§ 2. Ознаки держави

Держава як продукт суспільного розвитку є складним соціальним явищем, тісно пов’язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава — це голов­не знаряддя, основний інструмент політичної влади.

Розглядаючи державу з тієї чи іншої позиції, ми можемо виділити окремі її аспекти, але дати універсальне визначення держави все ж залишається неможливим. Тому, незважаючи на суттєві відмінності у різних підходах до визначення поняття держави, в юридичній науці прийнято виділяти основні її ознаки.

Отже, держава — це політична організація, яка:

1) має постійну, чітко визначену територію, обмежену кордонами;

2) охоплює населення в просторових межах;

3) користується суверенітетом;

4) має спеціальний публічний апарат управління;

5) має апарат офіційного примусу.

Ці ознаки є обов’язковими ознаками будь-якої держави. Існує та­кож ряд факультативних її ознак, зміст яких свідчить про те, що, як правило, держава:

1) виступає суб’єктом міжнародних відносин;

2) забезпечує формування розвиненої, чіткої та несуперечливої правової системи шляхом наділення окремих своїх органів правотворчою та правореалізаційною компетенцією;

3) має грошову систему;

4) має офіційну податкову (фіскальну) систему та систему фі­нансового контролю;

5) влада здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, ви­конавчу та судову;

6) має формальні атрибути — офіційні символи: прапор, герб і гімн.

Суверенітет є однією з найголовніших ознак держави, без якого ніяка держава не зможе повноцінно існувати.

Суверенітет (від фр. souverainete — верховна влада) — це політико- правова властивість державної влади, яка передбачає її верховенство, самостійність, повноту і неподільність всередині країни, незалежність і рівноправність поза її межами.

Введення у вжиток поняття суверенітету завдячує визначному французькому філософу і публіцисту Жану Бодену, який, вивчаючи середньовічний конституціоналізм в умовах XVI ст., розробив теорію суверенітету, абсолютизму та його сутності і дійшов висновку про необхідність обмеження абсолютної влади. Якщо у праці «Метод для полегшення пізнання історії» (1566 р.) Боден відстоював теорію су­веренітету як обмеженого верховенства останнього, то у творі «Рес­публіка», тобто десятьма роками пізніше, він відмовився від цієї точ­ки зору. У «Республіці» налічується майже 6000 юридичних цитат, більшість з яких стосується середньовічної юриспруденції, що свід­чить про істотну роль останньої в розробці Боденом своєї концепції суверенітету. Боден підкреслює, що всі його попередники, які вжива­ли термін «суверенітет», не вважали за потрібне дати йому чітке ви­значення. Професор Р. Дерате з Міжнародного інституту політичної філософії відзначив, що Боден, за загальним визнанням, вважається «першим теоретиком суверенітету, і з нього починається історія цьо­го поняття».

«Суверенітет — абсолютна і вічна влада Республіки». Ця цита­та з праці «Шість книжок про республіку» (1576 р.) стала не тільки загальновизнаним класичним визначенням введеного ним до науки поняття суверенітету, а й вихідним теоретичним принципом його концепції державного суверенітету, яка принесла йому світову славу і визнання.

Звернемо увагу на боденівське розуміння сутності, змісту і фор­ми державного суверенітету.

Насамперед, необхідно зазначити, що термін «республіка» Боден вживає зовсім інакше, ніж це прийнято нині. У нього цей термін має значення буквального перекладу з латини слова «respublica», тобто «справа суспільна». На це звертають увагу дослідники, які вважають, що зміст слова «республіка» в широкому розумінні співпадає з ідеєю суспільства, спільності.

У згаданій праці Бодена йдеться про функціональне призначення держави, про те, що вона може і має існувати у вигляді суверенної держави з основним законом, котрий служить державі й визначає різні її повноваження.

Суверенна влада республіки, поширюючись на все суспільство, тим самим має публічний характер. Як підкреслює Боден, це принци­пово відрізняє її від влади глав сімей і різних громадсько-політичних організацій, котра може бути тільки приватною. Владі республіки як суверенній владі притаманні тільки їй властиві якості й ознаки, серед яких одна з найважливіших — її законодавча функція.

Крім визначення самого суверенітету, його властивостей та ознак, у концепції Бодена особлива увага приділяється проблемі встановлення тієї форми державного правління і устрою, котра най­краще втілює і реалізує принцип державного суверенітету. Він ви­діляє три форми державного устрою: монархію, держави народну й аристократичну. Монархія — якщо суверенітетом володіє одна осо­ба — правитель. Якщо суверенним є весь народ, то це — народна дер­жава (демократія); якщо суверенною є незначна частина народу — це аристократична держава. Боден вважав, що суверенітет може бути втілений у кожній із зазначених ним форм правління. Однак він ро­бить категоричний висновок, що, «суверенітет має бути притаманний тільки монархії, бо лише в такому разі можливий послідовний і по­вний прояв його властивостей». Свій висновок він обґрунтовує так: «Ніхто, крім одного, не може бути сувереном в республіці: якщо їх двоє — троє або ще більше, то ніхто не суверенний, оскільки жоден не може ні давати, ні одержувати закон від свого компаньйона; і як би не проголошували суверенітет групи з кількох сеньйорів або народу, хіба це не означатиме, що у суверенітету немає справжнього суб’єкта і опори без глави з суверенною владою, щоб об’єднати одних з дру­гими; цього не може зробити простий управляючий без суверенної влади».

Викликають інтерес міркування Бодена з приводу сувереніте­ту як «вічної влади». Він стверджує, що будь-яка політична влада триває стільки часу, скільки править певний суверенний правитель, тобто вік суверенної влади вимірюється терміном правління її носія. В широкому розумінні «єдність і безперервність держави» існують лише за «аристократичних і народних режимів, котрі анітрохи не вмирають».

Боден визначив і такі якості суверенної влади, як безкінечність, невідчужуваність, безконтрольність, відсутність зобов’язань, не пов’я­заних з божественними і природними законами тощо. У цілому най-

Тема 3. Поняття Держави та її ознаки. Типологія держав важливіші положення концепції Бодена про державний суверенітет є певною мірою актуальними для ряду країн Заходу і в наш час.

Сьогодні державний суверенітет розглядають як такий, що вклю­чає дві складові:

— внутрішню, що виражає універсальність державної влади, її верховенство і пріоритет щодо усіх інших організацій у струк­турі політичної системи суспільства;

— зовнішню, що виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість зовнішнього втручання у внутріш­ньодержавні справи, що забезпечується діяльністю спеціаль­них органів — дипломатичних представництв та консульських установ, які представляють державу у зносинах з іншими дер­жавами, а також наявністю збройних сил, які є гарантом недо­торканності держави.

Отже, державний суверенітет — це право держави самостійно вирішувати всі питання свого внутрішнього життя і зовнішніх від­носин, здійснювати владу й правосуддя на своїй території.

Поряд із державним, юридична наука знає також національний і народний суверенітет.

Національний суверенітет — це повновладдя нації, її політична свобода, право і реальна можливість для неї самостійно визначати ха­рактер свого національного життя, у тому числі шляхом створення власної національної держави.

Народний суверенітет — це повновладдя народу, його здатність до організації економічного, політичного та культурного життя, ре­альна участь народу в управлінні державними справами, визнання народу єдиним джерелом влади в державі.

Вчення про народний суверенітет розробив видатний французь­кий мислитель Жан-Жак Руссо. «Я стверджую, — писав Руссо, — що суверенітет, який є тільки здійсненням загальної волі, не може від­чужуватись». Принцип невідчужуваності суверенітету, дійшов висно­вку Руссо, заперечує представницьку форму правління. Суверенітет, вважав він, полягає виключно у загальній волі, котра не може бути представлена. Депутати «нічого не можуть ухвалювати остаточно». У праці «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762 р.) також категорично стверджувався принцип необхідності та

неподільності народного суверенітету. Там, де такий суверенітет від­сутній, зазначав Руссо, ігноруються інтереси суспільства, там — дес­потизм, там — неправомірне панування однієї особи над усіма іншими.

Суверенітет, за твердженням Руссо, дістає вияв у виданні законів. «У суверена немає ніякої іншої влади, крім законодавчої, — підкрес­лював Руссо. Закон є породженням загальної волі». Він розрізняв три форми державного владу — демократію, аристократію і монархію і стверджував, що саме демократія забезпечить добробут і щастя всіх і кожного, а тому за останньої «піддані не потребують гарантій проти суверенної влади, бо неможливо припустити, щоб організм мав ба­жання шкодити своїм членам... Він не може заподіяти шкоду нікому окремо».

Важливими атрибутами сучасної держави є державні символи.

Державні символи — це сукупність нормативно закріплених офі­ційних знаків, що юридично уособлюють суверенну державу і є засо­бами її ідентифікації в системі внутрішніх і міжнародних правовід­носин. Державні символи створюються із врахуванням історичного минулого народу, його національних традицій, характерних особли­востей ментальності нації.

До числа державних символів традиційно відносять прапор, герб та гімн.

Державний Прапор — це офіційний розпізнавальний знак дер­жави, символ суверенітету її народу, що існує у вигляді стягу із од­нієї або кількох рівновеликих або різновеликих горизонтальних чи вертикальних кольорових смуг із графічним зображенням на ньому емблеми держави або без цього.

Державний Герб (від польс. herb; від нім. Erbe — спадщина) — це розпізнавальний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зобра­жується на прапорах, грошових знаках, печатках і офіційних доку­ментах.

Державний герб може бути малим, великим та середнім. Голо­вним елементом великого державного герба є, як правило, малий (се­редній) державний герб.

Державний Гімн (від гр. vp.vo£ — урочиста пісня) — це музично- поетичний твір, що є офіційним символом держави і виконується в урочистій обстановці під час проведення офіційних державних захо­дів, культурних зібрань, освітніх та спортивних змагань. Державним гімном може бути як окрема музична композиція, так і композиція із словами пісні.

Необхідним атрибутом будь-якої держави, її невід’ємною озна­кою є державна територія. Державна територія — це просторові межі здійснення державної влади, тобто частина земної поверхні, що пере­буває в межах державних кордонів та на яку поширюється її (держав­ної влади) суверенітет. Отже, територіальний устрій держави — це її територіальна організація, тобто система взаємовідносин між держа­вою і її територіальними складовими, що обумовлена їх історичними, економічними, екологічними, географічними і демографічними осо­бливостями, етнічними та культурними традиціями.

Термін «територіальний устрій» вживається поряд із термі­ном «державний устрій». Проте державний устрій — це політико- територіальна організація держави, що визначається політико-право- вим статусом її територіальних складових і порядком та принципами їхніх відносин з державою в цілому та між собою зокрема.

Державна територія має складну структуру: а) вона включає як суходіл, так і повітряний простір над ним, надра, внутрішні і тери­торіальні води (якщо є); б) має відповідну внутрішню організацію — поділяється на окремі територіальні (політико-територіальні, са­моврядні чи адміністративно-територіальні) одиниці, система яких утворює територіальний устрій держави.

При цьому до політико-територіальних можна віднести тери­торіальні одиниці, що характеризуються певною політичною само­стійністю, мають окремі атрибути державності (конституцію, власне законодавство, систему органів влади, громадянство тощо), що дає під­стави визначати їх статус як державоподібних утворень (наприклад, суб’єкти федерації, політичні автономії). Самоврядними є такі терито­ріальні одиниці, що слугують просторовою (територіальною) основою місцевого (регіонального) самоврядування. Натомість адміністра­тивно-територіальні одиниці — це такі, що штучно створені централь­ною владою територіальні одиниці, організовані з метою визначення просторових меж для діяльності місцевих органів державної влади.

Адміністративно-територіальні одиниці в різних країнах мають різні назви: області (Україна, Італія, Болгарія, Словаччина, Білорусь, Молдова), графства (Велика Британія, Данія, Нова Зеландія), штати (США, Австралія, Мексика, Бразилія), провінції (Ірландія, Іспанія, ПАР, Канада, Аргентина, Китай), регіони і департаменти (Франція), громади (Андорра, Македонія, Словенія), округи (Люксембург, Пор­тугалія, Албанія, Хорватія, Угорщина), райони (Ісландія, Чехія), землі (Німеччина, Австрія), кантони (Швейцарія), муніципалітети (Сан-Маріно), губернаторства (Єгипет), префектури (Греція, Япо­нія), повіти (Румунія, Естонія), воєводства (Польща) тощо.

З практики державного будівництва відомо, що становлення організаційної структури державної території відбувалося двома шляхами: 1) шляхом районування — поділом території держави на адміністративно-територіальні одиниці, в межах яких здійснюється управління через представників центральної влади (централізоване управління); 2) шляхом приєднання (анексії) інших держав чи терито­рій, внаслідок чого у складі держави виникли територіальні одиниці, що зберігають деякі атрибути державності. Утворені в результаті цих двох процесів територіальні одиниці з часом трансформуються, зо­крема адміністративно-територіальні одиниці поступово починають набувати характеру політико-територіальних чи самоврядних, що пов’язано з децентралізацією управління, або ж, навпаки, політико- територіальні одиниці втрачають самостійний статус і перетворю­ються на звичайні адміністративно-територіальні, що завжди відбу­вається за встановлення централізованої моделі управління.

Слід зауважити, що територіальний устрій держави не можна зводити до її територіального (адміністративно-територіального) по­ділу, позаяк останній становить лише географічну основу територі­ального устрою.

У становленні територіального устрою держави велике значен­ня мають питання статусу територіальних одиниць — вони можуть слугувати територіальною основою для здійснення місцевого (регі­онального) управління, і в цьому випадку їхня сукупність визначає адміністративно-територіальний поділ країни, або ж територіальною основою для самостійного здійснення публічної влади — місцевого (регіонального) самоврядування чи територіальної автономії, і в цьо­му випадку доцільно говорити про політико-територіальний поділ країни або про політико-територіальну організацію влади.

Сучасна демократична держава незалежно від того, яка форма державного устрою в ній існує, обов’язково характеризується пев- ною самостійністю своїх територіальних одиниць, децентралізацією управління по владній вертикалі, що знаходить свій прояв у розвитку місцевого самоврядування, територіальних автономій, деконцентра- ції виконавчої влади.