§ 1. Поняття і загальна характеристика правовідносин

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні від­носини, учасники яких виступають носіями суб’єктивних юридичних прав та суб’єктивних юридичних обов’язків, визначених цими нор­мами.

Правовідносини характеризуються тим, що:

а) становлять собою різновид суспільних відносин;

б) мають ідеологічний характер, оскільки є результатом свідомої поведінки учасників;

в) мають вольовий характер, оскільки виникають на підставі правових норм, об’єднаних предметом інтересу учасників і до­сягненням його результату;

г) виникають, змінюються та припиняються на основі норм пра­ва у разі настання передбачених ними юридичних наслідків;

д) мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою взаємодії між конкретними суб’єктами через права, обов’язки та відповідальність, що закріплені правовими нормами;

е) охороняються державою, забезпечуються заходами юридич­ного впливу.

У структурі правовідносин виділяють такі елементи:

— суб’єкти правовідносин;

— об’єкти правовідносин;

— зміст правовідносин.

Суб’єкти правовідносин — це індивідуальні та колективні суб’єкти права, які використовують свою правосуб’єктність у конкретних пра­вовідносинах, реалізуючи при цьому надані їм суб’єктивні юридичні права, виконуючи покладені на них суб’єктивні юридичні обов’язки, несучи юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Види суб’єктів правовідносин:

1) індивідуальні (фізичні особи):

— громадяни держави;

— іноземні громадяни;

— особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні (юридичні особи):

— державні органи, підприємства, установи, організації;

— органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації;

— громадські об’єднання;

3) держава:

— власне держава;

— державні утворення;

— адміністративно-територіальні одиниці;

4) соціальні спільноти:

— народи;

— нації;

— етнічні групи.

Індивідуальні та колективні суб’єкти правовідносин стають їх безпосередніми учасниками в силу набуття ними правосуб’єктності. Правосуб’єктність — це передбачена правовими нормами здатність бути учасниками правовідносин.

Правосуб’єктність фізичних осіб включає: правоздатність; дієз­датність; деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена правовими нормами можли­вість особи бути носієм суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Здатність мати юридичні права і обов’язки (правоздатність) мають усі фізичні особи. Проте у деяких випадках здатність мати окремі права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням особою певного віку.

Дієздатність — це передбачена правовими нормами можливість особи своїми діями набувати для себе юридичні права та самостійно їх здійснювати, а також здатність особи своїми діями створювати для себе юридичні обов’язки і самостійно їх виконувати.

Дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними.

Дієздатність залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що формуються у неї в міру со­ціального і психофізіологічного розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту досягнення особою повно­ліття. Дієздатність, на відміну від правоздатності, характеризується градаційно-ступеневою структурою. Зокрема, до досягнення особою повноліття, а відтак і набуття повної дієздатності, з досягненням нею відповідного віку вона може наділятися частковою та неповною дієз­датністю. Особа, яка вже набула повної дієздатності, за настання пев­них юридичних фактів та прийняття судовою інстанцією відповідно­го рішення може бути визнана обмежено дієздатною або абсолютно недієздатною, що веде до обмеження її прав і особистих можливостей.

Деліктоздатність — це здатність суб’єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинені ним правопорушення.

Правосуб’єктність юридичних осіб характеризується низкою відмінних ознак. Але спершу зауважимо, що юридичні особи — це організації, що мають відокремлене майно, можуть від свого імені на­бувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами у суді.

Правосуб’єктність юридичних осіб включає їхню правоздатність та дієздатність.

Правоздатність і дієздатність юридичних осіб настає з моменту їхнього заснування. Проте вони не є єдиними. Адже за наявності ряду обставин дієздатність юридичних осіб може бути обмежено. Остаточ­но юридичні особи втрачають свою правосуб’єктність в момент їх лік­відації.

Держава і соціальні спільноти, якщо говорити про них як про суб’єктів права, не можуть вважатися безпосередніми суб’єктами пра­вовідносин. Очевидно, що соціальні спільноти, враховуючи ступінь їх персоніфікації і рівень організованості, в більшості випадків діють через державу і державні утворення. В свою чергу, держава також не має ані правоздатності, ані дієздатності. Будучи особливим колектив­ним суб’єктом правовідносин, вона не наділена спеціальною компе­тенцією і діє, як правило, через свої органи, які від її імені безпосеред­ньо реалізують її повноваження з управління суспільними справами. Поняття правосуб’єктності до неї не застосовується, оскільки держа­ва як суверенна організація користується правом самостійно визна­чати для себе коло обов’язків і компетенцію.

Об’єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні юридичні права та суб’єктивні юридичні обов’язки.

Види об’єктів правовідносин:

— предмети матеріального світу, серед яких залежно від їх со­ціального призначення розрізняють засоби виробництва та предмети споживання;

— послуги виробничого і невиробничого характеру;

— предмети нематеріального світу, до яких належать результати інтелектуальної праці та продукти духовної творчості;

— особисті немайнові блага, зокрема життя, здоров’я, честь, гід­ність, ділова репутація особи.

Зміст правовідносин включає фактичний та юридичний аспекти. Фактичний аспект змісту правовідносин передбачає фактичну пове­дінку, яку їх учасники можуть або повинні здійснити.

Юридичний аспект змісту правовідносин — це визначені зако­ном суб’єктивні юридичні права та суб’єктивні юридичні обов’язки їх учасників.

Суб’єктивне юридичне право — це вид і міра можливої (або до­зволеної) поведінки суб’єкта права, що встановлені юридичними нормами для задоволення його інтересів і гарантовані державою. Но­сієм суб’єктивного юридичного права є правомочна особа.

Суб’єктивне юридичне право характеризується тим, що:

1) є можливістю певної поведінки;

2) належить правомочній особі;

3) надається з метою задоволення інтересів правомочного суб’єкта права;

4) має місце у правовідносинах;

5) є мірою можливої поведінки, порушення якої визнається зло­вживанням правом;

6) реалізується відповідно до суб’єктивного юридичного обо­в’язку;

7) встановлюється правовими нормами;

8) гарантується державою.

Суб’єктивний юридичний обов’язок — це вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб’єкта права, що встановлені юридич­ними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і га­рантовані державою. Носієм суб’єктивного юридичного обов’язку є правозобов’язана особа.

Суб’єктивний юридичний обов’язок характеризується тим, що:

1) є необхідністю певної поведінки;

2) належить правозобов’язаній особі;

3) покладається з метою задоволення інтересів правомочного суб’єкта права;

4) має місце у правовідносинах;

5) є мірою належної поведінки;

6) реалізується відповідно до суб’єктивного юридичного права;

7) встановлюється правовими нормами;

8) гарантується державою.

Суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки пе­ребувають у тісному взаємозв’язку, є взаємозалежними і обопільно обумовленими. Вони сприяють формуванню відповідних зв’язків між суб’єктами права, внаслідок чого останні вступають у правовідносини.