейського Союзу, який далі всіх пішов на шля­ху формування єдиного економічного і фінансового простору.}

Аналіз установчих договорів ЄЄ дозволяє зробити висновок, що спільний ринок визнавався: економічним ядром, навколо якого мали розвиватися інтеграційні об’єднання, передумовою його подальшого розвитку; засобом досягнення проголошених цілей, а отже, його побудова сама по собі розглядалася як пер­шочергове завдання. Формування спільного ринку як у рамках окремого регіону (наприклад, Європи), так і в масштабах всього світу неможливо без реалізації чотирьох базових свобод (пере­сування товарів, осіб, послуг і капіталу)^[674].

Вже на початковій стадії об’єднання національні уряди євро­пейських держав заради створення спільного ринку передали в компетенцію Європейських співтовариств частину суверенних по­вноважень у митній, валютно-фінансовій та податковій сферах, за допомогою яких вони традиційно регулювали торгівлю з третіми країнами. Це був перший крок на шляху реального самообмежен­ня державами в питанні реалізації окремих суверенних прав у про­цесі інтеграції. На думку О. Е. Толстухіна, таке обмеження сувере-

нітету держав стало результатом внутрішнього та зовнішнього об’єднання їх територій, без чого було неможливо створення єди­ного внутрішнього ринку наднаціональної організації. Під внутріш­нім об’єднанням держав розумілася ліквідація митних зборів і кількісних обмежень у торгівлі між державами-членами ЄС, а під зовнішнім — запровадження спільного митного тарифу відносно третіх країн, а також проведення спільної торговельної політики¹. Реалізація вказаних кроків привела до утворення митного союзу як основи об’єднаної Європи, внаслідок чого остання змогла висту­пати в світі як єдине економічно цілісне утворення.

Не менш важливим досягненням у процесі вільного пере­сування товарів усередині ЄС слід вважати те, що, реалізуючи свободу пересування товарів, Суд ЄС поширив відповідні за­борони не лише на бар’єри в торгівлі між державами-членами, але й на внутрішні національні бар’єри, оскільки останні здатні зруйнувати єдність митної території Союзу^{[675] [676].}

Важливе значення для формування єдиного ринку мала реа­лізація свободи заснування і надання послуг. Установчі догово­ри ЄС запроваджують заборону обмеження вільного надання послуг всередині Союзу громадянами ЄС, які заснували свою справу в іншій державі-члені, а не в тій, де перебуває отримувач послуг. Дане правило не поширюється на послуги у сфері тран­спорту, а також банківські та страхові послуги, лібералізації яких не може здійснюватися поза межами лібералізації свободи пере­сування капіталу. Крім того, передбачено, що Рада після кон­сультації з Комісією може прийняти рішення кваліфікованою більшістю про поширення даного правила на осіб, що надають послуги, які є громадянами третіх країн і заснували свою справу всередині Союзу.

Правове регулювання надання послуг в ЄС регулюється в загальному плані установчими договорами і, крім того, кожний

вид послуг регулюється самостійним актом вторинного права ЄС, а також Директивами Ради, які забезпечують гармонізацію норм права, що стосуються захисту прав споживачів, у тому числі з метою зняття певних бар’єрів на шляху більш повного забезпечення свободи надання послуг.

У контексті розгляду питання про свободу надання послуг традиційно розглядається також свобода заснування та еконо­мічної діяльності¹, під якою розуміють право громадян ЄС, а також юридичних осіб^{[677] [678] самостійно займатися підприємницькою діяльністю, створювати і керувати підприємствами, включаючи товариства і фірми, на тих же умовах, що встановлені для гро­мадян тієї країни, де здійснюється заснування[679]. Для реалізації цієї свободи важливу роль відігравала ст. 47 Договору про Євро­пейське співтовариство, яка уповноважувала Раду з метою ство­рення сприятливих умов для осіб, що займаються підприємни­цтвом, приймати директиви, які б забезпечили взаємне визнання дипломів. Таким чином, на сьогодні знято бар’єри, які могли б перешкодити реалізації свободи заснування та надання послуг.}

Свобода пересування капіталу формально проголошена з самого початку інтеграційного процесу, однак отримала впрова­дження в життя лише після проголошення створення економіч­ного та валютного союзу. Оскільки установчі договори не кон­кретизували її зміст, то Суд ЄС у ряді справ вимушений був дати своє тлумачення^[680], згідно з яким зазначена свобода — це можли-

вість вільно здійснювати: фінансові операції, пов’язані з інвес­туванням; інвестування в іншу державу; неповернення в країну свого первинного перебування в розумний строк інвестованих фінансових ресурсів.

На сучасному етапі розвитку інтеграції можна констатувати факт повного скасування будь-яких обмежень на пересування капіталу між державами-членами ЄС, а також між останніми і третіми країнами, хоча окремі винятки з цього правила все ж існують (ст. 66 ДФЄС). Крім того, Суд ЄС визнав за доцільне додатково наголосити, що заборона на будь-які обмеження сво­боди пересування капіталу має абсолютний характер¹. Лісабон­ські договори у цілому відтворюють згадані положення, зазна­чаючи, що відхід від досягнутого рівня лібералізації в праві Союзу пересування капіталу в треті країни або з третіх країн якщо і можливий, то лише шляхом прийняття європейського закону або рамкового закону, який приймається Радою одно­голосно після консультації з Європарламентом (ст. 63 ДФЄС)^{[681] [682].}

Окрім реалізації вказаних свобод для побудови і ефектив­ного функціонування спільного ринку необхідно було запро­вадити уніфіковані правила ринкової гри і створити умови для вільної та чесної конкуренції підприємств незалежно від їхньої національної приналежності. Правове регулювання конкурен­ції — це один з важливих напрямів діяльності сучасної держа­ви. Після започаткування Європейських співтовариств цей напрям діяльності було перенесено на наднаціональний рівень, аби не допустити виникнення перешкод на шляху пересування товарів і послуг як на публічно-правовому, так і приватнопра­вовому рівні.

Правила конкуренції об’єднаної Європи отримали закріплен­ня у Договорі про об’єднання вугілля і сталі (статті 4, 5, 65, 66) та Договорі про європейське економічне співтовариство (статті 85—94), а згодом вони майже без змін увійшли до Договору про

Європейське Співтовариство (статті 81—89). Дані договори по­клали на Європейську комісію обов’язок контролювати дотри­мання встановлених правил конкуренції в усіх державах-членах, а також усунення передбачених ними видів порушень (будь-які угоди між підприємствами, картельна практика та інші зловжи­вання, що підривають або викривлюють вільну конкуренцію, а також будь-яке втручання держави в ринкові процеси та держав­не субсидування підприємств, що дають аналогічний ефект). З огляду на важливість конкурентної політики для забезпечення побудови й розвитку єдиного внутрішнього ринку не викликає подиву як той факт, що однією з головних функцій Комісії став контроль за дотриманням правил конкуренції, так і те, що май­же вся відповідальність за проведення антимонопольної політи­ки покладено на наднаціональні органи Союзу і передусім Ко­місію, тоді як відповідні національні органи лише надають їй допомогу і беруть участь в обміні інформацією. Так, починаючи з 70-х років Комісія щорічно проводить сотні розслідувань по­рушень правил конкуренції¹. У необхідних випадках вона має право накладати штрафні санкції на підприємства як за пору­шення конкуренції, так і за невиконання підприємствами обов’язків відносно представників Комісії під час розслідування. Лише у 2000 і 2001 роках Комісія застосувала штрафні санкції відповідно на 199,5 і 855 мільйонів євро^{[683] [684].}

Про можливість Комісії забезпечувати виконання правил конкуренції на території Союзу свідчить практика її контролю за підтримкою національними урядами вітчизняних виробників. З 80-х років, коли почастішали випадки субсидування урядами окремих підприємств і навіть окремих галузей, Комісія зайняла жорстку позицію в цьому питанні, встановивши чіткі правила, що регулюють відносини між державою і державними підпри­ємствами в промисловості, енергетиці, транспорті, зв’язку, кре­дитуванні, телекомунікаціях. Щоправда, з урахуванням склад-

ності галузевих, регіональних та соціальних проблем, вона інко­ли погоджувалася з національними програмами підтримки підприємств. Ще одним важливим досягненням ЄС стало по­ширення вільної конкуренції на ринок державних замовлень, де тривалий час існувала лише національна конкуренція. Інститутам Союзу знадобилося майже тридцять років¹, поки у 1987 р. Євро­пейська рада не прийняла рішення про відкриття ринку держав­них замовлень^{[685] [686].}

Аналізуючи результати європейської інтеграції в економічній сфері, Ф. Бенаройа доходить висновку, що завдяки зменшенню обсягу адміністративної та митної документації, зростанню кон­куренції і підвищенню спеціалізації, досягненню ефекту масш­табу (створення великого ринку збуту), позитивному впливу на інвестиційний клімат^[687], активному поширенню передових техно­логій вона суттєво сприяє підвищенню темпів економічного росту і посиленню конкурентоздатності. Так, функціонування єдиного ринку, економічного і валютного союзів сприяло росту ВВП ЄС^[688], зниженню темпів інфляції^[689], збільшенню обсягу тор­гівлі^[690], зниженню рівня невизначеності щодо динаміки обмінно­го курсу, підвищенню прозорості та загостренню конкуренції^[691].

Реалізація чотирьох свобод і запровадження конкурентної політики створили необхідні правові передумови для повноцін­ної участі Європейського Союзу в здійсненні економічної функ­ції держави. Свідченням досягнення найвищого ступеня еконо­мічної інтеграції стало формування Економічного і валютного союзу (далі — ЕВС)¹. Зазначимо, що жодний з трьох первісних установчих договорів не розглядав створення Економічного і валютного союзу як мету інтеграційного процесу. Валютне спів­робітництво держав-членів за ДЄЕС (статті 104—105) розгляда­лося лише як засіб, покликаний сприяти функціонуванню мит­ного союзу. Рішення про створення валютного союзу (план Вернера) було прийняте в 1969 р., а програма по його реаліза­ції — 1971 р. Ці кроки були обумовлені певними чинниками:

— відбулося зростання як середнього рівня інфляції в західних економіках, так і розрив між рівнями інфляції в окремих еконо­міках, що перебувають в інтенсивній торговельній і фінансовій взаємодії; таким чином виникли передумови для торгового арбі­тражу і різких змін у маршрутах товаропотоків між державами;

— було зруйновано режим фіксованого обмінного курсу; від­повідно зросла можливість арбітражу на валютних ринках;

— різко виріс обсяг міжнародної торгівлі і відповідно швид­кість циркуляції грошей на світовому ринку;

— інтернаціоналізація банківської системи ускладнила регу­лювання кредитів з боку центральних банків;

— постійно зростала величезна маса капіталів, крайня рухли­вість якої часто створювала напружену обстановку для обмінних курсів і процентних ставок^{[692] [693].}

Створення валютного союзу передбачало: введення повної взаємної оборотності валют; забезпечення свободи пересування капіталів; створення фонду валютного співробітництва для під-

тримання паритету валют і координації грошово-кредитної по­літики держав-членів; фіксацію обмінних курсів і, можливо, перехід до єдиної валюти. Однак через відсутність на той час у межах Співтовариств єдиного економічного простору, а також несприятливі зовнішні фактори (скасування обміну долара на золото, запровадження плаваючих курсів, зростання інфляції тощо) цей план було провалено. Подальшими етапними крока­ми на шляху до побудови ЕВС стало створення «валютної змії» як механізму спільного плавання валют держав-членів у 1972 р.; запровадження в 1975 р. Європейської розрахункової одиниці (валюта-корзина); створення Європейської валютної системи в 1979 р. Рішення про побудову ЕВС було прийняте на Ганновер- ському саміті Європейської ради в 1988 р., коли була створена Комісія, яка в 1989 р. репрезентували так званий «план Делора», що передбачав: повну лібералізацію руху капіталу всередині Співтовариства, об’єднання фінансових ринків, повну і незво- ротну конвертацію національних валют, жорстку фіксацію об­мінних курсів і зведення до нуля існуючих меж коливань та зрештою заміну національних грошових одиниць на єдину єв­ропейську валюту¹.

Нормативне закріплення ЕВС відбувалося у Договорі про ЄС, який визначив створення Економічного і валютного союзу, що передбачатиме запровадження єдиної валюти як головний засіб сприяння економічному і соціальному прогресу, високому рівню зайнятості, досягненню збалансованого і сталого розвитку (ст. 2, а також розділ VII)^{[694] [695]. Створення такого союзу було обумовле­но об’єктивною необхідністю. Справа в тому, що потоки товарів, послуг, капіталів і людей, які переливаються з країни в країну, глобальні системи комунікацій та інформації, діяльність надна­ціональних економічних і фінансових організацій утворюють тканину регіональної економіки, в яку дедалі більше вплітають-}

ся національні європейські економіки. Відповідно будь-який розрив цієї тканини має надзвичайно руйнівні наслідки¹. Ство­рення єдиного внутрішнього ринку, в рамках якого функціонує ЕВС, сприяє мінімізації негативних тенденції та процесів в еко­номічній сфері.

Аналіз наслідків запровадження ЕВС дозволяє в цілому по­годитися з думкою Б. Р. Фульчері, який вважає, що на сучасно­му етапі держави більше не здатні політичними засобами ефек­тивно здійснювати власний суверенітет на фінансовому ринку: європейська інтеграція привела до тріумфу вільної циркуляції капіталів. Разом з тим він застерігає від невиправданого пере­більшення значення ідей європеїзації і наднаціональності для державно-правового розвитку європейських держав. Справа в тому, що європейська інтеграція не є природним фактом, зо­внішнім відносно політичної волі держави. На думку Б. Р. Фуль­чері, обов’язково має бути ще й внутрішня воля держави стосов­но добровільної відмови від частини своїх прерогатив. Якщо держави-члени протягом 1979—1989 років поступово відмовили­ся від здійснення контролю за переміщенням капіталів, то лише тому, що переконалися на власному досвіді, наскільки марно противитися загальносвітовій тенденції^{[696] [697].}

Договір про ЄС (ст. 4) чітко розставляє акценти у співвідно­шенні економічної і валютної політики Союзу — вони органічно пов’язані між собою і не можуть існувати окремо одна від одної. Так, якщо проведення спільної економічної політики має на меті створення єдиного економічного простору ЄС, який має стати максимально однорідним і наблизить за своїми характеристика­ми до національного ринку, то єдина валютна політика має сприяти реалізації цього завдання. Водночас, зрозуміло, що

функціонування єдиної валюти в Союзі неможливо, доки існує суттєва диференціація між державами-членами ЄС в питаннях інфляції, у банківських ставках, рівнях державної заборгованос­ті тощо¹. Виходячи з такої закономірності і з метою забезпечен­ня ефективності функціонування ЕВС, Німеччина виступила з ініціативою прийняття Пакту стабільності та зростання^{[698] [699], який було підписано у 1997 р. Положення Пакту, Договору про ЄС (статті 98—100) та Рішення Ради №98/С35/01 «Про координацію економічної політики на третьому етапі Економічного і валют­ного союзу і про статті 109 і 109Ь ДЄС»[700] забезпечують на сьо­годні правову основу координації економічної і валютної полі­тики держав—членів ЄС. Однак підписання вказаного Пакту виявилося недостатньо, як для попередження фінансової кризив ЄС, так і для її подолання. Як наслідок в умовах загрози роз­паду зони евро чи принаймні виходу з неї окремих держав[701] ке­рівництво ЄС і провідні держав Союзу вимушені вдаватися до більш дієвих заходів, що майже неминуче призведе до подальшої концентрації влади на наднаціональному рівні внаслідок черго­вого делегування вагомих повноважень інститутам ЄС.}

Створення економічного і валютного союзу обумовило пере­хід від координації до гармонізації бюджетної і фінансової по­літики держав—членів Союзу до запровадження єдиної грошової одиниці — евро. Цей крок дає підстави визнати ЕВС вищим

ступенем економічної інтеграції, адже він передбачає передачу національними урядами інститутам ЄС компетенції в одній з найбільш чутливих для національної ідентифікації питань — в питанні регулювання грошової емісії і здійснення грошової по­літики. Це призводить до того, що держави-члени de facto до­бровільно позбавляються одного з фундаментальних суверенних прав, існування якого традиційно передбачено національними конституціями. Делегування Союзу здійснення компетенції у вказаних сферах обумовило створення такого наднаціонального органу, як Європейський центральний банк (ЄЦБ). Таким чи­ном, сьогодні існує достатньо підстав, аби стверджувати факт домінування Європейського центрального банку над національ­ними банками, що проявляється в різних сферах^[702].

Протягом всього періоду європейської інтеграції відбувалося поступове нарощування повноважень інститутів ЄС у фінансовій сфері. Однак світова фінансова криза, яка породила проблему забезпечення життєздатності валютного союзу, а отже, і самого ЄС, внесла суттєві корективи в усталену практику реформуван­ня інституційної системи ЄС. Фінансова криза спонукала Євро­пейський Союз до розширення сфери правового регулювання ЕВС, змушуючи як інститути ЄС, так і національні уряди не тільки в майбутньому розробити більш жорсткий механізм контр­олю фінансового сектору ЄС, який би дозволив на ранній стадії виявляти і ліквідувати системні ризики, а також ефективно розв’язувати екстрені ситуації та конфлікти, але й вдатися до ефективних негайних заходів, які б дозволили врятувати евро­зону ЄС. Фінансові аналітики зазначають, що внаслідок рішучих дій Дирекції Європейського центрального банку, які не завжди

були передбачені чинним законодавством ЄС, його статус в ін- ституційному механізмі Європейського Союзу зазнав суттєвих змін у напрямі розширення його впливу і політичної значущос­ті як на наднаціональному, так і національному рівні^[703]. Якщо раніше ЄЦБ, відстоюючи свою незалежність, і сам відповідно суворо дотримувався правил і процедур установчих договорів, що визначають функціонування ЄСЦБ, то сьогодні важко від­найти таку фінансову сферу, у функціонування якої він би не втрутився з метою відновлення стабільності зони евро і допо­моги національним урядам. Сьогодні ЄЦБ привертає до себе увагу європейської і світової спільноти своїм стрімко зростаючим впливом внаслідок досить неоднозначних дій в межах управлін­ня кризовою ситуацією.

Проведений аналіз засвідчує, що лише на перший погляд може здатися, що повноваження Союзу в межах економічної політики зводяться переважно до діяльності координаційної, підтримуючої або такої, що доповнює діяльність національних урядів. Насправді це далеко не так, якщо взяти до уваги, які важливі напрями економічної функції держави опинилися нині у виключній компетенції ЄС або у спільній з державами-членами компетенції. Передусім підкреслимо, що створення єдиного внутрішнього ринку і ЕВС обумовило передачу Союзу державами- членами низки суверенних прав і окремих повноважень у сфері бюджетної, валютної, емісійної та податкової політики. Крім того, держави-члени зобов’язалися розглядати власну економіч­ну політику лише як вираз спільного інтересу, проводячи її так, аби сприяти досягненню цілей Союзу в контексті основних орі­єнтирів, вироблених інститутами Союзу (статті 98, 99 Договору про Європейське Співтовариство), внаслідок чого вона певного мірою втратила самостійність і самодостатність. Саме такого роду

наслідки економічної інтеграції дають підстави окремим науков­цям робити висновки про те, що з-під сфери впливу держави виводиться значний функціональний сектор, що ставить під сумнів саме існування держави як політичного інституту¹.

Аналізуючи підсумки реалізації економічної функції в масш­табах Європейського Союзу, слід визнати, що інтеграційні про­екти певного мірою нагадують знищення греблі, у результаті чого відбувається вирівнювання водних режимів у двох басейнах. Од­нак перед тим спостерігається катастрофічне осушування верх­нього і затоплення нижнього басейну, що несе загибель менш стійким і життєздатним видам. Крім того, зростаюча взаємоза­лежність національних господарств, синхронізація економічних процесів призводить до послаблення асинхронності періодів спаду та підйомів темпів економічного зростання, зменшення можливостей для маневрування в кризові періоди, що наочно доводить сучасна економічна криза, яка болісно зачепила Євро­пейський Союз. Отже, функціонування єдиного внутрішнього ринку значно посилює дію ринкових сил, причому як позитив­них, так і негативних^{[704] [705]. Не випадково в умовах інтернаціоналіза­ції фінансових ринків держави і суспільство охоплені відчуттям нової колективної тривоги, викликаної не стільки страхом перед війною чи глобальним природним катаклізмом, скільки панічним страхом перед фінансовою кризою.}

У процесі розвитку глобалізації стає більш очевидним, що на­ціональні фінансові системи стали значною мірою проникливими, дедалі більше втрачають свою автономність, демонструючи праг­нення до неоднорідності як всередині кожного національного

фінансового простору, так і неоднорідності на наддержавному рівні. При цьому спроба окремих держав (наприклад, Італії, Фран­ції та ряду інших країн) у різні періоди вдатися до закриття на­ціонального фінансового ринку як засобу захисту фінансового суверенітету зазнали повної поразки. Так, спроба французьких соціалістів на початку 80-х за часів президентства Ф. Міттерана і прем’єрства Моруа запровадити експансивну грошову політику і одночасно, для попередження витоку капіталів, контроль за цир­куляцією капіталів не дала позитивного ефекту. Капітал у різний спосіб вдавалося виводити за межі Франції, що істотно послаблю­вало французький франк внаслідок безперервної його девальвації; у той же час експансивна грошова політика породжувала інфля­цію; в підсумку безробіття зростало замість того, аби зменшува­тися, оскільки підприємства втрачали конкурентоздатність¹.

В умовах інтеграції та міжнародної кооперації економічні ме­ханізми здатні суттєво впливати як на світові процеси, так і по­літику окремих держав. За допомогою цих механізмів окремі міждержавні союзи (передусім, Європейський Союз) та міжна­родні організації економічного спрямування (наприклад, СОТ), використовуючи свою привабливість для інших держав, здатні отримувати певний контроль над останніми без застосування явно вираженого втручання в їх внутрішні справи і у будь-якому разі без застосування примусу^{[706] [707]. Використовуючи процедуру вступу до}

Союзу (організації), у який вмонтований механізм адаптації на­ціонального права, політичної, економічної і соціальної систем до його вимог і стандартів, такі міждержавні союзи (міжнародні організації) здатні нав’язувати країнам-кандидатам вигідні для себе моделі господарських відносин і зв’язків і навіть модель еко­номічної системи. Внутрішні пріоритети і ціннісні орієнтири міждержавних союзів (міжнародних організацій) накладають від­биток на всі сфери економічної інтернаціоналізації. Однак впли­вом лише таких союзів (організацій) на національну економіку і фінансову систему справа не обмежується. На сьогодні численні транснаціональні корпорації, а також міжнародні фінансові орга­нізації утворюють світову фінансову надбудову, яка здатна ціле­спрямовано або опосередковано призводити до обмеження реа­лізації суверенних прав держави, що охоплюються поняттям «економічний суверенітет» держави. Д. В. Задихайло з цього при­воду зазначає, що транснаціональні суб’єкти давно і відкрито протиставляють себе суверенним державам, конкуруючи з ними з широкого кола міжнародних і внутрішніх економічних, політич­них і соціальних питань, ставлячи під сумнів задекларований суверенітет більшості сучасних держав. При цьому вони створю­ють власні світові структури, які забезпечують їм умови самозбе­реження і саморозвитку^{[DCCVIII] [DCCIX].}

Таким чином, слід визнати, що в контексті інтернаціоналі­зації фінансового ринку держава втратила свій абсолютний ха­рактер і вимушена конкурувати з іншими фінансовими опера­торами. Б. Р. Фульчері справедливо зауважує, що оскільки жод­на держава не володіє монополією над своїми громадянами, а водночас кожна держава може збирати збереження громадян, які мешкають в інших країнах, то як оператор вона стає лише одним з багатьох, кому можна виявити довіру. Таким чином, держава виступає як отримувач фінансових капіталів, що конкурує з ін­шими отримувачами. Відтак її становище в цій сфері дедалі менше відрізняється від стану великих транснаціональних про­мислових і банківських корпорацій. Тому, як і будь-яке інше підприємство, що бажає працювати на ринку капіталів, держава повинна використовувати в своїй діяльності принципи, які б викликали довіру міжнародного ринку¹.

Не заперечуючи значний позитивний вплив економічної інтеграції на реалізацію економічної політики національних держав^{[DCCX] [DCCXI], слід погодитися з тими авторами, які вважають, що це важлива, але зазвичай все ж таки лише одна зі складових успіху. Дійсно, процес функціонування і розвитку єдиного внутрішньо­го ринку ЄС забезпечує певне підвищення економічної актив­ності, зростання схожості економічних структур, зближення цін на товари і послуги, розширення можливостей для конкуренції й переймання досвіду та технологій, внаслідок чого здійснюєть-}

ся «перелив кон’юнктури» і «зрощування національних госпо­дарств». Разом з тим факт вступу до ЄС не може замінити вну­трішніх економічних та інституційних реформ. Аналізуючи еко­номічне чудо в Ірландії, Н. Б. Кондрат’єва доходить висновку, що воно мало місце після вступу цієї країни до ЄС і не без до­помоги останнього. Однак не менш важливою складовою успіху став прихід в економічний простір Ірландії таких транснаціо­нальних корпорацій, як IBM, Dell, Hewlett Packard, Microsoft, Motorola, які таким чином позитивно оцінили запроваджені ірландським урядом заходи заохочення іноземного бізнесу. Як наслідок, лише Ірландії завдяки надзвичайно високим темпам розвитку (8-11% протягом другої половини 1990-х років) вдало­ся наздогнати країни-лідери ЄС¹. Аналогічного висновку дохо­дить також Ф. Бенаройа, підкреслюючи, що інтеграція ринків, які географічно межують один з одним, є недостатньою умовою сталого економічного зростання, а отже, важливу роль здатний відіграти зміст регулятивної діяльності, що здійснюється націо­нальними урядами^{[712] [713]. Цей приклад наочно доводить, що основний тягар щодо здійснення економічної функції, як і раніше, несуть національні держави, тоді як діяльність Союзу має хоча і над­звичайно важливий, але субсидіарний характер.}

Водночас слід зазначити, що сучасна фінансова криза в ЄС наочно довела, що зусиль національних урядів навіть економіч­но потужних держав виявляється недостатньо, аби подолати її наслідки. У цих умовах держави-члени опиняються в залежнос­ті від волевиявлення Союзу, а фактично — держав-донорів і передусім Німеччини. Може виникнути ситуація, коли поділ держав-членів на боржників і кредиторів стане постійним яви­щем. При цьому Німеччина буде домінувати в європейському

Союзі, а країни-боржники будуть перетворюватися на періферію Союзу. Ця залежність викликає занепокоєння як національних урядів, так і експертів^[714], оскільки, якщо ситуація буде розвива­тися в цьому напрямі, то зміниться сама сутність європейського об’єднання і питання забезпечення суверенітету держав-членів набуде нової гостроти.