§ 1. Правова держава та її основні ознаки

Суспільство завжди прагнуло створити більш досконалу дер­жаву. Тому прогресивні мислителі давнини та сучасності нама­галися і прагнули відшукати кращий, найбільш справедливий щодо людини державний устрій, устрій, за якого державу буде побудовано на правових підвалинах і підпорядковано праву.

Серйозний внесок у розвиток і становлення ідеї правової дер­жави було внесено в Новий час, за доби буржуазних революцій, за доби зміни традиційних держав державами конституційни­ми - у XVI-XVIII ст.

Становлення теорії правової держави як цілісної філософської і політико-юридичної концепції тривало й у пізніші часи-ХІХ-ХХ ст. Проте в 29-30-хроках XX сторіччя радянська правнича наука активно критикувала теорію правової держави й відкинула її як буржуазну ідею, несумісну із засадами диктатури пролетаріату. Офіційний курс на побудову правової держави в СРСР було взято на XIX конференції КПРС в 1988 році.

З проголошенням України незалежною, суверенною держа­вою в нашій державі триває курс на розбудову правової держави. Стаття 1 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, проголошує Україну правовою державою. Таким чином, теорія правової держави з винятково умоглядної, утопічної та прак­тично нездійсненної набула статусу концепції, що одержала визнання на конституційному рівні. Щоправда, в Коментарі до Конституції законодавець відзначає, що твердження про те.

що Україна є правовою державою, не відповідає сьогоднішньому положенню і є орієнтиром, до якого необхідно прагнути, розбу­довуючи нову самостійну державу.

Ідеї правової держави необхідні й важливі сьогодні. Вони до­зволяють висловити прогнози про майбутній розвиток нашої держави. І ці прогнози, попри те, що вони можуть здійснитися нескоро, ніби організують сьогодення, орієнтують на правильні практичні дії. З погляду теорії правової держави можна про­вести переоцінку минулого політико-правового досвіду, оцінити сьогодення.

Правову державу в сучасному трактуванні можна охарак­теризувати як таку організацію політичної влади, що створює умови для якнайповнішого забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного зв’язування (регулювання) за допомогою права діяльності державної влади з метою недопущення зловживання.

Окрім звичайних ознак, притаманних будь-якій державі, правова держава як вища форма політичного буття, що її ви­робило людство, має низку специфічних засад, на підвалинах яких будується його функціонування в усіх царинах суспільного життя.

Засада зв’язаності держави правом означає, що держа­ва, всі її органи та посадовці у своїй діяльності повинні бути під­порядковані правовим приписам, діяти в межах Конституції та прийнятих відповідно до неї актів законодавства.

Засада взаємної відповідальності особистості і дер­жави є своєрідним способом обмеження політичної влади, який виражає етично-юридичні начала у стосунках між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здій­снення. Встановлюючи в законодавчій формі свободу суспіль­ства й особистості, сама держава не вільна від обмежень у влас­них рішеннях і діях. За допомогою закону вона повинна брати на себе зобов’язання, що забезпечують справедливість і рівність у своїх стосунках із громадянином, громадськими організаціями, іншими громадянами. На тих же правових засадах будується і відповідальність особистості перед державою. Застосування державного примусу повинне мати правовий характер, не пору­шувати міри свободи особистості, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.

Засада розподілу влади на законодавчу, виконавчу і су­дову полягає в затвердженні політичної свободи, забезпеченні законності й усуненні зловживань з боку будь-якої соціальної групи, установи або окремої особи, шляхом розподілу державної влади на законодавчу (що обирає народ і покликана виробляти стратегію розвитку суспільства шляхом ухвалення законів); ви­конавчу (що призначається представницьким органом влади і займається реалізацією законів і оперативно-господарською діяльністю) і судову (що виступає гарантом відновлення пору­шених прав, справедливого покарання винних). Причому кожна з цих влад є самостійною і взаємостримувальною, кожна з них повинна здійснювати свої функції за допомогою особливої сис­теми органів у специфічних формах.

Формування громадянського суспільства є неодмінною умовою розвитку правової держави. Правова держава ви­ступає щодо громадянського суспільства як засіб управління, ведення загальних справ (забезпечуючи порядок і громадську безпеку), як засіб досягнення компромісу між окремими соці­альними, національними, релігійними групами, політичними партіями і т. д. Правова держава піклується про підвищення соціально-економічного рівня громадян, здійснює політику со­ціальних послуг.

Панування правового закону є засадою, яка гарантує, що в правовій державі закону відводиться провідна роль урегулюванні найважливіших відносин. Але при цьому слід додати, що для правової держави властива наявність саме пра­вових законів, себто законів, які закріплюють і не суперечать природним правам людини. Історії відомо чимало випадків, коли в державі приймалися і виконувалися закони, що порушують основні права і свободи людини: закони фашистської Німеч­чини, наприклад, закріплювали геноцид націй за расовими, національними ознаками, політичними та релігійними пере­конаннями. Наявність таких законів у державі, їх виконання, певна річ, не може бути ознакою правової держави.

Визнання та гарантування прав і свобод людини і гро­мадянина означає, що вихідними началами в діяльності пра­вової держави, її конституційного та поточного законодавства є визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю. Проте права і свободи повинні бути не просто закріплені в законодавстві,

а реально гарантовані. Для цього в правовій державі має бути наявна ефективна система заходів - правових, організаційних та ін., що називають правовими гарантіями, які б дозволили гарантувати права і свободи від порушень і захищати їх за до­помогою спеціальної системи державних органів.

Забезпечення режиму строгої законності в державі та суспільстві - ще одна фундаментальна засада правової держави.

Законність як загальна вимога неухильного дотримання виконання чинного права поширюється на всі сфери право­вої діяльності держави, державних і громадських організацій, громадян.

На стан законності роблять вплив багато чинників, зокре­ма результативність виконання обов’язків держави як у сфері правотворчості, так і правозастосування. По-перше, у право­вій державі законодавчі й інші нормативні правові акти мають бути правовими і за змістом, і за формою. По-друге, ухвалення таких актів - прерогатива легітимних органів державної влади, законно обраних або призначених. По-третє, права і свободи людини і громадянина мають визнаватися і гарантуватися від­повідно до загальновизнаних міжнародних і національних засад і норм права.

Законність як загальна вимога неухильного дотримання чин­ного права поширюється не лише на правотворчість, а й інші сфери правової діяльності держави. Головне в цьому плані - ви­лучити із суспільного та державного життя свавілля, самоволю, безконтрольність, зробити так, аби в суспільстві було встанов­лено міцний правопорядок.

Наведені положення дозволяють розглядати законність як елемент правової держави, її необхідну ознаку.