§ 1. Поняття політичної системи.

Типологія політичних систем

Держава — це організація політичної влади, а відтак, вона нале­жить до компонентів усієї сукупності політичних інституцій, які ви­никають і функціонують у суспільстві і складають його політичну систему.

Сама політична система є лише однією з підсистем сукупної сус­пільної надбудови. Вона, взаємодіючи з іншими її підсистемами, за­ймає серед них центральне місце, що пояснюється вагомою роллю у суспільстві самої політики.

Термін «політика» (від гр. подітіка — державна діяльність) з’явився більше двох тисяч років тому і отримав широке розповсюдження за­вдяки вченню Аристотеля про державу і право, викладеного у його славнозвісному трактаті «Політика». Аж до кінця XIX століття по­няття політики традиційно сприймалося саме в контексті цього вчен­ня. Та сьогодні, визначаючи поняття політики, необхідно враховува­ти, що її становлять відносини між народами і націями, соціальними класами і спільнотами, державами і окремими людьми, засновані пе­редусім на їх політичній боротьбі і жорсткій політичній конкуренції. В основі такого розуміння політики лежить уявлення про певні від­носини людей, їхню функціональну взаємодію у вирішенні спільних питань, які вважаються справою держави, а також всіх, хто в ній про­живає. Поряд з цим, політика є найголовнішим фактором суспільно- історичного процесу, який реалізує дві основні функції: 1) виконує роль загальної організаційної основи суспільства; 2) є регулятивно­контрольною системою, яка скеровує діяльність людей та відносини між ними у їх власних і спільних інтересах.

Класики античної думки вважали політику мистецтвом органі­зації суспільного життя. В дусі античного світогляду Аристотель ви­знає за державою право діяльно керувати індивідами, піклуватися доброчинністю громадян. Для них вона встановлює моральні норми. Тому, на його думку, керівники держави, які прагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні ставити перед собою найширші ви­ховні цілі.

Обґрунтування і розповсюдження терміна «політична система» належить до середини ХХ ст. Це викликано прагненням до цілісного осягнення політики. До цього часу накопичилося чимало інформації про різні політичні феномени, політичні інститути та організації, по­літичну поведінку. Необхідність її систематизації, створення теоре­тичної основи, яка б репрезентувала політичне життя як одне ціле, стало головною передумовою розробки теорії політичної системи.

Цьому сприяв системний підхід як метод пізнання, що практику­ється в багатьох суспільних науках. За основу було взято теорію со­ціальних систем Толкотта Парсонса. Він виділяв у суспільстві досить самостійні системи — духовну, економічну, політичну, які відрізня­ються за своїми функціями. Економічна система орієнтована на адап­тацію суспільства до навколишнього світу, духовна — на підтримку вже усталеного укладу життя, політична система — на інтеграцію суспільства та забезпечення ефективності суспільної діяльності. По­дальшого розвитку цей підхід у Парсонса не одержав. Однак, це було зроблено пізніше, у працях Девіда Істона і Габріеля Алмонда, загаль­новизнаних основоположників теорії політичної системи.

Політична система кожного конкретного суспільства визначаєть­ся формою держави, в якій воно існує, її класовою природою, а також характером соціально-політичних відносин в цій державі і політико- правовим статусом її самої.

Тож політична система суспільства — це інтегрований комплекс упорядкованих на правових засадах державних та недержавних ін­ституцій, що забезпечують функціонування суспільства шляхом ор­ганізації і здійснення політичної влади, регулювання взаємовідносин між соціальними класами, які взаємодіють (або протидіють) у сус­пільстві з метою утримання або участі у реалізації державної влади.

Історичний розвиток політичної системи суспільства пов’язаний із соціально-економічним та культурним прогресом людства, станов­ленням і розвитком соціальних і політичних інститутів, інтересів со­ціальних груп суспільства, що втілюються у їх політичній владі.

Історично першими структурними складниками політичної сис­теми суспільства були окремі первинні елементи влади і державності. В умовах практичної відсутності динаміки в інтенсифікації процесів диференціації політичного життя, функціонування політичної систе­ми суспільства фактично збігалося з діяльністю виникаючих у ньому державних інститутів. Водночас активно функціонували релігійні та інші громадські об’єднання, які виконували вагому ідеологічну та по­літичну роль.

Становлення цілісної політичної системи пов’язане, насамперед, з прогресом цивілізації, розвитком державності, виникненням полі­тичних партій та інших громадських організацій, зростанням рівня політичної культури суспільства та плюралізацією його політичної ідеології.

Сучасна політологічна наука містить цілий ряд наукових теорій та концепцій з приводу становлення і розвитку політичної системи суспільства. Засновниками класичної теорії її походження є вже зга­дувані вище американські політологи Девід Істон та Габріель Алмонд. Вони розглядають політичну систему суспільства як сукупність дій і взаємодій, що виникають між різними суб’єктами політичних відно­син і перш за все між громадянами з приводу власності і авторитар­ного розподілу цінностей, які знаходяться у розпорядженні суспіль­ства. На їх думку, головне завдання політичної системи — реагуючи на впливи внутрішньої суспільної структури та ті фактори, що мають місце поза межами країни, забезпечити стабільність суспільства та його прогресивний розвиток.

Марксистська концепція політичної системи суспільства ґрун­тується на функціонуванні у суспільстві антагоністичних класів, бо­ротьба між якими є визначальним фактором його розвитку. Держава, що виникає разом із поділом суспільства на класи, забезпечує захист інтересів панівних соціальних груп, які володіють основними засоба­ми виробництва.

На думку багатьох західних політологів, соціально-класовий аспект у сучасний період розвитку суспільства не є домінуючим у розвитку державності. Держава поступово деполітизується і почи­нає відтворювати інтереси всіх соціальних груп і класів. Проте така концепція є доцільною лише стосовно тих країн, що розвиваються в демократичному напрямку. Для тих же держав, які відзначаються відсутністю такого розвитку або значним поширенням у суспільстві авторитарних настроїв, даний науковий підхід є абсолютно неприй­нятним.

Габріель Алмонд запропонував таку класифікацію політичних систем світу:

— англо-американська із секулярною (від лат. saecularis — світ­ський), плюралістичною і гомогенною політичною культурою, що означає, що більшість членів суспільства поділяють спіль­ні базові цінності і принципи соціально-політичного життя (США, Англія, Канада, Австралія);

— континентально-європейська із фрагментарною політичною культурою (більшість країн Європи);

— доіндустріальна і частково індустріальна із диференційова­ною політичною культурою (країни Азії, Африки і Латинської Америки);

— тоталітарна із гомогенною (однорідною) політичною куль­турою, обумовленою відсутністю плюралізму і, відповідно, можливості альтернативного вибору (фашистська Італія, на­цистська Німеччина, країни т. зв. «світової системи соціаліз­му»).

Залежно від політичного режиму розрізняють тоталітарні, ав­торитарні і демократичні політичні системи.

В залежності від орієнтації на стабільність чи зміни політичні системи поділяють на консервативні, що зберігають існуючий поря­док, і ті, які трансформуються, проводять послідовні суспільні пере­творення.

За ступенем зв’язку із зовнішнім світом політичні системи поді­ляють на відкриті і закриті (СРСР, КНР, КНДР тощо).

В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу. Відповідно виділяються системи ра­бовласницькі, феодальні, капіталістичні, командно-адміністративні.

Досить поширеним є поділ політичних систем на традиційні (до- індустріальні), модернізовані і перехідні. Для традиційних характер­но нерозвинуте громадянське суспільство, патріархальна політична культура, влада у формі диктатури. У модернізованих системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунту­вання легітимної влади, диференціація політичних ролей. Виділяють також політичні системи перехідного типу, які включають у себе еле­менти модернізованої системи, що тільки зароджується, і елементи старої системи, що вже застаріла і вичерпала себе. Такі політичні системи характеризуються поєднанням лібералізму і авторитаризму, відсутністю раціональної, тобто відповідальної і компетентної бюро­кратії, слабкістю інститутів громадянського суспільства і половин­частістю та непослідовністю суспільних перетворень, що проводять­ся з метою модернізації політичних інституцій і відносин між ними.

Розмаїття типологій політичних систем свідчить про багатовек- торність політичного світу, про можливість його аналізу з позицій дуже різних критеріїв. Використання вже названих в аналізі конкрет­них політичних систем дозволяє зробити цей аналіз більш повним і змістовним, зрозуміти реальну сутність досліджуваних явищ і про­цесів.