Правоутворення та його основні етапи

У сучасній теорії права поняття «правоутворення» має широкий зміст, який складають уявлення щодо виникнення права, набуття ним певних зовнішніх форм, формування, реалізації, розвитку і зміни пра­вових норм, правовідносин тощо.

«Правоутворення» є одним із центральних понять праворозумін­ня, тому його трактування визначається напрямом (типом) праворо­зуміння, в межах якого воно здійснюється.

Так, вітчизняна теорія права минулого століття, якій властиве домінування юридичного позитивізму, визначала правоутворення як «переведення» об’єктивних законів суспільного життя у правові при­писи (законодавство), здійснюване переважно державними органами, тобто правоутворення ототожнювалося з правотворчістю держави. Нерідко схожі підходи зустрічаються і в навчальній літературі з тео­рії держави і права нашого часу, проте позитивістська концепція не охоплює всієї глибини процесів утворення права і є лише однією з можливих.

Отже, необхідно розрізняти створення законодавства як ціле­спрямовану діяльність держави (і не тільки) у правовій сфері й утво­рення права як складний багатогранний стихійний самоорганізацій­ний (синергетичний) суспільний процес.

Правоутворення - це еволюційний процес виникнення, розви- iU тку, зміни права в усіх його формах і проявах.

Сучасні уявлення щодо правоутворення, зумовлені інтегратив­ними тенденціями в праворозумінні, не відкидають важливості дер­жавної діяльності з надання праву певних писаних (позитивних) форм. Ця діяльність розглядається логічним компонентом процесу утворення права, який, окрім позитивізму, має природно-правові, со­ціологічні, психологічні та інші основи.

Зокрема, в контексті сприйняття права, передусім як соціального регулятора, процес правоутворення можна умовно поділити на три етапи.

1. Формування (зародження) суспільних відносин - виникнення і поширення безпосередньо в суспільному житті конкретних повто­рюваних суспільних відносин із притаманними їм правилами (стерео­типами) соціально значущої поведінки, що робить їх предметом май­бутнього правового регулювання.

Для цього етапу правоутворення характерне саморегулювання суспільного життя, що визначається соціальними потребами, прин­ципами й ідеалами, інтелектуальним розвитком, залежить від можли­востей і рівня суспільної комунікації та перебуває під впливом різно­манітних чинників соціальних змін.

2. Формулювання правових правил (правотворчість) - вияв­лення й узагальнення державно-владними та іншими компетентними суб’єктами тих суспільних відносин, які потребують подальшого впорядкування правовими засобами, а також формулювання й відо­браження їх у відповідних формах зовнішнього закріплення права як загальнообов’язкових правил поведінки.

Етап формулювання правових правил часто називають «правот­ворчість», розуміючи під нею не безпосереднє творення права, а на­дання праву відповідними компетентними суб’єктами (суб’єктами правотворчості) форм офіційних письмових документів - норматив­но-правових актів, правових прецедентів, нормативно-правових до­говорів тощо. Правотворчий процес, що забезпечує вирішення най­більш важливих загальносуспільних проблем, може відбуватися із залученням усього суспільства як на рівні держави, так і на рівні її окремої територіальної одиниці (референдум^[21]). А той, у результаті якого упорядковуються відносини в межах колективу певної органі­зації, здійснюється безпосередньо її членами з дотриманням загаль­них правових вимог.

Формулювання правових приписів має об’єктивно-суб’єктивний характер. Його об’єктивна сторона зумовлюється складністю і дина­мічністю суспільних відносин, потребами правового регулювання, а також особливостями тієї чи іншої правової системи; а суб’єктивна - передусім професіоналізмом суб’єктів правотворчості, який визнача­ється їхніми інтелектуальними і моральними якостями, рівнем право­свідомості, правової культури, освіти.

3. Реалізація правових правил - втілення формалізованих (сфор­мульованих) правових приписів у конкретні правові відносини і та­ким чином встановлення правового порядку. Тільки із реалізацією у фактичній правомірній поведінці людей правила (моделі) поведінки, визначені в зовнішніх формах права, набувають якостей специфічної норми соціального життя, встановленої і забезпеченої правом, тобто стають реальним правом.

На реалізацію правових правил визначально впливають резуль­тати правотворчості. Її виваженість, відповідність суспільним потре­бам та інтересам забезпечують наповнення текстів правових докумен­тів якісною правовою інформацією, яка легко усвідомлюється суспільством, перетворюючись у необхідні правові знання. За умов високого рівня правосвідомості і правової культури, дієвої правоохо­ронної системи це гарантує ефективність правореалізаційного проце­су. І навпаки, неадекватність правових приписів зумовлює несприй- няття й відторгнення суспільством правил, які вони визначають.

Наведений варіант розгляду процесу утворення права не є конеч­ним, оскільки в мінливому, динамічному суспільному житті потреби в правовому регулюванні не залишаються незмінними. Будучи доста­тньо стабільним у своїй основі, правове регулювання, а разом із ним правовідносини і правопорядок постійно адаптуються до поточних соціальних потреб, що надає правоутворенню циклічний характер і вимагає систематичної правотворчої діяльності щодо зміни, допов­нення, скасування правових приписів.

Процес утворення права

При цьому процеси утворення права у сфері приватного і публіч­ного права різняться.

Приватне право розвивається здебільшого стихійно. Воно зумов­лене об’єктивними закономірностями передусім у сфері майнових ві­дносин, де переважають взаємини між рівноправними суб’єктами (горизонтальні відносини) і диспозитивний метод правового регулю­вання (дозволено все, що законом не заборонено). На етапі формулю­вання норм приватного права залишається тільки виявити сформовані суспільством моделі поведінки і надати їм належне зовнішнє закріп­лення.

У публічному праві відносини виникають з метою управління за­гальносуспільними справам. Їхні суб’єкти перебувають у взає­мозв’язку «влада-підпорядкування» (вертикальні або субординаційні відносини), а правове регулювання здійснюється імперативним мето­дом (дозволено тільки те, що безпосередньо вказано в законі).

Що ж до утворення права у сфері інформаційних відносин, то во­но має змішаний характер. Сьогодні інформатизація глибоко увійшла в суспільне життя на всіх його рівнях - глобальному і регіональному, приватному і державно-владному тощо. По-перше, це зумовлює по­єднання в межах інформаційного права і приватноправових, і публіч- ноправових норм. А по-друге, значно ускладнює утворення права у сфері сучасних інформаційних відносин, яким завдяки стрімкому ро­звитку інформаційно-телекомунікаційних технологій, зокрема мережі Інтернет, властиві значна самоорганізованість, слабка контрольова- ність, відсутність державно-правових кордонів, різноманіття варіан­тів поведінки. Як наслідок, практика правового регулювання нерідко виявляє неефективність в інформаційній сфері звичних (стандартних) правових механізмів та вимагає нових підходів.

Серед основних орієнтирів сучасного розуміння правоутворення необхідно виділити такі.

1. Розмаїття форм існування права, а також єдність і відмін­ність права і закону, чим забезпечується усвідомлення буття права поза його позитивними (писаними) формами, зокрема у правових принципах, правосвідомості, суб’єктивних правах, нормах права, правовідносинах тощо. Водночас до законодавства як до форми за­кріплення правових норм висуваються жорсткі вимоги відповідності фундаментальним правовим засадам та потребам суспільства в пра­вовому регулюванні.

2. Пріоритет людини і суспільства над державою, що означає перевагу ролі суспільства (народу, нації, населення країни), яке від­носно держави виступає носієм права, утворюючи його в різних фор­мах, зокрема у формі конкретних суспільно необхідних правовідно­син. Завдання держави полягають, по-перше, у виявленні, узагальненні, систематизації таких відносин та об’єктивному відо­браженні їх як правил поведінки (норм) в законодавстві та інших джерелах позитивного права, а по-друге, в забезпеченні, охороні, за­хисті права в усіх його проявах.

3. Субсидіарність у взаємовідносинах суспільства і держави, що орієнтує передусім на обслуговуючу і забезпечувальну роль держави, межі втручання якої в організацію суспільного життя визначаються реальними суспільними проблемами і спроможністю суспільства са­мостійно їх вирішувати. При цьому будь-яка державна діяльність по­винна здійснюватися винятково на засадах верховенства права.

4. Альтернативність у системі соціального регулювання, що спрямовує на усвідомлення права і процесів його утворення як лише однієї із форм соціальної взаємодії, потреба в якій визначається істо­ричними умовами та поєднанням інших соціальних регуляторів, дію­чих у суспільстві.

8.3