4.2. Адміністративна та кримінальна юрисдикції: проблеми розмежування

Компетенція адміністративних судів визначена в ст. 17 КАС, однак з моменту започаткування адміністративного судочин­ства в Україні не припиняються спори між спеціалізованими судами щодо їх юрисдикції, тобто компетенції на розгляд та ви­рішення спорів.

У конституційному поданні Пленум просить дати офіційне тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 КПК від 28 груд­ня 1960 р. № 1001-V та статей 3, 4, 17 КАС від 6 липня 2005 р. № 2747-IV у контексті положень ст. 55 Конституції України з метою отримання відповідей на питання:

1. За правилами якого виду судової юрисдикції (криміналь­ної чи адміністративної) належить здійснювати розгляд і ви­рішення справ про оскарження бездіяльності органів дізнання, слідства й прокуратури, яке полягало у неприйнятті належного процесуального рішення за заявами та повідомленнями про злочини?

2.Який порядок розгляду судами відповідної категорії справ, якщо така процедура безпосередньо не передбачена у процесу­альному законі, зокрема КПК [332]?

На наш погляд, таке конституційне подання знову може ви­кликати сумніви у суддів адміністративних судів щодо правиль­ності судової практики, яка склалася в цих судах, визначення судової юрисдикції таких спорів.

Вважаємо, що ці спори належать до кримінальної юрисдикції, при цьому, на наш погляд, судам необхідно враховувати таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації [1]. Шляхи реалізації конституційного принципу спеціалізованої побудови системи судів є достатньо складними та ще невирішеними, особливо з погляду визначення належності справ до розгляду відповідними спеціалізованими судами. Звід­си випливає, що дотримання конституційного принципу спеціа­лізації полягає не тільки в побудові системи спеціалізованих су­дів, а й у чіткому визначенні (розподілі) справ, які належать до розгляду цими судами.

Частиною 1 ст. 18 Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а та­кож справ про адміністративні правопорушення [43].

З огляду на зазначений у нормі перелік справ з подальшим його аналізом є підстави дійти висновку, що найбільш відокрем­леним та не подібним до інших видів судочинства, на наш по­гляд, є кримінальне судочинство (як за предметом справ, так і за процедурою їх розгляду судами).

Однак на законодавчому рівні і в судовій практиці є багато нерозв’язаних проблем стосовно правильного визначення на­лежності справ до кримінальної юрисдикції, особливо при ви­рішенні питання розмежування судових юрисдикцій щодо роз­гляду справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності орга­нів дізнання, слідства і прокуратури. Окремим аспектам розв’я­зання цих проблем присвячене це дослідження.

За приписами п. 2 ч. 3 ст. 17 КАС компетенція адміністра­тивних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства [2]. Тобто процесуальна норма вказує на відповідну спорід­неність справ адміністративної та кримінальної юрисдикцій і саме з цієї норми випливає, що обидві зазначені справи є пуб­лічно-правовими.

Основною категорією справ, щодо яких виникли проблеми стосовно їх належності до адміністративної чи кримінальної юрисдикції, є справи з предметом оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів дізнання, попереднього слідства, проку­ратури під час розгляду заяв чи повідомлень про злочини, зо­крема заяв про порушення кримінальної справи.

Проблеми визначення судової юрисдикції щодо розгляду справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ді­знання, попереднього слідства, прокуратури виникли в україн­ському судочинстві десяток років тому і до сьогодні є нерозв’я­заними. Склалася така ситуація, за якої адміністративні суди та загальні кримінальні суди відмовляють у відкритті проваджен­ня щодо розгляду цих справ.

Адміністративні суди вважають, що такі справи повинні роз­глядатися кримінальними судами, а згідно з позицією кримі­нальних судів їх вирішення кримінальним процесуальним зако­нодавством не передбачено. Тому зазначені спори, по суті, не розв’язуються в судах України. Таке становище є неприпусти­мим, оскільки порушується гарантоване ч. 1 ст. 55 Конституції України право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб, отже, призводить до відсутності належного та ефективного судового захисту. Крім того, судами не виконуються імперативні приписи ч. 2 ст. 124 Конституції України, за якими юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі [1].

Для більш повного і глибокого розуміння дослідження зверне­мося до історії виникнення зазначеної проблеми.

Статтею 248³ ЦПК 1963 р. було передбачено, що судам непід­відомчі скарги: на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодав­ством встановлено інший порядок оскарження. З цієї норми ви­пливає, що незалежно від того, який порядок оскарження існу­вав — до вищого органу чи іншого (не цивільного) суду, акти і дії службових осіб органів дізнання, слідства, прокуратури, суду не можна було оскаржити в порядку цивільного процесуального судочинства.

Водночас, на основі ретельного аналізу та синтезу зазначеної норми встановлено, що якщо законодавством не передбачено інший порядок оскарження, то в цивільному судочинстві підля­гали оскарженню акти і дії згаданих осіб. Підтвердженням цього висновку стало Рішення КСУ від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001 (справа щодо конституційності статті 248³ ЦПК України), яким у п. 3 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є не­конституційним), положення абзацу 3 ст. 248³ ЦПК України в частині щодо непідвідомчості судам скарг «на акти і дії службо­вих осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокурату­ри...», якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження [336]. Тобто громадянам було надано право звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод, якщо вста­новлено лише позасудовий порядок оскарження.

Після визнання неконституційним положення ст. 248³ ЦПК, яка містилася в главі 31-А цього Кодексу, з моменту прийняття КСУ зазначеного рішення в цілому судова практика почала формуватися так, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідства та прокуратури розглядалися в ци­вільно-процесуальному порядку як оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень під час здійснення управлінських функцій.

Водночас, статтями 110, 234, 236 КПК передбачено, що дії органів дізнання, слідчого та прокуратури можуть бути оскар­жені до суду. Тобто за логікою рішення та дії цих осіб та органів повинні оскаржуватися в кримінально-процесуальному поряд­ку, однак у зазначених нормах не передбачено оскарження без­діяльності цих органів.

З цього приводу на виконання Рішення КСУ від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003, яким було визнано такими, що не відпо­відають Конституції України (є неконституційними), положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст.

Проте бездіяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, що полягала у неприйнятті за заявою про злочин жодного з рішень, передбачених ч. 2 ст. 97 КПК України, може бути оскаржена в порядку, встановленому главою 31-А ЦПК України [337].

Таким рекомендаційним роз’ясненням Пленум Верховного Суду України не розв’язав досліджуваної проблеми, а ще більше ускладнив її, надавши можливість розгляду таких справ у ци­вільному судочинстві.

Із часу започаткування адміністративного судочинства судо­ва практика продовжувала формуватися таким самим шляхом. Так, постановою Судової палати в адміністративних справах ВСУ від 21 лютого 2007 р. у справі за скаргою громадянина К. на бездіяльність прокурора Київського району міста Харкова зазначено, що оскільки КПК не передбачає можливості розгляду в порядку кримінального судочинства спорів про бездіяльність суб’єктів владних повноважень, то такі спори належить розгля­дати в порядку адміністративного судочинства [338]. Тобто цим рішенням було підтверджено правильність рекомендаційної по­зиції Пленуму ВСУ.

Незважаючи на більш-менш усталену судову практику з цих питань місцеві та апеляційні суди намагалися довести непра­вильність рекомендованої правової позиції Пленуму ВСУ. Тому в судах деякі справи з досліджуваним предметом спору розгля­далися за правилами кримінального судочинства. З огляду на це необхідно навести ще один приклад, можливо, не ідентичний досліджуваному предмету справ, але, на наш погляд, подібний за підходом щодо їх вирішення до досліджуваного предмета.

Так, у справі за скаргою громадянина на незаконні дії Гене­рального прокурора України постановою Печерського районно­го суду м. Києва від 6 жовтня 2006 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва від 28 грудня 2006 р., постановлено визнати неправомірними дії Генерального прокурора України під час розгляду скарги громадянина та направлення йому лис- та-відповіді на скаргу про перегляд судових рішень стосовно нього в порядку виключного провадження та зобов’язати Гене­ральну прокуратуру України скласти мотивовану постанову. Справа розглядалася в порядку кримінально-процесуального судочинства.

Обставини справи: засуджений, вирок стосовно якого набрав законної сили, звернувся із заявою до Генерального прокурора України в порядку статті 400⁸ КПК про прийняття постанови щодо відновлення кримінальної справи за нововиявленими об­ставинами. Однак, отримавши вищезазначений лист-відповідь, оскаржив його до суду в порядку кримінально-процесуального судочинства. Згаданими вище рішеннями судів скаргу задово­лено.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ за касаційним поданням заступника Генерального прокурора України скасувала зазначені рішення судів. При цьому ВСУ за­значив, що місцевий суд, задовольняючи скаргу громадянина, послався на статті 236, 400⁸ КПК. Однак ст. 236 КПК регулює порядок оскарження дій прокурора при проведенні досудового слідства або окремих слідчих дій у справі, а ст. 400⁸ КПК вста­новлює повноваження прокурора щодо відновлення справи у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Кодекс адміністративного судочинства України визначає пов­новаження адміністративних судів щодо розгляду справ адмі­ністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністратив­них судів і порядок здійснення адміністративного судочинства (ст. 1). Згідно з ч. 2 ст. 2 цього Кодексу до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового оскарження.

З огляду на викладене ВСУ дійшов висновку, що місцевий суд, приймаючи до розгляду скаргу громадянина, а апеляцій­ний суд, розглядаючи матеріали в апеляційному порядку, по­милково встановили, що ця скарга може бути розглянута у ме­жах їхньої компетенції, оскільки, по суті, вона не стосується провадження у кримінальній справі [339].

Тому рішення судів було скасовано, провадження у справі закрито, оскільки в порядку кримінального судочинства такі скарги судами розглядатися не можуть.

За такою правовою позицією ВСУ та зазначеним підходом до розгляду досліджуваної категорії справ адміністративні суди по­винні контролювати діяльність органів дізнання, слідчого та про­куратури під час здійснення ними повноважень у кримінальному судочинстві.

Однак незважаючи на усталеність судової практики в до­сліджуваній категорії справ Судова палата в адміністративних справах ВСУ постановою від 23 грудня 2009 р. у справі за по­зовною заявою громадянки Б. до прокурора м. Харцизька До­нецької області про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити дії зазначила протилежне судовій прак­тиці, а саме те, що повноваження прокурора під час отримання заяви про злочин регламентовані КПК, що виключає можли­вість розгляду цього позову в порядку адміністративного судо­чинства [340].

Адміністративні суди опинилися на роздоріжжі, але частіше почали дотримуватися нової правової позиції Судової палати в адміністративних справах ВСУ, тобто відмовляти у відкритті провадження за такими позовами та роз’яснювати позивачам право на звернення до суду в порядку кримінального судочин­ства. Однак кримінальні суди також не беруть до розгляду скар­ги з таким предметом спору, мотивуючи це тим, що у КПК не передбачено порядок розгляду таких справ.

Зрозуміло, що цей шлях веде до Європейського суду з прав людини, а результат, на нашу думку, буде негативним для на­шої держави, тому що вбачається порушення права людини на судовий захист, а саме право доступу до суду. Аналіз положень статей 8, 55, 64 Конституції України дає підстави стверджува­ти, що право на судовий захист належить до основних, невідчу- жуваних прав і свобод людини і громадянина. Положення ч. 2 ст. 64 Конституції України не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Таке становище розхитує не тільки судову систему, а й усю спільноту в Україні, оскільки не лише громадяни України не знають, до якої судової юрисдикції їм звернутись за захистом своїх прав, свобод та інтересів, а й судді, у тому числі вищих ін­станцій, помиляються у визначенні юрисдикції щодо розгляду досліджуваної категорії справ, наслідком чого, як уже зазнача­лося, є відсутність належного та ефективного судового захисту в Україні, що є неприпустимим. Тому суди шляхом формування судової практики зобов’язані вирішити ці питання і надати можливість громадянам України та іншим суб’єктам звернення «доступитись» до належного суду для захисту своїх прав, або ж ці питання слід вирішити на законодавчому рівні.

Вважаємо, що такі справи мають розглядатися в криміналь­ному судочинстві.

Частиною 2 ст. 4 КАС встановлено, що юрисдикція адміні­стративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок су­дового вирішення [2].

Аналіз цієї норми свідчить, що для визначення компетенції адміністративних судів на розгляд справи необхідно: 1) щоб спір був публічно-правовим; 2) щоб законом не було встановлено ін­шого порядку судового розв’язання публічно-правого спору. За­значена норма, на думку деяких правознавців, робить адміні­стративне судочинство безмежним, воно вирішує всі публічно- правові спори, які не можуть розглядатися в іншому судочин­стві. Саме виходячи з такого тлумачення зазначеної процесуаль­ної норми адміністративні суди розглядають досліджувану кате­горію справ у порядку адміністративного судочинства.

На наш погляд, такий підхід і тлумачення процесуальної нор­ми є неправильними та неповними, оскільки не передбачають урахування іншого понятійного визначення правових інститу­тів, які містяться в КАС та повинні в комплексі братися до уваги під час розв’язання досліджуваної проблеми.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністратив­ної юрисдикції (далі — адміністративна справа) — це переда­ний на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, ’їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання де­легованих повноважень [2].

Пункт 7 ст. 3 КАС України встановлює, що суб’єкт владних повноважень — це орган державної влади, орган місцевого са­моврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повно­важень [2].

Відповідно до аналізу зазначених норм публічно-правовим спором за КАС є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення належним суб’єктом своїх владних управлінських функцій. Тобто найважливішим у тако­му спорі є те, щоб цей спір виник під час здійснення суб’єктом своїх владних управлінських функцій.

Тому й законодавець у ч. 2 ст. 4 КАС мав на увазі лише зазна­чені спори, а саме ті, які випливають із здійснення суб’єктами владних управлінських функцій, належать до юрисдикції ад­міністративних судів, крім тих спорів, щодо яких законом вста­новлено інший порядок судового вирішення. Аналіз змісту цієї норми в частині «крім тих, щодо яких законом встановлено ін­ший порядок судового вирішення» свідчить про те, що публіч­но-правові спори, які є такими в розумінні КАС, можуть розгля­датися та розв’язуватися в іншому судовому порядку, якщо це передбачено законом.

Наприклад, оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби здійснюється в порядку адміні­стративного судочинства. Водночас, законом (ст. 121² ГПК і ст. 383 ЦПК) встановлено, що за певних умов такі справи роз­глядаються в господарському та цивільному судочинстві. Хоча вони повністю ідентичні навіть за предметом спору, однак юрисдикція щодо їх розгляду встановлюється за ознаками, які перебувають поза суб’єктним складом та предметом спору, — залежно від того, яке рішення відповідно господарського чи ци­вільного суду виконується. Отже, законодавець у деяких випад­ках відносить розгляд публічно-правових спорів до інших судо­вих юрисдикцій, хоча такі спори з огляду на свої особливості повинні розглядатися в порядку адміністративного судочин­ства.

Що ж до органів дізнання, слідства та прокуратури під час перевірки заяви про злочин та її вирішення, то ці органи вико­нують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Це, на наш погляд, є ключовим моментом у розв’язанні досліджуваного правового конфлікту, оскільки за правилами адміністративного судочинства підлягають розгляду лише спо­ри, які виникають під час здійснення суб’єктом владних повно­важень його владних управлінських функцій.

Сучасна судова практика свідчить про неоднозначність під­ходів до розв’язання проблем, які виникають під час встанов­лення судової юрисдикції щодо вирішення справ, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність органів ді­знання, слідства та прокуратури, вчинені під час розгляду заяв чи повідомлень про злочини, зокрема заяви про порушення кримінальної справи.

У процесі вирішення питання щодо визначення судової юрисдикції стосовно вирішення справ за скаргами (позовними заявами) на рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слід­ства та прокуратури слід виходити з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного су­дочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, ін­ших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень [2].

Зі змісту пунктів 1 та 7 ч. 1 ст. 3 КАС України випливає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється тільки на спори, які виникають у сфері публічно-правових відносин під час здійснення суб’єктами владних повноважень своїх владних управлінських функцій.

З аналізу наведених норм вбачається, що публічно-правовим спором за КАС є спір, який випливає із здійснення суб’єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій.

Слід також звернути увагу на те, що органи дізнання, слід­ства та прокуратури під час перевірки заяви про злочин та її вирішення виконують, як уже зазначалося, не владні управлін­ські функції, а владні процесуальні функції.

Варто наголосити, що під час визначення судової юрисдикції щодо вирішення справи необхідно виходити з характеру спір­них правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звер­нувся позивач, суб’єктного складу сторін, предмета спірних правовідносин.

Можна дійти висновку, що, враховуючи приписи КАС, такі спори не випливають із здійснення суб’єктом владних повнова­жень своїх владних управлінських функцій, а тому не належать до юрисдикції адміністративних судів.

При цьому відповідно до статей 110, 234, 236 КПК дії органів дізнання, слідчого, прокурора можуть бути оскаржені до суду.

Згідно з вимогами частин 1 та 2 ст. 3 КПК провадження у кримінальних справах на території України здійснюється за правилами цього Кодексу незалежно від місця вчинення злочи­ну. У провадженні у кримінальній справі застосовується кримі­нально-процесуальний закон, який діє, відповідно, під час ді­знання, досудового слідства або судового розгляду справи [334].

Завданнями кримінального судочинства відповідно до ст. 2 КПК є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридич­них осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне роз­криття злочинів, викриття винних та забезпечення правильно­го застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Отже, кримінальне судочинство — це врегульований норма­ми КПК порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розсліду­вання, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрю­ваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних пози­вачів і відповідачів, їхніх представників та інших осіб з метою захисту їх конституційних прав, свобод та законних інтересів.

У зв’язку з цим необхідно зауважити, що захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні дії чи бездіяльність органів дізнання, попе­реднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження окремих процесуальних актів, дій чи бездіяльності органів ді- знання, попереднього слідства і прокуратури до суду може здійснюва­тися у порядку, встановленому КПК, оскільки діяльність поса­дових осіб, як і діяльність суду, у вирішенні наведених справ має свої особливості, не належить до сфери управлінської діяль­ності і не може бути предметом оскарження в порядку, визна­ченому КАС.

Таким чином, спірні відносини, які виникають між заявни­ками та прокуратурою, слідчим, органом дізнання під час орга­нізації перевірки заяв і повідомлень про злочини, не є управлін­ськими, а повноваження цих органів та їхніх посадових осіб щодо порядку прийняття заяв і повідомлень про злочини та їх розгляду регламентовані КПК.

Крім того, захист прав заявників, з урахуванням обов’язко­вості дотримання вимог ч. 3 ст. 2 КАС, вимагав би від адміні­стративного суду, до якого надійшла заява, перевірити, чи на­ведено у зверненні ознаки суспільно небезпечного діяння, вста­новленого Кримінальним кодексом України, відповідність зая­ви вимогам ст. 95 КПК, дотримання відповідачем інших при­писів, установлених КПК.

Адміністративний суд не має повноважень здійснювати таку перевірку та відновлювати порушені у рамках кримінального процесу права заявника.

За таких обставин вимоги заявника про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів дізнання, слідства та прокуратури під час організації перевірки заяв і повідомлень про злочини по­винні розглядатися у межах кримінального, а не адміністратив­ного судочинства.

Отже, вважаємо, що спори, стосовно яких проводиться до­слідження, виникають під час здійснення органами дізнання, досудового слідства, прокуратури своїх владних процесуальних функцій. Тому такі спори ніколи не були публічно-правовими спорами в розумінні приписів КАС.

Із цього приводу Конституційний Суд України в Рішенні від 23 травня 2001 р. у справі за конституційним поданням Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини щодо відпо­відності Конституції України положень абзаців 3, 4, 5 ст. 248³ ЦПК та за конституційним поданням Будинської Світлани Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіцій­ного тлумачення положення абзацу 4 ст. 248³ ЦПК (справа що­до конституційності ст. 248³ ЦПК України) зазначив таке: за­хист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржи­ти до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскар­ження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської діяльності і не може бути предметом оскарження в порядку, визначеному гла­вою 31-А ЦПК України [336].

Цією правовою позицією, на наш погляд, КСУ підтвердив на­лежність таких спорів до кримінального судочинства. Слід за­значити, що КСУ вказав, що оскаржуватись у порядку кримі-

нального судочинства можуть не тільки дії, а й бездіяльність за­значених органів.

Аналіз наведеної правової позиції КСУ свідчить, що в цьому випадку справедливо не встановлено можливості розгляду в по­рядку адміністративного судочинства справ, які виникають з кримінальних та кримінально-процесуальних правовідносин, оскільки вони не належать і не повинні належати до юрисдикції адміністративних судів.

Тобто, навіть якщо оскарження того чи іншого рішення, дії чи бездіяльності органів дізнання, слідства та прокуратури не ви­значено кримінально-процесуальним законодавством як об’єкт оскарження, у разі їх включення до судової юрисдикції вони по­винні розглядатися виключно в порядку, передбаченому КПК.

Надуманим, на наш погляд, є твердження про те, що до пору­шення кримінальної справи зазначені органи здійснюють не владну процесуальну діяльність.

Згідно з ч. 4 ст. 97 КПК перевірка заяви або повідомлення про злочин до порушення справи здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадо­вих осіб або витребування необхідних документів.

Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані при­ймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

За заявою або повідомленням про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю.

Одночасно вживаються всі можливі заходи, щоб запобігти злочинові або припинити його. За наявності відповідних під­став, що свідчать про реальну загрозу життю та здоров’ю особи, яка повідомила про злочин, слід вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки заявника, а також членів його сім’ї та близьких родичів, якщо шляхом погроз або інших протиправ­них дій щодо них робляться спроби вплинути на заявника [334].

Тобто з часу отримання заяви про злочин зазначені суб’єкти здійснюють свої процесуальні функції, які регламентовані кри­мінально-процесуальним законодавством, а не управлінські функції. До порушення кримінальної справи названими орга­нами проводиться дослідча перевірка, яка є стадією криміналь­ного процесу. Оскільки правовідносини, які виникають під час дослідної перевірки, регламентуються кримінально-процесуаль­ним законодавством, то такі спори не належать до юрисдикції адміністративних судів. В іншому разі адміністративні суди бу­дуть втручатися у сферу правовідносин, що випливають з кри­мінально-процесуального судочинства, в якій контроль за до­триманням законності учасниками кримінального процесу по­винні здійснювати лише кримінальні суди.

Звідси випливає правовий висновок, що вся процесуальна діяльність і бездіяльність органів дізнання, слідства та прокура­тури не може бути оскаржена в адміністративному судочинстві, а лише в кримінальному порядку. Вимога щодо оскарження рішень і дій зазначених органів у кримінальному судочинстві, а бездіяльності — в адміністративному, є нелогічною [341].

Статтями 110, 234, 236 КПК передбачено можливість оскар­ження дій органів дізнання, слідчого та прокурора до суду в по­рядку цього ж кримінального судочинства. Однак з метою чіт­кого законодавчого врегулювання порушених у статті питань зазначені норми слід доповнити новими положеннями, якими передбачити оскарження в цьому судочинстві також бездіяль­ності зазначених органів. Крім того, варто законодавчо встано­вити чітку процедуру розгляду таких справ та повноваження кримінального суду за результатами їх розгляду [334].

Аналогічну позицію було висловлено в спільному інформацій­ному листі ВАСУ та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від, відповідно, 12.03.2011 р. та 11.03.2011 р. [333], що був результатом прове­дення круглого столу за участю суддів цих судів, які дійшли ви­сновку, що такі спори підлягають розгляду в порядку кри­мінального судочинства.

Також за рекомендаціями круглого столу робоча група, до складу якої входили судді названих спеціалізованих судів, за­пропонувала проект закону про внесення змін до положень до­сліджуваних статей Кримінального процесуального кодексу, в якому планувалося та було визначено порядок розгляду таких спорів у порядку кримінального судочинства.

З урахуванням цього незрозумілою є позиція Пленуму Вищо­го спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримі­нальних справ щодо звернення з вищезазначеним конституцій­ним поданням до КСУ з метою надання офіційного тлумачення досліджуваних положень законодавства. На нашу думку, загаль­ні суди можуть розв’язувати ці проблеми самостійно.

Незважаючи на нестабільну правову позицію Вищого спеціа­лізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ щодо досліджуваного питання, на наш погляд, КСУ пови­нен взяти до уваги отримані в результаті цього дослідження правові висновки та, враховуючи їх, дати відповідне офіційне тлумачення щодо належності таких спорів до кримінальної юрисдикції.

4.3.