Розділ 5 Політико-правовий зміст державного суверенітету в міжнародному праві

Міжнародне право — особлива правова система, що протягом століть створювала необхідні рамки співіснування і взаємовід­носин саме суверенних суб’єктів, і розвивалася за своєю власного логікою, а в понятті суверенітету це право знаходило основний елемент диференціації^[377]. Саме суверенні держави були і залиша­ються здатними забезпечувати функціонування міжнародного права. Вони є ніби джерелом владної енергії цього права. І як вже було вказано, саме в силу суверенітету держави створюють норми міжнародного права, наділяючи їх юридично обов’язковою силою, приводять у дію механізм їх здійснення.

Як зазначає Р. Б. Хорольський, «суверенітет держав є однією із засадничих умов існування сучасного міжнародного права як різновиду світового порядку, — оскільки міжнародне право розвивалося одночасно з концепцією політичної суверенності. Це було характерно як під час становлення класичного міжна­родного права, так і для сучасного міжнародного права»¹.

Отже, політичне буття концепції суверенітету є настільки довготривалим (без малого чотири століття), її роль настільки значущою, а основні положення є настільки впливовими, що суверенітет цілком можна порівняти з політико-юридичним монументом, який відобразив особливості конкретних політич­них відносин у конкретну епоху і відтворює їх до цього дня.

Однак, як зазначає К. Кузнецова, суверенітет з самого по­чатку не був наділений властивістю універсальності: він виник як історично конкретне, глибоко контекстне явище спочатку з боротьби між собою європейських монархів і князів, а згодом — із прагнення покласти край цій боротьбі. Поняття суверенітету закріпилося в політичній теорії та практиці у період посилення національних держав, а з плином часу поступово перетворилося на свого роду атрибут держави^{[378] [379].}

Особлива необхідність у дослідженні теми суверенітету від­чувається у сучасному світі, в умовах зростаючої взаємозалеж­ності держав. Інтенсивна глобалізації^[380] і активні інтеграційні

процеси,про які згадувалося вище і які супроводжуються по­кладанням державами своїх традиційних функцій, повноважень на міжнародні організації з метою успішного вирішення регіо­нальних та універсальних завдань, стають очевидною тенденцією розвитку міжнародної спільноти¹. Розвиток наддержавних рис у діяльності деяких міжнародних організацій хоча і є об’єктивним і очевидним надбанням сучасних об’єднавчих процесів (найя­скравішим прикладом безумовно виступає Європейський Союз), продовжує викликати суперечки серед юристів-міжнародників. Предметом спору є не лише природа явища, але і правомірність його існування з точки зору державного суверенітету і сучасно­го міжнародного права. При цьому як на практичному, так і на теоретичному рівні доводиться первинна роль суверенітету дер­жави у процесі розбудови наднаціонального утворення та ево­люції його владних повноважень (сама передача суверенних повноважень держав на наднаціональний рівень стала можливою лише в силу існування суверенітету держав).

Одночасно у результаті глобалізації та розвитку наддержавних аспектів у діяльності міжнародних організацій поступово зміню­ється і роль держав^{[381] [382]. Виникає певний дисбаланс між політичним, економічним і юридичним розумінням суверенітету в секторах, які зачепили процеси глобалізації. Державам як основним суб’єктам міжнародного права доводиться приймати рішення, виходячи з необхідності враховувати не тільки внутрішньодер­жавні політико-правові аспекти та обмеження, обумовлені праг­ненням зберегти свою легітимність, а й міжнародні реалії світо­вого співтовариства, що дедалі більше інтегрується. Держави, які не здатні пристосовувати свою національну політику до багато-}

сторонніх вимог сучасного світу, очевидно не зможуть ефектив­но реагувати на вимоги всесвітньої інтеграції та їх зростаючий вплив на внутрішньодержавну політику.

І хоча сучасні виклики часу свідчать про те, що регіональна інтеграція та глобалізація вимагають від держав переосмислення традиційного уявлення про суверенітет у міжнародних стосунках (яке склалося ще у результаті формування Вестфальскої системи «незалежних держав»), проте не можна погодитися з думкою (яка все частіше висловлюється сучасними науковцями та політика­ми), що основоположне поняття сучасного міжнародного пра­ва — державний суверенітет — втратило своє значення та роль у житті міжнародної спільноти¹, а також з ідеями, що наднаціо- нальність у рамках системи міжнародних організацій є тенден­цією, яка посилюється в умовах глобалізації та загрожує неза­лежності та самостійності держав^{[383] [384], що може призвести не лише до зміни природи суверенної держави, а навіть до її зникнення[385]. Звичайно, теза про посилення наднаціональних рис у діяльнос­ті окремих міжнародних утворень, зокрема Європейського Со­юзу, є достатньо обґрунтованою, однак припущення про карди­нальну зміну природи суверенітету держави у міжнародному}

праві, а тим паче про можливість зникнення суверенної держа­ви є сумнівними і досить категоричними.

Глобалізація насправді призводить до ускладнення управлін­ня міжнародною системою, а також національним суспільством. Державам доводиться спільно вирішувати не лише міжнародні проблеми, але і ті завдання, які ще вчора були суто внутрішніми. Дедалі більший обсяг суспільних відносин виходить за межі державних кордонів, а їх регулювання можливе лише шляхом взаємодії держав. При цьому саме суверенні держави несуть від­повідальність як за стан справ усередині держави, так і за по­рядок на міжнародному рівні. Жодне інше утворення не здатне замінити державу у цій якості. Навіть протиставляння індивіда державі у тих випадках, коли він звертається за захистом своїх прав від свавілля держави у міжнародні судові органи (наприклад, Європейський суд з прав людини), а останні наділені повнова­женнями притягати суверенні держави до відповідальності, не може служити підтвердженням втрати державами свого сувере­нітету. Тому цілком можна погодитися із С. В. Черніченко, який, говорячи про значення суверенітету держави, вказує: «Сумніва­тися в необхідності збереження цього терміна майже те саме, що ставити під сумнів доцільність збереження терміна «держава»»^[386].

Як відомо, політична сутність суверенітету втілюється у пра­ві — національному (внутрішньодержавному) і міжнародному, визначає їхню основу і, як було сказано, головний зміст.

Серед достатньо розповсюджених у вітчизняній юридичній літературі, особливо міжнародно-правовій, є таке визначення цього поняття: суверенітет держави (державний суверенітет) — це притаманне державі верховенство на своїй території і незалеж­ність у міжнародних відносинах.

Отже «суверенітет» — це також і правове поняття, що відо­бражає найбільш загальні юридичні властивості, притаманні державі. Юридичні ознаки суверенітету (верховенство і неза-

лежність) виражають дійсні якісні особливості будь-якої держа­ви, що виявляються в реальних суспільних відносинах. Держава існує як реальна сила, здатна здійснювати верховну владу на своїй території і виступати як суверенна незалежна організація у міжнародних відносинах. На думку М. О. Ушакова, «універса- лізуючи суверенітет, міжнародне право встановлює конкретний зміст державного суверенітету, тобто визначає конкретні рамки свободи дії держави»¹.

Ведучи мову про державний суверенітет у контексті міжна­родного права, можна погодитися із більш широким визначен­ням цього поняття, яке запропонував О. О. Моїсеєв. На його думку, «суверенітет (державний) — це невідчужувана юридична якість незалежної держави, що символізує її політико-правову самостійність, вищу відповідальність і цінність як первинного суб’єкта міжнародного права; ця юридична властивість є необ­хідною для виключного верховенства державної влади та перед­бачає непідпорядкування владі іншої держави. Суверенітет ви­никає або зникає в силу добровільної зміни статусу незалежної держави як цілісного соціального організму; він обумовлений правовою рівністю незалежних держав і лежить в основі сучас­ного міжнародного права. У рамках сучасного міжнародного права у суверенітету відсутні кордони, він цілісний, не впливає на фактичне співвідношення сил у міжнародному співтоваристві, гарантує незалежність і самостійність держав незалежно від ха­рактеру їх взаємин, обсягу і конкретного виду здійснюваних державною владою функцій»^{[387] [388]. Однак, зауважимо, що зміна ста­тусу держави не завжди має добровільний характер і може стати наслідком агресії тощо.}

Одночасно з точки зору політичної науки суверенітет — це категорія функціональна. Він забезпечує певний рівень політич-

ної свободи всередині держави, тобто надає право встановлюва­ти закони, визначає можливі винятки з них, забезпечує міжнародно-правовий захист суверена від втручання ззовні і т.д. Розуміння суверенітету залежить від того, які критерії його оцін­ки обрані як основні. При цьому політична складова суверені­тету об’єктивно не може існувати без юридичного закріплення його складових.

Традиційно у теорії держави та права суверенітет розглядають через призму двох взаємопов’язаних понять — внутрішній суве­ренітет, що виявляється через можливість для держави розпо­ряджатися своєю територією і ресурсами, а також видання за­конів і примус підданих до їх виконання, і зовнішній, що харак­теризується можливістю проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, оголошувати їм війну та укладати мир.

«Верховенство», «повновладдя» та «незалежність» є найваж­ливішими атрибутами суверенітету, які в силу свого дуалістич­ного динамічного зв’язку можуть розкрити сутність суверенітету і його розвиток.

У роботі американського вченого Стівена Д. Краснера запро­поновано розглядати суверенітет у чотирьох іпостасях: (1) вну­трішній суверенітет як принцип організації публічної влади в державі і контролю над нею з боку суспільства; (2) суверенітет взаємозалежності (interdependence sovereignty), що дозволяє контролювати транскордонні переміщення; (3) міжнародний правовий суверенітет, який стверджує рівноправність держав на міжнародній арені; (4) «вестфальський» суверенітет, що заборо­няє зовнішнім акторам втручатися в розподіл владних повно­важень всередині держави^[389].

Внутрішній суверенітет, як правило, визначають як особли­вий тип відносин влади в політичній спільноті. Таке розуміння суверенітету продовжує традицію ранніх теоретиків цього яви-

ща — Ж. Бодена¹ та англійського філософа Т. Гоббса^{[390] [391], які праг­нули, як вже вказувалося створити інтелектуальну опору для леїітимізації процесу централізації влади. Щоправда, вони ствер­джували, що влада неодмінно повинна концентруватися в одних руках, бути абсолютною і неподільною. Сьогодні внутрішній суверенітет передбачає не стільки дотримання однієї моделі від­носин влади з іншими суб’єктами, скільки толерантність, право народу на самовизначення і вибір форми правління. Таке трак­тування суверенітету викликає безліч нарікань з боку тих полі­тиків, правозахисників і правознавців, які не готові миритися з узурпацією влади, авторитарною політикою, відсутністю демо­кратичного контролю над владою. З цієї причини внутрішній суверенітет більш тісно пов’язаний із зовнішнім і «вестфаль- ським» суверенітетом, ніж цього хотілося б тим багатьом лідерам, які шукають «незалежності».}

Суверенітет взаємозалежності по суті означає здатність дер­жави здійснювати контроль над фінансовими, людськими, то­варними потоками, що проходять через кордон держави. По­слаблення здатності контролювати транскордонні потоки — об’єктивний процес, зумовлений зростанням обсягу взаємин між людьми, а також впливом людини на природу. Так, наприклад, держави виявилися безсилими проти руйнівного цунамі, що вразило Азію в грудні 2004 року, вони проявили нездатність контролювати поширення інфекційних захворювань, таких, як свинячий грип. Уряди також на сьогоднішній день не завжди можуть запобігти збільшенню наслідків техногенних катастроф на території «ввірених» їм держав. Західні країни все гірше справ­ляються з потоком іммігрантів з малорозвинених країн, не мо­жуть викрити і припинити наркотрафік, незаконну торгівлю зброєю і т.д.

Однак навіть нездатність влади контролювати кордони дер­жави або ж неефективність дій держави не впливає на її суве­ренний статус. Суверенітет існує ніби окремо від зобов’язань суверенної держави. Жоден міжнародний «поліцейський», жод­на міжнародна «влада» не здатні примусити владу не лише слі­дувати моральному кодексу, а й просто контролювати кордони. Тим часом саме непрозорість кордонів в умовах ослаблення ре­жиму ядерного нерозповсюдження, терористичної загрози стає першорядною умовою безпеки¹.

Міжнародний правовий або зовнішній суверенітет держави передбачає, що суверен визнається іншими суверенами, які сприймають його як єдиного представника, уповноваженого говорити від імені політичної спільноти. Здавалося б, зовнішній суверенітет повинен надаватися відразу після затвердження (встановлення) внутрішнього суверенітету. Закономірно, що коли суверенна структура влади схвалюється підданими і народ визнає суверенітет за верховною владою (або ж згоден на передачу сво­го власного, народного суверенітету обраними представниками)^{[392] [393], інші суверени зобов’язані визнати і поважати власника/пред- ставника суверенітету. У даному випадку суверенітет має на увазі статус, покликаний легітимізувати суверенну владу в очах підданих (громадян) та інших суверенів. Визнання суверенності держави de facto означає визнання її рівного статусу з іншими.}

Визнання рівності держав стало заключним акордом у фор­муванні системи сучасних міждержавних відносин. Суверенітет заклав основу для рівності — визнаючи за кожним народом

право самостійно обирати форму правління, яке інші зобов’язані поважати. Саме цей підхід до суверенітету набув поширення в юридичній науці. Сьогодні принцип суверенної рівності держав зафіксований як один з основоположних принципів, на яких ґрунтується система міждержавних відносин формально на чолі з ООН¹.

Суверенітет є своєрідною «перепусткою» держав на міжна­родну арену. Саме з нього для держав випливає низка прав. Міжнародне визнання відкриває практичні можливості, напри­клад, для зовнішніх позик, для захисту державою своїх прав, у тому числі й майнових, для захисту прав своїх громадян, юри­дичних осіб, а також право на відстоювання своїх інтересів у судах інших держав. Дипломатичні представники визнаної дер­жави у свою чергу одержують гарантії недоторканності, а її офіційні особи — імунітет від переслідування. Суверенна визна­на держава має право вільно укладати міжнародні договори, які продовжуватимуть діяти навіть у разі зміни уряду^{[394] [395], а також нести відповідальність у відповідності до норм міжнародного права.}

Зовнішній суверенітет хоча і виступає важливим інструментом позиціонування держави на міжнародній арені, умовою утвер­дження її ідентичності, насправді є другорядним, похідним від­носно внутрішнього суверенітету. Зовнішній суверенітет сам по собі не здатний гарантувати територіальну цілісність держави і навіть її існування. Одночасно реалізувати внутрішній суверені­тет у відсутності зовнішнього можна лише в умовах повної еко­номічної та політичної ізоляції, яка є практично неможливою у сучасному світі.

Вестфальська модель суверенітету ґрунтується на формуван­ні нетерпимості держави до зовнішнього втручання у свої вну­трішні справи. Держава, суверенітет якої визнається іншими, входить в коло суверенних держав і отримує свого роду імунітет

проти втручання. Внутрішній суверенітет, таким чином, зали­шається недоторканним. У рамках цієї концепції суверенітет розглядається як універсальна цінність, навіть як самоцінність, автономний моральний принцип. Держава є суверенною лише на тій підставі, що вона є державою. З точки зору «вестфаль- ського» суверенітету держава також повинна мінімізувати об­меження суверенних прав, які можуть накладатися зовнішнім оточенням. Одним із фундаментальних елементів «вестфальскої» системи є доктрина невтручання, вона одночасно виступає юри­дичним проявом концепції «вестфальського» суверенітету. Ця доктрина отримала закріплення в міжнародному праві одночас­но зі створенням Організації Об’єднаних Націй. Статут ООН (п. 7 ст. 2)¹ захищає, охороняє суверенітет держав. Його підтвер­джує Декларація щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету, ухва­лена 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20-й сесії Генеральної Асамблеї ООН^{[396] [397]. Принцип невтручання у внутрішні справи дер­жав є одним із головних у міжнародному праві.}

Активними прихильниками «вестфальського» суверенітету традиційно є слабкі або такі, що розвиваються країни, які вба­чають у ньому гарантію невтручання в їхні справи, навіть якщо внутрішньополітичні процеси в цих державах викликають не­згоду і обурення інших країн, міжнародної спільноти. У цьому сенсі держави відводять суверенітету по суті роль правового при­криття, яке захищає їх від втручання в їхні внутрішні справи інших суб’єктів міжнародного права, у тому числі з причин гу­манітарного характеру. У такому випадку, щоправда, проблема «юридичної чистоти» внутрішнього суверенітету випадає зі сфе­ри інтересів міжнародного співтовариства.

У науці також окремо виділяють так звану постмодерністську концепцію суверенітету¹. Ця концепція відображена у роботах філософа Джорджіо Агамбена, який визначав суверенітет як «ви­хідну структуру, в якій право співвідноситься з життям, вбирає його в себе, припиняючи його дію (забороною, що набуває фор­му суверенного винятку)»^{[398] [399]. У результаті, вважає Дж. Агамбен, оскільки виняток повсюдно стає правилом, а держава проникає в приватне життя людини через національну ідентичність, гро­мадянство, права (які, до речі, залежать від громадянства), суве­ренітет стає своєрідною формою існування, причому як публіч­ного, так і приватного[400].}

Різноманітність підходів до визначення поняття суверенітету свідчить про його багатогранність та складність. Крім того, такі підходи відображають не лише юридичні його ознаки, але і ті зміни, що впливають на трансформацію цього поняття. Водночас важливо зрозуміти, наскільки відповідають уявлення про суве­ренітет існуючій навколишній політичній дійсності, а також якою мірою вони враховують нові погляди та ідеї, які виходять за рамки загальноприйнятого явища. Іншими словами, слід вияви­ти, чи зберігає уявлення про суверенітет своє нормативне ядро. За останнє півстоліття в політичному житті майже всіх держав світу відбулися такі зміни, які поставили питання не лише про визнання трансформації поняття суверенітету, але навіть, як було вже сказано, призвели до спроб його повного нівелювання.

Які саме фактори вплинули на формування сучасних уявлень про політико-правовий зміст суверенітету? Серед найбільш по­мітних змін, які відобразилися на політичній свідомості та у

практиці функціонування держав і суспільства після Другої сві­тової війни, стало прискорене зростання індивідуальної свободи, а саме експансія прав людини та демократії. Безумовно, потуж­ний імпульс цьому процесу надав трагічний підсумок війни. Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років була створена основна правозахисна «інфраструктура» сучасного світу: у 1948 р. прийняті Загальна декларація прав людини і громадянина та Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, у 1950 р. — Європейська конвенція про захист прав лю­дини і основоположних свобод та ін. Інтенсивно починає фор­муватися ціла галузь міжнародного права — міжнародно-правовий захист прав людини.

Посилення гуманістичної компоненти в поглядах на міжна­родні відносини і, як наслідок, у системі міжнародного права саме по собі стало потужним стимулом до критики суверенітету, до пошуку можливостей його обмеження. Держава втрачає свою виключну компетенцію в галузі прав людини, надаючи своїм громадянам право захищати порушені права у міжнародних ор­ганах і організаціях. Більше того, як свідчить практика, систе­матичне і грубе порушення державою демократичних принципів, у тому числі основоположних прав людини, може стати приводом до так званої гуманітарної інтервенції.

Поява нових міжнародних інститутів після Другої світової війни природним чином спричинила сукупне збільшення між­народних зобов’язань, якими виявилися пов’язані різні держави. Уявлення про суверенітет змінюються у міру зростання взаємо­залежності держав. Стверджувати, що держави сьогодні настіль­ки ж «суверенні», як п’ятдесят років тому, означало б ігнорува­ти дійсність. Масштаб взаємозалежності, породжений лавиною міжнародних норм, такий, що держави дедалі більше відчувають тягар міжнародних зобов’язань, кількість яких постійно зростає. У певний момент прийняті правові норми набувають самостійної логіки і починають жити власним життям»^[CDI]. Це означає, що по

суті нові міжнародні зобов’язання держав ніби «звужують» про­стір національного суверенітету через те, що деякі суверенні повноваження держав передаються ними на користь утворень, які здатні ефективно їх реалізовувати.

Окремим чинником, що вплинув і продовжує впливати на сучасні підходи до вивчення проблеми суверенітету, слід вважа­ти і досвід європейської інтеграції, яку впродовж всієї її п’ятдесятирічної історії можна розцінювати як експеримент із суверенітетом. Однак той факт, що новий суверенний порядок, який виник в Європі, заслуговує вивчення, був визнаний по­рівняно недавно. Формально єдина Європа відповідає всім кри­теріям суверенного утворення, окрім одного: складне інтеграцій­не утворення — Європейський Союз — не визнається державою ні міжнародною спільнотою, ні самими європейцями¹.

Розглядаючи питання суверенітету з точки зору міжнародно­го права, необхідно нагадати, що сучасний міжнародно-правовий зміст суверенітету відображає існування на міжнародній арені незалежних і юридично рівних первинних суб’єктів міжнарод­ного права. Суверенна рівність держав, яка закріплюється у міжнародному праві, означає саме юридичну рівність держав, що забезпечує однаковий обсяг прав, можливостей і обов’язків для всіх незалежних суб’єктів міжнародного права^{[CDII] [CDIII]. У цьому контек­сті суверенітет уявляється не лише як імперативний принцип міжнародного права[CDIV], але й як характерна риса сучасної міжна­родної спільноти, пріоритетна умова існування міжнародного права в його сучасному вигляді. При цьому суверенітет не ви- значений наперед існуванням певних державних прав і не за­лежить від здійснюваних державною владою функцій, а залежить від свободи (волі) держави покладати на себе або відмовлятися від тих чи інших зобов’язань. Суверенітет як якість держави стосується питання існування держави, а саме наявності її правосуб’єктності, а державні права — це передусім питання обсягу правоздатності держави. У свою чергу, правоздатність (а точніше, правосуб’єктність) виникає саме у зв’язку з наявністю суверенітету. У рамках сучасного міжнародного права неможли­во шляхом впливу на компетенцію суверенної держави спричи­нити зникнення первинного суб’єкта міжнародного права без його добровільної згоди. Оскільки будь-яка держава наділена універсальною компетенцією, то вона самостійно, на свій влас­ний розсуд має право встановлювати предмети свого відання і виконувати той обсяг і ту кількість функцій, які вона сама вважає за необхідне. Є держави, які розширюють свою компетенцію, і є такі, які, навпаки, прагнуть до її звуження (як правило, шляхом передачі деяких своїх повноважень на користь міжнародної або наднаціональної організації)[CDV]. Тобто обсяг повноважень у держав може не збігатися. Також у цьому сенсі необхідно нагадати, що у світі є території, що з точки зору конституційного і міжнарод­ного права мають т.з. напівзалежний статус (з одного боку вони в тій чи іншій мірі можуть бути наділені усіма атрибутами дер­жави, однак обсяг суверенних прав у них значно вужчий, ніж у традиційних держав, і здатність, навіть скоріше бажання їх реа­лізовувати самостійно є меншими. Мова йде про колишні коло­нії, які після розпаду колоніальної системи, зберігають деякі риси залежних держав. При цьому такий їх статус часто є наслідком прямого волевиявлення народу і диктується економічною до-}

цільністю. Свій статус вони інколи визначать к особливий вид політичної автономії (наприклад, Нова Каледонія є асоційованою державою відносно Французької республіки, Пуерто-Ріко є асо­ційованим штатом США. Власне під контролем Сполучених Штатів знаходяться колишні підопічні (після Другої Світової війни до 1975 року) території США в Мікронезії — кілька т.з. «вільно асоційованих держав» — Республіка Палау (вона за до­говором із США є вільно асоційованою державою на 50 років), Республіка Маршаллові Острови, Федеративні Штати Мікро­незії. Усі вони є членами ООН, мають свої органи державної влади. Певну схожість мають і заморські території та департа­менти).

Навіть держави, що мають приблизно однаковий рівень соціально-економічного, політичного, духовного розвитку, мо­жуть суттєво відрізнятися за обсягом здійснюваних ними прав. Таким чином, як було зазначено, факт наявності державного суверенітету не залежить від якості та кількості здійснюваних державою функцій.

Державний суверенітет як політико-правова якість держави не залежить і від характеру дотримання державною владою між­народного права, свого національного законодавства, а також від встановленого внутрішньодержавного політичного режиму^[CDVI]. Безумовно, допускаючи правові порушення, державна влада ставить під загрозу легітимність свого існування і встановленого нею політичного режиму. Через порушення міжнародного права або прав людини держава може потрапити в категорію «держави - ізгоя» відносно міжнародного співтовариства, але при цьому насильницьке позбавлення держави суверенітету за сучасним міжнародним правом є неприпустимим.

Важливою властивістю державного суверенітету є його невід- чуджуваність. Про будь-який поділ суверенітету не може йти мова. Хоч-який поділ суверенітету, безумовно, веде тільки до

його знищення і до зникнення первинного суб’єкта міжнарод­ного права.

Будучи суверенною, держава має право самостійно і вільно вирішувати свою долю, аж до відмови від суверенітету. Навіть якщо держава добровільно потрапляє під владу іншої держави, передачі суверенітету від однієї держави до іншої не відбуваєть­ся. Йдеться про випадки злиття держав. З моменту об’єднання держава, що приєднується, втрачає свій суверенітет, позбавля­ється його. Причому робить це у сучасних умовах держава за власним бажанням. Одночасно з втратою державою своєї неза­лежності її суверенітет зникає як властивість держави, він не відчужується і його не відбирають. Тому не існує відносного, фрагментарного, «зменшеного» суверенітету.

Загальновідомо, що участь держави у багатосторонньому співробітництві і міжнародних організаціях шляхом реалізації певного обсягу і якості своїх прав, які притаманні державному суверенітету, є не обмеженням, а реалізацією суверенітету, навіть якщо йдеться про права, які держави традиційно відносять до внутрішньодержавної компетенції^[CDVII]. Взаємозалежність держав, про яку вже йшлося, на сучасному етапі розвитку міжнародної спільноти лише підтверджує таке розуміння суверенітету. Крім того, жодні міжнародні зобов’язання не зменшують універсаль­ної правоздатності держави. Обмеження свободи дій держави, що випливає з її міжнародно-правових зобов’язань, є не обме­женням державного суверенітету, а обмеженням правоздатності держави, тобто обмеженням у здійсненні певних суверенних прав. Рамки реалізації державних прав обумовлені, перш за все, взаємною зацікавленістю держав поважати суверенітет і права інших держав.

У літературі інколи висловлюється думка, що суверенітет є тією категорією, яка має абсолютний характер. Так, О. О. Мої- сеєв вважає, що державний суверенітет не має меж і являє собою єдину волю народу — він або існує, або його немає. Саме між­народне право засноване на абсолютній природі суверенітету, гарантує незалежність і самостійність держав незалежно від ха­рактеру їх взаємин і обсягу здійснюваних повноважень^[CDVIII]. Однак така думка скоріше ґрунтується на розумінні суверенітету як абсолютної свободи дій. Між тим «абсолютний» суверенітет є неможливим. Суверенітет однієї держави завжди обмежений суверенітетом іншої держави. Суверенні права держав можуть реально існувати лише за умови поваги та визнання аналогічних прав за іншими державами. Такі поняття, як суверенітет і правосуб’єктність держави, не означають абсолютної правоздат­ності (свободи) держав у міжнародних діях. В умовах взаємоза­лежності держав існування їх необмеженої правоздатності є неможливим. Правоздатність держав є відносною. Переслідуючи свої національні інтереси, держава зазвичай сама зацікавлена в обмеженні своїх державних прав для досягнення багатосторонніх спільних цілей у рамках міжнародного співтовариства.

Як вже було зазначено, укладаючи численні міжнародні до­говори як на двосторонньому, так і на універсальному рівнях, держава не применшує, а реалізує свій державний суверенітет. Саме здатність укладати міжнародні договори на свій власний розсуд (тобто ті договори, в яких предмет і мета відповідають інтересам держави), нарівні із правом брати участь у міжнарод­них організаціях та створювати юридично обов’язкові правила поведінки, а також нести відповідальність та притягати до від­повідальності за порушення норм міжнародного права інших суб’єктів міжнародного права і є реалізацією правосуб’єктності держави у міжнародному праві, яка прямо залежить від наявнос­ті суверенітету.

Тільки за власним бажанням нині держави включають у своє законодавство положення, які стосуються покладання державних прав на міжнародні організації, які отримують право самостійно приймати рішення відносно держави, незалежно від її згоди. Мова йде про певні повноваження внутрішньої компетенції держав, які традиційно належали до важливих аспектів державного суверені­тету, — економіку, оборону, права громадян та ін. і які сучасні держави також можуть регулювати за допомогою норм міжнарод­ного права на двосторонньому та багатосторонньому рівнях.

Повноваження будь-якої держави ширші, ніж повноваження будь-якої високоінтегрованої організації. Обмежити суверенітет держави в рамках міжнародної організації неможливо без по­рушення міжнародного права або зміни фактичного міжнародно- правового статусу такої міжнародної організації. Саме державна влада суверенних держав-членів, що засновують міжнародну організацію, визначає, які цілі і завдання делегувати міжнародній організації і якими саме повноваженнями її наділити, а також закріплює у своєму законодавстві положення про можливість покладання державних прав на міжнародну організацію.

Отже, у рамках міжнародної організації може здійснюватися лише обмеження суверенних прав, а не суверенітету. Наявність суверенітету є ознакою, яка відрізняє державу від інших суб’єктів міжнародного права.

Основна цінність суверенітету на сучасному етапі полягає в тому, що суверенна держава може в будь-який час вільно взяти на себе здійснення необхідних їй повноважень або відмовитися від їх здійснення відповідно до міжнародного права. Це стосу­ється і можливості відмовитися від раніше прийнятих державою міжнародних зобов’язань. Що ж до реалізації універсального обсягу державних прав, то будь-яке їх здійснення чи безпосеред­ньо державною владою та / або через багатосторонні міждержав­ні механізми є ще одним підтвердженням незалежності і само­стійності суверенної держави.

Положення держав як основних суб’єктів міжнародного пра­ва також не змінюється і у зв’язку з глобалізацією, воно невід-

окремлене від таких понять, як незалежність і самостійність, а також права людини, загальнолюдські цінності і прогрес у до­сягненні соціальних цілей. Об’єктивний характер глобалізації робить безпідставними міркування на тему, що її розвиток і вплив на суверенні держави могли б відбуватися в іншій формі. Держави, як правило, зацікавлені в пристосуванні своїх націо­нальних інтересів до інтересів міжнародного співтовариства.

У результаті зміни геополітичної ситуації у світі держави отримали можливість добиватися через міжнародні організації тих цілей, яких вони самотужки досягали б із труднощами. За­кономірним результатом розвитку глобалізації стала поява політико-правової концепції «неспроможних» держав. Уряди «неспроможних» держав демонструють свою нездатність ство­рювати нормальні умови для економічного розвитку, захисту прав людини і благополучного проживання своїх громадян. Док­трина міжнародного права виходить з того, що суверенна дер­жава зобов’язана піклуватися про добробут свого народу і ви­конувати свої зобов’язання перед міжнародною спільнотою у будь-який час.

Тому, ведучи мову про інтеграцію і глобалізацію, ще раз слід вказати, що в таких умовах суверенітет як сутнісна характерис­тика держави не обмежується, йдеться саме про обмеження су­веренних прав держави^[CDIX].

Ще один момент, на якому необхідно зупинитися у контек­сті з’ясування поняття суверенітету в сучасному міжнародному праві, — розкриття його змісту у міжнародно-правових доку­ментах через деякі принципи сучасного міжнародного права. Розглянемо правовий зміст окремих основних принципів су­часного міжнародного права, який виявляється себе у наступних аспектах.

Суверенна рівність держав (принцип суверенної рівності або рівноправності держав) відбиває головну якість міжнародного права як права рівних суб’єктів (par in paren non habet imperium). У цьому сенсі саме якість суверенітету є унікальною за своїм характером і таким чином виступає основою для класифікації суб’єктів міжнародного права, визначення їх юридичної при­роди і обсягу їх правосуб’єктності, для встановлення лише по­годжувальної процедури міжнародної нормотворчості. У силу цієї якості держави рівні незалежно від часу виникнення, роз­міру території, кількості населення, нарешті, від чийогось ви­знання чи невизнання. Принцип рівноправності закріплений у писаній формі в п. 1 ст. 2 Статуту ООН 1945 р. Він відображений у Декларації принципів міжнародного права¹. Поняття «суверен­на рівність» включає в себе, зокрема, низку елементів: а) держа­ви юридично рівні; б) кожна держава користується правами, притаманними повному суверенітету; в) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав; г) тери­торіальна цілісність і політична незалежність держав недотор­канні; д) кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; е) кожна держава зобов’язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов’язання і жити в мирі з іншими державами^{[410] [411].}

Закріплюючи формально-юридичну рівність учасників право­відносин, баланс їх взаємних прав і обов’язків, принцип не пере­шкоджає досягненню фактичної рівності. Міжнародне право заохочує створення режимів преференцій для країн, що розви­ваються, надання допомоги жертвам катастроф, збройних кон­фліктів, що має розглядатися не як дискримінація і порушення принципу рівноправності, а як слідування імперативам загально- правового принципу справедливості. Твердження про те, що рівність держав, яка проголошується міжнародним правом, ба­гато в чому є формальним, виявляє хибний підхід до принципу суверенної рівності держав, викликаний тим фактом, що в будь- якому іншому сенсі, окрім юридичного, держави не рівні. Імпе­ративний принцип суверенної рівності держав не тільки гарантує верховенство суверенної держави над своєю територією і не­втручання ззовні у внутрішньодержавні справи, але й забезпечує юридичну рівність держав у сучасному міжнародному праві¹.

Кожна держава, реалізуючи свої суверенні повноваження, має право брати участь у вирішенні загальних проблем, а також пи­тань, в яких вона безпосередньо зацікавлена. Утвердження цьо­го праве також веде до демократизації міжнародного права^{[412] [413]. Право на участь належить до найбільш очевидних випадків — участі у конференціях і договорах, які присвячені проблемам, що становлять загальний інтерес і які, як правило, покликані встановлювати норми загального міжнародного права. Відносно цього можна зауважити, що нині універсальні конвенції містять правило загальної участі, яке формулюється приблизно так: «ця конвенція (договір) відкрита для підписання усіма державами»(наприклад, ст. 46 Віденської конвенції про право- наступництво держав стосовно договорів 1978 р.[414]). Більш склад­ним є питання права на участь у вирішенні конкретних питань. Саме це право досить часто ігнорується. Для утвердження цього}

права суттєвого значення набуває уточнення самого поняття «безпосередньо зацікавлена держава». Як з теоретичної точки зору, так і на практиці вважається, що це повинен бути саме юридично обґрунтований, а не політичний інтерес¹. Одночасно більш чітко визначається така категорії, як «територіальний ін­терес». Він дає право брати участь у визначенні режиму відпо­відної території (наприклад, пріоритетне право прибережних держав на участь у розробці Конвенції щодо режиму судноплав­ства на Дунаї 1948 р.)

Зацікавленість держав може бути і суто юридичною. Зазвичай це факт участі у раніше укладених договорах з тих самих питань. Наприклад, деякі не дунайські держави обґрунтовували своє право участі у визначенні режиму Дунаю своєю участю у раніше укладених договорах^{[415] [416].}

Продовжуючи розглядати принцип суверенної рівності дер­жав, необхідно підкреслити, що ні економічна міць, ні політич­на вага, географічні масштаби, геостратегічне розташування, ні будь-яка інша могутність держави не мають прямого відношен­ня до поняття суверенітет. Суверенітет держави не впливає на фактичне співвідношення сил у міжнародному співтоваристві, а відображає, перш за все, юридичну рівноправність влади неза­лежних держав.

Саме суверенітет виключає обмеження або підпорядкування однієї державної влади будь-якій іншій державній владі. Суве­ренітет однієї держави перестає діяти там, де починає діяти су­веренітет іншої держави. Ніяка інша влада юридично не може перешкодити державній владі суверенної держави в зміні її влас­ного правопорядку в межах своїх державних кордонів.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав також тіс­но пов’язаний з наявністю якості суверенітету і ґрунтується на одному з його елементів — незалежності держави при здійснен­ні її внутрішньої функції. Принцип покликаний захищати вну-

трішню функцію держави, що являє собою один з аспектів повної і суверенної влади, здійснюваної державою на своїй території у межах своїх кордонів.

Слід при цьому пам’ятати, що наявність суверенітету у дер­жави означає не фактичну всемогутність державної влади, яка не обмежується правом, а свободу держави чинити так, як вона вважає за необхідне, не підкоряючись іншій владі, але дотриму­ючись при цьому норм міжнародного права і національного законодавства. Правовій свободі передусім відповідає обов’язок держави не втручатися у сфери, які стосуються внутрішньої компетенції інших держав. Якість державного суверенітету відо­бражає не фактичну перевагу сили, зосередженої в особі держа­ви, а політико-юридичний характер державної влади.

Виникнення принципу невтручання у внутрішні справи дер­жав у часі ( а отже, і звичаєвої норми, що з самого початку була формою його існування), може бути співвіднесено з появою принципу рівноправності. Статут ООН сформулював у писаній формі тільки частину цього принципу (п. 7 ст. 2), яка стосуєть­ся невтручання міжнародної організації у справи, «що власне входять в компетенцію держави», залишивши суттєву його час­тину — взаємовідносини між самими державами — для регулю­вання через звичаєві норми. Таким чином, повне відображення принципу існує передусім у звичаєво-правовій формі.

Обов’язки держави в рамках принципу невтручання у вну­трішні справи держав полягають у невтручанні у внутрішні справи іншої держави, зокрема, у такі, що стосуються встанов­лення форми правління, проведення референдумів та плебісци­тів, прийняття законів, витрат, позик тощо.

Принцип невтручання поширюється не тільки на неприпус­тимість використання воєнної сили, але й на інші способи впли­ву економічного, культурного, політичного характеру. Існує тільки один виняток — принцип невтручання не заперечує мож­ливості застосування примусових засобів до держави за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру або порушення миру. Виходячи із цього, Рада Безпеки та Генеральна асамблея ООН

не стільки з’ясовують питання про те, чи є певна справа вну­трішньою, скільки визначають наявність загрози миру. Хоча інколи і не зупиняються перед необхідністю врегулювання вну­трішніх проблем (наприклад, проведення виборів, забезпечення свободи слова тощо).

Суттєве значення для визначення змісту принципу невтру­чання у контексті роботи має поняття «справи, що входять до внутрішньої компетенції держав». Це поняття також охоплює і певне коло зовнішніх справ держави. Межа між справами, що входять або не входять до внутрішньої компетенції, не є неру­хомою. В умовах інтернаціоналізації держав, під впливом інте­граційних процесів, а тим більше глобалізації, дедалі більша кількість питань, які раніше були віднесені до внутрішньої ком­петенції держав, тою чи іншою мірою стають предметом міжнародно-правового регулювання. Вже перестали бути ви­ключно внутрішньою справою держави питання захисту прав людини, верховенство права, демократія.

Ще гостріше стоїть питання про реалізацію принципу не­втручання під час внутрішніх збройних конфліктів (або як їх ще називають «збройні конфлікти неміжнародного характеру»). Міжнародна спільнота не може утримуватися від їх врегулюван­ня, оскільки за кількістю людських жертв і руйнаціями такі конфлікти інколи перевищують міжнародні. У зв’язку з цим активно обговорюється питання гуманітарної інтервенції, яку застосовують одна або кілька держав щодо країни, де проходить такий конфлікт. Проте військові дії окремої (окремих) держав рідко дають позитивний результат і засуджуються міжнародною спільнотою як такі, що суперечать міжнародному праву. Загаль­новизнаним є право на застосування сили з метою урегулюван­ня збройного конфлікту неміжнародного характеру Організацією Об’єднаних Націй, за рішенням Ради Безпеки.

Принцип територіальної цілісності держав, що захищає пра­во держави на цілісність і недоторканність її території, є най­важливішим засобом забезпечення суверенітету держави. Тери­торія є основною умовою існування держави, сферою дії її су-

веренітету. Статут ООН забороняє застосування сили проти територіальної цілісності держав у вигляді вторгнення, анексії, окупації, будь-яких спроб розчленування державної території, якщо це не пов’язано з міжнародними санкціями.

Принцип заборони застосування сили чи погрози силою у вигляді універсальної норми, яка є обов’язковою на основі по­ложення п. 6 ст. 2 Статуту ООН, був сформульований у п. 4 ст. 2 гл. І Статуту ООН, що доповнюється системою норм глав V—VIII. Обов’язки держав відповідно до цього принципу поля­гають у незастосуванні одна проти одної збройної сили у пору­шення положень Статуту ООН, незалежно від того, чи виража­ється це у вторгненні на територію держави, чи її окупації, чи бомбардуванні, чи нападі збройними силами на воєнні сухопут­ні, морські чи повітряні сили поза межами держави, у форму­ванні і засланні озброєних банд і т. ін.

Останні десятиліття історія розвитку принципу супроводжу­ється дискусією про законність превентивного застосування сили, про законність гуманітарної інтервенції і дій, продикто­ваних «необхідністю примушення до миру». Спонукальним моментом стала політика і дії США у зв’язку з ситуацією в КНДР, Югославії, Іраку. В Югославії США без санкції Ради Безпеки ООН почали бомбардування території, пославшись на порушення прав людини з релігійних мотивів (гуманітарна інтервенція), Ірак був звинувачений у порушенні вимог Кон­венції про заборону розробки, виробництва і накопичення за­пасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї і про їх знищення 1972 р. і аналогічної Конвенції відносно хімічної зброї 1993 р. Крім того, США заявили, що мають претензії до 60 держав світу, стосовно яких можуть бути застосовані пре­вентивні військові заходи — нанесення першого удару. До їх числа належать країни, що надають допомогу терористам і що мають можливість і наміри застосувати хімічну та ядерну зброю.

З принципом незастосування сили пов’язане також питання про право на самооборону. Статут ООН класифікує його як

невід’ємне право держави¹, тобто таке, що випливає із суверені­тету. Міжнародний суд ООН виводить це право із основного права держави на виживання^{[417] [418].}

До основних принципів міжнародного права належить прин­цип поваги прав і основних свобод людини. Сам принцип в універсальній формі вперше був закріплений у п. З ст. 1 Статуту ООН у 1945 р. У 1946 р. Генеральна Асамблея ООН доручила Комісії міжнародного права розробити і запропонувати державам- членам проект універсального кодифікованого міжнародного договору, що містить перелік прав і основних свобод людини, який відповідав би потребам другої половини XX століття. Важ­ливим, але не вирішальним етапом на цьому шляху була при­йнята в 1948 році на III сесії Генеральної Асамблеї ООН (у по­рядку реалізації ст. 18 Статуту ООН — голосуванням, у вигляді морально-політичної, а не юридичної норми) Загальна деклара­ція прав людини. Незважаючи на значення міжнародно-правових заходів щодо захисту прав і свобод людини, які є втіленням принципу поваги прав людини, не можна твердити про існуван­ня абсолютного примату прав людини над правами держави і народу. Під час здійсненні своїх прав людина повинна поважати права держав та інших соціальних утворень. Без цього немож­ливе існування ні держави, ні суспільства. Тому у міжнародному та і в національному праві передбачається можливість обмежен­ня прав людини, але тільки в інтересах загального блага в демо­кратичному суспільстві (звичайно йдеться не про всі права, зо­крема таке правило не застосовується щодо більшості особистих прав людини). Слід додати, що кожна держава має суверенну владу приймати норми, які визначають права і обов’язки осіб, які перебувають під її юрисдикцією. Влада ця реалізується у

рамках міжнародного права. При цьому права людини за остан­ні 60 років перестали бути виключно внутрішньою справою держави. А тому міжнародний контроль у цій галузі не супере­чить принципу невтручання. Отже, це підтверджує відсутність абсолютного суверенітету держави в питанні забезпечення прав і свобод людини. Одночасно питання, які стосуються прав лю­дини, основоположних свобод, демократії, верховенства права і закону, мають також і міжнародний характер. Дотримання цих прав є основою міжнародного правопорядку.

Не можна залишити без уваги і принцип рівноправності і самовизначення народів та націй, що призначений, як видно з його назви, для регулювання відносин держав в одній з найваж­ливіших сфер розвитку цивілізації у цілому і безконфліктного існування етносів, що перебувають на різних стадіях розвитку. Народ, нація є першоосновою, з якою пов’язується суверенітет держави і сам факт її існування. Однак, розглядаючи історію становлення принципу, можна побачити, що він або його ідея використовувалися не завжди правомірно, а іноді, коли відігра­вали роль зручного способу для чергового «переділу» світу і за­хоплення територій, що належать державно неорганізованим народам, то і взагалі протиправно.

Що стосується міжнародно-правового принципу самовизна­чення народу, то слід визнати, що вітчизняна концепція між­народного права виходить з того, що головне у самовизначенні — це забезпечення умов для вільного розпорядження своєю долею, розвитку народу в будь-якій формі, яку обирає сам народ. Якщо територіальне самовизначення народу пов’язане з міжнародними суперечками і конфліктами, а не з добровільним мирним воле­виявленням усього народу держави, то досягнення політичної незалежності суперечить міжнародному праву.

Один із найбільш послідовних прибічників суверенітету дер­жави американський політолог Майкл Уолцер вважає, що суве­ренітет по суті походить із права народу на самовизначення. Таким чином, суверенітет ніби втілює історію народу, його куль­турні та соціальні особливості. Основне завдання держави по-

лягає в тому, щоб зберігати і підтримувати політичний простір, в якому відбувається боротьба інтересів, розгортається битва за більшу свободу і права людини. Μ. Уолцер вважає, що сувере­нітет непорушний саме через те, що зовнішні сили зобов’язані поважати політичний процес. Для автора втручання у справи суверенної держави припустиме лише у вигляді обмеженої за часом, цілями і засобами «справедливої війни»¹.

Підіб’ємо підсумки. Вступ людської спільноти у XXI ст. су­проводжується суттєвою еволюцією її складових — численних національних держав. Глибокі зміни зачіпають всі їхні основні параметри — інститути державної влади, внутрішній і зовнішній суверенітет, розподіл повноважень центру з регіонами, відноси­ни між державами. Міжнародне право, яке виступає основою для співіснування і співпраці в рамках міжнародного порядку, традиційно ідентифікує і підтримує ідею суспільства суверенних держав як «верховного нормативного принципу» політичної організації людства. За останні десятиліття предметом суперечок у царині міжнародного права стає майже все — і суб’єкт, і масш­таб, і джерела міжнародного права; а думки про те, що міжна­родне право є і має бути «правом тільки і виключно між держа­вами» (Л. Оппенгейм), змінилися. У центрі такого «повороту» думок лежить конфлікт між вимогами, висунутими від імені системи держав, та вимогами, висунутими від імені альтернатив­ного організуючого принципу світового порядку, який німецький політичний філософ Ю. Хабермас називає космополітичною спільнотою. І сьогодні відбувається те, що Ю. Хабермас називає «нормативним приборканням суверенної державної влади»^{[419] [420].}

Класичне визначення державного суверенітету як виняткової компетенції легітимної державної влади в межах її території, сформульоване ще в XVI ст. французьким юристом Жаном Бо-

деном і закріплене Вестфальським договором 1648 р., безперечно потребує нині певних корективів. Після закінчення «холодної війни» міжнародні конфлікти виникають, як правило, усередині окремих країн, викликаючи втручання світової спільноти. У наші дні суверенні права держав можуть обмежуватися прийнятими ними на себе зобов’язаннями або делегуватися в певних рамках міжнародним організаціям на основі добровільно підписаних і ратифікованих національними парламентами (або іншими орга­нами) договорів. Існування нових форм політичної самооргані­зації та організації держав дає можливість стверджувати, що суверенітет як одна з ключових категорій міжнародного права переживає період переосмислення, уточнення свого значення. При цьому незмінною залишається теза про те, що суверенітет може бути реальним для всіх держав лише в умовах міжнарод­ного правопорядку.