§ 2. Поняття і основні ознаки правової держави

Утвердження права як керівної сили розвитку суспільства є ви­значальним фактором для втілення ідеї правової державності в жит­тя. Це пояснюється рядом причин. Зокрема, жодних сумнівів не ви­кликає той факт, що ні влада, ні право не можуть самі по собі бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимоване (тобто не визнане належним до виконання) суспільством.

Основою реально значимих правових відносин у правовій держа­ві стають не правові норми як такі, не їх приписи і санкції, як би до­сконало вони не були сформульовані. Їхньою першоосновою висту­пають елементарні почуття морального обов’язку, відповідальності, індивідуальної свідомості, здатність їх до критичного самопізнання, готовність дотримуватися встановлених у суспільстві порядку і дис­ципліни.

У французькій правовій науці поняття правової держави ототож­нюється, насамперед, з принципом законності як обов’язку дотри­муватись закону. Даний принцип є обмеженням виконавчої влади, ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу повноважень між законодавчими і виконавчими органами, ви­знання закону головним джерелом законності.

У Великій Британії принцип правової держави має вираз прин­ципу верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та ґрунтується на наданих законом повноваженнях. Концепція правової держави в цій країні проявляється у формулі: закон має відповідати мінімальним критеріям справедливості.

Аналізуючи загальне для західних демократій розуміння право­вої держави, чимало дослідників виділяють такі її елементи як здій­снення державної влади на основі чіткого визначення компетенції, дотримання політичною владою закону, обов’язкового для всіх, на­явністю у самому законі певної кількості приписів справедливості. Інші вчені, насамперед ті, хто займаються проблемами побудови пра­вової держави у пострадянських країнах, традиційно відносять до її ознак юридичний захист особи, високу правову культуру громадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, сво­боду і господарську самостійність у сфері виробництва і споживання, стабільність конституційного порядку, верховенство закону в ієрар­хії нормативних актів, юридичну рівність громадян, налагоджений механізм правового захисту особи, народовладдя, самоврядування, єдність прав і обов’язків, верховенство права.

Ведучи мову про правову державу в Україні, наголошують на па­нуванні законів у суспільному і державному житті, закріпленні у них основних прав і свобод людини, народному волевиявленні, втіленні у цих законах загальносоціальних цінностей і принципів, встановленні взаємної відповідальності особи і держави.

Таке неоднакове розуміння поняття правової держави свідчить про те, що результатом дослідження ідей правової держави у різних країнах та співставлення форм і механізмів реалізації цих ідей у різ­них правових системах є лише загальні і основні риси, які можна ви­значити як спільні для правової держави у будь-якому її розумінні.

Правова держава у матеріальному сенсі орієнтується на висо­кі ідеали нормотворчості, зв’язуючи законодавство конституційни­ми принципами і нормативно встановлюючи систему прав і свобод громадян. У такому контексті право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність форм об’єктивного права та суб’єктивного обов’язку, який породжує відпо­відальність.

У понятті правової держави простежуються декілька аспектів: об­межуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв’язує і контролює останню, а з іншого — упорядковує її діяльність через по­зитивне правове регулювання форм, у яких ця діяльність має здій­снюватись. Наведені прояви впливу права досить тісно перепліта­ються, є взаємодоповнюючими твірними правової основи будь-якої держави. Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив, воно надає їй могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно примножити її позитивні регулятивні функції. Держава, у свою чер­гу, спроможна надати праву не тільки належної форми, а й наповнити його зміст етичними ідеалами, актуалізувати його суспільне призна­чення та зберегти його соціальну цінність.

Обмежуючий, детермінуючий державу, аспект є надзвичайно важливим, тому саме на ньому акцентується основна увага, коли йдеться про теоретичні засади сучасної правової держави. Проте, оскільки правова зв’язаність держави реалізується у відповідних правових формах (а правові форми діяльності держави, процедурно- процесуальна регламентація діяльності її органів та їх посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання неї в рамках права) — дані правові форми і процедури також не за­лишаються поза увагою дослідників.

Сьогодні правову державу визначають як державу, у якій юри­дичними та іншими засобами реально забезпечені охорона і захист основних прав людини. Це є держава, в якій функціонують режим конституційного правління і поділу влади, існує чітка, розвинена і несуперечлива правова система, здійснюється офіційний контроль за політикою і владою.

Отже, правова держава — це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та полі­тичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, влада у якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, поділу влади, інститу- ціалізації і юридичної форми діяльності її органів та їх посадових і службових осіб.

Характерні ознаки правової держави свідчать про те, що це є дер­жава, в якій:

1) право як загальна міра свободи, рівності і справедливості па­нує в усіх сферах суспільного життя;

2) панує народний суверенітет;

3) закон діє не лише для громадян, а й для держави, її органів і установ;

4) державна влада здійснюється за принципом її поділу на зако­нодавчу, виконавчу та судову за наявності ефективного меха­нізму функціонування «системи стримувань і противаг» між ними;

5) існує розвинена система законодавства;

6) права, свободи та інтереси особи є непорушними, а держава гарантує їх реалізацію і забезпечує охорону і захист від пору­шень і протиправних посягань;

7) існує взаємна відповідальність особи і держави, забезпечу­ється право громадянина не лише оскаржувати неправомірні дії державного органу чи його посадової особи, а й отримува­ти відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої цими діями;

8) урегулювання відносин між особою і державою здійснюється на основі загальнодозвільного принципу — особі дозволено все, що прямо не заборонено законом; врегулювання діяльності державних органів здійснюється на основі спеціальнодозвіль- ного принципу — дозволено тільки те, що прямо передбачено законом;

9) здійснюється активний нагляд і контроль за додержанням і ре­алізацією чинних правових норм;

10) у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій провідна роль належить суду;

11) ефективною є діяльність правоохоронних органів у забезпе­ченні законності і правопорядку;

12) існує високий рівень правової свідомості і правової культури громадян.