<<
>>

Форми кримінального переслідування: проблеми конституювання

Дослідження питання щодо функції кримінального переслідування із необхідністю вимагає розгляду проблеми диференціації кримінального переслідування. Цьому питанню присвячена велика кількість наукових досліджень, які є теоретичною базою дослідження цього питання [12; 25, с.

28; 35; 106, с. 212-217; 239, с. 101; 255, с. 163-165; 261; 280, с. 89; 295, с. 8; 299, с. 227; 330, с. 11; 342; 343; 429, с. 26; 461, с. 38-39; 462, с. 158; 482, с. 239; 486, с. 213; 516, с. 135; 536, с. 7; 562, с. 41-42; 566, с. 47; 581, с. 11-12; 635, с. 62; 640, с. 69, 154; 663; 746, с. 81; 748, с. 238-240; 807; 866, с. 24; 913, с. 87; 934; 1092, с. 30; 1099, с. 80-82; 1100, с. 10, 24-25, 28; 1106, с. 42; 1117; 1132, с. 197; 1133, с. 102; 1137, с. 62; 1185, с. 5]. За КПК 2012 р., хоча і питанню форм кримінального переслідування приділяється мало уваги, є деякі пропозиції щодо їх переліку [270, с. 80; 412, с. 334; 482, с. 238; 734, с. 403].

Форма кримінального переслідування відзначається суб'єктом здійснення, специфічними засобами здійснення (процесуальні дії та процесуальні рішення) та специфікою суб'єкта, який вчинив кримінальне правопорушення. У цьому контексті конструкція форм кримінального переслідування чітко вкладається у загальне визначення кримінально-процесуальної форми та виділених у літературі напрямків її диференціації, та чітко відображає порядок здійснення кримінального переслідування, а не тільки його суб'єкта, характер ініціації та закінчення - як пропонується при поділі на види. Разом з тим форми кримінального переслідування як родове поняття можуть бути поділені на види за характером провадження.

Із тим, що внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, вжиття заходів по встановленню події кримінального правопорушення [270, с. 80] є формами кримінального переслідування, погодитися не можна з тих мотивів, що зазначені напрямки діяльності не відносяться до кримінального переслідування.

Крім того, слід зупинитися на проблемі визначення підозри та обвинувачення як етапів [516, с. 135] кримінального переслідування та як форм [1106, с. 42; 1185, с. 6] кримінального переслідування, як це пропонується у літературі. У деяких джерелах форми та етапи кримінального переслідування ототожнюються, і не тільки у контексті підозри та обвинувачення [280, с. 8586]. Р.В. Мазюк правильно стверджує, що етапами кримінального переслідування слід вважати такі самостійні його частини, в рамках яких особа, піддана кримінальному переслідуванню, володіє процесуальним становищем, що відповідає ступеню її викриття у вчиненні злочину [516, с. 131]. Погоджуючись із тим, що «форма» повинна характеризувати зміст кримінального переслідування, яке складають слідчі та інші процесуальні дії

[516, с. 132] (враховуючи лексичне значення цього слова [797]), відмітимо, що процесуальний порядок процесуальних дій у ході підозри (у досудовому розслідуванні) та у ході обвинувачення (у судовому провадженні, зокрема) істотно відрізняться, що вже дозволяє розглядати підозру та обвинувачення не тільки як етапи, а й як форми кримінального переслідування (що відрізняються за суб'єктами здійснення, суб'єктами, щодо яких здійснюється, характером процесуальних дій та процесуальних рішень). Разом з тим, враховуючи змінюючий характер обвинувачення, яке слідує за підозрою (у випадку, якщо у досудовому розслідуванні кримінальне провадження не було закрито), їх слід розглядати і як етапи кримінального переслідування; ця пропозиція знаходить підтримку у літературі [504; 693, с. 176].

Відповідно, не можемо погодитися із такими виділеними авторами формами кримінального переслідування, як при провадженні на підставі угод; кримінальне переслідування при провадженні щодо окремої категорії осіб; кримінальне переслідування при міжнародному співробітництві під час кримінального провадження [412, с. 334]; кримінальне переслідування обвинуваченого за його згоди з пред'явленим звинуваченням; кримінальне переслідування неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених; кримінальне переслідування окремих категорій осіб, що володіють імунітетом від кримінального переслідування [516, с.

135]; кримінальне переслідування неповнолітнього; кримінальне переслідування особи, яка володіє посадовим чи дипломатичним імунітетом; кримінальне переслідування іноземного

громадянина [343]; заочне кримінальне переслідування [1185, с. 6].

Адже у цих видах кримінальних проваджень характер кримінального переслідування обумовлюється вчиненням особою саме злочину, і процесуальна діяльність по забезпеченню державного реагування на цей злочин не є специфічною, оскільки не характеризується ні спеціальним суб'єктом, щодо якого здійснюється провадження, ні специфічними процесуальними діями та процесуальними рішеннями, що можуть бути прийняті за результатами цих проваджень. Безумовно, має місце диференціація кримінально-процесуальної форми, однак констатація факту вчинення злочину викладається у вироку.

Кримінальне переслідування при міжнародному співробітництві під час кримінального провадження [412, с. 334] взагалі як таке складно визначити, оскільки, якщо мова йде про кримінальне переслідування кримінального правопорушення, яке здійснюється на території України із застосуванням механізмів міжнародного співробітництва, то можна говорити лише про транснаціональний або міжнародний елемент у кримінальному провадженні, який впливає на необхідність провадження окремих процесуальних дій, але не виходить за межі загальної форми кримінального переслідування. Якщо мова йде про виконання запиту іноземного компетентного органу, то це взагалі не є кримінальним переслідуванням, оскільки кримінальну юрисдикцію здійснює іноземна держава, а не Україна. Кримінальне переслідування неповнолітнього є достатньо умовною назвою, оскільки включає і кримінальне переслідування осіб, які є суб'єктами злочину (загальна форма), та осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності (спеціальна форма).

Важливо визначити правову природу обвинувачення, поіменованого за КПК 2012 р. приватним. Аналізуючи положення КПК 2012 р., у доктрині виділяються ознаки провадження у формі приватного обвинувачення [32, с.

95; 272; 427, с. 838-839; 636]. ВССУ роз'яснив, що досудове розслідування (в тому числі нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування прокурором) та судове провадження в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення здійснюється в загальному порядку з урахуванням деяких його особливостей, зокрема: підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 26, ч. 1 ст. 478 КПК); безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення згідно з ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК є відмова потерпілого або його представника від обвинувачення, а також примирення потерпілого з підозрюваним/обвинуваченим у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність та цим Кодексом (ч. 4 ст. 56 КПК); потерпілий вправі, користуючись наданими йому процесуальним законом правами (ст.ст. 55, 56 КПК), підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, тобто від процесуальної діяльності, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (п. 2 Інформаційного листа від 05.04.2013 р. «Про доповнення до інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.11.2012 р. №223-1679/0/4-12 «Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод»» [314]).

В цілому, аналізуючи положення КПК, що стосуються кримінального провадження, яке здійснюється у формі приватного обвинувачення, слід зазначити практично повну відсутність тих ознак, які традиційно характеризують обвинувачення як приватне, крім ініціації за заявою потерпілого, можливості закриття у зв'язку з примиренням; крім того, вкрай суперечливо сформульована можливість потерпілого підтримувати обвинувачення в суді у кримінальних правопорушеннях, перелічених у ст.

477 КПК України.

Очевидно, що законодавець фактично відмовився від традиційного розуміння інституту приватного обвинувачення. Більш того, враховуючи визначення поняття обвинувачення, викладене в п. 13 ст. 3 КПК, а також те, що процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, є обвинувальний акт, то складно погодитися в цілому з найменуванням глави 36 КПК як «Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення», оскільки потерпілим не ініціюється і не формулюється саме обвинувачення, а ініціюється початок кримінального провадження. Таким чином, ця форма кримінального переслідування приватною іменується умовно, оскільки диспозитивний характер має лише ініціація кримінального провадження (що не входить до кримінального переслідування) та ініціація його закінчення (шляхом відмови від обвинувачення)[25]. Відповідно, цей різновид кримінального переслідування доцільно поіменувати публічно-приватним кримінальним переслідуванням. Обґрунтуємо цю назву. У літературі вона застосовується, однак, лише у контексті закриття кримінального провадження за ст. 46 КК, яке починається у публічному порядку. Вважаємо за доцільне її застосовувати у запропонованому контексті, оскільки, по-перше, ініціація кримінального провадження є приватною, однак вона не розглядається нами в межах кримінального переслідування, і тому поіменування «приватно-публічне» у звичному для української доктрини розумінні було б некоректним; по-друге, повідомлення про підозру, складання обвинувального акта здійснюються слідчим, прокурором, а жодного документа, яким би саме потерпілий ініціював переслідування або обвинувачення (на кшталт скарги приватного обвинувачення за КПК 1960 р.) не існує. Саме це і вимагає назви «публічно-» як першої частини запропонованого найменування. Що стосується судового провадження, то потерпілий є стороною (цей висновок можна зробити, здійснюючи системне тлумачення положень ч. 4 ст. 26 та ч. 4,5 ст. 340; на жаль, глава 36 КПК такої норми не містить; на необхідність віднесення потерпілого до сторони обвинувачення у цьому провадженні указується у наукових дослідженнях [426, с.

992; 659, с. 373; 1218, с. 244]), йому надано право на примирення, що є обов'язковою підставою для закриття кримінального провадження. Це і обумовлює термін «приватне» у назві цієї форми кримінального переслідування.

Як приватне обвинувачення КПК визначає і обвинувачення, яке після відмови прокурора погодився підтримувати потерпілий у судовому розгляді: у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (ч. 5 ст. 340 КПК). Разом з тим у літературі ситуації, коли приватна особа підтримує обвинувачення у випадку небажання (відмови) публічного обвинувача іменується субсидіарним обвинуваченням [440, с. 80] (як різновид приватного [ 663; 748, с. 238-239], або як окремий різновид [145, с. 80-82; 255, с. 163-165], або як різновид публічного позову [12; 342, с. 70]), субсидіарним кримінальним позовом [180, с. 51].

При цьому слід відмітити і те, що є і інший підхід до визначення поняття субсидіарного обвинувачення [482, с. 239; 640, с. 162; 934].

У такому контексті слід розглянути форми участі приватних осіб у кримінальному переслідуванні. У приватному кримінальному переслідуванні потерпілий (приватний обвинувач) є єдиною особою, що здійснює кримінальне переслідування. Саме тому таке кримінальне переслідування (обвинувачення) іменується у літературі головним [663] або основним [640, с. 159]. Приватні особи можуть брати участь у кримінальному переслідуванні шляхом участі у здійсненні публічного кримінального переслідування (співобвинувачення [239, с. 103] (приєднання потерпілого до пред'явленого публічного обвинувачення в якості приватного співобвинувача у справах приватного, приватно-публічного і публічного обвинувачення [12]) або додаткове обвинувачення [482, с. 238] у випадку, якщо КПК таким визнає потерпілого у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення (як це мало місце за КПК 1960 р.), або, за КПК ФРН, Nebenklager [1235][26] за окремими категоріями злочинів. Специфіка, зокрема, Nebenklager, за КПК ФРН у тому, що вступити у провадження в якості особи, що підтримує публічне обвинувачення або клопотання в провадженні щодо неосудних і процесуально недієздатних осіб, може той, хто є потерпілим у результаті протиправного діяння за чітко визначеним колом злочинів. Вступ у провадження допускається на будь-якій стадії. Він допускається також після винесення вироку з метою оскарження. Клопотання про вступ у провадження має бути направлене до суду в письмовій формі. Суд приймає рішення про право на вступ у провадження для підтримки публічного обвинувачення після заслуховування прокуратури. Особа, що підтримує обвинувачення, має право бути присутньою на судовому засіданні. Якщо законом не встановлено інше, вона має залучатися і заслуховуватися в тій же мірі, що і прокуратура [182, с. 318-320]. У цьому випадку публічне обвинувачення забезпечується державним обвинуваченням прокурора та участю потерпілого.

Крім того, як співобвинувачення у літературі визнається обвинувачення, яке здійснюється потерпілим у випадку зміни прокурором обвинувачення у суді, коли у постанові прокурора про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення, а потерпілий погоджується підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі (ст. 277 КПК 1960 р.) [239, с. 103]. Відмітимо, що ч. 3 ст. 338 КПК передбачає: якщо в обвинувальному акті зі зміненим обвинуваченням ставиться питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення чи про зменшення обсягу обвинувачення, головуючий зобов’язаний роз’яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі, однак не іменує таке обвинувачення приватним, на відміну від випадків відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та згоди потерпілого на його підтримання. Вважаємо, що у даному випадку мова йде про особливий, новий вид обвинувачення, який має ознаки і публічного (внаслідок складів кримінальних правопорушень, за якими здійснюється провадження), і приватного обвинувачення (можливість відмови від подальшого підтримання, що повинно тягнути за собою неможливість подальшого розгляду обвинувачення у підтриманому потерпілим обсязі; відмітимо при цьому недолік КПК, який не містить положень щодо наслідків волевиявлення потерпілого у контексті можливості зміни обвинувачення та відмови від обвинувачення у підтриманій ним частині), яке можна поіменувати поєднаним обвинуваченням (через те, що воно тісно поєднано із одночасно підтримуваним обвинуваченням прокурором).

Крім того, потерпілий має право підтримувати обвинувачення у разі відмови прокурора від обвинувачення. Вважаємо, що назва «субсидіарний» для позначення цього різновиду кримінального переслідування (а в України - лише у формі обвинувачення) є найбільш доцільною, враховуючи поширеність цього терміна у класичних джерелах процесуальної доктрини і необхідність відмежування цього різновиду обвинувачення від того, що визначено як приватне матеріально-правовим характером переслідуваних кримінальних правопорушень. Складно погодитися із думкою, що субсидіарне обвинувачення здійснюється замість основного обвинувача іншими особами; наприклад, якщо із кримінальної справи вибуває прокурор, а потерпілого, який міг би «підхопити» обвинувачення, у справі немає, то замість нього як обвинувач допускається будь-який громадянин, якому не байдужі суспільні (публічні) інтереси [299, с. 230; 482, с. 239], адже таке обвинувачення традиційно визнається народним [222; 663] або загальногромадянським [567, с. 154; 1133, с. 102]. Приватний характер у контексті субсидіарного переслідування проявляється у суб'єкті підтримання обвинувачення (потерпілий) та можливості його закриття у зв'язку з відмовою потерпілого від обвинувачення. За характером домінуючого інтересу, який захищається, що обумовлений колом кримінальних правопорушень, віднесених до тих, що переслідуються у порядку приватного обвинувачення, це обвинувачення залишається публічним, враховуючи ступінь суспільної небезпеки злочинів, що переслідуються, за загальним правилом, у публічному порядку. Відповідно, субсидіарне обвинувачення має риси як публічного, так і приватного, що дозволяє розглядати його як окремий різновид обвинувачення (оскільки здійснюється лише у судовому провадженні), а ширше - кримінального переслідування.

Публічне кримінальне переслідування, у свою чергу, також диференціюється на форми. У його межах слід виділити державне як основне та співобвинувачення.

Таким чином, загальна форма кримінального переслідування поділяється на форми за характером домінуючого інтересу за КПК України на: публічно- приватне*, субсидіарне, поєднане, публічне, а публічне - на державне обвинувачення, співобвинувачення.

Поіменоване у КПК 2012 р. приватним.

Як зазначалося вище, до загальних форм та одночасно етапів кримінального переслідування відносяться підозра та обвинувачення.

Поняття підозри, на відміну від поняття обвинувачення, у КПК не закріплено, і тому для його формулювання, виявлення його ознак слід звернутися до теоретичних досліджень підозри у кримінальному процесі, і насамперед слід зупинися на більш загальних питаннях підозри. Виходячи із наданого нами визначення кримінального позову та доведеної діяльнісної природи підозри як форми та етапу кримінального переслідування, можна стверджувати, що, як і обвинувачення, підозра може розглядатися у матеріально-правовому та процесуальному значенні. Підозра як форма та етап кримінального переслідування має і певні процесуальні ознаки. Так, О.В. Капліна до них відносить те, що підозра - це обов’язковий етап кримінального провадження, зокрема стадії досудового розслідування, оскільки саме з моменту повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення починається притягнення особи до кримінальної

відповідальності [334, с. 241]. У літературі виділені і інші ознаки підозри [242, с. 20; 373; 629; 639], а також її складові [1189, с. 132]. Для підозри за КПК України виділені у літературі ознаки: при виникненні підозри чіткого уявлення про всі ознаки складу злочину у слідчого може і не бути; особа, щодо якої виникла підозра, як правило, не ставиться до відома про всі обставини, які встановлені слідством [639] - характерні лише для такого випадку повідомлення про підозру, як затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, оскільки п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК вимагає наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення для повідомлення про підозру. Вказана різниця у змісті цих випадків і дає можливість виділити дві групи підстав повідомлення про підозру: формальні та юридичні. До формальних підстав повідомлення про підозру віднесено такі, які передбачені п. а, п. б ч. 1 ст. 276 КПК України. Для них є характерним не пряме, а побічне твердження про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення. Формальні підстави для здійснення повідомлення про підозру є вторинними, оскільки з’являються в результаті прийняття рішення про затримання особи чи застосування до неї запобіжного заходу. Юридичною підставою для здійснення повідомлення про підозру є наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Зазначена юридична підстава для підозри є прямою, оскільки у слідчого, прокурора на досудовому розслідуванні зібрано достатню кількість доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. У зазначених посадових осіб склалось внутрішнє переконання, що саме ця конкретна особа підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення [202, с. 122-123]. А у повідомленні про підозру обов'язково викладається стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, у тому числі зазначення часу, місця його вчинення, а також інших суттєвих обставин, відомих на момент повідомлення про підозру (п. 6 ч. 1 ст. 277 КПК).

Відповідно, на основі наявних доктринальних пропозицій слід виділити специфічні ознаки підозри як форми та етапу кримінального переслідування: 1) підозра може виникати до та після внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Це обґрунтовується тим, що затримання особи у порядку ст.ст. 207, 208 можливе і до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. На думку О.В. Капліної, підозра може сформуватися тільки після внесення відомостей до ЄРДР, початку кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових), негласних (розшукових) та інших процесуальних дій [334, с. 240]; це твердження логічно для підозри як твердження про причетність особи до вчинення кримінального

правопорушення, однак початок підозри як процесуальної діяльності можливий і до цього моменту; 2) є обов'язковою формою та етапом кримінального переслідування на стадії досудового розслідування; 3) ґрунтується на твердженні про причетність особи до вчинення кримінального

правопорушення, викладеному у повідомленні про підозру, однак підозра як процесуальна діяльність може здійснюватися до формалізації підозри (при затриманні особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення); 4) обґрунтування твердження про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення здійснюється стороною, яка його висунула; вона ж приймає рішення про обґрунтованість цього твердження та його подальшу долю; 5) має специфічне коло суб'єктів здійснення; 6) здійснюється лише щодо підозрюваного; 7) має системний характер [227, с. 45; 629; 639]; 8) підсумком підозри є або висунення обвинувачення, або закриття кримінального провадження (спростування підозри).

Момент виникнення підозри збігається із початком кримінального переслідування у межах його загальної форми.

На відміну від підозри слід виділити специфічні ознаки обвинувачення як форми та етапу кримінального переслідування: 1) висувається наприкінці досудового розслідування, реалізується лише у підготовчому судовому провадженні, судовому розгляді та апеляційному провадженні; 2) є необов'язковою формою та етапом кримінального переслідування (оскільки кримінальне переслідування може завершитися без висунення обвинувачення); 3) ґрунтується на твердженні про вчинення певною особою кримінального правопорушення (яке має підсумковий, достовірний, обґрунтований характер, заснований на встановленні обставин, що являють собою кінцеву мету доказування (п. 1-5, 7 ч. 1 ст. 91 КПК)), викладеному в обвинувальному акті, який ґрунтується на повідомленні про підозру; 4) обґрунтування твердження про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення здійснюється стороною, яка його висунула, однак рішення про обґрунтованість цього твердження та його подальшу долю приймає інший суб'єкт - суд; 5) має специфічне коло суб'єктів здійснення; 6) здійснюється лише щодо обвинувачення у матеріально-правовому розумінні; 7) має системний характер; 8) підсумком обвинувачення є засудження або виправдання особи, закриття кримінального провадження.

Важливо визначитися із моментом початку реалізації обвинувачення за КПК 2012 р. Враховуючи формулювання ч. 4 ст. 110 КПК, у відповідності до якої обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування, слід указати, що функція обвинувачення починається з моменту затвердження або складання обвинувального акта прокурором (оскільки обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення).

Складно погодитися із твердженням, що загальнопроцесуальна функція обвинувачення, що виконується прокурором, поділяється на 2 самостійні взаємопов'язані частини: досудову (початкову) і судову (остаточну). Першу частину прокурорської діяльності необхідно визначити як підготовку кримінального позову, другу - як підтримання державного обвинувачення в суді [1198, с. 82-83]. Даючи свою згоду слідчому на повідомлення про підозру конкретній особі, прокурор розпочинає реалізацію функції обвинувачення у формі підготовки кримінального позову на стадії досудового провадження [1198, с. 86]. Позиція про те, що повідомлення про підозру є початковим етапом функції обвинувачення [18, с. 301; 340, с. 27] або первинною формою обвинувальної діяльності [482, с. 241, 243], вже неодноразово висловлювалася у доктрині. Однак, вважаємо, що при повідомленні про підозру реалізується не функція обвинувачення, оскільки актом, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, є обвинувальний акт, а функція кримінального переслідування у формі підозри. Відповідно, підозра є формою кримінального переслідування як кримінально-процесуальної функції, а повідомлення про підозру як процесуальний документ є процесуальним рішенням - юридичним актом початку та одночасно персоніфікації кримінального переслідування, оскільки у зв'язку із повідомлення про підозру з'являється такий суб'єкт кримінального провадження, як підозрюваний, а з моменту повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення починається притягнення особи до кримінальної відповідальності (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України) [334, с. 241].

Провадження із застосування примусових заходів медичного характеру та провадження із застосування примусових заходів виховного характеру є особливими видами проваджень у кримінальному судочинстві, оскільки стверджувати про реалізацію обвинувачення в їх межах взагалі неможливо, бо відсутній злочин як предмет обвинувачення. Саме тому діяльність із встановлення та викриття особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, у межах цих проваджень є особливою формою кримінального переслідування. На відміну від загальної форми, є специфіка початку кримінального переслідування. Для провадження із застосування примусових заходів медичного характеру це буде винесення постанови про зміну порядку досудового розслідування: у відповідності до ч. 2 ст. 503 КПК, якщо під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження із застосування примусових заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, передбаченими главою 39 КПК.

Момент початку кримінального переслідування у провадженні із застосування примусових заходів виховного характеру КПК не формалізовано у вигляді окремого процесуального документа, однак він пов'язується, по- перше, із встановленням особи, яка після досягнення одинадцятирічного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, по-друге, констатації її віку. Вважаємо, для більш повного забезпечення прав цієї особи у частині забезпечення обов'язкової участі захисника у кримінальному провадженні, законних представників, застосування заходів забезпечення кримінального провадження необхідно, на кшталт постанови про зміну порядку досудового розслідування за ст. 503 КПК, виносити постанову про притягнення до участі у кримінальному провадженні особи, яка після досягнення одинадцятирічного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Це дозволить, по-перше, чітко формалізувати момент початку кримінального переслідування щодо цієї особи, по-друге, чітко встановити момент, з якого провадження має здійснюватися у відповідності до положень параграфу 2 глави 39 КПК.

3.1.3.

<< | >>
Источник: ГЛОВЮК Ірина Василівна. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Форми кримінального переслідування: проблеми конституювання:

  1. Новий Плімут
  2. ЗМІСТ
  3. Методологічні основи вчення про кримінально-процесуальні функції
  4. Форми кримінального переслідування: проблеми конституювання
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -