Основні типи праворозуміння

Соціальні процеси в усі часи були складними й мінливими, і в цьому - закономірність суспільного життя. Право як один із важли­вих елементів суспільного життя, змінюючись еволюційним шляхом, найбільш глибоко відображає ті перетворення, що відбувалися в сус­пільній організації в різні часи й епохи, у різних народів і цивілізацій.

Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до числа «вічних». Із часу виникнення професійної юридичної діяльнос­ті юристи замислюються над питаннями, що таке право, як воно ви­никає і розвивається, яку роль відіграє в соціумі. Із зародженням тео­ретичних знань про право увага до цих питань значно зросла, але проблема праворозуміння й нині залишається центральною для юриспруденції^[14].

Багато мислителів різних часів і народів - філософів, соціологів, правознавців - намагалося з'ясувати, до якої сфери явищ належить право і яким воно, відповідно, є. Сформувалася значна кількість

самостійних наукових правових теорій, течій, шкіл, які нерідко взаєм­но виключають одна одну, водночас будучи невід’ємними складови­ми праворозуміння як цілісного системного результату інтелектуаль­ної діяльності людської цивілізації. Багатоманітність й альтернативність, природно притаманні праворозумінню, познача­ються і на сучасному пізнанні права, зокрема активізуючи розвиток таких фундаментальних юридичних наук, як теорія права і держави, філософія права, соціологія права, психологія права.

Із метою найбільш загального охоплення набутих людством уяв­лень про право провідні учені-юристи нашого часу схильні об’єднувати різні правові погляди в декілька типів праворозуміння.

Тип праворозуміння - це відображення найбільш суттєвих ознак і характеристик права, зумовлене науково-світоглядною позицією суб 'єкта, який пізнає право.

Основні типи праворозуміння:

природно-правовий;

позитивістський;

соціологічний;

інтегративний.

Природно-правовий тип праворозуміння пов’язаний з уявлен­нями, що беруть свій початок ще з античності у стародавній Греції і Римі (Демокрит, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон). Ідеї природ­ного права засновуються на сприйнятті права як віддзеркалення мо­ральних засад суспільства, передусім справедливості, які є об’єктивними і коріняться в самій природі людини. Згідно з вислов­люваннями Платона, що стали основою багатьох правових теорій, єдиним джерелом природного права виступає розум людини, який ґрунтується на знаннях, а їхні глибина і досконалість визначають до­сконалість формальних законів і здійснення права.

Філософсько-теоретичні засади вчення про природне право за­кладені в роботах Т. Аквінського, Г. Гроція, Дж. Локка, Г. Гегеля, І. Канта. «Несправедливий закон не є законом» - вислів, що припи­сують Т. Аквінському, часто тлумачиться як глибинна основа позиції природного права в цілому.

Важливість природно-правового типу розуміння права (юснату- ралізму) полягає в утвердженні ідеї справедливості, пріоритету не­від’ємних природних прав людини, розмежуванні права і закону, природного і позитивного права, що становить основу сучасної кон­цепції верховенства права.

Природно-правові ідеї античності, середньовіччя і нового часу знайшли своє продовження в теорії відродженого природного права, до течій якого належать неотомізм, неопротистанцизм, неогегельянс­тво, неокантіанство, а також екзистеціоналістична, феноменологічна і герменевтична доктрини.

Позитивістський тип праворозуміння (Т. Гоббс, Д. Остін, М. Берг, М. Коркунов, Г. Шершеневич) характеризується домінуван­ням етатичного^[15] підходу до джерел формування права. Позитивістсь­кі теорії, зокрема юридичний позитивізм та нормативізм, виникли як протилежність природно-правовим ідеям.

Згідно з цим типом праворозуміння право походить від держави або ж санкціонується, встановлюється нею у вигляді структурованої системи правил поведінки (норм), формалізованих у законах. Таким чином, у позитивізмі право і закон ототожнюються, а основні ознаки права вбачаються у формальній визначеності (чіткому закріпленні правил поведінки в писаних законах) і забезпеченості засобами дер­жавної влади, зокрема державним примусом.

Як розвиток позитивізму можна розглядати нормативістську течію у праворозумінні, зокрема «теорію чистого права», обґрунто­вану Г. Кельзеним. На його думку, право є цілісною, логічно взаємо­пов’язаною системою норм писаних законів, що має форму піраміди, вершиною якої є «основна норма» - найвища за юридичною силою, абстрактна, всеохоплююча норма права. «Чистота» ж уявлень про право досягається звільненням правової науки від усіх засобів непра­вового пізнання, притаманних економічним наукам, політології, соці­ології, психології тощо, зокрема історії права.

Надаючи праву рис формалізованості, структурованості, стабіль­ності, які є запорукою встановлення правопорядку, позитивістська теорія водночас відкидає визначеність права морально- гуманістичними засадами, суспільною комунікацією, культурно- історичними чинниками тощо, що штучно відокремлює право від ре­альних суспільних відносин.

Соціологічний тип праворозуміння почав активно розвиватись у ХІХ-ХХ ст. як досить широкий напрям, що поєднує безліч теорій. Ключовим положенням цих теорій є те, що основою права виступає суспільне життя, а правові норми слід шукати в реальних суспільних відносинах.

Численні представники соціологічного праворозуміння, серед яких Є. Ерліх, Л. Дюгі, С. Муромцев, Р. Паунд, Е. Дюркгейм, намага­лися осмислити право передусім як соціальне явище, що відображає закономірності соціального буття, будучи відносно незалежним від держави.

Значення норми писаних законів соціологічною юриспруденцією не заперечується, проте ці норми не визнаються першоджерелом пра­ва. Право розглядається як упорядкованість поведінки людей, суспі­льних відносин, необхідним атрибутом чого є писані закони, захище­ні державою. Отже, в соціологічному розумінні, на противагу позитивістському, право - це не система абстрактних норм, а «жи­вий» соціальний порядок, втілений у фактичних правовідносинах і юридичних рішеннях. Формулюванню ж норм закону передує фор­мування правових відносин.

У межах соціально орієнтованого розуміння права можна розг­лядати й психологічну теорію права, одним із найвідоміших предста­вників якої є Л.

Психологічний контекст розуміння права орієнтує на усвідом­лення важливості таких компонентів правової системи, як правосві­домість і правова культура, але при цьому не дає чітких критеріїв структуризації права, виділення права серед інших соціальних регу­ляторів, розмежування правомірного і протиправного тощо.

Інтегративний підхід до праворозуміння (Д. Холл, Г. Дж. Берман, Б. О. Кістяківський) виник на початку ХХ ст. як спро­ба раціонального синтетичного поєднання різних течій розуміння права, зокрема окремих теорій природного права, позитивізму (нор­мативізму), соціологічної юриспруденції, з метою створення нової концепції, що відповідає сучасним умовам.

На думку Г. Дж. Бермана, інтеграція має створити нову школу права, яка, поєднавши здобутки традиційних правових шкіл, водно­час вийде за їхні межі і надасть більш широке визначення праву.

Проте сьогодні прихильники інтегративного праворозуміння не розглядають його єдиним уніфікованим варіантом для всіх часів і на­родів. Багатоманітність праворозуміння як його ціннісна риса вияв­ляється у змістовному плюралізмі в межах інтегративності, що може адаптуватися до потреб часу і простору.

Так, зокрема у світлі осмислення посилення впливу на право інформаційно-комунікаційних процесів, що активно розвиваються в сучасному суспільстві, привертає увагу комунікативний напрям праворозуміння. У його основі лежать здобутки комунікативної філософії і соціології постмодерну (Ю. Хабермас, К. Ясперс, Е. Фромм та ін.).

Як відомо, комунікація - невід’ємний компонент суспільства, спосіб взаємодії, спілкування. У ній виявляється мораль, релігія, ку­льтура, наука та інші суспільні явища.

При цьому правова норма походить не з тексту, а з психосоціо- культурної дійсності й існує у вигляді правового ідеалу. Правовий текст, будучи певною знаковою формою, що уміщує правову інфор­мацію, лише опосередковує правову комунікацію. Тому право кому­нікативною теорією осмислюється в площині соціально значимого нормативного змісту, в якому втілюються правові цінності - право­порядок, свобода, справедливість, рівність, відповідальність тощо.

Комунікативний напрям по суті є поєднанням соціологічних, психологічних і нормативістських ідей у розумінні права.

Іншим варіантом сучасного вирішення проблеми інтеграції пра- ворозуміння може стати компаративістський підхід. Його переваги полягають в осмисленні права і праворозуміння, виходячи з їхньої рі­зноманітності, яка є проявом права лише як одного із соціальних ре­гуляторів, однієї із форм взаємодії різних соціумів. Роль і місце права визначаються тоді не стільки власне правом, скільки своєрідним по­єднанням історично сформованих соціальних регуляторів, які діють у цей час у конкретному суспільстві, країні.

Застосування компаративістського підходу значно розширює можливості правопізнання, проте вимагає виходу поза межі тради­ційних для нього понять правової норми, правової системи, правової культури тощо.

Українська правова наука не стоїть осторонь процесів розвитку концептуальних правових ідей. Різноманітним проблемам сучасного праворозуміння та його впливу на юридичну науку і практику присвя­чені численні праці видатних українських учених-теоретиків і філосо­фів права - М. В. Цвіка, В. Я Тація, Ю. С. Шемшученка, М. І. Козюбри, П. М. Рабіновича, О. Ф. Скакун, А. П. Зайця, О. В. Зайчука, А. А. Козловського, С. П. Погребняка, А. М. Колодія, В. В. Лемака, С. І. Максимова, О. Г. Мурашина, Ю. М. Оборотова,

Н. М. Оніщенко, О. В. Петришина, С. С. Сливки, С. Д. Гусарєва,

М. С. Кельмана, Л. А. Луць, О. Д. Тихомирова та ін.

Основні здобутки української правової науки останніх років знайшли своє втілення зокрема у двох фундаментальних п’ятитомних монографічних виданнях Національної академії правових наук Укра­їни - «Правова система України: історія, стан та перспективи» (2008 р.) і «Правова доктрина України» (2013 р.).

Насамкінець слід зазначити, що свобода розуміння права не ви­ключає конкретизації основних ознак і властивостей права як явища дійсності залежно від тих чи інших потреб наукового або навчально­го процесу. У сучасній теорії права це здійснюється через просторові, часові і соціальні характеристики права.

6.2