<<
>>

7.1.3. Світоглядні та філософські засади розв’язання проблем праворозуміння

У світоглядному контексті юридичні дослідження сутності права формувалися в основному в епоху модерну, на класичному і некласичному етапах розвитку юридичної науки, в руслі відповідного світогляду — модернізму.

Епоха постмодерну і світогляд постмодернізму, постнекласичний період розвитку юридичної науки, які прийшли їм на зміну, зумовили інше розуміння досліджень права. В останній час спостерігається тенденція до кристалізації нового бачення світу, такого як пост-постмодернізм.

За модерну домінування раціоналізму призвело до «нав'язування» дійсному буттю апріорних раціональних ідей.

«На зміну такому історично вичерпаному розумінню панування людини у світі закономірно приходить ідея синтезу природного та соціального буття, розуму та реальності в гармонічну єдність. Закономірно, оскільки ця ідея підказана самою дійсністю, що виявила як логічні тенденції до такої єдності, так і її реальні передумови. Це означає, що розробка та реалізація даної ідеї пов'язані одночасно з... початком нової ери в історії раціоналізму»[266].

Поняття «постмодерн» і похідні від нього поняття «постмодернізм», «постмодерністський» та інші використовуються в різних сферах світосприйняття (філософії, науці, релігії, етиці, мистецтві, культурології, а також у правознавстві[267] для позначення епохи, що настала із середини XX ст. і співвідноситься із епохою «модерну», яка охоплює період від початку Нового часу до середини XX ст. Постмодернізм виник як реакція на кризові стани в західній культурі майже одночасно (в історичному вимірі) у різних країнах, і в різних сферах культури, а тому спочатку не мав певного змісту, крім того, що фіксував новий етап соціального розвитку.

Розвиток постмодернізму і його філософської складової багато в чому сприяв тому, що сучасна ситуація в культурі визначається як період багатовимірного діалогу, коли він стає універсальним, всеохоплюючим способом існування культури і людини в культурі[268].

Разом з тим, з одного боку, його радикалізм, відторгнення і неприйняття багато з того, що було досягнуто в європейській цивілізації, хоча сам постмодернізм зародився в її лоні, а з другого – умови глобалізації, появи вже не тільки «америко-» та «європо-», а й «японо-», «китає-», «латино-» та інших центризмів, зумовили усвідомлення того, що на Землі діють не тільки доцентрові, а й відцентрові сили, думки і погляди кола митців, науковців, літературознавців, філософів та інших представників «вільних» від реальних справ професій, можуть адекватно сформувати нову картину світу. Це усвідомлення привело до розуміння обмеженості гносеологічного потенціалу постмодернізму, конкретно-історичної зумовленості походження і буття епохи постмодерну як одного з періодів розвитку людства, причому ще й певної його частини.

Подібно універсалізму в модернізмі постмодернізм абсолютизував «різне», «інше», деперсоніфікував і віртуалізував реальність, а тому саме на запереченні абсолютизації як універсалізму, так і плюралізму виникають, причому в різних формах світогляду і практики (філософії, науці, правознавстві, релігії, моралі, міжнародному співробітництві і т. д.), ідеї нового бачення світу, а саме пост-постмодернізму, зокрема, такого його напряму як компаративізм, які базуються на визнанні рівноправності загального і різного, творення «загального» у діалозі «різного», історичної обмеженості та «суб’єктивності» всіх заздалегідь встановлених програм і схем розвитку і пізнання світу тощо.

Основу компаративізму становить ідея різноманіття і єдності світу, а також форм його пізнання, співвідношення світу і пізнання. Тому він протистоїть абсолютизації як єдності, так і плюралізму світу, або іншими словами – будь-якому «центризму» (європоцентризму, китаєцентризму, японоцентризму і т. д.) і «децентризму» (множинності не звідних воєдино національних, цивілізаційних, регіональних і інших утворень). Важливою рисою компаративізму є не тільки циклічна діалогічність взаємодії різного, оскільки загальне народжується і вмирає в діалозі різного, а й відсутність циклічності, діалогічності країн і культур.

Компаративне праворозуміння базується: на припущенні, що право існує у всіх країнах, хоча його природа, розуміння, місце і роль у суспільному житті різні[269][270]; зумовлене розмаїтістю правових реальностей різних країн і континентів, становленням загального в результаті їхньої взаємодії, діалогу, полілогу, поліфонії, а не за заздалегідь установленими кимось ідеалам і нормам.

Кожна сучасна країна, нація, цивілізація вступає в світовий діалог «як вона є», у всьому своєму різноманітті, неповторності й унікальності, як рівна будь-якій другій та іншій країні, без оцінки її іншими як «нецивілізованої», «такої, що модернизується за західном зразком» і т.д. Звідси право є однією з причин, підстав і форм даного полілогу, але регуляція якого здійснюється й в інших формах, що властиві здебільшого неєвропейським країнам.

Науковою підставою компаративізму є синергетика як нове наукове і не тільки світорозуміння, що заперечує побудову картини світу як статичної, структурованої на окремі, жорстко взаємозалежні фрагменти і розглядає її як плюралістичну сукупність нелінійних процесів, які протікають у неврівноваженій відкритій системі, що самоорганізується, в якій малі впливи можуть привести до незворотних великих наслідків [271]. Тому у різних сферах культури людства в середині XX ст., в умовах неможливості осмислення нової, мінливої дійсності в рамках сформованих форм світогляду в мистецтві, філософії, природничих науках і т. д., почала складатися нова картина світу, побудована на інших принципах, що відбиваює плюралістичну, неврівноважену, не пізнаванну і не прогнозовану цілком дійсність, що нелінійно розвивається, в адекватних поняттях і теоріях, поєднуваних поняттям постмодернізму, в просторі яких виникає компаративізм.

Однією з причин його виникнення є безпрецедентне розширення економічних, політичних, культурних та інших зв'язків країн, регіонів, держав і недержавних суб'єктів, окремих людей. Тому в основі компаративізму лежить плюралізм розумінь світу представниками різних країн, народів, цивілізацій, кожний з яких формує свою картину (образ) світу, різноманіття безпосереднього життя людей планети, які створюють загальне за допомогою своєї поведінки, у процесах реального перетворення світу і пристосування до нього. Становлення «спільного світу» не може здійснюватися тільки за мірками Північної Америки або континентальної Європи, «спільний світ» — це світ буття всіх країн і цивілізацій, які будують його у взаємодії і за мірками, які встановлюються саме в цій взаємодії, причому не тільки на рівні ООН та інших міжнародних організацій, а й у різноманітних і численних актах спілкування, співробітництва, боротьби, конкуренції держав, недержавних об'єднань, осіб. У цих, по суті, нових умовах філософське, загальнонаукове і частковонаукове мислення, парадигми, теорії та методологічні підходи, які багато в чому грунтуються на цінностях і традиціях західної цивілізації, не змогли пояснити сучасні світові процеси, а тим більше визначити їхні перспективи.

Відношення рівності, толерантності, терпимості, справедливості, свободи, «людиновимірності» та інші, які складають змістовність компаративності права не тільки отримали свій розвиток у фундаментальних працях, теоріях права, а й набули офіційного визнання на міжнародному та національному рівнях, є прогресуючою тенденцією в міжнародному праві, діяльності ООН та інших міжнародних організацій зокрема.

Цей процес багато в чому був ініційований розпадом колоніальної системи й становленням нових держав як суб’єктів міжнародного права. В «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам», яка прийнята резолюцією 1514 (XV) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р.[272], відзначається прагнення усіх раніше залежних народів до свободи, а перешкоджання їх у цьому – загрозою всезагальному світу.

Орієнтація людства на дружні стосунки і співробітництво між країнами набула розвитку і конкретизації в «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Уставу ООН» (1970 р.)[273], «Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії або переконань» (1981 р.)[274], «Декларації прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин» (1992 р.) [275].

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. ознаменований посиленням уваги до плюралізму культур, формування світового порядку, зокрема, в умовах глобалізації це стосується культури миру, яка розглядається як сполучення ціннісних установок, світоглядів, традицій, типів поведінки й образів життя, які базуються на принципах свободи, справедливості, демократії, терпимості, солідарності, співробітництва, плюралізму, культурного багатоманіття, діалогу, взаємопорозуміння на усіх рівнях суспільства та між народами. Зокрема, в «Декларація тисячоріччя Організації Об'єднаних Націй», наголошується на таких фундаментальних цінностях як свобода, демократія, рівність, солідарність, терпимість, повага до природи, загальний обов’язок, верховенство права та ін. [276]

Визнанням культурного багатоманіття народів світу проникнуті й подальші міжнародно-правові документи, у яких культура розглядається не тільки як сукупність притаманних суспільству чи соціальній групі своєрідних духовних, матеріальних, інтелектуальних, емоційних ознак, а й наголошується, що крім мистецтва та літератури, вона охоплює й образ життя, вміння жити в злагоді, системи цінностей, традицій, вірувань. Причому підкреслюється, що, хоча процес глобалізації являє собою виклик культурному багатоманіття, він створює й умови для нового діалогу між культурами і цивілізаціями на засадах визнання: культурного багатоманіття загальним здобутком людства; необхідності переходу від культурного багатоманіття до культурного плюралізму – гармонійного співіснування і взаємодії культур; культурного багатоманіття як фактору розвитку; прав людини як гарантії культурного багатоманіття тощо.

Глобальність та взаємозалежність світу, необхідність здійснення глобального партнерства регіонів і країн, збереження культурного плюралізму стало провідною засадою міжнародно-правових документів останніх років.

Зазначене вище, дозволяє зробити висновок, що здебільшого філософські, теоретичні та методологічні засади пізнання права формуються у просторі взаємодії компаративних і юридичних наук, де компаративні науки визначають її методологію, а юридичні – особливості об’єктів (правової реальності), однак правова реальність розглядається в контексті соціально-культурних регуляторів (регулятивного простору, що охоплює усі країни світу з притаманними їм домінуючими регуляторами, які зумовлюють своєрідність його національної чи цивілізаційної конфігурації), а тому:

– у гносеологічному аспекті пізнання права не може бути зведено лише до певної науки чи методу, а становить складне утворення, що охоплює різні форми існування й організації компаративних правових досліджень — методологічний принцип, методологічний підхід, наукову дисципліну, передній край досліджень, масив спеціальних публікацій тощо;

– в онтологічному аспекті пізнання права виходить з того, що правова реальність, як і загалом регулятивна реальність, має компаративну природу, яка виявляється в інтерпретаціях права та інших регулятивів через формальну рівність і нерівність, міру свободи, правомірність, протилежність (антиправо) та ін., тому осмислення права здійснюється у його основних вимірах – у просторі, часі, культурі, предметності, функціонуванні, результати яких складають його базисні складові. Так, право як світогляд повинно досліджуватися філософією правового компаративізму, філософія права – компаративною філософією права, правові тексти – компаративною лінгвістикою права, суб’єкти права – антропологією права, правова поведінка та відносини – компаративною соціологією права й т.д.;

– в аксіологічному аспекті пізнання права спрямовано на дослідження проблем суспільної корисності, небезпечності і нейтральності, оцінки рівня розвиненості права (міру, питому вагу права в соціальному регулюванні), правової цивілізація як тієї цивілізації, що базується на праві, цінності правового життя і правових цінностей життя, оцінки життя з точки зору права, справедливості, свободи рівності як правових цінностей і т.д.;

– в антропологічному вимірі осмислення права орієнтовано на суб’єктів права, людину, країни, цивілізації, міру людського та суб’єктивного у правових реальностях, повсякденність людського існування.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 7.1.3. Світоглядні та філософські засади розв’язання проблем праворозуміння:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -