Висновки до першого розділу

1. Аналіз історично-правового досвіду уможливлює висновок про наявність кількох етапів формування та розвитку військового господарювання, при цьому їх доцільно виокремлювати за переважаючими способами утримання війська: період княжої доби (ХІ-ХІ V століття).

власних промислів та інших видів господарювання на власній території; військо часів російсько-імперського царату (ХІХ - початок ХХ століття)

характеризується втратою самостійності господарського регулювання, традиційного для Запорізького війська, і переходом до більш централізованого способу забезпечення армії шляхом закупівлі основних предметів військово- господарського призначення урядом держави у виробників. У цей же період виникають й інші, більш диференційовані способи заготівлі предметів постачання, серед яких з’являється і господарський - коли право заготівлі окремих предметів постачання, що не можуть здійснюватися централізовано, надається безпосередньо військовим частинам; радянський період (1918-1991 роки), упродовж якого основним способом забезпечення армії залишалось централізоване постачання. Однак на різних етапах існування більшовицької держави мала місце самостійна господарська діяльність військових організацій, спрямована на отримання додаткових видів забезпечення війська, зокрема таких, що в недостатній кількості постачалися з державних ресурсів. Так виникали військові кооперативи, підсобні господарства, військові майстерні тощо; сучасний період розбудови українських Збройних Сил (1991 - теперішній час), який характеризується поступовим переходом від виключно державного утримання військових формувань до надання дозволів на їх самостійну господарську діяльність, пов’язану з одержанням додаткових (позабюджетних) джерел фінансування військ (сил).

2. Потреба у додаткових способах самозабезпечення військ виникає, як правило, у скрутні в економічному сенсі часи для державної влади, коли недостатньо коштів і матеріальних засобів для підтримання діяльності збройних утворень на належному рівні.

3. Загалом самостійна військово-господарська діяльність приносила позитивний з економічної точки зору результат. Однак необхідно визнати, що така діяльність у будь-якому разі передбачає відволікання від виконання завдань основного призначення як техніки, майна, так і людських ресурсів.

4. Розвиток способів та видів постачання війська матеріально-технічними ресурсами, а також розвиток самостійної господарської діяльності військових формувань, спрямованої на їх додаткове самозабезпечення, безумовно тягнув за собою і зміну способів правового регулювання цих питань - від звичаю до державно-адміністративного втручання переважно на відомчому рівні.

5. Через об’єктивні економічні проблеми Української держави після

здобуття незалежності у воєнній економіці концептуально були започатковані нові процеси, пов’язані з більш активним та розгалуженим залученням військових частин до господарсько-правових відносин з іншими

господарюючими суб’єктами та іншими споживачами товарів, робіт та послуг, що можуть надаватися військовими частинами, установами та організаціями в умовах ринку.

6. Поняття господарської діяльності військових частин Збройних Сил має дуалістичний характер: 1) це організація та ведення військового господарства, спрямованого на ощадливе і доцільне використання матеріальних засобів і коштів, 2) це діяльність з отримання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ. Останній напрям (рівень) є господарською діяльністю, дозволеною законодавством ЗСУ, яка, однак, багато в чому залежить від першого рівня діяльності військ (сил), пов’язаного з їх централізованим матеріально-ресурсним забезпеченням, а також раціональним використанням цих ресурсів. Указані рівні мають різну правову природу: якщо перший рівень господарської діяльності є обов’язковим і носить постійний характер, а господарські зв’язки формуються, здебільшого, по вертикалі, то другий рівень господарської діяльності здійснюється на засадах добровільності вступу військових частин у відповідні господарські правовідносини зі сторонніми особами.

Для чіткого розуміння відмінностей цих двох рівнів військового господарювання, гармонізації термінології правового регулювання

господарської діяльності ЗСУ, діяльність військових частин, пов’язану з організацією їх централізованого матеріально-ресурсного забезпечення, повсякденним управлінням військовим господарством (перший рівень) пропонується визначати як «внутрішньогосподарську» або ж «господарсько- забезпечувальну», а діяльність, спрямовану на залучення додаткових коштів до оборонного бюджету (другий рівень), іменувати «господарською діяльністю військових частин, що приносить доход», або ж «господарсько-дохідну».

7. Господарсько-дохідна діяльність військових частин ЗСУ має некомерційний характер та у жодному разі не належить до підприємницької діяльності. Це дозволяє відмежувати господарську діяльність військових частин Збройних Сил від господарсько-економічної діяльності державних підприємств МОУ для цілеспрямованого удосконалення правового регулювання процесів, пов’язаних з діяльністю саме ЗСУ з наповнення спецфонду Державного бюджету України.

8. Від моменту запровадження господарської діяльності Збройних Сил з відшукування додаткового фінансування і дотепер спостерігається стійка тенденція до включення до Державних бюджетів країни надходжень від цієї діяльності військових частин ЗСУ.