<<
>>

7.1.3. Світоглядні та філософські засади розв’язання проблем праворозуміння

У світоглядному контексті юридичні дослідження сутності права формувалися в основному в епоху модерну, на класичному і некласичному етапах розвитку юридичної науки, в руслі відповідного світогляду — модернізму.

Епоха постмодерну і світогляд постмодернізму, постнекласичний період розвитку юридичної науки, які прийшли їм на зміну, зумовили інше розуміння досліджень права. В останній час спостерігається тенденція до кристалізації нового бачення світу, такого як пост-постмодернізм.

За модерну домінування раціоналізму призвело до «нав'язування» дійсному буттю апріорних раціональних ідей. «На зміну такому історично вичерпаному розумінню панування людини у світі закономірно приходить ідея синтезу природного та соціального буття, розуму та реальності в гармонічну єдність. Закономірно, оскільки ця ідея підказана самою дійсністю, що виявила як логічні тенденції до такої єдності, так і її реальні передумови. Це означає, що розробка та реалізація даної ідеї пов'язані одночасно з... початком нової ери в історії раціоналізму»[266].

Поняття «постмодерн» і похідні від нього поняття «постмодернізм», «постмодерністський» та інші використовуються в різних сферах світосприйняття (філософії, науці, релігії, етиці, мистецтві, культурології, а також у правознавстві[267] для позначення епохи, що настала із середини XX ст. і співвідноситься із епохою «модерну», яка охоплює період від початку Нового часу до середини XX ст. Постмодернізм виник як реакція на кризові стани в західній культурі майже одночасно (в історичному вимірі) у різних країнах, і в різних сферах культури, а тому спочатку не мав певного змісту, крім того, що фіксував новий етап соціального розвитку.

Розвиток постмодернізму і його філософської складової багато в чому сприяв тому, що сучасна ситуація в культурі визначається як період багатовимірного діалогу, коли він стає універсальним, всеохоплюючим способом існування культури і людини в культурі[268].

Разом з тим, з одного боку, його радикалізм, відторгнення і неприйняття багато з того, що було досягнуто в європейській цивілізації, хоча сам постмодернізм зародився в її лоні, а з другого – умови глобалізації, появи вже не тільки «америко-» та «європо-», а й «японо-», «китає-», «латино-» та інших центризмів, зумовили усвідомлення того, що на Землі діють не тільки доцентрові, а й відцентрові сили, думки і погляди кола митців, науковців, літературознавців, філософів та інших представників «вільних» від реальних справ професій, можуть адекватно сформувати нову картину світу. Це усвідомлення привело до розуміння обмеженості гносеологічного потенціалу постмодернізму, конкретно-історичної зумовленості походження і буття епохи постмодерну як одного з періодів розвитку людства, причому ще й певної його частини.

Подібно універсалізму в модернізмі постмодернізм абсолютизував «різне», «інше», деперсоніфікував і віртуалізував реальність, а тому саме на запереченні абсолютизації як універсалізму, так і плюралізму виникають, причому в різних формах світогляду і практики (філософії, науці, правознавстві, релігії, моралі, міжнародному співробітництві і т. д.), ідеї нового бачення світу, а саме пост-постмодернізму, зокрема, такого його напряму як компаративізм, які базуються на визнанні рівноправності загального і різного, творення «загального» у діалозі «різного», історичної обмеженості та «суб’єктивності» всіх заздалегідь встановлених програм і схем розвитку і пізнання світу тощо.

Основу компаративізму становить ідея різноманіття і єдності світу, а також форм його пізнання, співвідношення світу і пізнання. Тому він протистоїть абсолютизації як єдності, так і плюралізму світу, або іншими словами – будь-якому «центризму» (європоцентризму, китаєцентризму, японоцентризму і т. д.) і «децентризму» (множинності не звідних воєдино національних, цивілізаційних, регіональних і інших утворень). Важливою рисою компаративізму є не тільки циклічна діалогічність взаємодії різного, оскільки загальне народжується і вмирає в діалозі різного, а й відсутність циклічності, діалогічності країн і культур.

Компаративне праворозуміння базується: на припущенні, що право існує у всіх країнах, хоча його природа, розуміння, місце і роль у суспільному житті різні[269][270]; зумовлене розмаїтістю правових реальностей різних країн і континентів, становленням загального в результаті їхньої взаємодії, діалогу, полілогу, поліфонії, а не за заздалегідь установленими кимось ідеалам і нормам.

Кожна сучасна країна, нація, цивілізація вступає в світовий діалог «як вона є», у всьому своєму різноманітті, неповторності й унікальності, як рівна будь-якій другій та іншій країні, без оцінки її іншими як «нецивілізованої», «такої, що модернизується за західном зразком» і т.д. Звідси право є однією з причин, підстав і форм даного полілогу, але регуляція якого здійснюється й в інших формах, що властиві здебільшого неєвропейським країнам.

Науковою підставою компаративізму є синергетика як нове наукове і не тільки світорозуміння, що заперечує побудову картини світу як статичної, структурованої на окремі, жорстко взаємозалежні фрагменти і розглядає її як плюралістичну сукупність нелінійних процесів, які протікають у неврівноваженій відкритій системі, що самоорганізується, в якій малі впливи можуть привести до незворотних великих наслідків [271]. Тому у різних сферах культури людства в середині XX ст., в умовах неможливості осмислення нової, мінливої дійсності в рамках сформованих форм світогляду в мистецтві, філософії, природничих науках і т. д., почала складатися нова картина світу, побудована на інших принципах, що відбиваює плюралістичну, неврівноважену, не пізнаванну і не прогнозовану цілком дійсність, що нелінійно розвивається, в адекватних поняттях і теоріях, поєднуваних поняттям постмодернізму, в просторі яких виникає компаративізм.

Однією з причин його виникнення є безпрецедентне розширення економічних, політичних, культурних та інших зв'язків країн, регіонів, держав і недержавних суб'єктів, окремих людей. Тому в основі компаративізму лежить плюралізм розумінь світу представниками різних країн, народів, цивілізацій, кожний з яких формує свою картину (образ) світу, різноманіття безпосереднього життя людей планети, які створюють загальне за допомогою своєї поведінки, у процесах реального перетворення світу і пристосування до нього. Становлення «спільного світу» не може здійснюватися тільки за мірками Північної Америки або континентальної Європи, «спільний світ» — це світ буття всіх країн і цивілізацій, які будують його у взаємодії і за мірками, які встановлюються саме в цій взаємодії, причому не тільки на рівні ООН та інших міжнародних організацій, а й у різноманітних і численних актах спілкування, співробітництва, боротьби, конкуренції держав, недержавних об'єднань, осіб. У цих, по суті, нових умовах філософське, загальнонаукове і частковонаукове мислення, парадигми, теорії та методологічні підходи, які багато в чому грунтуються на цінностях і традиціях західної цивілізації, не змогли пояснити сучасні світові процеси, а тим більше визначити їхні перспективи.

Відношення рівності, толерантності, терпимості, справедливості, свободи, «людиновимірності» та інші, які складають змістовність компаративності права не тільки отримали свій розвиток у фундаментальних працях, теоріях права, а й набули офіційного визнання на міжнародному та національному рівнях, є прогресуючою тенденцією в міжнародному праві, діяльності ООН та інших міжнародних організацій зокрема.

Цей процес багато в чому був ініційований розпадом колоніальної системи й становленням нових держав як суб’єктів міжнародного права. В «Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам», яка прийнята резолюцією 1514 (XV) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р.[272], відзначається прагнення усіх раніше залежних народів до свободи, а перешкоджання їх у цьому – загрозою всезагальному світу.

Орієнтація людства на дружні стосунки і співробітництво між країнами набула розвитку і конкретизації в «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Уставу ООН» (1970 р.)[273], «Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії або переконань» (1981 р.)[274], «Декларації прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин» (1992 р.) [275].

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. ознаменований посиленням уваги до плюралізму культур, формування світового порядку, зокрема, в умовах глобалізації це стосується культури миру, яка розглядається як сполучення ціннісних установок, світоглядів, традицій, типів поведінки й образів життя, які базуються на принципах свободи, справедливості, демократії, терпимості, солідарності, співробітництва, плюралізму, культурного багатоманіття, діалогу, взаємопорозуміння на усіх рівнях суспільства та між народами. Зокрема, в «Декларація тисячоріччя Організації Об'єднаних Націй», наголошується на таких фундаментальних цінностях як свобода, демократія, рівність, солідарність, терпимість, повага до природи, загальний обов’язок, верховенство права та ін. [276]

Визнанням культурного багатоманіття народів світу проникнуті й подальші міжнародно-правові документи, у яких культура розглядається не тільки як сукупність притаманних суспільству чи соціальній групі своєрідних духовних, матеріальних, інтелектуальних, емоційних ознак, а й наголошується, що крім мистецтва та літератури, вона охоплює й образ життя, вміння жити в злагоді, системи цінностей, традицій, вірувань. Причому підкреслюється, що, хоча процес глобалізації являє собою виклик культурному багатоманіття, він створює й умови для нового діалогу між культурами і цивілізаціями на засадах визнання: культурного багатоманіття загальним здобутком людства; необхідності переходу від культурного багатоманіття до культурного плюралізму – гармонійного співіснування і взаємодії культур; культурного багатоманіття як фактору розвитку; прав людини як гарантії культурного багатоманіття тощо.

Глобальність та взаємозалежність світу, необхідність здійснення глобального партнерства регіонів і країн, збереження культурного плюралізму стало провідною засадою міжнародно-правових документів останніх років.

Зазначене вище, дозволяє зробити висновок, що здебільшого філософські, теоретичні та методологічні засади пізнання права формуються у просторі взаємодії компаративних і юридичних наук, де компаративні науки визначають її методологію, а юридичні – особливості об’єктів (правової реальності), однак правова реальність розглядається в контексті соціально-культурних регуляторів (регулятивного простору, що охоплює усі країни світу з притаманними їм домінуючими регуляторами, які зумовлюють своєрідність його національної чи цивілізаційної конфігурації), а тому:

– у гносеологічному аспекті пізнання права не може бути зведено лише до певної науки чи методу, а становить складне утворення, що охоплює різні форми існування й організації компаративних правових досліджень — методологічний принцип, методологічний підхід, наукову дисципліну, передній край досліджень, масив спеціальних публікацій тощо;

– в онтологічному аспекті пізнання права виходить з того, що правова реальність, як і загалом регулятивна реальність, має компаративну природу, яка виявляється в інтерпретаціях права та інших регулятивів через формальну рівність і нерівність, міру свободи, правомірність, протилежність (антиправо) та ін., тому осмислення права здійснюється у його основних вимірах – у просторі, часі, культурі, предметності, функціонуванні, результати яких складають його базисні складові. Так, право як світогляд повинно досліджуватися філософією правового компаративізму, філософія права – компаративною філософією права, правові тексти – компаративною лінгвістикою права, суб’єкти права – антропологією права, правова поведінка та відносини – компаративною соціологією права й т.д.;

– в аксіологічному аспекті пізнання права спрямовано на дослідження проблем суспільної корисності, небезпечності і нейтральності, оцінки рівня розвиненості права (міру, питому вагу права в соціальному регулюванні), правової цивілізація як тієї цивілізації, що базується на праві, цінності правового життя і правових цінностей життя, оцінки життя з точки зору права, справедливості, свободи рівності як правових цінностей і т.д.;

– в антропологічному вимірі осмислення права орієнтовано на суб’єктів права, людину, країни, цивілізації, міру людського та суб’єктивного у правових реальностях, повсякденність людського існування.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 7.1.3. Світоглядні та філософські засади розв’язання проблем праворозуміння:

  1. 1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права
  2. 5. Джерела конституційного права Украши як галузі національного права
  3. 1. Державна влада як інститут конституційного права
  4. 2. Теорія і практика співвідношення в Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу державної влади
  5. 2. Порядок формування Верховної Ради України, її органів та державних органів, передбачених Конституцією України (представницька функція парламенту)
  6. Вступ
  7. 1.1. Передумови появи Кормчих книг на території Київської Русі
  8. § 1. Загальна характеристика відповідальності керівників органів виконавчої влади
  9. 1.2. Об’єкт, предмет та структура теорії держави і права
  10. 7.1. Праворозуміння: плюралізм філософських, теоретичних та методологічних засад
  11. 7.1.2. Різноманітне і універсальне, теоретичне і емпіричне, вітчизняне і зарубіжне, юридичне і неюридичне у праворозумінні
  12. 7.1.3. Світоглядні та філософські засади розв’язання проблем праворозуміння
  13. 12.2.3. Юридична діяльність в країнах мусульманського права
  14. §1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
  15. § 1. Поняття методології правознавства
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -