§ 2. Функції та структура політичної системи

Політична система виконує чимало функцій. У юридичній науці розроблено три теоретичні моделі функціонування політичних сис­тем:

— системна;

— структурно-функціональна;

— інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д. Істоном. Сут­ність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її основній функції — авторитарному розподілі цінностей у суспіль­стві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну із зовнішнім світом. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що «входять», проникаючи у серед­овище, і імпульсами, які «виходять» із середовища, що є реакцією системи на отриману інформацію. «Вхід» виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, роз­ширення соціальних програм, забезпечення прав і свобод громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, здійснення внесків до різних фондів тощо), так і у вигляді дотримання законності, поважного ставлення до органів влади, поваги до державної символіки, активної участі у політич­ному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення і здійснює все для їх реалізації («вихід»). «Вхід» і «вихід» складають безперервний цикл, який називається «петлею зворотного зв’язку».

Якщо імпульси, що «виходять», відповідають оцінкам населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

Істон виділяє два види легітимності:

1) дифузна (емоційна) легітимність, що є більш стійкою і може проявлятися у підтримці системи навіть в умовах гострих суспільно-політичних криз;

2) інструментальна (специфічна) легітимність, яка більш корот­кочасна і орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи полі­тичної системи.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи роз­робив Г. Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Основна функція систе­ми — забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти соці­альну стабільність в суспільстві.

Аналіз системи має здійснюватися на двох рівнях:

— інституціональному (дослідження політичних інститутів);

— орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні (об’єднання громадян) інститути, поведінкові аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:

— всі політичні системи мають власну структуру;

— будь-яка політична система є багатофункціональною;

— всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для організації і забезпечення соціального життя;

— всі політичні системи є змішаними в загальнокультурному відношенні;

— відмінність між простими (традиційними) і розвинутими сис­темами полягає в диференціації функцій і спеціалізації струк­тур. Ці системи подібні за функціями, але різняться за струк­турними характеристиками.

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи за­пропонував К. Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через інформаційні потоки. Функція системи, за його твердженням, по­лягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених ними цілей і реалізації спільних завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

— етап перший — одержання інформації і формування блоку да­них;

— етап другий — селекція інформації (відбір і оцінка інформації);

— етап третій — прийняття рішень;

— етап четвертий — реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх коригування здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про суспільний стан і про умовну відстань, яка залишається на шляху до досягнення ви­значеної мети.

Як вже було відзначено, будь-яка політична система багатофунк­ціональна. Якщо за основу взяти мету політичної системи, то можна виділити такі її основні функції:

а) політичне керівництво суспільством, визначення стратегічних завдань, цілей і перспектив політичного розвитку, вироблення програм діяльності, спрямованих на їх досягнення і реаліза­цію;

б) інтеграція суспільства, консолідація його політичного ладу на базі загальносоціальних цінностей, ідеалів і принципів;

в) регуляція поведінки суб’єктів політики;

г) мобілізація ресурсів;

д) легітимація політичних рішень.

Ряд дослідників серед функцій політичної системи виділяють такі:

— авторитарний розподіл цінностей (передбачає контроль над процесом розподілу суспільних благ між різними соціальними групами і спільностями);

— упорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою політики);

— розвиток політичного системи, пристосування її до змін у сус­пільному житті;

— стабілізація, збереження соціальної цілісності суспільства.

Є й інші підходи. Наприклад, Г. Алмонд поділяє функції політич­ної системи на два види: вхідні і вихідні.

У здійсненні цих функцій, на думку Алмонда, проявляється меха­нізм саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти свою стійкість і внутрішню єдність.

Із функціонуванням політичної системи пов’язане питання щодо її ефективності. Політична система є ефективною тоді, коли вона виконує свої функції. Оскільки вони дуже різноманітні, то й проблема ефективності видається неоднозначною. Політична сис­тема дієва тоді, коли, по-перше, об’єднує суспільство; по-друге, збе­рігає свою цілісність і автономію від суспільства; по-третє, формує гармонічні відносини із середовищем, в якому вона функціонує і розвивається.

Політична система суспільства в цілому становить собою досить складний соціальний механізм, що являє собою сукупність неоднорід­них елементів, між якими існують усталені соціальні зв’язки. Осно­вними складовими елементами політичної системи суспільства є:

— політична влада та суб’єкти її реалізації — політичні партії, по­літичні рухи, громадські об’єднання;

— політичні норми і принципи;

— політичні відносини;

— політична ідеологія, політична свідомість, політичні погляди та політична культура.

Взаємодія елементів політичної системи суспільства між собою дозволяє виділити п’ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб’єктний склад системи, до якого нале­жать народ, політичні партії, громадські організації та інші об’єднання громадян, трудові колективи, держава (стосовно цієї підсистеми дея­кі дослідники використовують поняття «політична організація сус­пільства»).

2. Нормативна (регулятивна) — система політичних і правових норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальни­ми спільнотами, політичними партіями та їх політичними лідерами (конституція, закони, інші нормативні акти, історичні та національні традиції, звичаї, етика і мораль).

3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, по­літичний режим — через них формується, змінюється, реалізується політика.

4. Ідеологічна — сукупність політичних поглядів, теорій і кон­цепцій, а також політична ідеологія, свідомість, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати прийнятний для себе варіант поведінки.

5. Комунікативна — система, що є сукупністю відносин і принци­пом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Інтегративні зв’язки між суб’єктами політичної системи можуть набувати форм примусу, конфлікту, нейтралізації, ізоляції або співробітництва. Останнє є найоптимальнішою формою взаємовідносин у політичній системі.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить інсти- туціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову і суспільно-політичну базу для її функ­ціонування і впливу на суспільство.

Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділя­ють на три групи. До першої групи належать власне політичні інститу­ти — держава, а також політичні партії і політичні рухи та деякі громад­ські організації, що мають політичний характер. Держава і партії мають безпосередній зв’язок із політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх виникнення і функціонування.

До другої групи належать невласне політичні інститути — проф­спілки, підприємницькі асоціації, молодіжні, ветеранські та інші гро­мадські організації, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика і не є прямою метою їх створення і діяльності, вони виступають як групи тиску на державну владу і повсякчас здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії та ряд інших політичних заходів.

До третьої групи належать неполітичні організації — об’єднання громадян за групами інтересів — культурні, спортивні тощо. Незна­чного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об’єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так само, як і через свою потенційну здатність здійснювати тиск на владу (щоправда, у досить вузьких рамках).

Головним елементом політичної системи суспільства безпере­чно є політична влада та її основний продукт — держава, яка є цен­тральним елементом всієї політичної організації соціуму. Володіючи владою, вона організовує соціально-економічне і культурне життя суспільства, встановлює статус соціальних інститутів та юридичні рамки їх діяльності, забезпечує виконання правових і політичних норм, забезпечує збалансування інтересів різних класів та соціальних груп, захищає інтереси суспільства на міжнародній арені, здійснює представницькі функції у міжнародних організаціях.

Однак, державу слід відрізняти від політичної системи суспіль­ства, оскільки вона є не лише результатом розвитку самого суспіль­ства, а й провідним фактором формування його політичної системи.

Держава є організацією безпосереднього політичного владарю­вання. Усі інші організації, що входять у політичну систему суспіль­ства, беруть участь у здійсненні влади опосередковано, через держа­ву, вдаючись до різноманітних форм співробітництва із нею.

Держава як елемент політичної системи має ряд особливостей:

— є єдиною політичною організацією, влада якої поширюється на все населення у межах її територіальних кордонів;

— виступає як єдиний офіційний представник всього суспіль­ства, що пов’язується з нею за ознакою громадянства;

— є єдиним реальним носієм суверенітету як усередині країни, так і за її межами;

— має монопольне право на правотворчість, видаючи законодав­чі розпорядження, обов’язкові для виконання усіма членами суспільства;

— координує основні сторони суспільного життя;

— є єдиною силою, яка послуговується засобами офіційного примусу і захищена від втручання (як ззовні, так і зсередини) у сферу своєї виключної компетенції;

— наділена єдністю законодавчих, установчих і контрольних функцій;

— має систему фіскального контролю, що забезпечує її економіч­ну самостійність від суспільства та інших інститутів його по­літичної системи.

Наступним елементом політичної системи є політичні норми і принципи, що покликані регулювати політичні відносини між окре­мими суб’єктами політики. Політичні норми, з одного боку, висту­пають засобом політичної оцінки тих чи інших суспільних явищ і процесів, а з іншого — закріплюють необхідну або суспільно бажану поведінку суб’єктів політики у відповідності з конкретною політич­ною ситуацією. До політичних норм належать норми права, норми по­літичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи і морально-етичні устої політичного життя.

В політичних нормах закладено відповідальність суб’єктів по­літики за їх порушення. Специфіка такої відповідальності полягає у тому, що вона настає не лише за дії, які носять відкрито протиправ­ний характер, а й за вчинки, які можна розцінювати як політичну не­дбалість, нерішучість, бездіяльність. Така відповідальність може про­являтися у формі громадського осуду, позбавлення народної довіри тощо.

Найбільш динамічною структурою політичної системи є полі­тичні відносини. Система політико-владних відносин знаходить свій вияв у політичному процесі, що пов’язаний з політичною діяльністю суб’єктів політики з приводу набуття, використання та перерозподі­лу влади. Зміст політичних відносин визначається великою кількіс­тю об’єктивних та суб’єктивних чинників, що взаємодіють між собою та іншими суб’єктами політичної системи. Важливим фактором по­літичних відносин є реалізація політичних інтересів окремих осіб, груп і соціальних класів, що діють відповідно до певних політичних принципів, норм і процедур. Соціальною детермінантою політич­них дій цих суб’єктів є, безумовно, економічні інтереси, якими вони керуються. Звідси виникає природна закономірність, що полягає в об’єктивному ускладненні процесу інтеграції цих інтересів у політич­не життя пропорційно зростанню темпів розвитку суспільства. Цей процес має значну автономію, а на деяких етапах розвитку суспіль­ства може стати провідним чинником його здійснення.

Важливим компонентом політичної системи суспільства є також політична ідеологія, політична свідомість, політичні погляди та по­літична культура.

Політична свідомість — це одна з форм суспільної свідомості, що становить єдину систему поглядів, понять, уявлень, почуттів, теорій та концепцій, виходячи з яких людина оцінює існуюче політичне бут­тя або конкретну політичну ситуацію, містить сформовану ідеологію, яка виступає головним елементом політичної культури, та обумовле­на соціально-економічним устроєм конкретного суспільства і рівнем розвитку його загальної культури.

Ключовий аспект політичної свідомості — усвідомлення суспіль­ством цінності політики і оцінка її через відповідність діяльності окремих політичних інституцій індивідуальним, груповим та сус­пільним інтересам.

Політична свідомість не тільки виражає ставлення людини до по­літичної дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в політичному се­редовищі, прогнозує і моделює їх, поступово готуючи все суспільство до таких змін.

Політична ідеологія — це система політичних принципів та ідей, що відображають ґрунтовне адекватне осмислення політичної дій­сності, усвідомлене проникнення у сутність суспільних явищ і про­цесів, скеровуваних політикою чи окремими її інститутами.

Політична культура — це обумовлений загальною культурою суспільства ступінь і характер прогресивного політичного розвитку суб’єктів політичного життя, що становить систему політичних цін­ностей, знань і досвіду, накопичених суспільством, і стосується по­літичної реальності даного суспільства.

Політична культура тісно пов’язана із загальною культурою со­ціуму, ґрунтується на її засадах, слугує відображенням рівня її розви­тку. Формування політичної культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури, і, в першу чергу, правової.

Розвиток суспільства супроводжується еволюцією його полі­тичної системи, адже найбільш глибокі соціально-економічні кризи в суспільстві неодмінно обумовлені сутнісними змінами параметрів системи і зазвичай супроводжуються великомасштабними револю­ційними зрушеннями, внаслідок яких докорінно змінюється як місце держави в політичній системі даного суспільства, так і місце суспіль­ства в цій державі.