4.1. Розмежування компетенції між адміністративними судами і судом конституційної юрисдикції

Адміністративна юрисдикція межує з конституційною. Так, за приписами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС компетенція адміністратив­них судів не поширюється на публічно-правові справи, що від­несені до юрисдикції КСУ [2].

В Україні після заснування КСУ судовий захист прав і свобод здійснюють суди загальної юрисдикції та безпосередньо КСУ. Однак юрисдикційні можливості КСУ обмежені відсутністю у громадян права оспорювати до органу конституційної юрис­дикції положення нормативно-правових актів на предмет їх відповідності Конституції України, що обмежує чи порушує їхні права. Надання законодавством такого права фізичним особам значно посилить національні правові засоби захисту прав і сво­бод людини і громадянина.

З метою детального вивчення та правового аналізу відмежу­вання адміністративної юрисдикції від конституційної необхід­но визначити юрисдикцію КСУ, зокрема ті види справ, які є од­наковими за своєю природою та кореспондуються зі справами адміністративної юрисдикції.

Відповідно до ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (повноважен­ня КСУ) КСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, право­вих актів Верховної Ради АРК [27].

Водночас, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС компетенція адміністра­тивних судів поширюється на спори фізичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (норматив­но-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Крім того, у п. 1 ч. 1 ст. 171 КАС встановлено особ­ливості розгляду справ щодо законності (крім конституційності) постанов ВРУ, указів та розпоряджень Президента України, по­станов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради АРК [177].

Аналіз зазначених норм свідчить, що виходячи з компетенції КСУ та адміністративних судів справи конституційної юрис­дикції щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів Украї­ни, правових актів Верховної Ради АРК кореспондуються зі справами адміністративної юрисдикції щодо законності поста­нов ВРУ, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верхов­ної Ради АРК. Разом із цим, на наш погляд, зазначені справи конституційної юрисдикції кореспондуються зі справами ад­міністративної юрисдикції щодо визнання неконституційними інших правових актів, які не мають нормативного характеру та були прийняті ВРУ, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Ради АРК.

Для правильного розуміння проблеми і висновків, зроблених у результаті дослідження, необхідно поділити спори зазначених юрисдикцій на дві групи.

До першої групи слід включити спори щодо конституційності нормативно-правових актів ВРУ, актів Президента України, ак­тів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК, які належать до справ конституційної юрисдикції, та спо­ри щодо законності (крім конституційності) постанов ВРУ, ука­зів та розпоряджень Президента України, постанов та розпо­ряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради АРК, які належать до справ адміністративної юрисдикції.

До другої групи необхідно включити спори щодо конститу­ційності правових актів (ненормативних) ВРУ, актів Президен­та України, актів Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, які належать до справ конституційної юрисдикції, та спо­ри щодо оскарження цих актів у порядку адміністративного су­дочинства.

Першу групу спорів конституційної юрисдикції розв’язує КСУ. Водночас, спори адміністративної юрисдикції відповідно до ч. 3 ст. 19 КАС підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У судовій практиці виникли певні проблеми щодо розмежу­вання компетенції КСУ стосовно розгляду справ щодо консти- туційності нормативно-правових актів ВРУ, Президента Украї­ни, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, які нале­жать до справ конституційної юрисдикції, та компетенції адмі­ністративних судів стосовно розгляду справ про законність нор­мативно-правових актів (крім законів) ВРУ, Президента Украї­ни, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, які нале­жать до компетенції адміністративних судів.

Нормативно-правовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює чи скасовує норми права. Іншими словами, це прийнятий у визна­ченому порядку компетентним державним органом документ, у якому містяться норми права. Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію норматив­но-правових актів у часі, важливо визначити момент набрання та припинення ними чинності, а також можливість зворотної дії у часі. За загальним правилом, закони набирають чинності через 10 днів із моменту опублікування, а інші акти — з момен­ту опублікування. Проте можливі й інші варіанти набрання чинності нормативно-правовими актами. Так, термін може встановлюватися у самому нормативному акті. Якщо норма­тивний акт не публікується, він набирає чинності з моменту його одержання виконавцем. Нормативно-правовий акт втра­чає чинність унаслідок закінчення терміну, протягом якого пе­редбачалася його дія, а також у результаті прямого скасування або фактичного скасування іншим актом.

Під юридичною силою нормативно-правового акта розу­міють його здатність реально діяти, фактично породжувати юридичні наслідки.

Будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії (існу­вання):

1)у часі, тобто обмежений періодом дії, коли нормативно- пра­вовий акт має юридичну чинність, а саме: набрання нормативно- правовим актом юридичної сили і момент втрати цієї сили;

2)у просторі, на який поширюється дія нормативно-право­вого акта;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-право­вого акта: на основі нормативно-правового акта у них виника­ють юридичні права і обов’язки [262, с. 315, 329].

Науковці В. В. Лазарев та С. В. Липень виділяють ще одну ме­жу дії нормативно-правового акта — поширення на визначені суспільні відносини, так звана предметна дія [262, с.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є введен­ня закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) введення закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної сили в день його ухвалення, тобто підписання. Водночас, закони починають ді­яти з моменту їх ухвалення; із моменту опублікування; із часу, зазначеного в самому законі; із часу, який зазначено в постано­ві про порядок введення закону в дію.

Крім того, під юридичною силою нормативно-правового акта мається на увазі його місце в ієрархічній структурі норматив­но-правових актів, його значення, а його верховенство або під­порядкованість залежить від статуту і ролі органу, який прий­няв акт, від його конституційних повноважень і компетенції, якою цей орган наділено.

Деякі фахівці у галузі правознавства ототожнюють юридич­ну силу нормативно-правового акта з його юридичною чинніс­тю. Зокрема, зазначають, що юридична чинність нормативно­правового акта визначається Конституцією України і законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-право­вого акта — це його специфічна властивість мати точно позна­чене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за фор­мальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості [262, с. 315, 329].

На наш погляд, коли йдеться про ієрархію нормативно-пра­вових актів, правильним буде застосовувати в другому значенні ознаку нормативно-правового акта, а саме: юридичну силу нор­мативно-правового акта, а не його чинність. Підтвердженням цього є те, що законодавець у ч. 2 ст. 8 Конституції України встановив, що Конституція України має найвищу юридичну си­лу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Тобто в Основному Законі України цю властивість нормативно-право­вого акта названо юридичною силою. Саме в цій нормі закріп­лено інститут юридичної сили нормативно-правового акта. Хо­ча поняття цього інституту на нормативному рівні не розкрито і не сформульовано, воно досліджено у працях фахівців з теорії права І.

Щодо чинності нормативно-правового акта, то це поняття більше кореспондується з дією нормативно-правового акта, хо­ча ці поняття також не тотожні, але в будь-якому разі вони, на нашу думку, не стосуються юридичної сили нормативно-право­вого акта, яка визначає їх місце в ієрархії цих актів.

Поняття нормативно-правового акта досліджували науковці С. С. Алексеев, І. Я. Дерюгін, О. Ф. Скакун, В. В. Лазарев, С. В. Липень, які дотримуються позиції, що нормативно-право­вий акт має такі ознаки:

1)приймається або санкціонується уповноваженими органа­ми держави (правотворчими органами) або народом (через ре­ферендум);

2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

3) приймається з дотримання певної процедури;

4)має форму письмового акта — документа і точно визначені реквізити;

5) публікується в офіційних спеціальних виданнях.

У Рішенні КСУ від 27 грудня 2001 р. у справі про укази Пре­зидії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареє­строваної 22 липня 1991 р., встановлено, що ознаками норма­тивності правових актів є невизначеність дії у часі та неоднора­зовість їх застосування.

Отже, після визначення належності оскаржуваного акта до нормативно-правового і з урахуванням підстав його оскаржен­ня (на предмет його конституційності чи законності) встанов­люється відповідна юрисдикція публічно-правового спору. Слід зауважити, що в адміністративному судочинстві підлягають розгляду спори щодо законності постанов Верховної Ради Укра­їни, які мають нормативний характер (п. 1 ч. 1 ст. 171 КАС).

Однак визначення підстав оскарження нормативно-право­вого акта недостатньо для встановлення судової юрисдикції таких спорів. Незважаючи на суттєві досягнення в Україні у здійсненні судового захисту прав і свобод осіб, на наш погляд, судова практика не узгоджується з конституційним правом на звернення до суду. Згідно з ч.

Таким чином, положення ст. 150 Конституції України обме­жують право інших осіб на звернення до суду в конституційно­му порядку, яке передбачено ст. 55 Конституції України.

З огляду на це особи, які не мають права звернутися до КСУ, повинні подавати такі позови в порядку адміністративного су­дочинства. Це встановлено в ч. 2 ст. 4 КАС, в якій, зокрема, за­значено, що юрисдикція адміністративних судів поширюєть­ся на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких зако­ном встановлений інший порядок судового вирішення. Отже, оскільки Конституцією України та Законом України «Про Кон­ституційний Суд України» встановлено, що конституційне про­вадження у зазначеній категорії справ порушується лише за зверненням Президента України, не менш як сорока п’яти на­родних депутатів України, ВСУ, Уповноваженого Верховної Ра­ди України з прав людини, Верховної Ради АРК, то вважаємо, що цим порядком не передбачено можливість інших осіб звер­татися до КСУ з таким зверненням, тому вони мають право на звернення до суду з відповідним позовом у порядку адміністра­тивного судочинства.

Ще до прийняття КАС зазначені проблеми досліджував М. Д. Савенко, який наголошував, що судовий захист свобод і прав громадян у конституційному судочинстві обмежений че­рез відсутність у громадян права оспорювати до органу консти­туційної юрисдикції відповідність Конституції України поло­жень нормативно-правових актів, які обмежують чи порушу­ють їхні права. Надання їм такого права значно посилить національні правові засоби захисту прав і свобод людини і гро­мадянина. Тобто М. Д. Савенко вважав, що шляхом внесення змін до відповідних законів конституційна юрисдикція значно розшириться, чим підвищиться рівень судового захисту грома­дян у цих правовідносинах [227].

Із цього приводу Пленум ВАСУ вп. 8 постанови від 6 березня 2008 р. № 2 «Про практику застосування адміністративними су­дами окремих положень Кодексу адміністративного судочин­ства України під час розгляду адміністративних справ» дав такі роз’яснення: «Відповідно до Рішення КСУ від 25 листопада 1997 р. № б-зп «Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248² ЦПК» частину дру­гу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що ко­жен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу дер­жавної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяль­ність порушують ’їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового за­хисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бу­ти встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до ор­гану, посадової особи вищого рівня по відношенню до того ор­гану і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність) [45].

Отже, і під час застосування положень КАС України щодо вирішення питання стосовно відкриття провадження у спра­ві, порядку та строків звернення до суду, розгляду справи адмі­ністративні суди також зобов’язані враховувати зазначені по­ложення Рішення КСУ, а саме те, що розгляду в судах підляга­ють позовні заяви на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, які раніше не підлягали оскарженню в судах або підлягали оскарженню не в судовому порядку, однак з урахуванням передбачених цим Кодексом строків звернення до суду.

Щодо досліджуваних спорів, то у зв’язку з приписами ст. 171 КАС, згідно з якою до компетенції адміністративних судів нале­жать лише спори щодо законності постанов ВРУ, указів та роз­поряджень Президента України, постанов та розпоряджень Ка­бінету Міністрів України, постанов Верховної Ради АРК [177], у цій сфері правовідносин взагалі відсутній належний захист прав і свобод осіб, які не можуть звернутися до КСУ щодо кон- ституційності зазначених актів.

Відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС право оскаржити норматив­но-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде засто­совано цей акт. Водночас слід підкреслити, що Конституцією України та законодавством не встановлено, що зазначені вище суб’єкти звернення в порядку конституційного судочинства ма­ють на це право лише тоді, коли це стосується їхніх прав чи ін­тересів. Тобто в адміністративному судочинстві звернутися до суду з позовом щодо законності названих актів може не кожен. Тому й у цьому випадку є обмеження на судовий захист. Пору­шення в судовому захисті полягає в тому, що особи, на яких ці акти не поширюються і не будуть поширюватися, але які вва­жають їх протиправними, не мають права на їх оскарження у судовому порядку.

До наведених обмежень щодо звернення до суду критично ставляться багато науковців, зокрема І. М. Череватенко, який зауважує, що при визначенні юрисдикції адміністративних судів не можна встановлювати як умову звернення до суду «у випадках, передбачених законом». Конституція України встановила право кожного оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55) та не допус­кає можливості обмеження цього права законом. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відпо­відно до чинного законодавства, є порушенням права на судо­вий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бу­ти обмежено [286].

Пленум ВАСУ у п. 21 постанови від 6 березня 2008 р. № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окре­мих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» дав такі роз’яснення: «Судам слід мати на увазі, що за правилами ч. 2 ст. 171 КАС право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи — суб’єкти правовідно­син, у яких буде застосовано цей акт. Тобто особа (позивач) по­винна довести факт застосування до неї оскаржуваного норма­тивно-правового акта або те, що вона є суб’єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Суд не може дава­ти оцінку таким обставинам при відкритті провадження в ад­міністративній справі, тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву з посилан­ням на ч. 2 цієї статті, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задо­воленні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржува­ний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відно­синах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності пра­вовим актам вищої юридичної сили» [45].

Аналізуючи правові позиції, наукове бачення, судову прак­тику щодо відмежування конституційної юрисдикції від адмі­ністративної під час розв’язання зазначених спорів, на наш по­гляд, слід ураховувати:

1) наявність у суб’єкта права на звернення до суду;

2) предмет спору (нормативність оскаржуваного акта);

3)підстави оскарження нормативно-правового акта (щодо конституційності чи законності).

Залежно від цих ознак установлюється належність справи до конституційної чи адміністративної юрисдикції. Але за основу відмінності слід брати підставу оскарження нормативно-право­вого акта. У разі якщо ставиться вимога про його конституцій- ність, такий спір належить до конституційної юрисдикції, а як­що про його законність — то до адміністративної юрисдикції.

Щодо другої групи спорів стосовно конституційності право­вих актів (ненормативних) ВРУ, актів Президента України, ак­тів Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, які нале­жать до конституційної юрисдикції, та спорів щодо оскарження цих актів у порядку адміністративного судочинства, то судова практика є неоднаковою, і без наукового підходу та внесення змін до законодавства цю проблему неможливо розв’язати.

За суб’єктним складом спори конституційної юрисдикції є такими самими, як і щодо визнання неконституційними норма­тивно-правових актів. Водночас, у спорах адміністративної юрисдикції належними позивачами будуть особи, до яких за­стосовано правовий акт індивідуальної дії.

Щодо підстав оскарження цих правових актів, то за право­вою позицією КСУ, викладеною у мотивувальній частині Рішен­ня від 27 березня 2002 р. № 7-рп/2002 (справа щодо актів про обрання/призначення суддів на посади та про звільнення їх з посад); «закони та інші правові акти за рішенням КСУ визна­ються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була пору­шена встановлена Конституцією України процедура їх розгля­ду, ухвалення або набрання ними чинності (ч. 1 ст. 152 Консти­туції України). Перелік актів, щодо конституційності яких КСУ здійснюється перевірка, визначено у ч. 1 ст. 150 Конституції України. Аналіз положень цих статей Конституції України свід­чить, що до «інших правових актів», про які йдеться в ч. 2 ст. 147, ч. 1 ст. 152 Конституції України, належать, зокрема, правові акти ВРУ, акти Президента України» (пункт 4); «до пов­новажень КСУ належить вирішення питань виключно щодо від­повідності Конституції України актів ВРУ, Президента України про обрання/призначення суддів на посади та про звільнення ’їх з посад, а не щодо ’їх законності» (пункт 5) [63].

Ця правова позиція підтверджена також у Рішенні КСУ від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), в якому сказа­но, що КСУ «не уповноважений вирішувати питання щодо за­конності актів органів державної влади, органів влади Авто­номної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Постанови ВРУ, укази і розпорядження Президента України є підзаконними актами (ст. 91; ч. 3 ст. 106 Конституції України), тобто такими, що приймаються на основі та на вико­нання Конституції і законів України і мають відповідати їм. То­му вони можуть перевірятися на відповідність не тільки Кон­ституції, а й законам України. Перевірка законності зазначених актів є функцією судів загальної юрисдикції. У разі виникнення питання щодо їх конституційності починає діяти механізм, пе­редбачений ст. 150 Конституції України» (пункт 5) [63].

Фізичні особи не є суб’єктами права на звернення до суду що­до конституційності акта індивідуальної дії, тобто фактично во­ни позбавлені цього фундаментального права.

У цій площині правовідносин спірні правовідносини, які ви­никли щодо перевірки правових актів на конституційну відпо­відність до втрати ними чинності, є неврегульованими і таки­ми, що не контролюються судами.

Так, у справі № 2-32/2007 за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про звільнення В. Пшеничного з посади судді Конституційного Суду України» КСУ ухвалою від 19 червня 2007 р., відмовляючи у від­критті провадження, зазначив, що в процесі розгляду в КСУ пи­тання щодо відкриття конституційного провадження у справі Президент України видав Указ від 14 червня 2007 р. «Про ска­сування Указу Президента України від 30 квітня 2007 року № 369». Оскільки юрисдикція КСУ не поширюється на правові акти, що втратили чинність, підстав для відкриття конституцій­ного провадження немає. Однак зазначений суб’єкт звернення не може звернутися до адміністративного суду з підстав некон­ституційності оспорюваного Указу. З цих же підстав не може звернутися до адміністративного, у тому числі й до КСУ, звіль­нена з посади особа. Тобто відмовою у відкритті провадження із зазначених підстав КСУ позбавив можливості у судовому по­рядку перевірити цей Указ на відповідність Конституції Украї­ни. Крім того, на нашу думку, така позиція не дозволяє дати правову оцінку правовідносинам, які були врегульовані цим Указом у період його чинності.

Подібною є правова позиція КСУ, викладена у справі № 8-уп/98 про відмову у відкритті конституційного проваджен­ня у справі щодо відповідності Конституції України (конститу- ційності) Постанови ВРУ «Про проведення позачергових вибо­рів до Верховної Ради АРК», у якій КСУ ухвалою від 9 липня 1998 р. відмовив у відкритті провадження, оскільки оскаржу­вана Постанова ВРУ є актом одноразового застосування і на день розгляду конституційного подання втратила чинність.

У справі за позовом народного депутата України до Прези­дента України про визнання незаконним та нечинним Указу Президента України від 5 червня 2007 р. № 497/2007 «Про при­значення позачергових виборів до Верховної Ради України» по­зивач вимоги обґрунтував тим, що Президент України видав цей Указ у порушення Конституції України, Закону України «Про вибори народних депутатів України» та інших норматив­но-правових актів. Печерський районний суд міста Києва ухва­лою від 13 липня 2007 р. відмовив у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС, оскільки заяву не належить роз­глядати в порядку адміністративного судочинства. Свій висно­вок суд мотивував тим, що повноваження Президента України щодо призначення позачергових виборів до ВРУ встановлені виключно нормами Конституції України. У Законі України «Про вибори народних депутатів України» та інших нормативно-пра­вових актах, на які посилається позивач, не встановлено під­стави та порядок призначення Президентом України позачер­гових виборів до ВРУ. Тому суд дійшов висновку, що позивачем фактично ставиться питання щодо конституційності цього Ука­зу, яке належить до компетенції КСУ. З цим рішенням погоди­лись суди вищих інстанцій. На наш погляд, такий висновок можна було б вважати правильним, якщо позивач мав би право на звернення до КСУ, тобто якщо б ця справа за предметом спо­ру належала до конституційної юрисдикції. Однак позивач у цьому випадку не має можливості звернутися до КСУ.

КСУ розглядав питання щодо юрисдикції у Рішенні від 7 трав­ня 2002 р. № 8-рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень час­тин 2, 3 ст. 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб). Зокрема, встановлено таке:

— положення про поширення юрисдикції судів на всі право­відносини, що виникають у державі, означає, що до юрисдикції КСУ та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень, вирішення питань, що мають правовий харак­тер, зокрема тих, які виникають у зв’язку з призначенням чи звільненням певних посадових осіб Президентом України або ВРУ (ч. 2 ст. 124);

— вирішення КСУ питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) актів Президента України та право­вих актів ВРУ не виключає можливості оскарження до судів за­гальної юрисдикції актів Президента України або постанов ВРУ індивідуального характеру з питань призначення на посади чи звільнення з посад стосовно їх законності, за винятком поло­жень тих актів, які є наслідком конституційно-політичної відпо­відальності (статті 115, 122 та інші Конституції України) поса­дових осіб.

Отже, КСУ чітко розмежовує ці види юрисдикцій. Водночас вказівкою щодо можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента України або постанов ВРУ інди­відуального характеру з питань призначення на посади чи звільнення з посад стосовно їх законності, за винятком поло­жень тих актів, які є наслідком конституційно-політичної від­повідальності (статті 115, 122 та інші Конституції України) по­садових осіб, КСУ позбавляє посадових осіб, звільнених за наслідком конституційної відповідальності, на судовий захист, оскільки такі особи не є суб’єктами звернення в конституційно­му судочинстві.

Крім того, у цьому Рішенні КСУ наголосив, що здійснення су­дочинства КСУ та судами загальної юрисдикції щодо актів Пре­зидента України та ВРУ з питань призначення чи звільнення посадових осіб означає розгляд справ щодо конституційності зазначених актів у формі конституційного судочинства, а щодо їх законності — судами загальної юрисдикції у формі відповід­ного судочинства (ч. 3 ст. 124 Основного Закону України).

Слід зауважити, що за приписами п. 2 ч. 1 ст. 171 КАС до компетенції адміністративних судів належать справи щодо за­конності та відповідності правовим актам вищої юридичної си­ли нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, місцевих дер­жавних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, ін­ших суб’єктів владних повноважень. На наш погляд, така нор­ма не забороняє адміністративним судам розглядати спори щодо конституційності цих нормативно-правових актів, оскіль­ки крім перевірки законності адміністративні суди можуть пе­ревіряти ці акти на відповідність актам вищої юридичної сили, до яких належать Конституція України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, та інші нормативно- правові акти, які мають вищу юридичну силу, ніж оскаржува­ний акт.

Крім того, ця норма дає можливість перевірити правотворчу діяльність інших суб’єктів владних повноважень. У науковій літературі висловлюються слушні думки щодо функціонуван­ня державних органів, які не належать до жодної з гілок дер­жавної влади. Як приклад називають прокуратуру, яку, вважає О. В. Городецький, не можна віднести до жодної з гілок влади. За своєю державно-правовою природою вона є самостійним державним інститутом у механізмі державної влади, поклика­ним здійснювати визначені законодавством функції. На думку Ю. М. Грошевого, прокуратура є органом контрольно-наглядо­вої гілки влади. М. Д. Савенко зауважує, що з метою уникнення можливих спорів стосовно компетенції адміністративних судів розв’язувати спори щодо конституційності та законності рі­шень, дій чи бездіяльності органів, організацій, осіб з невизна- ченим правовим статусом необхідно в положенні процесуаль­ного закону, яке встановлює повноваження цих судів, зробити таке застереження: «інших органів, організацій, осіб, які здійс­нюють управлінські функції» [227].