Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення у конституційному та інших законах буттє­вих прав і свобод людини;

2) панування у суспільному і державному житті саме пра­вових законів, тобто таких, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загаль­нолюдські цінності та ідеали.

3) врегулювання відносин між особою і державою на осно­ві загальнодозвільного типу юридичного регулювання: «можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом»;

4) взаємна відповідальність особи і держави у їхніх право­вих відносинах;

5) притаманність усім громадянам високої правової культу­ри, зокрема обізнаності з життєво необхідними законами, а також умінь і навичок використання останніх у практичному житті.

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими різновидами її органів - законо­давчими, виконавчими, судовими, контрольно-наглядовими, а також главою держави - на основі підпорядкування усієї їхньої діяльності саме закону як волевиявленню всього народу або його вищого представницького органу законодавчої влади (принцип розподілу влади);

2) юридична захищеність особи, тобто наявність у державі розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) задля вільного здійснення, охорони і захисту бут­тєвих прав і свобод людини та інших (колективних) суб'єктів суспільства.

3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному сенсі, найбільш надійної та ефективної юридичної гарантії буттєвих прав і свобод лю­дини. Таке становище судових органів - своєрідний, так би мовити, «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, чи є держава правовою. Такі положення випливають з унікальних можли­востей саме цієї гілки державного апарату у визначенні того, що є право і чи порушено воно у тій конкретній конфліктній ситуації, яка розглядається судом. Зазначені можливості судових органів зумовлюються специфікою їхнього форму­вання, їхньою внутрішньою організацією (структурою), зміс­том їхніх повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, проявів цієї специфіки можуть бути віднесені такі: а) залежність здійснення правосуддя виключно

від закону, заборона впливу будь-яких позазаконних чинників на ухвалення судових рішень; б) доступність судового захисту для громадян та інших осіб (вона характеризується тим, що лише за загальнодозвільним принципом регулювання визна­чається можливість звернутися до суду зі скаргою на пору­шення чи обмеження людських прав і свобод); в) макси­мально широке коло державних органів і посадових осіб, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важли­вою умовою доступності судового захисту прав і свобод є та­кож його економність, низька «собівартість», тобто незнач­ний розмір різноманітних витрат особи (матеріальних засо­бів, коштів, часу, зусиль та ін.), потрібних для судового захис­ту її прав і свобод та інтересів;

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних но­рмативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами та органами місцевого самоврядування.

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених оз­нак - і змістовних, і формальних - може створити підстави для того, щоб вважати її правовою.

5.