Об'єктивне юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації буттєвих прав і свобод людини

Конкретно-історичне походження тих можливостей лю­дини, що становлять її буттєві права і свободи, - навіть на всес­вітньому, глобальному рівні - визначає, безперечно, неоднако­вість їхнього конкретного змісту й обсягу в різні часи та у різ­них умовах існування людства.

Інша ж причина «різночитань» у витлумачуванні таких прав і свобод людини коріниться у тому, що їхнє розуміння не може не залежати також і від специфічних інтересів різних на­родів, націй, соціально-економічних класів, численних інших угруповань, соціальних спільнот, а також об'єднань.

Ось чому для закріплення і здійснення за посередництвом юридичного об'єктивного права - передусім внутрішньодержа­вного («національного») законодавства - буттєвих прав і свобод людини та інших суб'єктів набуває важливого методологічного значення розв'язання проблеми їхнього розуміння (осмислю­вання) відповідними органами держави та іншими учасниками суспільного життя. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням положень загальної теорії розуміння (інтерпрета­ції), тобто такої галузі знань, як герменевтика. Зважаючи на цю науку, стає можливим, зокрема, пояснювати, чому законодавст­во тієї чи іншої держави, яке фіксує конкретно-історичне розу­міння нею буттєвих прав і свобод людини, досить часто не збіга­ється (причому не стільки термінологічно, скільки у соціально- змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав і свобод, а ще більшою мірою - із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-правової си­туації стає те, що цінності, які в міжнародних документах дек­ларуються, вважаються загальнолюдськими (у тому числі бут- тєві права і свободи людини), є такими насамперед лише за їхніми

назвами, термінологічними позначеннями.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація прояв­ляється тоді, коли у процесі державно-вольового (юридич­ного) регулювання неминуче постає необхідність встанов­лення меж використання буттєвих прав і свобод людини. Практичне вирішення цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було одноваріантним і незмінним.

Саме законодавство з питань прав і свобод людини осмислю­ється (інтерпретується, витлумачується) - причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя - у такий спосіб, щоб воно могло стати дієвим засобом, інструмен­том для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб’єктів суспільного життя (індивідів, соціальних спільнот, об’єднань, їхніх індивідуальних чи колективних представників), які є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Викладене, однак, не означає, що колізії у внутрішньоде­ржавному чи міждержавному (міжнародному) юридичному забезпеченні таких прав і свобод (зокрема, розбіжності в їхній законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосу­ванні та реалізації відповідних законів) не піддаються прак­тичному подоланню. Такі колізії розв’язуються, наприклад, через визнання та здійснення владної юрисдикції певних ор­ганів, спеціально уповноважених давати обов’язкові для заці­кавлених суб’єктів роз’яснення відповідних приписів юриди­чного об’єктивного права - чи внутрішньодержавного зако­нодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинст­ва чи нагляду), чи настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення такого органу, як Європейський суд з прав людини). Втім, і акти таких органів неминуче втілюють,

зрозуміло, конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, які входять до їхнього складу. Тому й у такому випадку вислов­лена ними інтерпретація буттєвих прав і свобод, з якою пого­дились або якій змушені підпорядкувати свою діяльність від­повідні суб'єкти, становитиме результат узгодження певних соціально зумовлених ідеологій, світоглядних і правових по­зицій декількох осіб - членів цих колегіальних органів.

3.