Ознаки і властивості права як явища

Наукова і буденна мови вживають слово «право» в різних зна­ченнях. У теорії права необхідно розрізняти право в суб’єктивному значенні (суб’єктивне право) - право конкретної людини, її можли­вості діяти тим чи іншим чином, і право в об’єктивному значенні (об’єктивне право) - елемент суспільного життя, що може набувати об’єктивних форм, зокрема виражатись як система норм.

Право - надскладне явище, в якому тісно переплітаються духов­ні, культурні, моральні засади окремих суспільств і цивілізації в ці­лому, досягнення правової науки і практичний юридичний досвід, правові ідеали та реальні правові відносини. Така багатозначність, рі- зноплановість права не дає змоги сформулювати якесь одне стисле й універсальне його визначення.

В історії правової думки існує безліч спроб надати дефініцію права, але жодна з них з позицій сучасного правознавства не може претендувати на абсолютну повноту:

право служить критерієм справедливості, виступає як регулю­юча норма політичного спілкування (Аристотель);

право - мистецтво добра і справедливості (висловлювання дав­ньоримських юристів);

право - це сукупність умов, за яких сваволя однієї особи є сумісною із сваволею іншої особи з огляду на всезагальний закон свободи (І. Кант);

право - це вираз загальної волі всіх учасників правового спілку­вання (Г. Ф. Пухта);

право - це надбудова над економічним базисом, юридичне офор­млення суспільних, передусім економічних, відносин (К. Маркс);

право - це все, що є істинним і справедливим (В. М. Гюго).

У реальності право існує і розвивається в соціальному середови­щі, в просторі й часі, і поза цими параметрами не може бути сприй­няте як таке. Просторовим і часовим властивостям права притаманні багатовимірність і змінюваність, що зумовлюються типами правових систем, сферами правових відносин, географічними межами, різни­цею у правовому статусі суб'єктів, історичними процесами в різних суспільствах тощо.

Головні загальносоціальні властивості права:

- виступає мірилом справедливості і свободи;

- існує для регулювання поведінки людей.

З античних часів право нерозривно пов'язується зі справедливіс­тю. У римському праві слово «jus», від якого походять «юрист», «юриспруденція», «юстиція», означало одночасно і справедливість, і право.

Справедливість має загальносоціальний, а не суто правовий ви­мір, тому вона втілюється й іншими соціальними регуляторами - мо­раллю, релігією, звичаями тощо. Уявлення про справедливість різних народів у різні часи й епохи різнилися, але у своїй глибинній основі вони залишаються незмінними. Ця незмінна основа справедливості відображається у праві як:

- відповідність між вчинками людини і реакцією (відповіддю) суспільства на ці вчинки;

- співмірність прав та обов'язків, що виражається в принципі «немає прав без обов'язків і обов'язків без прав»;

- формальна рівність людей, що полягає в наданні рівних мож­ливостей, реалізація яких залежить від здібностей людини, а не від походження, раси, соціального положення.

Свобода виявляється в можливості людей вільно задовольняти власні потреби й інтереси, не зашкоджуючи при цьому один одному і суспільству в цілому. Отже, свобода не буває безмежною, вона існує на основі певного соціального компромісу, який досягається право­вими засобами. Саме право надає свободі змістовності, встановлює її межі, не дозволяючи перетворитися на свавілля, та одночасно дає змогу людям захищати свою свободу за допомогою права.

Тобто право можна розглядати як засіб справедливої міри свобо­ди і рівності людей у суспільстві.

Соціальна роль права полягає в тому, що воно виступає одним із регуляторів системи соціального регулювання. Поза цим призначен­ням право як таке не існує. Правове регулювання відбувається шля­хом впливу правових норм на свідомість і поведінку людей, чим до­сягається необхідне упорядкування суспільних відносин.

Крім загальносоціальних властивостей, право має ознаки, поєд­нання яких характеризує його як особливу самостійну систему соціа­льного регулювання та відрізняє від інших соціальних регуляторів. Такі ознаки часто називають юридичними ознаками права.

Основні юридичні ознаки права:

• об’єктивність - орієнтує на те, що право виникає відповідно до реальних, природних потреб суспільства в правовому регулюванні та відображає найвищі соціальні цінності й ідеали;

• нормативність - право як регулятор виявляється в системі норм - правил поведінки, що визначають узагальнені зразки (моделі) поведін­ки в певних життєвих ситуаціях і поширюються на широке коло осіб;

• формальна визначеність - вказує на зовнішнє (письмове) закріп­лення правових норм в уніфікованих формах - правових актах, які особливою юридичною мовою визначають права й обов’язки та створюються у чітко визначеному порядку за допомогою держави;

• процедурність - означає наявність чітко визначених та нормативно закріплених послідовностей дій (правових процедур) у процесах розроблення, прийняття, застосування та гарантування права;

• інтелектуально-вольовий характер - визначає, що форм і змісту праву надає інтелектуальна діяльність людини, а дія права забезпе­чується свідомо вольовою поведінкою осіб, які закріплюють і реа­лізують правові норми;

• обов ’язковість - вимоги правових норм є обов’язковими для вико­нання, що забезпечується як внутрішніми переконаннями людей у соціальній цінності права і необхідності слідування його вимогам, так і можливістю застосування примусу з боку держави;

• системність - виявляється в узгодженості, взаємопов’язаності, структурованості правових норм як єдиної складної системи, зміс­товним виразом чого є система права, а формальним - система за­конодавства.

Структурованість права відображається і в основних його скла­дових, які традиційно виділяються правовою наукою. Зокрема, необ­хідно розрізняти:

- приватне право та публічне право як сукупність норм, що спря­мовані на регулювання особистих (приватних) інтересів та загального (публічного) інтересу;

- матеріальне право та процесуальне право як сукупність норм, що безпосередньо закріплюють права й обов’язки та визначають по­рядок (процес) їхньої реалізації;

- регулятивне право та охоронне право як сукупність норм, що передбачають межі правомірної поведінки (регулювання) та встанов­люють заборони й механізми реагування на їхнє порушення (охорона).

6.3