§ 1. Поняття, ознаки і символи держави.

Ознаки держави.

Зазвичай будь-яка держава вважається механізмом.

Серед ознак держави виділяється суверенітет, публічна влада, територія, наявність системи податків з зборів, а також зв’язок з правом.

Публічна влада - коли влада відправляється професійно, а суб'єкт і об'єкт влади не збігаються. Публічна влада означає, що в державі існують ті хто керує (монарх, президент, парламент, уряд, чиновництво) і заробляє цим гроші і ті, хто підкоряються (всі інші). Ті, хто керує - суб’єкт влади. Ті, хто підкоряються - об’єкт влади.

За кількістю суб’єктів влади публічність може існувати у формі поліархії, олігархії, дуархії чи автархії.

Поліархія - наявність великої кількості суб’єктів влади. Залежно від взаємовідносин держави і суспільства, поліархія може існувати або у формі полікратії, або у формі охлократії. В умовах полікратії (влада багатьох) держава має відносну самостійність від суспільства, тоді як в умовах охлократії (влада натовпу) вона такої самостійності не має. І, якщо полікратія передбачає всього лише підзвітність держави перед народом, то охлократія вже оперує категорією підконтрольності держави народу, себто натовпу. У кожної з форм поліархії є свої

переваги і недоліки. Щодо недоліків, то тут вони очевидні: полікратія не дає змогу народу відстоювати свої права в період прийняття державою „непопулярних рішень”, а охлократія веде до процвітання популізму і потурання інтересам натовпу. Переваги ж також очевидні: полікратія дозволяє державі „рятувати” народ іноді навіть всупереч його волі. Охлократія ж передбачає більш щільний контроль народу над урядом. Як бачимо, будь-яка перевага полікратії може дуже швидко перетворитися на свою протилежність, тоді як будь-який недолік охлократії може бути використаний на користь народу. І навпаки.

Олігархія - наявність невеликої (три і більше) кількості суб’єктів влади.

Дуархія - наявність двох суб’єктів влади. Найпоширенішими типами дуархії є особиста дуархія (правління двох особистостей, що дублюють одне одного), територіальна дуархія (правління двох володарів певних країн) та функціональна дуархія (правління двох особистостей, різні функції яких дозволяють їм доповнювати один одного). Прикладами особистої дуархії є спільне правління Петра І та Івана V у Московському царстві або спільне правління Президента Франції та єпископа Урхельського в сучасному Принципаті Андорра. Прикладами територіальної дуархії є спільне правління Данила Галицького та його брата

Василька Волинського в рамках єдиного Галицько-Волинського князівства чи правління Октавіана та Антонія в рамках Римської республіки. Прикладами функціональної дуархії є Хазарський каганат (світську владу реалізовував цар-бек, а релігійно-духовну - каган), середньовічна Японія (світська та військова влада зосереджена в руках сьогуна, а релігійно-духовна - в руках мікадо-імператора), Священна Римська імперія (світська влада в руках імператора, а релігійна - в руках Папи).

Автархія - наявність одного джерела влади. Характерними типами автархії є монархія (спадкова автархія) та монократія (виборна автархія).

Рис. 5.1. Публічний вимір держави.

Територіальна організація - факт проживання людини на території держави.

його юрисдикція поширюється на всіх віруючих-католиків усього світу, а не обмежена лише територією Ватикану. Власне ж держава може бути централізованою (унітарна держава, імперія), чи децентралізованою (федерація, державно-подібні об’єднання).

Наявність системи податків і зборів - засобів, призначених для утримування публічної влади. За цією ознакою держава може бути власне державою чи державно-подібним утворенням. Це пов’язано з тим, що податки як обов’язкові платежі притаманні лише власне державі (наприклад, Швеція). Проте є утворення, які не знають таких обов’язкових платежів, наприклад Запорізька Січ. Так, в її рамках існували своєрідні митні збори за проїзд територією Запоріжжя, проте це були саме збори, а не податки. Коли ж запорожці збиралися у похід, вони збирали добровільні пожертвування, на які й ходили у походи.

Зв’язок з правом - системою основних правил поведінки, встановлених чи санкціонованих державою.

Розглядаючи формаційний підхід до типології, слід мати на увазі, що кожному типу держави відповідає певний тип права.

Так, рабовласницькому типу держави відповідає рабовласницький тип права, феодальному - феодальний, буржуазному - буржуазний, а соціалістичному типу держави - відповідно, соціалістичний тип права. Аналіз типології держав за формаційним підходом дає підстави стверджувати: тип права формується в інтересах пануючого класу. Так, рабовласницьким типом права була зведена в закон воля рабовласників. На період рабовласницької СЕФ доводиться формування рабовласницького типу права. Одним із найважливіших його принципів виступає існування приватної власності на основні засоби виробництва і на людей - рабів.

Феодальним типом права було право як привілей. Це було пов’язано з тим, що для феодальної держави був характерним поділ суспільства на два основних класи: феодалів і залежних селян. Земля знаходилася у власності феодала, а селяни працювали на ній, несли феодальні повинності. Тому, поділяючи феодальну СЕФ та епоху Темних століть, епоху Відродження і Реформації та епоху Просвітництва, слід мати на увазі, що зазначені привілеї були досить різноманітними.

Так, для епохи Темних століть було характерно створення централізованої феодальної держави і її наступне роздроблення. Це було пов'язано з тим, що монарх роздавав землю феодальній знаті за службу. Одним із найважливіших принципів феодального типу права в цю епоху був принцип відповідності об'єму і характеру політичної влади розмірам землі, принцип васального підпорядкування, що здійснювалося відповідно за правилом «Васал мого васала - не мій васал !». Система феодальних привілеїв тут була уособленням привілеїв окремих феодалів. Так як земля належала феодалам, то вони мали, наприклад, право вільно полювати на ній. Однак здебільшого земля була поділена між селянами. Полюючи феодал мав повне право потоптати врожай на селянських ділянках. Це - його привілей. Крім того, були ще й економічні привілеї: панщина (коли селяни були зобов’язані працювати певний термін на землях феодала) та оброк (коли селяни були повинні віддавати частину свого врожаю феодалу). Були ще й інші привілеї: право феодала на першу шлюбну ніч, право феодала сидіти в присутності короля чи покривати голову, право встановлювати свої митні кордони, валюту тощо. В епоху Відродження починає відбуватися об'єднання земель і створення станово- представницької монархії.

спроможний їх надавати. Економічні ж привілеї: панщина та грошовий оброк залишаються недоторканими. Міняється лише термін панщини чи розмір оброку.

На противагу феодальному праву, буржуазний тип права вже характеризується соціальною нерівністю (яка замінює станову нерівність), формально-юридичною рівністю громадян перед законом, священною приватною власністю. Поділяючи розвиток буржуазної держави на етап первинного накопичення капіталу, індустріалізації та імперіалізму, слід зазначити, що для всіх них священним правом стало право приватної власності. Крім того, теорія народного суверенітету, що з’явилася в епоху Просвітництва, обґрунтувала ідею народу, як єдиного джерела влада. Це призвело до введення виборчого права, заснованого на певному соціальному статусі особи. Для перших двох етапів було характерним цензове виборче право. Вводився майновий ценз, тому що лише економічно незалежні суб'єкти були здатні приймати рішення. В епоху імперіалізму вводиться загальне виборче право. Однак воно не працює, тому що виборча компанія «по кишені» лише тим, хто користується підтримкою великого капіталу.

Після соціалістичних революцій, з’являється соціалістичний тип права, який, формально виражаючи інтереси народу, фактично відстоював інтереси партійно- державної бюрократії. І, хоча формальним джерелом права був нормативно- правовий акт, фактично все підкорялося рішенням правлячої партії.

Суверенітет - верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет буває зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішній суверенітет - верховенство держави у вирішенні питань зовнішньої політики, незалежно від внутрішніх сил (партій, рухів, класів тощо). Наприклад, у 1998 році ВПС НАТО розпочали бомбардування Югославії. Цілий ряд країн осудили це. В деяких з них (наприклад, в Росії) певні сили намагалися втягнути свої країни у цю війну на боці СРЮ (наприклад, в РФ були чутні голоси про відправлення добровольців та військової техніки (зенітно-ракетні комплекси С- 300) на допомогу Югославії). Така політика могла призвести до розширення конфлікту і навіть переростання його у III Світову війну. Однак згідно з правом

зовнішнього суверенітету, Росія не пішла на ці кроки і не сприяла затягуванню конфлікту, адже суть зовнішнього суверенітету полягає у верховенстві держави (Президент, уряд) у вирішенні питань зовнішньої політики, незалежно від внутрішніх сил.

Внутрішній суверенітет - верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої політики, незалежно від зовнішніх сил (інших держав, міжнародних організацій тощо). Виключенням з внутрішнього суверенітету вважається питання охорони прав людини. Це пояснюється тим, що порушення прав людини не є внутрішньою справою держави. Однак, на нашу думку, ніякого виключення тут нема. Річ у тім, що більшість з цивілізованих країн підписали міжнародні угоди з приводу охорони прав людини, взявши тим самим на себе відповідні зобов’язання. Порушення ж цих зобов’язань може призвести до відповідних санкцій у вигляді „втручання у внутрішні справи”. Таким чином, зазначене втручання, що має за мету захист порушених прав людини, слід розглядати не як порушення внутрішнього суверенітету, а як санкції за недотримання зобов’язань за договором (адже міжнародні конвенції та пакти є нічим іншим як договорами).

Таким чином, суверенітет - це не незалежність. Скоріше незалежність є наслідком суверенітету.

Виходячи з усього сказаного, можна визначити поняття держави.

Держава - це публічний, політико-територіальний механізм організації суспільства, що має суверенітет, який забезпечується спеціальною системою оподатковування та примусу.

Символи держави.

Публічний вимір держави пов’язаний із символами держави, які є неодмінною, проте суто зовнішньою і формальною ознакою суверенітету будь-якої країни. Символи держави є офіційними і неофіційними. До офіційних символів належать герб, прапор та гімн держави. Неофіційними символами держави є лідер

держави і назва держави. При цьому будь-які державні символи - клейноди, корогви, знамена, жезли тощо завжди були атрибутами влади, свідченням і підтвердженням державно-владних повноважень.

Державний герб - це офіційний символічний знак держави, що в графічних і кольорових зображеннях виражає її традиції та особливості.

По суті, це офіційно прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо. Державні герби відомі з III тисячоліття до н.е. Зокрема гербом держави шумерів був орел з головою лева, Єгипту - змія, стародавніх Афін - сова, Персії та Стародавнього Риму - орел. Двоголовий орел був характерним для Візантії. Саме принцеса Софія Палеолог привнесла цей герб в Росію у якості свого приданого, коли вийшла заміж за великого князя Московського Івана III. В Україні було запозичено герб Київської Русі. Головним елементом цього герба був тризуб - знак княжої влади Рюриковичів.

Державний гімн - це офіційна урочиста пісня або інший музикальний твір, що у музично-поетичній формі виражає державницьку ідею, соціальний ідеал народу і офіційно визначається як символ держави, символ державної єдності.

Гімн розрахований на масове сприйняття та виконання. При виконанні державного гімну належить вставати, демонструючи цим шану до держави, громадянську лояльність. Перший в історії гімн, який виконується й досі, був прийнятий в Японії у IX столітті. В царській Росії вперше державний гімн зазвучав у 30-х роках XIX століття. Найвідомішими гімнами є Марсельєза, Інтернаціонал. Будь-які гімни несуть з собою якийсь позитивний потенціал. Цей потенціал може мати як характер протесту: „Ще не вмерла України і слава, і воля...” або „Ніколи, ніколи, ніколи, ніколи англієць не буде рабом”, так і у формі уславлення „Слава Союзу нашому, слава”. На нашу думку, протестний варіант гімну може спрацювати в період кризи, але він не є надійною опорою в період будівництва нової державності.

Державний прапор - це офіційний відмітний знак держави у вигляді полотнища встановлених розмірів одного або кількох кольорів, можливо, з якимось

зображенням, що є символом держави, відтворюючи одну або кілька ідей політичного характеру.

Державний прапор обов’язково встановлюється на будинках державних органів, його наявність є необхідною під час публічної присутності на виступі найвищих посадових осіб, він супроводжує перебування поважних представників держави в інших країнах. Історично появі прапорів (ще з часів античності) передувала еволюція відміток, особливих засобів сигналізації на полі бою. Здебільшого то були прикріплені до держака, жердини, списа і помітні з різних частин поля бою шматки шкіри, кольорове пір’я, різнобарвна тканина. Метою таких відміток була точна і надійна вказівка дислокації війська, можливого місця битви або присутності вождя або ж передача іншої необхідної інформації. В українській мові є етимологічне підтвердження первинної ролі прапора. Так, один з синонімів слова „прапор” - „стяг” у Київській Русі походить від слова „стягуватися”, тобто збиратися у певному місці. Поставити стяг означало збір війська у конкретному місці, підготовку до бою чи надання княжій дружині сигналу про таку підготовку. Самими ранніми з державних прапорів, що існують і сьогодні є прапор Данії, що з’явився у 1219 році та прапор Швейцарії , прийнятий у 1229 році. Після Великої Французької буржуазної революції білий стяг Бурбонів було замінено на сучасний триколор. У 1787 році з’явився державний прапор США, на якому зображувалось 13 зірок, які означали 13 штатів, що ввійшли до нової держави. У 1805 році було прийнято зелено-біло-червоний прапор Італії.

Назва держави є її своєрідним неофіційним символом. Так, Великобританія чи передає певну велич. Франція - походження від франків, а Росія - претензію на спадок - Київську Русь. Назва Україна має як прихильників, так і супротивників. Так, другий президент України Л. Кучма вбачає в назві Україна слово рай^[9].

Супротивники ж наголошують на тому, що назва „Україна” означає „окраїну”, „узбіччя”. Вони вважають, що така назва принижує державу і розділяє її, адже, як

зазначав С. Удовик: „...у цьому слові нема начала, що об’єднує”^[10]. Він пропонує змінити назву на більш нейтральну, наприклад, Київська Русь. На нашу ж думку, навіть погоджуючись з тим, що „Україна” означає „окраїну”, слід наголосити на тому, що слово „українець” означає прикордонник, який знаходиться на окраїні держави і захищає її від кочівників Дикого Поля. Саме тому нічого принизливого у назві Україна як окраїна нема.

До неофіційних символів держави також належить її лідер. Таким лідером може бути глава держави (як правило: президент чи монарх), глава уряду (канцлер), глава правлячої партії (генеральний секретар) чи духовний лідер країни (аятола). І якщо президент чи канцлер є символом держави у відносинах з іншими країнами, то генеральний секретар чи аятола стає таким символом також і всередині держави. Щодо монарха, то він завжди є символом держави як у середині країни, так і поза її межами. Сучасна монархічна ідея є досить популярною. Саме це призводить до того, що монарх Великобританії є главою держави ще й таких великих держав як Канада, Австралія, Нова Зеландія. Саме він є тим символом, який об’єднує ці країни і робить їх єдиними навіть у внутрішньодержавному житті. Таку єдність можна пояснити тим фактом, що усі референдуми, які проводилися з приводу виходу домініонів з Британської співдружності не мали успіху.

Питання для самоконтролю.

1. Що таке держава?

2. Які ознаки виділяються у державі?

3. Що таке публічність?

4. Що таке територіальна організація?

5. Що означає наявність системи податків і зборів?

6. Що означає зв'язок з правом?

7. Що таке суверенітет?

8. Що таке поліархія?

9.Що таке олігархія?