Основні ознаки копного суду

Розгляньмо ознаки копного суду, а саме: звичаєвий харак­тер, органічний зв'язок з територіальною громадою, поєднання слідчих, судових і виконавчих повноважень, вагомий вплив громадського чинника, сільська юрисдикція, сусідсько-територіальний характер, юридичний зв'язок з держав­ною владою, національний характер, християнство як світогляд­на основа його функціонування, а також примирний характер.

1. Звичаєвий характер

Звичаєвий характер копного суду був зумовлений його арха­їчним походженням. Чимало елементів цього правового інституту (гоніння сліду, лице, поволання тощо) зародились у додержавний період, активно застосовувались общинними судами східних слов'ян, а потім вервними судами Київської Русі та Галицько- Волинської держави.

Копний суд учені визначають по-різному: як правовий зви­чай, як звичаєво-правовий інститут тощо. За твердженням фран­цузького дослідника М. Блока, копне судочинство було яскравим прикладом «юридичного самоусвідомлення» звичаю, що став правом^[97]. Можна розвинути цю думку і додати, що копний суд був результатом народної правотворчості, а його діяльність була при­кладом народного правозастосування.

Роз'єднати поняття «копний суд» і «правовий звичай» без зазначення надзвичайно стійкого і функціонального зв'язку між ними було б неправильно, а тому звичаєвий характер копного суду потрібно вважати однією з найвизначальніших і найважли­віших його ознак.

2. Органічний зв 'язок з територіальною громадою

І. Франко висловив слушну думку, що дослідження таких відомих науковців, як М. Іванишева, І. Новицького, В. Антонови­ча та інших вказують на те, що українська громада відрізняєть­ся від російської общини, адже вона була наділена незвичайно широкою автономією і судовою компетенцією (так звана «копа»)^[98]. Справді, сільські територіальні громади на українських і росій­ських землях проходили різні шляхи історичного розвитку.

Керівником сільської громади був «старець», «отаман», або «староста», а при ньому громадська рада, «добрі люди», або «мужі». У латиномовних джерелах їх називали «patrior»^{[99] [100] [101] (з латин. - охоронець давніх звичаїв). Старосту та раду населення обирало строком на 1 рік. Громада відповідала за сплату подат­ків і видання державі злочинців. Старець (староста) із «добрими людьми» здійснювали копне судочинство. Як зазначалось, інколи щодо визначення копного суду навіть вживали термін «громада». Наприклад, так був названий копний суд 1672 р. в Теребовлян- ському повіті[102]. Траплялись випадки, коли деякі громади на під­ставі привілеїв були навіть вилучені з-під влади феодальних і державних службовців[103]. Це сприяло самоврядності сільських громад і розвитку традицій копного судочинства.}

Копний суд був судовим органом територіальної громади, а точніше об'єднання сільських громад, які були розташовані в копному окрузі. Його склад обирало населення цього округу з числа найавторитетніших членів громади. Усе це дає підстави стверджувати, що копний суд був важливим елементом гаран­тування українського місцевого самоврядування, а органічний зв'язок з територіальною громадою був однією з найістотніших ознак цього органу.

3. Поєднання слідчих, судових і виконавчих повноважень

Характерною рисою копного суду було те, що він був водно­час і слідчим, і судовим, і виконавчим органом^[104]. Можна припусти­ти, що поєднання такого широкого спектра повноважень копний суд успадкував від вервного суду. Копний процес (судочинство) розпочинався з попереднього розслідування, так званої «гарячої копи». Опісля слідства починався судовий розгляд та прийнят­тя рішення. Прийняті копним судом акти цей орган, як правило, виконував самостійно, зокрема вироки про смертну кару. Отже, копний суд був органом досудового розслідування, власне судо­вим органом і органом, який виконував рішення, що ним прийма­лись. Окрім того, копні суди виконували правоохоронні функції, здійснювали нагляд за додержанням правопорядку в територіаль­ній громаді, забезпечували її громадський спокій.

4. Вагомий вплив громадського чинника

Наведена ознака копного суду виявлялась в утверджен­ні принципів гласності та демократизму копного судочинства, обранні копних суддів населенням копного округу, присутності громади на засіданнях копних судів тощо.

Склад копного суду становили копники, тобто копні судді (судні мужі) та присутня на судовому розгляді громада. Кількість копних суддів не була сталою, хоча здебільшого вона станови­ла приблизно 10-20 осіб. Цих суддів обирало населення копного округу на засіданні віча з-поміж членів територіальної громади^[106]. До особи, яка обиралась копним суддею, висувались такі вимоги: обізнаність у звичаєвому праві, наявність до неї поваги і довіри членів громади. Перед тим як заступити на посаду копні судді приймали присягу^[107].

Окрім копних суддів і возного, у засіданнях копних судів бра­ли участь представники громадськості. Кількість цих осіб була чималою. Так, 1629 р. в с. Липляни Овруцького повіту Київського воєводства відбулось засідання копного суду у справі викрадення меду, в якому взяли участь близько ста осіб^[108]. Присутність грома­ди на засіданнях копних судів забезпечувала гласність і демокра­тизм судового процесу, а також засвідчувала таку ознаку копного суду, як вагомий вплив громадського чинника.

5. Сільська юрисдикція

Копні суди були сільськими судами. У рідкісних випадках вони могли функціонувати також у містах і невеликих містечках, хоча це були виняткові ситуації, до яких державна влада ставилась негативно. І. Новицький виявив цікавий факт, коли деякі міщани «змагалися іноді судитися самі по старому звичаю копним судом, але держава не визнавала законності подібних рішень, бо вони порушували права його власної юрисдикції»^[109].

В епоху Середньовіччя державний апарат на українських землях досяг помірного рівня розвитку. У містах його діяльність була чіткою та організованою, проте в селах його вплив був зна­чно слабшим. Міста і села навколо них потрапляли у сферу стро­гого адміністративного управління за польським, литовським або магдебурзьким правом. Натомість більш віддалені села стали охоронцями давніх українських правових звичаїв, жили за прин­ципами громадського інтересу. Деякі з них потрапили у сваволю феодалів, тому розвиток місцевого самоврядування в них був істотно сповільненим.

У середньовічних українських селах проживали два досить різні суспільні стани: селяни і шляхта. Близько 80% населен­ня України становило селянство. До середини XVII ст. воно не творило однорідної верстви, а складалось із різних груп з різни­ми обов'язками, які тільки згодом зблизились і злилися в єдину селянську верству^[110]. За рівнем юридичної свободи вони поділя­лись на вільних, напіввільних (закупів) і невільних (холопів). Серед вільних селян найпоширенішим різновидом були данники (чиншові селяни)^[111]. Ці селяни були найактивнішими учасниками копних судів, що особливо виражалось у Великому князівстві Литовському.

Ф. Гавронський назвав копний суд судом української око­личної (дрібної) шляхти^[112]. Більшість осіб, що належали до цього суспільного стану, проживали в селах. «Ходачкова шляхта» - це дрібні землевласники, які сформувались в єдину суспільну групу в XIV-XV ст. на українських землях. У неї зазвичай не було під­даних селян, вона сама обробляла землю або взагалі її не мала.

6. Сусідсько-територіальний характер

В інституті сусідства, у спільності сусідських інтересів поля­гала групова солідарність, у якій зародився копний суд. Сусідство було однією з тих основ, на яких виникли і розвивались копні суди. Термін «сусідство» А. Яковлів тлумачив як близькість у просторі, тобто територіальну близькість двох чи більше суб'єктів права і разом з тим їхню деяку відокремленість з погляду майнових прав і родинного зв'язку. Тому не могли вважатись сусідами особи, які жили в одному домі (хаті) чи дворі, що належав їм на праві спіль­ної власності. Члени однієї родини чи групи людей зі спільним майном не вважались сусідами, хоча вони й були територіаль­но близькими. До таких співвласників могли належати і роди­чі, і особи, не пов'язані між собою родинним зв'язком¹. Кожен житель околиці (копного округу) вживав потрібних заходів, щоб допомогти своєму сусідові відновити порушені права, адже в разі порушення його прав він мав змогу одержати аналогічну допо­могу від своїх сусідів.

7. Юридичний зв 'язок з державною владою

Копний суд був громадським органом, а не державним. Його формувала територіальна громада, а не держава. Він керувався переважно правом, що визначали українські народні звичаї, ніж правом, встановленим державою. Проте копні суди перебували в юридичному зв'язку з державною владою, що виявлялось, пере­дусім, у нагляді держави за його діяльністю, можливості оскар­ження його рішень у державних судах, а також у частковому правовому регулюванні з боку держави копного судочинства. Ця ознака не була властива общинним судам додержавного суспіль­ства та мала інший зміст у вервних судах. Так, за вервним судо­чинством держаний нагляд не здійснювався.

Державна влада не лише стежила за тим, щоб копні суди роз­глядали справи, але й прагнула контролювати хід кожної копи, де легуючи на засідання копних судів своїх представників. До 1566р. такими представниками були вижі, а після прийняття Другого Литовського статуту ними стали возні¹. Возний складав протокол засідання копного суду і передавав його до гродського суду для запису рішення в актові книги. Рішення копних судів могли бути оскаржені в державних судах (гродському, земському, каптуровому, сотенному тощо).

Безперечно, основою правового статусу копного суду та судо­чинства був правовий звичай. Держава аж ніяк не могла стояти осторонь правового інституту громадського суду, тому на деяких етапах історії санкціонувала окремі звичаєві норми. Цей процес було започатковано ще в Київській Русі, адже «Руська правда» містила правові норми про верв, вервний суд, заклик, гоніння слі­ду, звід тощо. Правові звичаї копного судочинства активно засто­совувались у Великому князівстві Литовському, яке продовжило санціонування звичаєво-правових норм та визнало копний суд легальним інститутом в усіх трьох Статутах ВКЛ.

8. Національний характер

Відомо, що копні суди діяли в Україні, Білорусі та Литві^[114]. На литовських землях вони були організовані штучно, адміністратив­ним шляхом, відповідно до ст. 9 розд. XIV Статуту ВКЛ 1588 р.^[115] Натомість на українських і білоруських землях копні суди вини­кли природним шляхом на основі вервних судів. Вони були носі­ями споконвічних правових звичаїв цих народів. І. Черкаський зробив висновок, що український і білоруський народи, будучи близькими сусідами, пройшли подібні шляхи історичного розви- тку, жили в подібних соціально-економічних умовах під спільною владою Київської Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, спільно утворили громадський (копний) суд, і жоден з цих народів не має права вважати себе єдиним творцем копного права^[116]. Отже, копний суд і копне право були детерміновані, серед іншого, психологічними особливостями менталітету згаданих народів.

На початках діяльності копних судів на українських і біло­руських землях між ними не було істотних відмінностей, проте згодом вони почали формуватись. Оскільки на українських зем­лях внаслідок Люблінської унії 1569р. домінантним став вплив польської влади, сфера діяльності копних судів звужувалась, послаблювався їхній зв'язок з державною владою, а на білорусь­ких землях умови для функціонування цих органів були кращи­ми. Наприклад, у 1607 р. копний суд в Мінському повіті розглядав кримінальну справу про вбивство С. Карловича. По-перше, в його засіданні брав участь мінський староста А. Станкевич «водле порядку статутового». По-друге, оголошення про злочин здій­снював возний, а не потерпілий «тройка воланья через возного порядком права посполитого». По-третє, слідство проводилося спільно державою та громадою «людей зацних ославши листами урядовими, яко самих панов, так урядников їх і всіх сусідів око­личних, тому місцю прилеглих»^[117].

Тож простежується більш активна співпраця копних судів з державними органами на білоруських землях (зокрема в ініціа­тиві держави у відкритті копного провадження), а на українських землях копні суди поступово віддалялись від органів державної влади, були альтернативою щодо свавілля державних судів і, зрештою, їх стали забороняти. Водночас треба зазначити, що за таких умов в українських копних судах вплив звичаєвого права був сильнішим, адже в їхніх рішеннях значно менше посилань на законодавство, ніж у копних декретах білоруських земель. Так, у 1622 р. в с. Курковичі Слонімського повіту копний суд виніс вирок про смертну кару Бориса Слоковича за чаклунство. Цей копний декрет підтвердив Петро Тишкевич (воєвода і староста Слонімський), який брав участь у цьому копному суді: «прихи- ляючиися до артикулу двадцять шостого з розділу одинадцятого і артикулу девятого з розділу чотирнадцятого, декрет копний у всьому стверджую»^[118].

9. Християнство як світоглядна основа функціонування

Ця ознака не була властива общинним судам додержавного періоду, у судочинстві яких наскрізь відчувався вплив міфологіч­них уявлень і язичництва. Цей вплив також не був переважальним у діяльності вервних судів, адже населення українських земель тривалий час адаптовувалось до християнської ідеології. У 988 р. князь Володимир Великий провів хрещення киян, але процес християнізації староукраїнського суспільства тривав сторіччами. Проникнення християнства на українські землі почалось із при­ходом у регіон Римської імперії в І ст. до н. е. і, як засвідчують археологічні джерела, тривало до XII ст., а подекуди - до XIII ст.^[119]

Отже, християнство стало світоглядною основою більшості українців, а особливо селян, рівень моралі яких визначав напрям діяльності копних судів. Сільські громадські суди мали на меті боротися зі злом, яке асоціювалось у них передусім із порушен­ням Божих заповідей (не вбий, не вкради, не свідчи неправдиво тощо). На думку П. Музиченка, наявність елементів слідчого про­цесу в копному судочинстві зумовлена формуванням у народній свідомості погляду на злочин як на гріх, що стосувався всієї гро­мади, на відміну від цивільних правопорушень, які не вважались гріхом. Тому щодо них розслідування і не проводилось^[120]. Водночас копні суди боролись не лише з кривдою соціальною, але й з міс­тичними силами та слугами диявола, тобто відьмами, чаклунами, упирями тощо. Причому ця категорія злочинців каралась значно суворіше, ніж інші (як правило, їх засуджували до страти). Так, у 1720 р. в селищі Красилові (Південна Волинь) відбувся копний суд над відьмою, яка обвинувачувалася у спричиненні епідемії морової виразки. Громада звинуватила 120-річну жінку за резуль­татом показань місцевого знахаря. На підставі вироку копного суду жінку закопали в землю до плечей і спалили^[121].

На різних стадіях копного судочинства використовувалась присяга (як доказ або як процесуальна дія). Селяни присягались Святою Трійцею, щоб запевнити інших у своїй чесності. Щира віра українського селянства у християнські цінності була своє­рідним гарантом правдивості їхніх слів, яку треба було встанови­ти під час розгляду судової справи. Заступаючи на посаду копні судді також складали присягу з християнським змістом. Оскільки милосердя є однією з основних християнських цінностей, то саме завдяки цій ідеології у практиці копного суду зародились умовне відбування покарання та примирення винного з потерпілим.

10. Примиртіи характер

Ця ознака копного суду і судочинства є актуальною для сього­дення. Вона стосувалась, передусім, розгляду і вирішення копни- ми судами цивільних справ щодо деліктів між сусідами^[122]. Існували вимоги до процедури примирення учасників копного судово­го процесу. Українське звичаєве право категорично забороняло потерпілому самому, без відома громади, миритися з тими людь­ми, які завдали йому збитків чи травми. У таких випадках карали обох. Заборонено було і самоуправство, помста, тобто самовіль­не, без громади і копного суду покарання винного. Потерпілий мав право віддати винного до суду або помиритися з ним навіть коли його мали засудити до смертної кари. Головне завдання коп- ного суду полягало в досягненні миру і злагоди в копному окрузі, у відновленні порядку, недопущенні кровної помсти, тож йому був властивий примирний характер^[123]. Оскільки примирення сто­рін було одним із завдань копних судів, то діяльність цих органів позитивно впливала на суспільство, внаслідок чого вони наділя­лись громадським авторитетом.

Отже, виокремивши основні ознаки копного суду, можна спробувати на їхній основі сформулювати дефініцію копного суду:

Копний суд - це громадський юрисдикційний орган сусід­ського об'єднання сільських територіальних громад, який здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах, розслідування злочинів, примирення винного з потерпілим та виконував свої рішення на українських і білоруських землях у XIV-XVIIi ст. на підставі норм звичаєвого права, що ґрунтува­лись на національних і релігійних особливостях цих народів і визнавались органами державної влади Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та «Війська Запорозького».

2.3