Спеціалізація судів як елемент механізму забезпечення права на ефективний засіб захисту прав і свобод

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен під час вирішення питання що­до його цивільних прав та обов’язків має право на справедли­вий публічний судовий розгляд упродовж розумного строку не­залежним та неупередженим судом, створеним на підставі за­кону (встановленим законом).

Сутність наведених конституційних положень зводиться до того, що правило стосовно «належного суду» містить не лише конвенційні вимоги щодо суду, який має компетенцію на роз­гляд справи, та законного складу суду, а й деякі інші вимоги: по-перше, судова юрисдикція повинна суворо встановлювати­ся законом; по-друге, судді не мають права довільно її змінюва­ти; по-третє, сторони зазвичай не можуть змінювати правила судової юрисдикції [228, с.

Однією з важливих рис організації судової влади в європей­ських державах є актуалізація паралельних багатоінстанційних судових систем, спеціалізованих судів у рамках основної орди­нарної системи цивільного та кримінального судочинства. Спе­ціалізація судової діяльності — іманентне сучасним тенденціям розвитку і функціонування судової влади в Україні явище, яке набуло поширення як на внутрішню, так і на зовнішню спеціа­лізацію судової діяльності [195, с. 21].

Організаційна складова спеціалізації закріплена у системі су­дових органів. У цьому випадку можна говорити про спеціаліза­цію шляхом:

а) виділення судових підсистем із спеціальною юрисдикцією (створення спеціалізованих судів) — зовнішня спеціалізація;

б) спеціалізації суддів у рамках єдиної судової системи (ство­рення спеціалізованих палат, колегій) — внутрішня спеціаліза­ція;

в) поєднання двох зазначених напрямів — змішана спеціа­лізація [291, с. 21].

Сьогодні у науковій літературі, присвяченій проблемам ста­новлення судової системи України і питанням реалізації прин­ципів її побудови, справедливо зазначається, що для подальшого розвитку національної системи правосуддя найбільш актуально­го значення набуває принцип спеціалізації. Інші принципи пе­реважно вичерпали своє методологічне значення і перейшли у категорію властивостей, рис, які характеризують сучасну систе­му судів [176, с. 7—8]. Це відповідає одній з тенденцій розвитку системи процесуального права — диференціації та спеціалізації процесуальних процедур. Сама поява процесуального права є результатом функціональної спеціалізації правового регулюван­ня [139, с. 21].

У процесуальному праві при диференціації виділяють два основних напрями: ускладнення та спрощення процесуальної форми. На Двадцятій нараді, що відбулася в червні 1996 р. в Будапешті, на тему «Ефективність і справедливість правосуд­дя» зазначалося, що труднощі, яких зазнають держави у вико­нанні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, більшою мірою пов’язані з перевантаженістю судів і певною складністю процедури.

Встановлюючи диференціацію судових проваджень, законо­давець передбачає обумовлені відповідним провадженням особ­ливості розгляду тих чи інших справ. Ці особливості залежно від виду провадження дістають вияв:

1)у різних вимогах до форми та змісту звернення до суду, що є підставою для відкриття провадження у справі в рамках пев­ного судового провадження, визначеного процесуальним зако­ном;

2)у необхідності оплати відповідного звернення судовим збо­ром із визначенням його розміру;

3)у переліку доданих до звернення документів та строках звернення до суду;

4) у розподілі тягаря доказування;

5) у процесуальних правах і обов’язках учасників процесу;

6) у повноваженнях суду;

7) у порядку розгляду та вирішення відповідних справ, ухва­лення судового акта;

8) у порядку і строках оскарження актів правосуддя тощо [188].

Відповідно до вимог Конституції України принцип судової спеціалізації передбачає кілька способів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктною ознакою та «внут­рішню» спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого су­ду. Галузева спеціалізація визначається як поділ предмета су­дової діяльності на окремі сфери правосуддя — загальну і спеціалізовану. Загальна сфера правосуддя охоплює вирішення цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальної юрисдикції. Здійснення спе­ціалізованого правосуддя передбачає розгляд справ окремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та інших правовідносин, відповідно до певної галузі права. За суб’єктної спеціалізації судової системи правосуддя здійснюєть­ся стосовно певного суб’єкта правовідносин, які виникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з урегулюванням відно­син щодо неповнолітніх. «Внутрішня» спеціалізація суддів у ме­жах одного міжгалузевого суду передбачає спеціалізацію пред­ставників судової влади — суддів виходячи із встановлених критеріїв розподілу судових справ у конкретній судовій устано­ві, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, які від­несені до юрисдикції даного суду [235, с.

У державах Західної Європи та Північної Америки розвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинни­ками, як розвиненість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток за­конодавства та його предметної розгалуженості і, передусім, потреба ефективного захисту прав і свобод людини і громадя­нина у різних правових сферах з урахуванням особливостей ін­тересів різних соціальних верств. Розвиток системи спеціалі­зованих судів значною мірою обумовлений високим рівнем пра­вової культури населення цих країн, усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення до су­ду з урахуванням його предметної та суб’єктної компетенції.

Незважаючи на відмінності між англо-американською (англо­саксонською) та романо-германською правовими системами в цих державах існує багато спеціалізованих судів. Особливості їх організації пов’язані з нечітким виокремленням галузей права у країнах англо-саксонської правової системи порівняно з конти­нентальною правовою системою, що вплинуло на побудову су­дових систем країн-представників та здійснення правосуддя. Про це свідчить організація судових систем Великої Британії та США як представників англо-саксонської правової системи, з чітким розмежуванням повноважень між судами загальної юрисдикції та «вкрапленням» судових органів спеціальної ком­петенції до усієї системи. Для романо-германської правової си­стеми властивим є створення самостійних судових вертикалей (Німеччина, Франція, Україна). Порівняння досліджених судо­вих систем зарубіжних країн з Україною дає підстави ствер­джувати, що компетенція судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визна­чальною є суб’єктна ознака їх юрисдикції [235, с. 535].

Проте серед науковців і практиків на сучасному етапі роз­витку юридичної науки відсутнє єдине розуміння принципу спеціалізації та шляхів його реалізації. Так, серед запропонова­них дослідниками визначень є пропозиції розглядати принцип спеціалізації як вимогу розподілу судової юрисдикції між різни­ми судами за єдиним критерієм, який поєднує галузь матеріаль­ного права і вид судочинства. Водночас, констатувалося, що сучасна система судів загальної юрисдикції побудована без належного врахування принципу спеціалізації.

Саме принцип спеціалізації забезпечує функціонування си­стеми судочинства як комплексної системи інститутів, стадій та проваджень, у яких процедури, процесуальні дії повинні вчинятися за чітко визначеною процесуальною формою і не ма­ють суперечити одна одній. Все це разом узяте буде визначати певний уніфікований стандарт правосуддя [188]. З урахуван­ням наведеного та з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб діяльність адміністративних судів у цій сфері публічно-правових відносин потребує постійної уваги та відповідного вдосконалення [209, с. 11, 8—12].

Прийняттям Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» Верховна Рада України встано­вила, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгля­ді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Відповідно до ст. 31 цього Закону в Україні засновано лише три системи судів загальної юрисдикції: суди з розгляду цивіль­них і кримінальних справ, господарських справ, адміністратив­них справ [43]. На наш погляд, створення таких судових систем є поспішним з огляду на їх спеціалізацію. Суди з розгляду ци­вільних і кримінальних справ за їх зовнішньою спеціалізацією є несумісними за природою, характером, суб’єктним складом, предметом таких справ. Найбільш взаємопов’язаними є госпо­дарські та цивільні справи, тому доцільніше об’єднати ці спеціа­лізації в одну систему судів, назвавши їх цивільними. Щодо кримінальних справ, то для їх розгляду необхідно створити окрему систему кримінальних судів, оскільки ця категорія справ та процедура їх розгляду мають свою специфіку, яка від­різняється від інших видів судочинства.

Однак, як уже зазначалося, створення системи спеціалізова­них судів є недостатнім підтвердженням дотримання конститу­ційного принципу спеціалізації у побудові системи судів загаль­ної юрисдикції, ОСКІЛЬКИ ключовим у цьому питанні є чітке розмежування справ щодо їх належності до юрисдикцій відпо­відних спеціалізованих судів.

У Рішенні від 9 вересня 2010 р. № 19-рп/2010 у справі № 19-рп/2010 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’яза­них із соціальними виплатами» КСУ зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абз. 4 під­пункту 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційно­го Суду України від 24 грудня 2004 р. № 22-рп/2004). До таких механізмів належать структурована система судів і види судо­вого провадження, встановлені державою. Судовий захист вва­жається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями ста­тей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних меха­нізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідно­синах.

За приписом ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) кожен при вирішенні питання щодо його прав та обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд незалежним і безстороннім судом, встановле­ним законом. На розвиток зазначеного положення Європейський суд з прав людини в рішенні від 25 лютого 1993 р. у справі «Доб- бертен проти Франції» наголосив, що ч. 1 ст. 6 Конвенції змушує держави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спо­сіб, щоб їхні суди і трибунали виконували кожну зі своїх функцій (п. 44), притаманну відповідній судовій установі.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбаче­но, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуд­дя у рамках відповідних судових процедур (ч. 2 ст. 1), у системі судів загальної юрисдикції (ч. 1 ст. 3) діють спеціалізовані суди (частини 2, 3 ст. 17, ст. 18), до яких належать господарські, ад­міністративні суди (частини 2, 3 ст. 21, ч. 3 ст. 26, ч. 2 ст. 31).

Головними критеріями судової спеціалізації визнаються пред­мет спірних правовідносин і властива для його розгляду проце­дура. Процесуальними кодексами України встановлені неодна­кові процедури судового провадження щодо різних правовід­носин.

На підставі положень Конституції України про судову спеціа­лізацію (ч. 1 ст. 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб (ч. 2 ст. 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень визначено як безпосе­реднє завдання адміністративного судочинства (ч. 1 ст. 2 КАС). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи без­діяльності суб’єктів владних повноважень.

Системний аналіз наведених норм Конституції України та за­конів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень між загальними і спеціалізовани­ми судами підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист. За таким підходом усі публіч­но-правові спори, в яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт влад­них повноважень, належать до адміністративної юрисдикції і за компетенцією мають бути розглянуті адміністративними су­дами (пункти 1, 2, 7 ст. 3, ч. 1 ст. 17 КАС).

Отже, додержання конституційного принципу спеціалізації під час прийняття законів щодо організації і діяльності судів України є конституційним обов’язком законодавця. Внесені За­коном № 1691-VI від 18 лютого 2010 р. зміни до КАС і ЦПК, яки­ми спори, пов’язані із соціальними виплатами, вилучені з ком­петенції судів спеціалізованої (адміністративної) юрисдикції і передані до підсудності загальних судів (цивільна юрисдикція), не відповідають ч. 1 ст. 125 Конституції України.

Аналіз правових приписів, закладених у зазначеному рішен­ні КСУ, свідчить про те, що принцип побудови системи судів в Україні за їх спеціалізацією є конституційною гарантією на су­довий захист. Отже, забезпечення розв’язання спору, який ви­пливає зі сфери публічних правовідносин, у порядку адміні­стративного судочинства є обов’язком держави.

1.3.