§ 4. Праворозуміння; минулий і сучасний стан

Розуміння права виступає як інтерпретація суб’єктом пізнан­ня правових явищ із позицій його ідейної зрілості та кваліфікації. Інтерпретуючи право, вчені активно впливають на його роз­виток.

У праворозумінні практично фіксуються всі сторони право­вої діяльності, знаходять відбиття її системно-функціональні зв’язки та динаміка розвитку. Праворозуміння робить визна­чальний вплив на розвиток юридичної теорії. Свою прикладну завершеність праворозуміння знаходить у правотворчості та правореалізації. Воно є тією фундаментальною ідеєю, яка про­низує все правове життя суспільства. Праворозуміння у формі наукового пошуку і поширення його результатів на подальше пізнання природи механізму правового регулювання відіграє в цьому механізмі настановну роль і визначає подальшу стра­тегію розвитку соціальної ефективності права.

З-поміж безлічі наукових поглядів на право, розпочинаючи зі стародавніх часів і дотепер, особливої уваги заслуговує низка основних напрямів учення про право, що історично склалися, зробили помітний вплив на розвиток правової думки, пізнан­

ня і пояснення права як особливого цілісного явища духовного життя суспільства. Такими напрямами є: природничо-правова теорія права, історична теорія права, психологічна теорія права, марксистська теорія права, соціологічна теорія права, нормати- вістська теорія права і ряд інших.

Розвиток вітчизняної правової думки складався в радянський період на підвалинах марксистського вчення про державу і пра­во. Всі решта теорії піддавалися гострій критиці, але все-таки де­які з них мали вплив на праворозуміння і за радянської доби.

Основу соціалістичного праворозуміння складали праці К. Маркса, Ф. Енгельса - «Маніфест Комуністичної партії», «Ка­пітал», «Анти-Дюрінг», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» і низка інших.

Правове мислення серед теоретиків перших років радянської влади було спрямоване на вироблення тієї концептуальної бази, яка була б у змозі науково виправдати революційно-управлінські методи управління країною. Та якщо розглянути детальніше переконання перших радянських теоретиків права, стає поміт­но, що за всієї своєї необхідної революційної спрямованості їхні уявлення про право дещо відрізнялися.

П.І. Стучка й Є. Б. Пашуканіс дотримувалися соціологічних поглядів. Так, П. І. Стучка вважав, що право є, по-перше, систе­мою або порядком суспільних відносин, по-друге, визначальним моментом цього порядку або цієї системи є інтерес панівного класу і, по-третє, ця система, або порядок, проводиться органі­зовано, або, іншими словами, підтримується й охороняється від руйнування організацією панівного класу - державою. Своєю чергою, Є. Б. Пашуканіс також спростовував ідею норматив­ності права. На його думку, основою правничої надбудови були відносини власності, які становили тільки правниче вираження наявних виробничих відносин. Держава вже зростала на ґрун­ті цих виробничих відносин. Відносини власності утворювали цивільне суспільство, порівняно з яким політична надбудова була вторинним, похідним моментом, а якщо припустити те,

що право складається з юридично формалізованих норм і його творцем є держава, то, отже, довелося б допустити те, що прав­нича надбудова є наслідком політичної.

М. А. Рейснер був прихильником психологічного підходу і зміг перевести інтуїтивне право Л.І. Петражицького на марксист­ське підґрунтя. Він критикував погляди П. І. Стучки і Є. Б. Па- шуканіса, нехтуючи правом як сукупністю норм, що відбива­ють інтереси суспільства.

Заради справедливості варто зауважити те, що і П. І, Стучка, і Є. Б. Пашуканіс, і М.А. Рейснер були великими організатора­ми і популяризаторами науки в перші роки радянської влади. П.І. Стучка протягом 1918-1920 рр. очолював Радянський уряд у Латвії, Є. Б. Пашуканіс у 1936 р. був заступником наркома юс­тиції СРСР. Проте наприкінці 1930-х років усі вони були оголо­шені ворогами народу.

Нову течію праворозуміння в радянській правовій науці за­клав у середині 20-х років нарком юстиції М. В. Криленко, який запропонував нормативне визначення права. Право, згідно з його концепцією, це система норм, що має своїм завданням ви­правдати або охороняти існуючий порядок. Запропонована кон­струкція деякою мірою зобов’язана своєю появою проведеній у радянському законодавстві складній роботі щодо його коди­фікування. Трактування права М. В. Криленком уособлювало прогресивний рух радянської теоретичної школи права.

Після виступу А. Я. Вишинського в 1938 році на І Всесоюзній нараді науковців права нормативне праворозуміння, що ото­тожнює право і закон, визначає похідний характер права від держави, на тривалий час укорінялося в радянській науковій правовій думці. А. Я. Вишинський розглядав право як сукуп­ність норм, встановлених або санкціонованих державою, що виражають волю панівного класу, дотримання яких забезпечу­

ється примусовою силою держави з метою охорони суспільних відносин, які є вигідними для панівного класу. Існує думка, що це визначення права, розроблене низкою провідних і найква- ліфікованіших юристів того часу, а саме М. М. Агарковим, С.

Розмови в наукових колах про певні помилки в нормативно­му розумінні права почали виникати лише в 60-х роках. У цей час складалося і так зване широке розуміння права. Спочатку Стальгевич і Кечек’ян, а потім і Піонтковський запропонували розуміти право не тільки як норми, встановленідержавою, забез­печені примусом, а також і як правовідносини і, дещо пізніше, як правосвідомість.

Наразі кількість різносторонніх кутів зору на проблему суті права не зменшилася. З нових трактувань розуміння права заслуговують на увагу такі три. Перша запропонована соціологами-моністами: право - це тільки норми, генетично і функціонально пов’язані з державою. Такий підхід є сучасною інтерпретацією вузьконормативного підходу. Жорсткій критиці такий підхід піддається з боку цілої групи вчених, так званих соціологів-плюралістів. їхній головний козир-це інтеграційний підхід до розуміння права. У даному випадку розуміння права зводиться до того, що поняттям права охоплюють різні соціальні чинники (правові дії, правовідносини, правосвідомість тощо). Третій підхід запропонований ученими-правниками, які стоять на позиціях розділення права і закону (закон ще не право). Осіб­но в цьому ряду стоїть так звана лібертарна теорія права, згідно з провідними ідеям якої право являє собою формальну рівність, загальну необхідну форму свободи людей. При цьому признаєть­ся і наявність позитивного права, яке є правовим законом, що вдягнувся у форму рівності та свободи. Ця теорія, запропонована російським ученим-теоретиком В.С. Нерсесянцом, одержала своє продовження в роботах українського вченого-теоретика М. І. Козюбри.

Підводячи підсумок, можна сказати, що питання про розу­міння суті права - одне з результатних у правничій науці, і від вирішення проблем, пов’язаних із цим питанням, залежить і правильне тлумачення решти правових явищ.