Еволюція радянської політичної системи

блипня 1923 р. набула чинності Конституція СРСР, згідно з якою об'єднувалися чотири держави - РСФРР, УСРР, БСРР і ЗСФРР. З цієї нагоди 13 липня Президія ЦВК СРСР ухвалила звернення «До усіх народів та урядів світу», в якому наголошувалося: «6-го июля декларация и договор, принятые вступившими в Союз советскими республиками, были утверждены и введены в действие Центральным Исполнительным Комитетом Союза»¹.

СРСР будувався на невідомих раніше політико-ідеологічних, адміністративно-територіальних та економічних засадах. Це зумовило як монолітність і зовнішню успішність цієї держави на перших етапах її існування, так і відсутність стимулів для розвитку та розпад у майбутньому. Тому аналіз кістяка нової держави - її політичної системи - має непересічне значення для усвідомлення змісту радянської державності та місця та ролі в ній державних службовців.

Середина 1923 р. ознаменувалася ще однією важливою подією: Сталін став головною дійовою особою Кремля, а не просто генеральним секретарем ЦК РКП(б). Це сталося внаслідок подолання опору «націоналів», передусім частини українського, грузинського й татарського компартійно-радянського керівництва. Тоді ж стала очевидною і нейтралізація Л.Троцького, який так необачно для свого політичного майбутнього у квітні 1923 р. на ХІІ з'їзді РКП(б) зайняв пасивну позицію в протистоянні Сталіна з прихильниками більшої суверенності національних республік. Тож цей час можна вважати початком сталінської доби в здійсненні комуністичної революції. Саме він конструював і концентрував навколо себе той компартійно-радянський апарат, за допомогою якого з 1929 р. здійснювався новий комуністичний штурм.

Переходячи до непу, Ленін визнав, що курс на прискорену побудову комуністичного ладу виявився невиправданим.

жаючи плямувати доктрину, він назвав тоді комуністичні перетворення 1918-1920 рр. «воєнним комунізмом». Вимушене засудження комуністичного штурму, який приніс населенню стільки злигоднів, вождь підмінив твердженням про спричиненість самого штурму умовами війни. Внаслідок цього воєнний комунізм у всіх радянських енциклопедіях почали характеризувати як систему надзвичайних соціально-економічних заходів тимчасового характеру.

Але й неп не варто переоцінювати. Керівники партії не відмовилися від спроби реалізувати комуністичну утопію. Незважаючи на деяку лібералізацію економічного та громадського життя, у державній агітації та пропаганді засуджувалася основа природного економічного розвитку - приватна власність. Той ринок, в якому опинилися господарюючі суб'єкти, був відрізаний від світового, тобто виявився штучним. Справді ринковими були лише стосунки держави з селянськими господарствами, де зберігалася приватна власність на засоби виробництва (крім землі).

Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав змогу вибудовувати державу в довільних формах. Видимі конструкції не мали особливого значення, тому що за ними ховалася не відображена в конституціях диктатура жорстко централізованої партії. Така особливість дозволяла вибудувати національну радянську державність, не ставлячи під загрозу централізований характер держави, яку більшовики наново створили після розпаду Російської імперії. Опанована ними країна могла існувати навіть у вигляді формально незалежних від Кремля держав.

Перші роки і навіть місяці нової економічної політики, на яку був змушений піти Кремль, спричинили зміну тональності у взаєминах центру з національними республіками і насамперед - з Україною. Українське керівництво, яке повною мірою усвідомило нехтування економічних потреб своєї республіки, почало вимагати їхнього врахування. Небезпека відокремлення України та інших національних республік, що на той час були пов'язані з РСФРР федеративними договорами, змусила Кремль прискорити створення СРСР Формальні ознаки незалежності з утворенням єдиної країни зникли, але натомість українське керівництво отримало більш чіткі правила гри в економічній сфері та самостійність у розв'язанні питань розвитку освіти, культури та мовної політики.

Одночасно з утворенням СРСР головним засобом розв'язання національного, зокрема й українського, питання стала політика коренізації, український різновид якої дістав назву «українізація». Цю політику не слід ідеалізувати. Головним у ній було вкорінення радянської влади в україномовному середовищі. Коренізація ставила за мету змусити чекістів, професорів і пропагандистів перейти на мову того населення, серед якого вони працювали. Наслідком коренізації мала стати мобілізація для будівництва держави-комуни кадрів з українського суспільства, у середовищі якого більшовицьке керівництво тривалий час почувалося як в окупованій країні. Однак радянська коренізація не могла не зближуватись у певних вимірах з українізацією, яку здійснювали національні уряди. Спільним знаменником для обох типів українізації - національного і радянського - була дерусифікація. Переслідувану сотні років рідну мову українці почули у школах і закладах культури. Це сприяло вкоріненню радянської влади в масах.

Політика коренізації, як і неп, була лише засобом у досягненні головної мети - здійснення нового, уже сталінського, комуністичного штурму. Він був необхідним, щоб створити соціально-економічний фундамент для тоталітарного політичного режиму. Після розгрому суперників у політбюро ЦК ВКП(б) Сталін відновив припинену Леніним у 1921 р. політику комуністичного будівництва.

Злам непу і перемога над «правим ухилом» у політиці ЦК ВКП(б) відбулися одночасно. Власне, тривалий альянс М.Бухаріна і Й.Сталіна припинився саме через те, що сталінці у вищому партійному керівництві відмовилися від нової економічної політики і під іншими гаслами відновили розпочатий В.Леніним у 1918 р. і припинений ним же навесні 1921 р. комуністичний штурм. На об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у квітні 1929 р. Сталін обґрунтував відновлення штурму такою заявою: «Робітники і маломіцні верстви села матимуть повне право спитати нас: яка ми влада, робітничо-селянська чи куркульсько-непманська?»².

Партія здійснювала нову економічну політику через радянські органи влади. Ці органи ухвалювали закони, узгоджені попередньо в політбюро ЦК ВКП(б). Та в умовах штурму партійне керівництво дедалі частіше починало оприлюднювати прирівняні до законів постанови, якими мусили керуватися всі органи влади. Однією з перших була постанова ЦК ВКП(б) «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» від 26 серпня 1929 р. Згідно з цим документом, відносини між містом і селом переводилися на цілком інші економічні засади - комуністичні. У цій постанові контрактація розглядалася як «засіб організації планового продуктообміну між містом і селом». З кінця 1929 р. почався вже нічим не прихований комуністичний штурм.

Сталінська «революція згори» здійснювалася шляхом масового терору. Той, хто не схвалював генеральної лінії Кремля на «соціалістичне будівництво», наражався на репресії. «Хто не з нами, той проти нас!» - таким було найпоширеніше гасло сталінської доби. 15 листопада 1930 р. одночасно в «Правде» і в «Известиях ВЦИК» з'явилася стаття М.Горького «Якщо ворог не здається, його знищують». Це гасло стало доповненням попереднього.

У грудні 1931 р. Сталін зустрівся з німецьким письменником Емілем Людвигом, і той в розмові зауважив: «Мені здається, що значна частина населення Радянського Союзу почуває страх, боязнь перед Радянською владою, і що на цьому почутті страху певною мірою ґрунтується стійкість Радянської влади»³. Сталін не підтримав цього судження, але й не потурбувався переконати письменника у протилежному. Інтерв'ю без жодних купюр було опубліковане в центральному органі ЦК ВКП(б) - журналі «Більшовик».

Серед робітничого класу, де визначальна роль держави не підлягала сумніву, глибина реформ була обмежена. Трестівський госпрозрахунок непівського періоду був перетворений на більш досконалий (у розумінні - більш підконтрольний державі) госпрозрахунок підприємств. Робітничий клас зберіг право на вибір місця праці за власним бажанням. Це полегшило Кремлю завдання тримати робітничі колективи під своїм контролем. Керівники державної партії домоглися співпраці з робітниками у створенні великої промисловості, передусім підприємств воєнно-промислового комплексу та його інфраструктури. Це засвідчив непідробний ентузіазм, з яким робітники працювали на новобудовах.

Комуністичний штурм на селі виявився набагато складнішим завданням. Адже тут зберігалися реальні ринкові відносини. Ринок - це купівля-продаж за взаємною згодою, а селяни не збиралися добровільно віддавати державі ініціативу у визначенні цін на сільськогосподарську продукцію. Коли встановлена ціна здавалася їм зовсім невигідною, вони відмовлялися продавати хліб. Це викликало хлібозаготівельні кризи.

Зі свого боку, держава прагнула профінансувати величезну програму індустріалізації за рахунок села. Інших фінансових засобів вона просто не мала. Вилучення максимально великих ресурсів з села могло бути гарантоване тільки одним: селянин мав перетворитися з господаря-власника, який самостійно вирішував, як розпорядитися своєю продукцією, на найману робочу силу в колективізованих господарствах, яка б постійно перебувала під контролем радянських і партійних органів. Держава повинна була позбавити селянина його власності, зрівняти його за соціальним статусом з міським пролетарем. Зробити це без колосального силового тиску, як показував досвід колективізації 1919 р., було неможливо.

Суцільна колективізація сільського господарства неодмінно повинна була супроводжуватися репресіями.

Опорою Сталіна в здійсненні його варіанта комуністичного штурму стали, якщо висловлюватися сьогоднішньою термінологією, державні службовці. У цю добу саме державна посада, а не власна ініціатива, стала гарантією життєзабезпечення людини. Функціонери, які очолювали партійні, радянські, комсомольські й профспілкові апарати, могли не турбуватися про своє становище, тому що кожна посада мала наперед визначений рівень матеріального забезпечення і пільг. Але вони мали служити вождю вірою і правдою. Одночасно внутрішня партія становила противагу органам державної безпеки, які теж будувалися як середньовічний орден - на засадах суворої ієрархічної підпорядкованості та залізної дисципліни. Керівництво централізованою системою органів політичної поліції Сталін теж замкнув на собі. Партійним і радянським органам влади на місцях чекісти не підпорядковувалися.

Непричетна до реальної влади зовнішня партія разом з профспілками і комсомолом повинна була тримати в полі зору держави кожну окремо взяту людину. З рядових партійців і комсомольців формувався спеціалізований корпус секретних співробітників (сексотів) для непомірно роздутого апарату державної безпеки. Кожний з її агентів мав свою мережу сексотів, створювану, як правило, залякуванням.

У липні 1934 р. був утворений наркомат внутрішніх справ СРСР. Об'єднане державне політичне управління увійшло в новий наркомат як Головне управління державної безпеки. За кількістю штатних і позаштатних співробітників ГУДБ багатократно перевищувало наркомати. При НКВС створювалася Особлива нарада - орган, наділений правом виносити в адміністративному (позасудовому) порядку вироки на заслання, вислання або ув'язнення на строк до п'яти років. Майже одночасно в радянське законодавство було запроваджено статтю про зраду Батьківщини, до якої належали такі злочини, як шпигунство, розголошення військової або державної таємниці, втеча за кордон. Ці злочини каралися розстрілом, члени сімей підлягали ув'язненню на строк від п'яти до десяти років. Вже звиклу до терору як методу управління країну готували до сплеску гіпертерору. Сигналом для його початку стали рішення лютнево- березневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 р.

На Україну припала приблизно п'ята частина арештів і розстрілів, що відповідало її питомій вазі серед населення СРСР Але Сталін нещадно розправився з керівництвом республіки. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з'їздом КП(б)У у червні 1937 р., 56 були оголошені ворогами народу. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10.

Якщо 20-ті рр. в українській історіографії називають національним відродженням, то 30-ті рр. - «розстріляним відродженням». Чим пояснити цю різницю у ставленні кремлівських можновладців до України? Українська радянська державність мерехтіла на межі буття і небуття, але завжди була загрозою для Кремля. Побудова держави у вигляді федерації союзних республік з правом виходу кожної з них зі складу Радянського Союзу мала на меті знищити ґрунт для розгортання національного руху. Але радянські органи користувалися цілком реальними владними повноваженнями, у тому числі в національних республіках. Хоча ці повноваження могли паралізуватися партійними комітетами, вони становили загрозу для диктатури. Чим більше українізувалася радянська влада в Україні, тим більшою ставала загроза перетворення фіктивної національної державності на реальну.

Коли Сталін замкнув на собі всі важелі влади, Україна опинилася в епіцентрі репресій. Існування найбільшої національної республіки на кордоні з Європою він сприймав як виклик. Сталін знав лише один спосіб боротьби з потенційною небезпекою - превентивні репресії. Услід за спрямованим проти українських селян терором голодом посланець Сталіна П.Постишев розгорнув планомірне винищення української інтелігенції. Постгеноцидна Україна стала безпечною для Кремля. У 1934 р. Сталін дав згоду на перенесення столиці УСРР з пролетарського Харкова в національний центр - Київ.

Масова «зачистка» 1937-1938 рр. стала заключним акордом сталінської «революції згори». Влада наскрізь пропалила соціальне середовище в Україні. В республіці практично зникли соціально-економічні і політичні структури дорадянського часу. Залишалося тільки тероризоване й атомізоване населення, яке перебувало у цілковитій матеріальній залежності від держави.

2.