Антидискримінаційне законодавство в системі нормативноправового забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю

Першочерговою метою у даному підрозділі дисертаційної роботи є з’ясування реалізації положень загального та спеціального законодавства у сфері соціального захисту, охорони здоров’я, реабілітаційних заходів, а також забезпечення державою інших належних обов’язкових умов щодо осіб з інвалідністю.

У профільному нормативно-правовому акті щодо попередження та протидії дискримінації - Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» можемо виокремити певні характеристики, які держава вкладає у зміст антидискримінаційного законодавства. Зокрема, його дія поширюється на відносини між юридичними особами публічного та приватного права, місцезнаходження яких зареєстровано на території України, а також фізичними особами, які перебувають на території України. Основними сферами поширення даних суспільних відносин є: громадсько- політична діяльність; державна служба та служба в органах місцевого самоврядування; правосуддя; трудові відносини, у тому числі застосування роботодавцем принципу розумного пристосування; охорона здоров’я; освіта; соціальний захист; житлові відносини; доступ до товарів і послуг; ін. [12]. Отже, вказане підтверджує загальноприйняту тезу, що протидія дискримінації за ознакою інвалідності охоплює фактично всі напрями життя суспільства, як у приватній, так й у публічній площині.

Поряд із цим, антидискримінаційне законодавство України ґрунтується на певних засадах свого регулюючого впливу, серед яких забезпечення рівності прав і свобод осіб або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб або груп осіб [12].

Вітчизняний законодавець логічно зробив акцент на тому, що дискримінація є однією із основних форм порушення прав і свобод особи, а отже із цими негативними проявами у суспільстві слід постійно боротися із застосуванням усіх наявних державних ресурсів. У той же час, зважаючи на суттєву проблему можливого соціального виключення інвалідів, викликаного їхньою дезадаптацією та переважною бідністю, розвинуто законодавство у сфері соціального захисту та соціального забезпечення вказаної категорії осіб. Отже, комплекс вказаних документів є першим щаблем нормативно - правових актів, які своїм регулятивним впливом уможливлюють реалізацію та захист осіб з інвалідністю, опосередковано сприяють попередженню та протидії дискримінаційним проявам.

На наш погляд, насамперед йдеться саме про попередження дискримінації, оскільки публічною владою створюються оптимальні умови матеріального та фінансового забезпечення інвалідів. У цьому контексті, зменшуються потенційні загрози порушення основ рівності прав і свобод різної категорії громадян, оскільки особи з інвалідністю матимуть більше можливостей обирати належні умови праці, відновлення здоров’я, відпочинку тощо. Присутні у ефективній реалізації соціальної політики також елементи протидії дискримінації інвалідів, не лише в частині вчинення позитивних дій уповноваженими органами влади, тобто спеціальних тимчасових заходів, що мають правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, спрямовану на усунення юридичної чи фактичної нерівності у можливостях для особи реалізовувати на рівних підставах конституційні права і свободи [12], а й можливістю поновити порушені права, а також притягнути винних осіб до відповідальності.

Основним джерелом прибутку інвалідів, який реалізує держава через Пенсійний фонд України та інші відповідні владні інституції, є пенсійне забезпечення. У вітчизняному законодавстві не розкрито поняття «пенсія по інвалідності», тому у наукових колах під нею пропонують розуміти передбачену солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування щомісячну грошова виплату, що гарантується особі за умови настання інвалідності внаслідок загального захворювання, у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства, та наявності страхового стажу встановленої законом тривалості, а також інших юридичних фактів, і яка призначається на час інвалідності уповноваженими органами Пенсійного фонду України за рахунок акумульованих у ньому коштів, а в окремих випадках і державного бюджету у порядку, встановленому актами пенсійного законодавства України [31, с. 7]. Таким чином, до основних ознак пенсії по інвалідності слід віднести наступні:

- щомісячна обов’язкова грошова виплата з Пенсійного фонду України або загального фонду Державного бюджету України;

- грошові виплати призначаються та контроль за їх виплатами здійснюється уповноваженими органами державної влади;

- передбачена солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

- виплачуються у разі настання інвалідності особи внаслідок загального захворювання спричиненого певними природними чи штучними факторами, які передбачені чинним законодавством; у наслідок трудового каліцтва або професійного захворювання.

Згідно ст.ст. 23-36, 64, 94 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсії по інвалідності призначаються в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату здоров’я, внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання; загального захворювання, у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства [59].

а) інваліди із загальними захворюваннями;

б) особи, які мають необхідний трудовий стаж та отримали інвалідність внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання;

в) особи, які не мають необхідний трудовий стаж та отримали інвалідність внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання;

г) інваліди, які навчаються, зокрема, вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі;

д) інваліди з дитинства; діти-інваліди;

є) інваліди - переселенці з інших держав, які не працювали в Україні.

Пенсії призначаються на весь час інвалідності, встановленої органами медико-соціальної експертизи, у той же час чоловікам старше 60 років і жінкам старше 55 років - пенсії по інвалідності призначаються довічно. Вони обчислюються за встановленими нормами у відсотках до середньомісячного заробітку, який громадяни одержували перед зверненням за пенсією. Водночас на розмір грошової виплати впливає встановлена група інвалідності: I група - 70%; II група - 60%; III групи - 40% заробітку [59].

Поряд із пенсійним забезпеченням, або як його альтернатива за окремих законодавчо визначених обставин, можливе отримання інвалідами державної соціальної допомоги та державної соціальної допомоги на догляд з Державного бюджету України згідно Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам». Державна соціальна допомога призначається інвалідам I групи, середньомісячний сукупний дохід яких не перевищує 115% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, що на сьогодні складає 1508,8 грн. Державна соціальна допомога на догляд призначається інвалідам війни з числа військовослужбовців та інших осіб, яким призначено пенсії по інвалідності та іншим особам у відповідності до ст. 7 зазначеного нормативно-правового акта [60].

Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 № 1381 «Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення» розміри пенсій інвалідам війни, обчислені відповідно до ст.

Вітчизняним законодавством передбачено низку інших державних грошових виплат різним категоріям осіб з інвалідністю, зокрема, Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям - інвалідам» встановлено порядок надання соціальної допомоги відповідним громадянам до 18 річного віку, а також інвалідам з дитинства. Вона призначається у таких розмірах, з урахуванням прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність: інвалідам I групи - 100% (1312 грн.); інвалідам II групи - 80% (1049, 6 грн.); інвалідам III групи - 60% (787, 2 грн.); на дітей-інвалідів віком до 18 років - 70% (918, 4 грн.) [61].

Особам, які отримали інвалідність внаслідок Чорнобильської катастрофи відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» також передбачено окрему систему державних матеріальних допомог, компенсацій, пільг, тощо спрямованих на відновлення та підтримання належного стану здоров’я вказаної категорії громадян.

Не вдаючись до подальшого ґрунтовного аналізу соціального захисту та інших забезпечувальних заходів з боку держави осіб з інвалідністю зауважимо лише на тому, що дане питання врегульоване великою кількістю нормативно-правових актів, які у своїй сукупності, принаймні на законодавчому рівні, уможливлюють реалізацію на належному рівні основних специфічних потреб інвалідів в Україні. Серед таких документів на особливу увагу заслуговують наступні:

а) Закони України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [62], «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про соціальні послуги» [63] та ін.;

б) постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку

забезпечення інвалідів автомобілями» від 19.07.2006 № 999, «Про

затвердження Державної типової програми реабілітації інвалідів» від 08.12.2006 № 1686, «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 31.01.2007 № 70 [64], «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» від 15.08.2011 № 872, «Про

затвердження Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення, переліку таких засобів» від 05.04.2012 № 321, «Деякі питання використання коштів державного бюджету для виконання заходів із соціального захисту дітей, сімей, жінок та інших найбільш вразливих категорій населення» від 12.04.2017 № 256 та б.

Система нормативно-правових актів, які за допомогою свого регулятивного впливу безпосередньо забезпечують створення та реалізацію організаційно-правових механізмів попередження та протидії дискримінації за ознакою інвалідності, також увібрала до себе досить значний масив антидискримінаційного законодавства. Їхня особливість полягає у тому, що основний акцент зроблено безпосередньо на засадах недопущення дискримінаційних дій у найрізноманітніших сферах життєдіяльності суспільства. Крім того, законодавцем використано поняття «дискримінація», «дискримінаційні дії», «недискримінація» та інші подібні словесні формулювання, що напряму вказує про конкретне порушення прав і свобод осіб з інвалідністю, а також належні напрями діяльності уповноважених органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

В усьому цивілізованому світі інваліди вже тривалий час не тільки формально, але й реально користуються на рівні з іншими своїми правами та основоположними свободами, повноцінно реалізують свої законні інтереси. У той же час, у нашій країні прослідковується стійка тенденція у суспільстві щодо недотримання зазначених принципів співіснування, а тому вітчизняний законодавець у більшості нормативно-правових актах продублював міжнародні положення щодо заборони дискримінації, зокрема й осіб з інвалідністю. Отже, детальніше зупинимося на законодавчому втіленні у життя принципу недискримінації вказаної категорії осіб.

Розвиваючи положення Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що дискримінація за ознакою інвалідності забороняється, у ст.ст. 5, 11 Закону України «Про зайнятість населення» держава гарантує інвалідам захист від дискримінації у сфері зайнятості, необгрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення, а також додаткове сприяння у їхньому працевлаштуванні. У той же час, не вважається дискримінацією здійснення заходів щодо додаткового сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян [65]. Більше того, в обов’язок роботодавця покладено забезпечення низки преференцій щодо людей із системними захворюваннями, що проявляється у наступному, по-перше, на власника або уповноважений ним орган покладається обов’язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці, а також не допускати надурочних робіт без їх згоди (ст. ст. 55, 63, 172 Кодексу законів про працю України [66] (далі - КЗпП).

По-друге, осіб з інвалідністю, які потребують за станом здоров’я надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу у відповідності з медичним висновком тимчасово або без обмеження строку. За таких умов зберігається середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а в окремих випадках - на весь час виконання нижчеоплачуваної роботи або надається матеріальне забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням (ст. 170 КЗпП) [66].

По-третє, на відміну від інших працівників інваліди за власним бажанням мають право на щорічну відпустку повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи за місцем трудової діяльності (ст.10 Закону України «Про відпустки» [67]).

По-четверте, при прийомі на роботу у колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема заборона дискримінації осіб з інвалідністю (ст.ст. 7, 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» [68]).

Особливою формою праці є проходження державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, так звана «публічна служба», оскільки на таких осіб покладаються підвищенні персональні вимоги, які реалізуються у виконанні публічних повноважень. Згідно законодавства державний службовець - громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби [69]. У свою чергу, посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Забезпечення рівного доступу до публічної служби прописано у відповідних нормативно-правових актах, зокрема, у п. 7 ст. 4 Закону України «Про державну службу» зауважено щодо заборони всіх форм і проявів дискримінації, відсутність необгрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження [69]; у ст. 4 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» прописано рівні можливості доступу громадян до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки. Таким чином, базовою вимогою до осіб з інвалідністю, які бажають вступити на публічну службу, є володіння необхідними знаннями та практичними навичками достатніми для виконання покладених на них обов’язків, а також проходження відповідного конкурсу на загальних умовах без усяких утисків щодо них.

У сфері охорони здоров’я особам з інвалідністю також гарантується правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я, а також можливість оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я (ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»). Згідно вітчизняного законодавства відновлення здоров’я охоплює систему відповідних заходів з боку уповноважених представників державної влади, підпорядкованих їм підприємств, установ та організацій. Так, у разі встановлення інвалідності призначається медична реабілітація, яка відноситься до одного із видів медичної допомоги, що надається пацієнтам в амбулаторних або стаціонарних умовах і включає низку медичних та інших заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених функцій організму, на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей з метою створення умов для повернення особи до нормальної життєдіяльності, на профілактику ускладнень та рецидивів захворювання [70].

Загалом же, згідно Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», реабілітація інвалідів включає систему медичних, психологічних, педагогічних, фізичних, професійних, трудових, фізкультурно-спортивних, соціально-побутових заходів, спрямованих на надання особам допомоги у відновленні та компенсації порушених або втрачених функцій організму для досягнення і підтримання соціальної та матеріальної незалежності, трудової адаптації та інтеграції в суспільство, а також забезпечення інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації і виробами медичного призначення. З урахуванням цього реабілітаційні установи відносяться до таких типів: медичної реабілітації; медико-соціальної реабілітації; соціальної реабілітації; психолого-педагогічної реабілітації; фізичної реабілітації; професійної реабілітації; трудової реабілітації; фізкультурно-спортивної реабілітації [34].

Поряд із наданням медичних послуг та проведенням реабілітаційних заходів важливе значення для інвалідів у повсякденному житті відіграє надання соціальних послуг професійно підготовленими фахівцями, що мають необхідну кваліфікацію у сфері соціальної роботи [71, с. 60-63]. Згідно Закону України «Про соціальні послуги» основними формами надання соціальних послуг є: а) матеріальна допомога - надається інвалідам, які знаходяться у складній життєвій ситуації, у вигляді грошової або натуральної допомоги, у тому числі продуктів харчування, засобів санітарії і особистої гігієни, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації; б) соціальне обслуговування - система соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби інвалідам для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності [63].

Закріплення принципу недискримінації за ознакою інвалідності у ході надання соціальних послуг можна знайти у ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги», де наголошено, що особи, які надають соціальні послуги, зобов’язані «не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які одержують соціальні послуги» [63].

Особи набувають відповідного правового статусу інваліда лише за умови проходження медико-соціальної експертизи у відповідності до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317. Саме тому, чітке дотримання всіх встановлених адміністративних процедур гарантує реалізацію та захист певних прав людей із системними захворюваннями. Недопустимим є зловживання та дискримінація в окресленій сфері, оскільки якщо особа неправомірно позбавляється можливості на отримання державних пенсій, соціальних допомог, забезпечення проходження реабілітаційних по інвалідності, відбувається фактичне руйнування соціальних основ подальшого нормального існування таких громадян.

Медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров’я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Зазначені процедури проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри чи бюро, що належать до закладів охорони здоров’я при Міністерстві охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій [35].

Порядок оскарження дій медико-соціальних експертних комісій особами з інвалідністю передбачено у п.п. 23, 24, 25 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317. У разі незгоди з рішенням медико-соціальної експертної комісії хворий або інвалід має право подати протягом місяця після одержання висновку цієї комісії письмову заяву до Кримської республіканської, обласної, Київської та Севастопольської центральних міських комісій або до відповідного управління охорони здоров’я. У триденний строк після надходження відповідного запиту всі наявні документи щодо заявника направляються на розгляд до зазначених установа, які протягом місяця з дня отримання всіх необхідних документів проводять повторний огляд заявника і приймають відповідне рішення [35].

Рішення Кримської республіканської, обласної, центральної міської комісії може бути оскаржене до Міністерства охорони здоров’я України або до суду в установленому законодавством порядку. Мова йде про здійснення адміністративного судочинства, завданням якого є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Навіть за таких умов законодавець потурбувався про реалізацію принципу недискримінації особи, вказуючи у ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУ) на тому, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації [72].

Одним із базових конституційних положень є право особи на вищу освіту, зокрема, на безоплатне її здобування у державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі відповідно до встановлених стандартів. У ст. 4 Закону України «Про вищу освіту» визначено, що дане право гарантується незалежно від віку, громадянства, місця проживання, статі, кольору шкіри, соціального і майнового стану, національності, мови, походження, стану здоров’я, ставлення до релігії, наявності судимості, а також від інших обставин. Водночас для реалізації права на вищу освіту особами з особливими освітніми потребами вищі навчальні заклади створюють їм необхідні умови для здобуття якісної вищої освіти [73].

Слід зауважити, що створення належних умов навчання осіб з інвалідністю розпочинається набагато раніше, ніж при вступі до вищого навчального закладу. Згідно Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.2011 № 872, освітні послуги надаються дітям- інвалідам загальноосвітніми навчальними закладами у класах з інклюзивним навчанням із застосуванням особистісно орієнтованих методів навчання. Для організації такого навчання створюються умови для: забезпечення безперешкодного доступу до будівель та приміщень осіб з вадами опорно- рухового апарату; забезпечення необхідними навчально-методичними і наочно-дидактичними посібниками та індивідуальними технічними засобами навчання; облаштування кабінетів учителя-дефектолога, психологічного розвантаження, логопедичного для проведення корекційно-розвиткових занять; забезпечення відповідними педагогічними кадрами [74].

Антидискримінаційне законодавство не обмежується виключно питаннями правозастосування відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері реалізації та захисту прав і свобод людей з інвалідністю. На рахунок цього у низці положень Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» зазначено на обов’язковості проведення антидискримінаційної експертизи - аналіз проектів нормативно-правових актів, у тому числі проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, за результатами якого надається висновок щодо їх відповідності принципу недискримінації [12].

Порядком проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 № 61, визначено, що така експертна оцінка проводиться юридичною службою органу виконавчої влади під час проведення загальної юридичної експертизи нормативно-правових актів за наявності самого проекту акта, пояснювальної записки та порівняльної таблиці, якщо передбачено внесення змін до інших нормативно-правових актів.

За результатами антидискримінаційної експертизи юридичною службою готується висновок про проведення антидискримінаційної експертизи за відповідною формою. У разі виявлення положень, які містять ознаки дискримінації, крім позитивних дій, проект акта разом з висновком повертається структурному підрозділу органу виконавчої влади для доопрацювання шляхом: виключення дискримінаційних положень з проекту акта; уточнення редакції положень проекту акта; підготовки нової редакції положень проекту акта [75]. Таким чином, вже на етапі підготовки нормативно-правових актів забезпечується реалізація принципу недискримінації осіб за будь-якою ознакою, що значно полегшує подальше застосування таких актів у практичній площині без порушення прав і основоположних свобод, зокрема людей з інвалідністю.

Проведене дослідження щодо з’ясування змісту та місця антидискримінаційного законодавство в системі нормативно-правового забезпечення прав, свобод і законних інтересів осіб з інвалідністю дозволяє зробити наступні висновки.

1. Ефективне забезпечення прав і свобод найбільш уразливих верств населення виступає важливим індикатором зрілості демократично спрямованого соціуму. Незважаючи на це, виключно відповідне нормативно - правове врегулювання вказаних процесів уможливлює реалізацію поставлених цілей держави у боротьбі з будь-якою необгрунтованою нерівністю у суспільстві. Розвинуте вітчизняне антидискримінаційне законодавства щодо осіб з інвалідністю, увібравши до себе необхідні міжнародні стандарти, є запорукою якісної реінтеграції людей із різноманітними системними захворюваннями до нормального життя, захистом та реалізацією їхніх законних інтерсів з боку уповноважених органів публічної влади, відновленням порушених прав тощо.

2. Виходячи із обґрунтування положень щодо дискримінації як однієї із основних форм порушення прав і свобод осіб з інвалідністю, відповідне вітчизняне законодавство умовно слід розділити на дві групи:

а) нормативно-правові акти, які своїм регулятивним впливом уможливлюють реалізацію та захист прав і свобод вказаної категорії осіб, опосередковано сприяють попередженню та протидії дискримінації за ознакою інвалідності;

б) нормативно-правові акти, які за допомогою свого регулятивного впливу безпосередньо забезпечують створення та реалізацію організаційно - правових механізмів попередження та протидії дискримінації за ознакою інвалідності.