<<
>>

§ 1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада

Частина 1 ст. 55 Конституції України передбачає, що права і сво­боди громадянина захищаються судом. У системі захисту прав і сво­бод людини ця стаття визнається стрижневою, оскільки в ній закріп­люється право на судовий захист, яке в міжнародній практиці діс­тало назву «право на суд», або «право на правосуддя».

Це право за своїм статусом належить до основних конституційних прав людини і громадянина, має загальний характер і не може бути обмеженим. Разом із тим межами реалізації цього права виступають принципи верховенства права і належного здійснення правосуддя, які визна­чально гарантують право на справедливий судовий розгляд .

У розвиток конституційних положень право на судовий захист кон­кретизується в інших законах України, у тому числі й законах про рати-

' Конституція України: Науково-пракгичний коментар [Текст] /редкол.: В. Я. Тацій (ішоваредкол.), О. В. Петришйн (віди. секретар), Ю. Г. Барабаш таін .; Нац. акад. прав, наук України. - 2-ге вид., переробя. і до по в. - X.: Право, 2011. - С. 410.

фікацію міжнародних договорів у галузі прав людини, в яких ключове місце відводиться праву на суд. У цьому зв'язку особливо слід підкресли­ти, що право на суд виступає як елемент наднаціонального правопорядку і по суті — як загальновизнана норма і принцип міжнародного права'.

Відповідно до ст. 16 ЦК за захистом цивільних прав та інтересів кож­на особа має право звернутися до суду. Втім цей Кодекс також передбачає, що захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися і в адміністра­тивному порядку — Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Так, орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що вста­новлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначени­ми органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду (ст. 17 ЦК).

Згідно з чинним законодавством деякі трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах, які є органами з розгляду трудових спорів, що виникають між працівниками і службовцями та власником або уповно­важеним ним органом, за винятком спорів, що підлягають розгляду без­посередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах (ст. 232 КЗпП). У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з про­токолу засідання комісії чи його копії (ст. 228 КЗпП).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав може здійснювати і нотаріус шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Таким спеціальним законом є Закон України «Про нотаріат».

Чинне законодавство також окреслює сферу юрисдикції третейських судів. Відповідно до Закону України «Про третейські суди» до третейсько­го суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає

з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (ст. 1).

Третейський суд — недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізич­них та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських право­відносин (ст. 2).

1 Див. главу V цього підручника.

Різновидом третейського суду є міжнародний комерційний арбі­траж. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» перед­бачає, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне під­приємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України (ч. 2 ст. 1).

Урешті-решт захист цивільних прав та інтересів може здійснюва­тися як самозахист. Самозахистом відповідно до цивільного законо­давства є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами.цивільного законодавства (частини 1, 2 ст. 19 ЦК). Крім того, захист цивільних прав може здійснюватися у претен­зійному порядку. Наприклад, ст. 925 ЦК передбачає необхідність пред'явлення претензій перевізникові, і у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію особа, право якої пору­шено, може пред'явити позов.

Останнім часом актуалізується практика впровадження медіації (посередництва) при розгляді цивільних спорів. Більше того, існують міжнародні стандарти медіації — Рекомендація Кес (98) 1Е Комітету міністрів державам — членам Ради Європи щодо медіації в сімейних справах від 21.01.1998 p., Рекомендація Кес (2001)9 Комітету міністрів державам — членам Ради Європи щодо альтернативного судового роз­гляду спорів між адміністративними органами і сторонами — приват­ними особами (адміністративні справи) від 05.09.2001 p., Рекомендація Пес (2002)10 Комітету міністрів державам — членам Ради Європи щодо медіації в цивільних справах від 18.09.2002 p., Типовий закон «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру», прийнятий Комі­сією ООН по праву міжнародної торгівлі ІЛЧСІТКАЬ 2002 p., та ін. ,

За сучасних умов глобалізації, у тому числі у правовій сфері, при­кметним є захист прав людини Європейським судом з прав людини. Згідно зі ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною для розгляду ССПЛ, якщо вичерпані всі національні засоби правового захисту. Це означає, що в принципі захист прав і свобод особи покладається

на національні органи, але за певних умов можна звернутися за за- хистом конвенційних прав і до ЄСПЛ. Перелік національних засобів правового захисту залежить від конкретної держави, оскільки вона самостійно визначає свою систему правового захисту.

Отже, незважаючи на те, що право на суд є загальновизнаною нор­мою і принципом міжнародного права і конкретизується як право на судовий захисту Конституції України, чинне законодавство передбачає декілька форм захисту суб'єктивних прав і законних інтересів та сис­тему органів цивільної юрисдикції.

Найбільш узагальненим поняттям форм захисту цивільних прав і інтересів у теоретичному плані є їх розуміння як регламентованого правом комплексу особливих процедур, здійснюваних правозастосов- чими органами або самою уповноваженою особою в рамках правоза- хисного процесу, що спрямовані на відновлення порушеного, оспо­рюваного чи невизнаного права . Майже тотожним за суттю є розуміння форми захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів як комп­лексу внутрішніх взаємоузгоджених організаційних заходів щодо

захисту суб'єктивних прав, які відбуваються в рамках єдиного право-

2

вого режиму .

На відміну від такого (загальнотеоретичного) підходу поняття форм захисту тлумачиться в контексті окремих галузей права. Наприклад, Д. М. Чечот, який спеціально досліджував це питання, виділяв судову, адміністративну, арбітражну, нотаріальну й громадську форми захисту цивільних прав і законних інтересів і тим самим схилявся до того, що поняття форми захисту є тотожним поняттю процесуальної форми . Майже аналогічне визначення дається О. П. Вершиніним, який вважає, що форма захисту — це певний порядок захисту прав та інтересів, що здійснюється тим або іншим юрисдикційним органом залежно від його

4

природи . Г. А. Осетинська також схиляється до того, що формою за­хисту слід вважати комплекс внутрішньо узгоджених заходів із захис-

^ив.: Горшенев, В. М. Способы и организационные формы правового регулиро­вания в социалистическом обществе [Текст] / В. М. Горшенев. - М. : Юрид. лит.,

1972.-С. 17.

2

Див.: Бутнев, В. В. К понятию механизма защиты субъективных прав [Текст] /

В. В. Бутнев // Субъективное право: проблемы осуществления и защиты. - Владивос­ток, 1989.-С. 17.

3

Чечот, Д. М. Субъективное право и формы его защиты [Текст] / Д. М. Чечот. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. - С. 53.

4

Вершинин, А. П. Способы защиты гражданских прав в суде [Текст]: дис д-ра

юрид. наук / А. П, Вершинин. - СПб., 1998. - С. 13.

ту суб'єктивних прав і охоронюваних інтересів, певний процедурний (процесуальний) порядок .

Таке розуміння форми захисту притаманне, як правило, процесуа­лістам. Що стосується цивілістів, то вони у більшості своїй вважають формами захисту і юридичні дії власне правомочних суб'єктів цивіль­ного матеріального права щодо захисту своїх суб'єктивних прав без­посередньо самою особою, права якої порушені, тобто самозахист.

Очевидно, що форми захисту — процесуальні форми, тобто юрис- дикційні процедури розгляду цивільних справ, і тому зміст законодав­чого визначення форм захисту суб'єктивних прав та інтересів полягає у правовому забезпеченні реалізації цих прав через відповідні меха­нізми правозастосування, тобто за допомогою відповідних юридичних процедур.

Таким чином, форми захисту — категорія цивільного процесуаль­ного права. Що стосується способов захисту, то це категорія матері­ального цивільного права, які здійснюються в межах механізму право­вого регулювання відповідної галузі матеріального права та застосу­вання судом чи іншим юрисдикційним органом норм матеріального права. Так, ст. 4 ЦПК прямо передбачає, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтер­еси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визна­чений законами України. Зокрема, способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 19 ЦК.

Значна кількість форм захисту цивільних прав ставить питання про те, чи наявні для цього об'єктивні причини, виходячи перш за все і того, що конституційно регламентуються лише сфера судової влади (ст. 121 Конституції України) та засади правосуддя (статті 124, 129 Конституції України).

С. В. Курильов, який одним із перших досліджував цю проблему, запропонував типологічні характеристики форм захисту цивільних прав, виходячи із наявності об'єктивних причин для цього, з точки зору переваг (простота, доступність тощо) тієї чи іншої форми та ефектив­ності правозастосування. Форми захисту цивільних прав і законних інтересів він класифікував за характером зв'язку юрисдикційного ор-, гану зі сторонами спору, виділяючи при цьому: 1) вирішення справи за допомогою юрисдикційного акта однієї зі сторін спірних правовід-

1 Осетинська, Г. А. Проблеми визначення елементів механізму захисту прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг [Текст] / Г. А. Осетинська // ІЗісн. господ, судочинства. -2005. -№ 1. - С. 265-269.

носин; 2) вирішення справи за допомогою акта органу, що не є учас­ником спірних правовідносин, але пов'язаного з одним чи обома учас­никами спірного правовідношення певними правовими або організа­ційними зв'язками; 3) вирішення справи органом, що не є учасником спірних правовідносин і не пов'язаний з ними правовими або органі­заційними відносинами, крім процесуальних . При цьому він звернув увагу нате, що від характеру зв'язку юрисдикційного органу із сторо­нами у спорі залежить забезпечення об'єктивності у розгляді спору, що є, мабуть, основоположним .

Деякі теоретики цивільного процесу, наприклад Д. М. Чечот, вва­жають, що сама по собі наявність декільких форм захисту цивільних прав є об'єктивною необхідністю, хоча у становленні системи форм, у практиці використання окремих форм значну роль відіграє і суб'єктивний фактор, який визначається економічними, політичними та іншими обставинами. Через особливий характер деяких прав або особливе становище володарів прав та з інших причин держава зали­шає частину функцій із захисту права у веденні адміністративних ор­ганів або передає їх іншим органам. Судова форма захисту права

, . „ .. . .3

є головною, але не єдиною формою юрисдикцшної діяльності .

М. К. Треушніков множинність форм захисту права пояснює дією кількох факторів — специфікою прав, що підлягають захисту або охо­роні, складністю або, навпаки, простотою пізнання правовідносин

і прав, що підлягають захисту, ступенем розвитку демократичних про-

4

цесів у суспільстві, правовими традиціями .

Наведені положення мають характер загальних підходів, які дійсно так чи інакше відбиваються в національних процесуальних законодав­ствах. Разом з тим принципово слід зауважити', що сучасні законодав­ства виходять із пріоритетності судових форм захисту, але все ж таки закладають можливості захисту цивільних прав в інших процесуальних формах — несудових формах захисту. В теорії цивільного процесуаль­ного права несудові форми захисту називають альтернативними. При цьому використання альтернативних форм захисту має диспозитивний

1 Курылев, С. В. Формы защиты и принудительного осуществления субъективных прав и право на иск [Текст] / С. В. Курылев // Тр. Иркут, гос. ун-та. - Сер. юрид. - Т. XXII. - Вып. 3. - Иркутск, 1957. - С. 162.

2 Там само.-С. 170-171.

3

Чечот, Д. М. Субъективное право и формы его защиты [Текст] / Д. М. Чечот. - М, 1968.-С. 54-55.

4

Гражданский процесс [Текст] / под ред. М. К. Треушникова. - М. : Изд. Дом «Городец», 2010. - С. 22.

характер та не виключає можливості судового захисту. Більше того, впровадження альтернативних форм захисту і формування інституцій- них механізмів і процедур розгляду цивільних справ кваліфікується як створення умов розвантаження судів, забезпечення доступності право­суддя, виходячи з того, що в сучасних умовах, і це стосується всіх держав, доступ до правосуддя є ускладненим внаслідок ряду існуючих перешкод — неефективності судової системи, тривалих строків роз­гляду справ, державного мита і відсутності ефективної системи право­вої допомоги, невиконання судових рішень тощо. У західній літерату­рі вже давно ставиться питання про кризу правосуддя .

Таким чином, на наш погляд, наявність різних форм захисту ци­вільних прав є позитивним фактом у контексті не лише забезпечення захисту цивільних прав, а й у контексті забезпечення і реалізації ідеї правосуддя, його доступності як важливого правового інституту. Що стосується ініціативного захисту прав та інтересів, то він є можливим як самозахист або як претензійний спосіб розв'язання цивілістичних спорів. Отже, формами захисту є: 1) судовий захист (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК); 2) адміністративний захист (ст. 17 ЦК); 3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК); 4) захист Європейським судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод); 5) захист в альтернативному порядку — третейськими судами, комісіями по трудових спорах, за участю медіатора тощо.

П итання щодо форм захисту цивільних прав має принципове зна­чення, його доречно інтерпретувати в контексті доктрини поділу влади і» сучасній державі на законодавчу, виконавчу та судову та концепції правової держави, яка, зокрема, передбачає наявність права на суд як абсолютного права, тобто пріоритету судової влади.

Згідно із ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійсню­ється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привлас­нення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не до­пускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституція передбачає, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Відокремлення від законодавчої та виконавчої і специфічність функції судової влади передбачає як суттєву передумову те, що судова

СІУІІ .Іизгісе іп СгІ8І5. Сотпагаїіуе Регзресігеев оґСІУІІ Ргосесіиге [Техі] / Есіііесі Ьу А. 2искегтап. - Ох&гсі, 2003.

влада має бути єдиною. Єдність судової влади не тільки є умовою її відокремлення від законодавчої і виконавчої влади, а й забезпечення гарантій недоторканності суб'єктивних прав фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, єдність судової влади означає необхідність конститу­ювання у правовій державі єдиного і рівного для всіх суду, який є гаран­том захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Історичний аналіз цивільного процесуального законодавства свід­чить про те, що свого часу закладалися засади, які не забезпечували єдності судової влади. Так, згідно із ст. 1 ЦПК УРСР 1924 р. правила ведення цивільного процесу були обов'язковими для всіх установ єдиної судової системи УРСР (народного суду, Губернського суду і Верховного Суду), а також для установ, наділених судовими функці­ями на підставі особливих щодо них положень, із тими винятками, які в цих положеннях встановлені.

Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР і союзних рес­публік від 29 жовтня 1924 p., затверджені Постановою ЦВК СРСР від 29 жовтня 1924 p., також передбачали поряд із системою судових установ існування інших органів з судовими функціями, арбітражних комісій для вирішення спорів між державними установами і підпри­ємствами (ст. 22), створення союзними республіками судово- адміністративних органів постійного або тимчасового характеру для розгляду справ особливих категорій (ст. 24). Тобто правосудні функ­ції за законом, як бачимо, покладалися не на судові органи .

Крім системи державних судів і установ, у той час створювалися товариські суди. В УРСР у 1921 р. був прийнятий декрет РНК «Про робітничі дисциплінарні товариські суди». Через деякий час дисциплі­нарні товариські суди були ліквідовані, але 19 липня 1929 р. створю­ються товариські суди та примирительці камери. 21 березня 1934 р. ВУЦВК і РНК УРСР затверджують положення про житлові товари­ські суди, створені при житлових кооперативах. Вони дедалі більше виконували певні юрисдикційні функції, що суперечило їх природі як органів громадського впливу, а не державного примусу. Дисциплінар­ний товариський суд міг, наприклад, винести догану, тимчасово пере­вести на нижчу посаду на строк до одного місяця, направити на тяжкі суспільно необхідні роботи, а у випадку стійкого небажання підкоря­тися дисципліні й неодноразових стягнень — звільнити з підприємства та направити у дисциплінарний табір та ін.

Див.: Комаров, В. В. Предмет цивільного процесуального права: Текст лекцій [Текст] / В. В. Комаров. - X. : Юрид. акад., 1992. - С. 8.

Така традиція була притаманна і останній радянській кодифікації цивільного процесуального законодавства. ЦПК України 1963 р. до­пускав розгляд цивільних справ не лише державними судами (ст. 24). Наприклад, ст. 7 Положення про товариські суди Української РСР, за­твердженого Указом Президії Верховної Ради УРСР № 1852-ІХ від 23.03.1977 p., передбачала, що товариським судам були підвідомчі справи про зіпсування жилих та нежилих приміщень і комунального устаткування, оплату комунальних послуг, витрат з поточного ремон­ту місць загального користування, про порядок користування будовами, ідо складають загальну власність громадян, про розділ майна між по­дружжям, спори жильців щодо використання підсобних приміщень, будинкових служб, про майнові спори між громадянами на суму до 50 крб — при згоді учасників спору на розгляд справи в товариському суді та деякі ін. Причому, що особливо слід підкреслити, юрисдикція товариських судів виключала юрисдикцію судів державних, які були органами правосуддя.

Отже, можна констатувати наявність у різні роки такого факту, спе­цифічного явища, як дифузія судової влади. Разом з тим судова влада повинна втілюватися тільки у правосудді, яке може здійснюватися лише органами, що входять до судової системи, організовуються на принципах незалежності і які здійснюють свою правосудну діяльність в єдиному порядку, передбаченому законом. Тільки при цьому може бути забез­печений баланс законодавчої, виконавчої і судової влади.

Послідовна реформа правосуддя, як показує український досвід, має здійснюватися на основі зміцнення судової системи та відмови від ісвазісудових установ. Засади, закріплені в Конституції України 1996 р., незважаючи на драматизм судово-правової реформи в Україні , дозво­ляють декларувати правосуддя як нову за змістом інституцію з над­звичайною прерогативою вирішувати спори про права і обов'язки суб'єктів права.

Слід зважити і на те, що Конституція України як фундаментальні визначила права і свободи людини, верховенство права, виключність судової влади та судової юрисдикції, конституційні засади правосуддя. Саме в цьому аспекті суд як орган судової влади має бути незалежним, оскільки презентує самостійну гілку влади, а принцип верховенства права як такий, що визначає характер та зміст правового статусу гро-

1 Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1977. -№ 14. - Ст. 132.

2

Див.: Кивалов, С. В. Судебная реформа в Украине: разочарования и надежды |Текст] / С. В. Кивалов. - Одесса : Юрид. лит., 2010.

мадянина, є обов'язковим для органів судової влади — судів та визна­чає функції судочинства. Усе це складає умови і створює механізм дотримання конституційних прав у цивільному процесі та реаліза­ції абсолютного (необмеженого) конституційного права на судовий захист.

Виходячи з наведеного, категорія судової влади — категоріальний вираз політико-правовоїдоктрини, яка відбиває концепцію поділу влад у правовій державі і фундаментальне значення правосуддя у правовій системі, у державному механізмі та сучасному суспільстві. Щодо цьо­го інститут правосуддя, по суті, має розглядатися як форма здійснення прав і свобод людини і громадянина і як самостійне соціальне та пра­вове благо, яке здійснюється через справедливе правосуддя, належні судові процедури.

Правосуддя, таким чином, з точки зору принципу розподілу дер­жавної влади — найвища процесуальна форма захисту суб'єктивних прав і законних інтересів суб'єктів права в тому відношенні, що інсти- туційно і процедурно правосуддя має забезпечити реалізацію консти­туційного права на судовий захист відповідно до принципу верховен­ства права у належних процедурах правосуддя.

У системі державної влади функція правосуддя уособлюється в системі судів. Особливо на це слід наголосити в аспекті його консти­туційних підстав, визначенні повноважень судів як органів судової влади і того, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають удержаві, а за своїм етимологічним змістом юрисдикція судів дорівнює етимології терміна «проголошення права». У цьому і виявляється квінтесенція правосуддя як високозначущого соціально­го і правового інституту.

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - X.,2011. - 1352 с.. 2011

Еще по теме § 1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада:

  1. 1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права
  2. 2. Юридична природа і призначення адміністративної юстиції як провідної форми судового захисту прав громадян у державному управлінні
  3. § 1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада
  4. § 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах
  5. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  6. § 4. Принцип публічності та судового керівництва
  7. § 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин
  8. Поняття і сутність судової влади
  9. 2.2. Теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
  10. Основні інститути цивільного права країн континентальної правової сім’ї
  11. Європейські стандарти адміністративного права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -