§ 2. Правопорушення і його основні ознаки

Правопорушення - це протиправне суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особистос­ті. що заподіює иікоду інтересам суспільства, держави й особис­тості, за здійснення якого державою передбачене застосування заходів юридичної відповідальності до правопорушника.

Визначення правопорушення вказує на такі істотні ознаки правопорушень:

1.

2. Правопорушення мають суспільно небезпечний характер, себто завдають шкоди або створюють небезпеку такої шкоди д ля особи, власності, держави, суспільства. У вітчизняній літерату­рі дотепер не припиняються суперечки про те, чи всі правопо­рушення є суспільно небезпечні чи суспільну небезпеку мають лише злочини як найтяжчий вид правопорушень, а решта про­вин є суспільно шкідливими. У зв’язку з цим формується уяв­лення, що всім правопорушенням притаманна суспільна небез­пека. Інакше, як пояснити той факт, що за всі правопорушення державою встановлюються заходи юридичної відповідальності? І то нерідко заходи відповідальності, вживані за здійснення ад­міністративних правопорушень, можуть бути жорсткіші й суво­ріші, ніж за здійснення злочинів. Суспільна небезпека окремо взятої провини може бути і неочевидною, але вона цілком оче­видна й реальна, якщо цю провину взято в сукупності.

Суспільна небезпека є об’єктивною властивістю правопору­шення. Ця властивість виражається в тому, що протиправне діяння заподіює шкоду інтересам особи, суспільства, держави, незалежно від усвідомлення даної обставини законодавцем. Ра­зом із тим віднесення діяння до протиправного визначається законодавцем, і від нього значною мірою залежить, до якого виду протиправних діянь (злочину чи провини) буде віднесене те чи інше діяння.

3. Правопорушення - це акт поведінки людей. Воно майже завжди характеризується активною дією, але в деяких випадках правопорушення може бути виражене у формі бездіяльності - коли норми права зобов’язують особу зробити певні дії, а особа їх не скоює (наприклад, ненадання допомоги, невиконання по­садовцем покладених на нього обов’язків унаслідок недбалого до них ставлення, невиконання умов договору і т. ін.). Право­

порушення не виникає, якщо, наприклад, загибель людей або майна викликані якими-небудь природними катаклізмами (по­вінь, землетрус), а не вчинками людей.

Це значить, що правопорушення завжди є актом дії людей. Думки, наміри, переконання, що'зовні не виявилися, не визна­ються чинним законодавством України об’єктом переслідуван­ня.

4. Правопорушення - це винне діяння, яке виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, за­вдає збитку суспільству і державі, містить вину. Вина - це психічне ставлення особистості до свого діяння і його наслід­ків. Якщо в поведінці людини відсутня вина, то її діяння право­порушенням вважатися не може, хоча зовні воно і суперечить наявному правопорядку (наприклад, вбивство, вчинене в стані необхідної оборони).

5. Правопорушенням визнається лише діяння деліктоздатної особистості, тобто особистості, яка може відповідно до медич­ного критерію (стан розумових здібностей, психічного здоров’я) і віку (досягнення віку відповідальності за той чи інший вид пра­вопорушення) усвідомлювати свої дії, керувати ними, а також нести відповідальність за їх здійснення. Особа повинна усві­домлювати, що вона діє протиправно. Якщо немає цієї ознаки (через малоліття, неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення.

6. Правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто на мить свого здійснення воно залежить від волі та свідомості учасників, перебуває під контролем іх волі та свідомості, здій­снюється ними усвідомлено і добровільно.

7. Правопорушення є діянням караним, тобто спричиняє за собою застосування до правопорушника заходів державної дії, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень осо­бистого майнового або організаційного та матеріального харак­теру.

Юридично значущі ознаки правопорушення узагальнюються в конструкції «юридичний склад правопорушення». Під юридич­ним складом правопорушення розуміють сукупність його обов’язкових ознак (елементів). Якщо якогось із елементів

складу бракує, то не буде і факту правопорушення. До елементів складу правопорушення належать:

- об’єкт правопорушення;

- об’єктивна сторона правопорушення;

- суб’єкт правопорушення;

- суб’єктивна сторона правопорушення.

Об’єкт, правопорушення - це суспільні відносини, що охоро­няє право, яким завдано збитків. Іншими словами, це порушені суб’єктивні права громадян, організацій, державних органів або держави в цілому. У кримінальному праві об’єкти злочину прийнято класифікувати на види: загальний, родовий, безпо­середній; основний, додатковий, факультативний.

Об’єктивну сторону правопорушення складають ті елементи протиправної поведінки, що характеризують його як певний акт зовнішнього вияву поведінки правопорушника. Прийня­то розрізняти обов’язкові та факультативні ознаки об’єктивної сторони правопорушення. До обов’язкових ознак відносяться протиправність діяння, шкідливі наслідки протиправного діян­ня, а також причинний зв’язок між діянням і його шкідливими наслідками.

До факультативних ознак об’єктивної сторони звичайно від­носять місце, час, спосіб, обстановку здійснення правопору­шення. Кожне правопорушення скоюється у визначеному місці, у певний час, певним способом і в певній обстановці. Ці ознаки завжди є у будь-якого правопорушення. Проте вони набувають юридичного значення, себто роблять вплив на кваліфікацію про­типравної поведінки, не у всіх випадках, а лише тоді, коли вка­зані в гіпотезі відповідної правоохоронної норми. Тому ці ознаки називають факультативними.

Суб’єкт правопорушення-це особа або організація, що вчи­нили правопорушення, тобто правопорушник. Не кожна особа визнається правопорушником, а лише та, що є деліктоздатною, тобто спроможна відповідати за скоєне.

Повна цивільна дієздатність (а отже, і деліктоздатність) на­стає із настанням повноліття, тобто після досягнення вісім­надцятирічного віку. У кримінальному праві у разі здійснення найтяжчих злочинів суб’єктами злочину визнаються особи, що досягли чотирнадцяти років. При здійсненні цивільно-правових вчинків, якщо їх скоєно малолітніми (особами, що не досягли чотирнадцяти років) або недієздатними особами, майнову від­повідальність несуть батьки або опікуни, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини.

Суб’єктивна сторона правопорушення з’ясовує психічне ставлення суб’єкта до вчиненого діяння і його наслідків, спря­мованість волі правопорушника. До ознак суб’єктивної сторони відносяться вина, мотив і мета. Іноді тут же йдеться про особли­вий психічний стан особи, наприклад, стан сп’яніння, сильного душевного хвилювання. Вина як психічне ставлення особистос­ті до вчиненого правопорушення має різні форми. Вона може бути умисною і необережною, а намір, своєю чергою, прямим і непрямим.

Умисна вина виявляється у тому, що особа не тільки усвідом­лює протиправність свого діяння і можливість настання в ре­зультаті його здійснення суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, а й бажає (прямий намір) або свідомо допускає (не­прямий намір) можливість настання цих наслідків.

Необережність як форма вини в кримінальному й адміністра­тивному праві поділяється на недбалість і самовпевненість.

При недбалості особа не усвідомлює протиправності свого діяння, не передбачає його наслідків, попри те, що могла і по­винна їх передбачати.

При самовпевненості (легковажності) особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його шкоду і небез­печний результат, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховує на їх запобігання.

Окрім вини як головного елемента до суб’єктивної сторони правопорушення належить також мотив внутрішня спонука до правопорушення і мета- кінцевий результат, до якого праг­нув правопорушник, скоюючи протиправне діяння.

Залежно від особливостей елементного складу і ступеня сус­пільної небезпеки правопорушення можуть бути класифіковані, тобто розподілені за певними групами та видами.