§ 2. Особливості співвідношення громадянського суспільства і держави

Інтереси забезпечення розумного співвідношення свободи, рів­ності і справедливості, прав усіх чи більшості людей, життєдіяль­ності і стабільності громадянського суспільства вимагають пошуку оптимальних способів збереження рівноваги між ним і державою.

Приватна власність, з одного боку, розділяє людей на ворожі со­ціальні групи і класи, викликає в людях бажання накопичити капітал і використати при цьому всі можливі вигоди, але з іншого — пробу­джує ініціативу, пошук, що сприяє розвиткові виробництва, створює матеріальні передумови для формування структур громадянського суспільства.

Історичний досвід показує, що тільки те суспільство здатне за­хистити і зберегти правову державу і демократію, яке складається з власників, незалежно від того, чим вони володіють — засобами вироб­ництва, фінансовими капіталами чи лише власною робочою силою. У такому суспільстві кожен наділений певним соціальним простором, над яким він повністю владний і в межах якого незалежний від вищої за ієрархією влади. Іншими словами, це суспільство приватних інтер­есів, де кожному щось належить і кожен має право на власну справу. Власне, це і є громадянське суспільство, в якому люди зв’язані між собою як незалежні один від одного індивіди — самостійні власники і господарі своєї приватної справи.

Важливим чинником, що активно впливає, урівноважує силу громадянського суспільства і силу державної влади, є демократичні засади організації державної влади і правові гарантії особистого во­левиявлення громадян.

Народне волевиявлення фетишизував Ж.-Ж. Руссо. Він рішу­че відхиляв ідею представництва, оскільки таке передоручення волі криє в собі можливість неадекватного виразу волі народу. Думку більшості, досягнуту в результаті народного волевиявлення через плебісцит, Руссо вважав абсолютно незаперечною. Кожен, хто зали­шився в меншості, повинен не тільки прийняти це рішення до вико­нання, а й переконати себе в помилковості попередніх своїх поглядів. Якщо ж він не може або не хоче цього робити, то мусить залишити країну, де йому немає місця.

Водночас у Руссо виникали сумніви щодо того, чи завжди резуль­тат волевиявлення народу адекватно відображає те, чого хотіли люди насправді. Чи не може бути такого, що вибір більшості закріплює швидше помилкові погляди, аніж адекватне відображення дійсних процесів? При цьому можливість помилки тим більша, чим біль­ша маса людей, які складають суспільство і беруть активну участь у його житті. Тому Руссо дійшов висновку, що демократична держава з чисельним населенням не може гармонійно співіснувати з грома­дянським суспільством, яке складатиме це населення, і буде неповно­цінною.

Такі сумніви навели мислителів на ідею про доцільність народного представництва та можливі його альтернативні форми. Думка про те, що найдосконалішою формою народовладдя є участь народу в управ­лінні державою опосередковано, через уповноважених представни­ків, була висловлена французьким філософом Ш. Л. Монтеск’є.

На відміну від Руссо, Монтеск’є тлумачив народну волю не як го­тову належність і субстанцію, а як пошукову єдність різноманітних поривань. Для знаходження і формування такої єдності потрібна від­повідальна, компетентна й систематична законодавча робота. Вона повинна здійснюватися спеціальним політичним органом — органі­зованим зібранням народних представників.

Звісно, мало рацію твердження Руссо про те, що передоручення народом своїх законодавчих повноважень криє в собі ризик відчу­ження. Проте, оскільки безпосереднє народне самоврядування не є можливим у великих державах і пов’язане з багатьма труднощами і незручностями навіть у малих країнах, необхідно, щоб народ робив через своїх представників те, чого не може зробити безпосередньо сам.

На погляд Монтеск’є, депутат — це не просто представник від пев­ної суспільної групи, уповноважений «проштовхувати» її особливий наказ. Його завдання передусім полягає у розумному тлумаченні за­гальнонаціональних проблем. При цьому на першому місці стоять не інтереси окремих груп виборців, а інтереси громадян усієї держави.

Монтеск’є виступав проти твердження про те, що, скажімо, в за­конодавчому органі інтереси аристократії краще репрезентуватиме дворянин, інтереси селян — селянин, робітників — робітник і та ін.

Підміна представництва на основі громадянських переваг пред­ставництвом за соціальним походженням привело б законодавчі збо­ри до збіговиська і протистояння групових егоїзмів. Єдиною умовою для надання переваги тому чи іншому повинні бути його програма та моральні переваги.

Однак, передоручення своєї волі депутатові все ж залишається відчуженням виборця від політичного життя. Хоча це компенсується слабкою надією на те, що при цьому кожен громадянин отримувати­ме через обраних ним представників можливість хоч якимось чином впливати на загальний хід подій у розвитку суспільства і держави. Проте цю надію остаточно зводить нанівець ситуація, коли представ­ники інтересів народу починають зловживати наданою їм владою і реалізовувати замість загальнонародних власні інтереси: тоді почина­ється правління «від імені народу», «заради народу», але без народу.

Сучасна парламентська демократія являє собою синтез обох на­прямків народовладдя — представницької та плебісцитної. Відомо принаймні сто моделей парламентського правління, але всі вони ба­зуються на трьох відправних засадах, які з абсолютною упевненістю можна віднести до найважливіших досягнень громадянського сус­пільства:

— представницьке начало домінує над плебісцитним. Форми «прямої» демократії (вибори, референдуми, мітинги, демон­страції) діють у межах законів, що впроваджені вищим пред­ставницьким органом держави;

— основні права людини не змінюються ані парламентським, ані плебісцитним шляхом;

— представницькі та плебісцитні норми не тільки доповнюють, а й лімітують одна одну.

Отже, найважливішою умовою співіснування і розвитку людини і суспільства, суспільства і держави є збалансований контроль за вза­ємним обмеженням обох соціальних інститутів, рівновага їх сил і рів­нозначність належних їм важелів влади.

Насьогодні в юридичній науці сформувалися три підходи до спів­відношення громадянського суспільства і держави:

— держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

— держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, первинною є держава, що контролює громадянське суспільство;

— держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава підпорядковується громадянському суспільству.

В загальному вираженні громадянське суспільство у його співвід­ношенні з державою:

1) не існує до держави і поза нею;

2) не включає державу і розвивається самостійно — за відсутнос­ті безпосереднього втручання держави;

3) складається із рівних і рівноправних громадян держави та їх об’єднань, що добровільно сформувалися і перебувають у від­носинах конкуренції і солідарності;

4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлене в до­бробуті останньої і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на формування і функціонування державних органів у власних інтересах;

6) має право вимагати від держави захисту життя, здоров’я, без­пеки громадян, не допускаючи при цьому її втручання в їх приватні інтереси;

7) формує право, що формулюється державою в законах та інших правових актах, гарантує і захищає його від порушень і про­типравних посягань. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівна і справедлива міра свободи, а не як спосіб нав’язування суспільству державної волі.

Держава здатна сприяти розвиткові громадянського суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль держави може виражатися у тому, що вона:

1) слугує формою, яка організує громадянське суспільство і ство­рює умови для його вільного розвитку;

2) є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і за­безпечує здійснення солідарних публічних інтересів усіх його членів;

3) встановлює правила, яких повинні дотримуватися громадяни та їх об’єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

4) не втручається у приватну сферу життя членів суспільства (таке втручання може здійснюватися лише з метою забезпе­чення правопорядку або громадської безпеки);

5) надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до со­ціальної безпеки його членів;

6) виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, розв’язує або зводить нанівець суперечності між різними соціальними групами і класами;

7) юридично забезпечує можливості громадянина бути власни­ком, створювати громадські об’єднання та комерційні устано­ви, брати активну участь у політичному житті суспільства;

8) має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначають­ся конституцією, а також загальновизнаними стандартами в галузі прав людини, закріпленими в актах міжнародного права.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задово­лення потреб та інтересів людини.

Громадянським суспільством є суспільство, в якому провідна роль належить громадянину, який усвідомлює себе вільним членом суспіль­ства, наділений правами і свободами, гарантованими йому державою, усвідомлює свою відповідальність перед суспільством, захищений за­коном від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить з того, що воно є передумовою соціальної правової держави. Діалектика спі­віснування громадянського суспільства і правової держави є склад­ною і суперечливою, оскільки між ними відбувається своєрідний розподіл організаційно-управлінської діяльності. Громадянське сус­пільство як система, що розвивається, завжди відчуває тиск з боку державної влади. У свою чергу, держава не може розвиватися без вільного розвитку громадянського суспільства, яке контролює дії по­літичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає дер­жаву до узурпації його прав, у результаті чого відбувається перероз­поділ функцій обох соціальних інститутів. У цьому випадку держава, окрім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, змушуючи його виконувати лише свої владні рішення. Оскільки держава і громадянське суспільство є взаємопов’язаними соціальними системами, держава, перебравши на себе функції грома­дянського суспільства, не спроможна виконувати щодо себе самої ті необхідні дії, що забезпечують її співіснування з громадянським сус­пільством, тож останнє в цьому випадку припиняє своє існування як таке, а держава припиняє свій розвиток в напрямі формування соці­альної правової держави.

Держава і суспільство існують у вигляді суперечливої безупин­ної взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства і його інститутів.

Держава має в першу чергу орієнтуватися на інтереси громадян­ського суспільства. Конфронтація державних і суспільних інтересів є показником неефективності державного управління і свідчить про неспроможність механізму держави забезпечити її функціонування, а відтак, і функціонування самого суспільства.

Держава, здійснюючи політичну владу в громадянському сус­пільстві, підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспіль­ству, забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості та гуманізму, не втручаючись при цьому в особисте життя людини і регулюючи со­ціальні відносини в суспільстві в межах чинного закону.

Між державою і суспільством має бути певна дистанція — такий собі «кордон» демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії неприпустимо. У межах цьо­го «кордону» держава є суттєво необхідною громадянському сус­пільству, яке без неї не матиме змоги ані розвиватися, ані існувати. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству, відповідає перед ним за свою діяльність. Водночас гро­мадянське суспільство потребує здійснення державної діяльності, оскільки сама держава слугує зв’язком, який консолідує членів сус­пільства, формуючи єдину соціальну спільність.

Основним підґрунтям правової держави є утвердження прин­ципу верховенства права. Проте із побудовою правової держави в громадянському суспільстві додержання принципу соціальної спра­ведливості є обов’язковою передумовою такої побудови, а відтак, дер­жава набуває не лише правового, а й соціального спрямування.