3.2. Основні ознаки держави

Держава — складний неоднорідний організм, що має свої специфічні оз­наки. Під ознаками держави (схема 3.4.) слід розуміти притаманні лише їй характеристики, які дають змогу зрозуміти проблематику держави та відрізнити її від додержавних та недержавних інститутів.

Схема 3.4.

Публічна влада. Наявність публічної влади— влади, відокремленої від суспільства,— найважливіша ознака держави, що відрізняє її від родового суспільства (схема 3.5.), за якого управлінські функції здійснювали всі дорослі члени роду або представники общини лише на основі самоврядування. Виділення професійних управлінців в окрему владну ланку суспільства іноді називають четвертим великим розподілом праці. Апарат держави, публічний за характером, відділений від населення країни, стоїть над ним і видає державно-правові приписи, обов’язкові для всіх представників суспільства, незалежно від того, чи брали вони участь у їх розробці та прийнятті. Незгода суб'єктів з правилами поведінки, встановленими державою, не має суттєвого значення. Дієвість цих правил забезпечується діяльністю всього апарату публічної влади, насамперед механізмами примусу, санкціонованого державою.

Таким чином, публічна влада складається з двох самостійних частин: апа­рату управління та апарату примусу. Апарат управління та апарат примусу в наукових джерелах досить часто називають самостійними ознаками держави.

Апарат управління — відокремлена від суспільства ланка, що скла­дається з особливої групи людей, які виконують владні та управлінські функції. Вони не виробляють матеріальні чи духовні блага, лише управляють суспільними справами. Посади вони отримують шляхом призначення, ви­борів, успадкування. Основними складовими цього апарату є органи держав­ної влади, органи управління, суду. Найменшою ланкою державного апарату є державний орган.

Апарат примусу— спеціалізовані загони озброєних людей, наділених повноваженнями у разі необхідності від імені держави застосовувати силу для забезпечення виконання велінь та розпоряджень держави, що містяться у приписах правових норм. Він складається з армії, поліції, служби безпеки, пенітенціарних установ (тюрми, установи позбавлення волі, установи вико­нання покарань тощо).

Схема 3.5.

Територіальний розподіл населення. Держава є єдиним суспільним інститутом, що передбачає розподіл населення за територіальними одиницями. На відміну від роду, де влада поширювалась відповідно до кровно-родинних зв’язків, чи підприємства, де влада поширюється за виробничою ознакою, у державі влада поширюється залежно від території проживання. Держава має свою суворо локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада, а населення, що на ній проживає, незалежно від кровно-родинних зв’язків пере­творюється на підданих (в монархіях), громадян (в республіках) або іноземців чи осіб без громадянства.

Територія— природна умова існування та функціонування держави, її матеріальна база. У найширшому розумінні територія — це простір, в ме­жах якого здійснюється державна влада. Цей простір складається з фактич­ної і юрисдикційної території (схема 3.6.).

Австрійський юрист Кельзен розглядає територію держави в широкому та вузькому розумінні (схема 3.7.).

Принципи цілісності та недоторканості території означають заборону її насильницького розподілу або захоплення та відокремлення її частин. Тери­торія є важливою складовою держави, але сама державу не породжує. Вона лише створює простір, в межах якого держава поширює свою владу на насе­лення. Держава бере на себе обов’язок піклуватися не лише про територію, а й про людей, що її населяють. Держава обмежує частину абсолютних свобод індивідів (необмежену свободу пересування та вибору місця проживання). Натомість індивіди отримують можливість вимагати від держави захисту своїх суб’єктивних прав. Факт належності індивіда до певної території озна­чає виникнення у нього особливої групи прав та обов’язків (обов’язок підпорядковуватися державно-владним велінням, право на захист з боку дер­жави). При цьому ті, хто населяють територію постійно, отримують статус громадянина, інші є іноземцями або особами без громадянства. Громадянст­во— це постійний політико-правовий зв’язок між державою та особою, який виражається в їх взаємних правах та обов’язках. Наявність громадянст­ва передбачає виникнення у громадянина (підданого) громадянської прерогативи — групи громадянських прав, якими не у повному обсязі наділені негромадяни держави. До виключних прав, обумовлених громадянським зв’язком між державою та особою, належать: право обирати та бути обраним у представницькі органи влади, право займатися визначеними видами діяльності, обіймати посади в органах державної влади, обов’язок служити у збройних силах.

Територіальний розподіл влади і поширення її лише на власне населення передбачає розподіл на адміністративно-територіальні одиниці (місто, об­ласть, район, село, селище), призначенням яких є забезпечення територіальної зручності здійснення державної влади.

Суверенітет держави. У суспільстві існує багато видів влади: релігійна, сімейна, партійна, виробнича. Але вищою владою, рішення якої є обов'язковими для усіх громадян, підприємств, установ, є влада держави. Держава самостійно визначає засади здійснення влади в межах власних кор­донів і вирішує, якими будуть відносини з іншими державами. Жоден із суб’єктів не має права втручатися у справи держави. Незалежно від розміру території, чисельності населення, інших характеристик держава володіє вер­ховенством і повнотою влади в своїх межах та незалежністю у зовнішніх відносинах — державним суверенітетом.

Розрізняють два напрями державного суверенітету: внутрішній та зовнішній (схема 3.8.).

Правовою основою суверенітету будь-якої держави є конституція, зако­нодавство, принципи міжнародного права, які декларують територіальну цілісність держав, недоторканість державних кордонів, невтручання у внутрішні справи, право націй на самовизначення.

Законодавство кожної держави деталізує положення власного суверенітету. Так, «Декларація про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року тлумачить державний суверенітет України як верховенство, са­мостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках (схема 3.9.).

Суверенність державної влади ні в якому разі не слід ототожнювати з нічим не обмеженою сваволею держави в межах власних кордонів та на міжнародній арені. Як основний принцип міжнародного права державний су­веренітет знайшов своє відображення в Статуті ООН та інших міжнародних документах, які визначають межі його дії. Міжнародне право заперечує мож­ливість застосовувати силу проти інших держав за виключенням самооборони або уповноваження з боку Ради безпеки ООН.

Різновидом обмеженого суверенітету є формальний суверенітет, тобто такий, що проголошується де-юре, а де-факто, внаслідок впливу на нього інших держав, не реалізується. Як приклад можна навести суверенітет ко­лоній, який не мав для держав суттєвого значення через значний вплив держави-домініона.

Державний суверенітет слід відрізняти від суверенітету народу та суве­ренітету нації (схема 3.11.).

Право. З відокремленням публічної влади від суспільства право стає го­ловним регулятором суспільних відносин — невід'ємним атрибутом державної влади. Держава на може існувати без права. Державна влада має юридичне оформлення. Юридичні межі і форми здійснення функцій держави визнача­ються правом. Державно-владні повноваження представників апарату управління та примусу ґрунтуються на можливості видавати загально­обов’язкові правила поведінки— норми права. На відміну від моно норм первісного суспільства, виконання яких забезпечувалося авторитетом роду та звичкою, право — державний регулятор суспільних відносин, виконання якого забезпечується не лише авторитетом, а й усією потужною вагою спеціально створеного апарату примусу.

Через право держава виражає волю суспільства, обумовлену економічними, політичними та соціальними інтересами представників різних класів, прошарків, груп на певному етапі суспільного розвитку.

Система податків.

Порядок стягнення податків, їхні різновиди регламентуються законами та іншими нормативно-правовими актами. У більшості сучасних держав існує відокремлена правова галузь, пов’язана зі стягненням податків — податкове право. Нерідко сплата податків розглядається як конституційний обов’язок громадян. Так, Конституція України 1996 року зобов’язує кожного сплачува­ти податки і збори в порядку і розмірах, передбачених законом (ст. 67).

Функцію стягнення податків в державі виконує низка державних органів, діяльність яких передбачена і регламентується законодавством.

Державні атрибути. Серед ознак держави, що характеризують її як яви­ще, виділяють ознаки, що символізують її як суверенного суб’єкта. До держав­них атрибутів відносяться державна символіка та пам’ятні дати (схема 3.13.). Символи об’єднують народ в націю, надають йому державності. Затвердження державних атрибутів є важливою прерогативою верховної влади. Процедура їх прийняття пов’язана з набуттям чинності спеціальними законами.

Схема 3.13.

Державні атрибути є ознаками держави в прямому розумінні цього слова, вони виражають її зовні і, на відміну від інших ознак, не розкривають її сутнісних характеристик як суспільно-політичного явища. Державна атрибутика символізує кожну окремо взяту державу у формально-юридичному аспекті, вказує на наявність суверенітету як можливості самостійного провадження власної внутрішньої та зовнішньої політики.