Господарсько-правовий статус військових частин Збройних Сил України

Військові частини Збройних Сил, виконуючи конституційні завдання оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, є суб’єктами не лише військових, адміністративних, цивільних, а й господарських правовідносин.

Варті уваги численні дослідження багатьох російських теоретиків та практиків (В. Бараненков, В. Бірюлін, А. Віноградов, В. Манов, А. Сурков, С. Терешкович та ін.), що висвітлюють правове положення військових частин як суб’єктів цивільних правовідносин, та роботи деяких українських цивілістів (В. Кісель, С. Іванов) - про участь військових частин Збройних Сил у майнових та особистих немайнових правовідносинах. Науковці цілком обґрунтовано дійшли висновку про наявність у військових частин усіх характерних ознак юридичної особи і необхідність закріплення такого статусу на законодавчому рівні. Відсутність нормативного визначення статусу військових частин та інших структурних формувань ЗСУ як юридичних осіб дозволяє вважати їх квазісуб’єктними утвореннями. Це зумовлено причинами, які мають формальний, але не сутнісний характер, що підлягає виправленню законотворчою практикою [54, с. 16]. З такими висновками, безперечно, варто погодитися, і немає необхідності відтворювати усі наведені на їх користь обґрунтування, які є цілком слушними. Однак деякі думки та пропозиції щодо державної реєстрації військових частин як юридичних осіб і як суб’єктів господарської діяльності вважаємо не зовсім вірними, що буде аргументовано при дослідженні легалізації військової частини як суб’єкта господарювання.

Окремо слід розглянути питання про організаційно-правову форму, в якій військова частина бере участь у господарському обороті. Незважаючи на широке застосування терміна «військова частина» у різноманітних нормативно- правових актах, які регламентують діяльність ЗСУ і складають основу військового законодавства, однозначного його тлумачення і навіть визначення (зокрема, його розуміння з точки зору здійснення господарської діяльності) немає.

На думку В. Кіселя, доцільним є використання узагальнюючого терміна «військова організація» замість «військова частина», принаймні стосовно до правовідносин, безпосередньо не пов’язаних з виконанням державних функцій по захисту України від можливої агресії, забезпеченні її державного суверенітету та територіальної цілісності [55, с. 109].

З цим частково не погоджується С. Іванов, який наполягає на тому, що термін «організація» для визначення організаційно-правової форми окремих підрозділів ЗСУ є загальним поняттям [56, с. 79], а, зважаючи на такі ознаки як: належність виключних засновницьких прав державі, цільова спрямованість діяльності на досягнення публічної мети свого створення (захист національних інтересів держави від зовнішніх та внутрішніх загроз), унітарний структурний склад, постійний взаємозв’язок із засновником - державою щодо наділення майном та фінансування поточних витрат тощо, військові частини слід визнавати установами публічного права [56, с. 78-79].

Попри наведені на користь такого висновку доволі цікаві та загалом справедливі аргументи, треба визнати, що і поняття «установи публічного права» є значною мірою узагальненим. Так, зважаючи на публічну цілеспрямованість діяльності Збройних Сил, та відповідно до ч. 3 ст. 81 ЦК України [57], порядок утворення та правовий статус військових частин регламентується не цивільним законодавством, а Конституцією України та іншими законами. Такими, крім Законів України «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», є Закони України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», «Про правовий режим майна Збройних Сил України», а також ГК України, який встановлює правові основи господарської діяльності різноманітних суб’єктів господарювання [58, преамбула].

Визнаючи безумовну публічність функцій, покладених державою на Збройні Сили, а також некомерційний характер дозволеної їм господарської діяльності, для розв’язання питання про організаційно-правову форму військової частини як суб’єкта господарювання, на нашу думку, слід звернутися до правових засад регулювання некомерційної господарської діяльності, які містить глава 5 ГК України. Зокрема, ч. 1 ст. 53 цього кодексу визначає, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України», організаційно ЗСУ складаються з органів військового управління, об’єднань, з’єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій [59]. Зі змісту ст. 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» випливає, що суб’єктами господарської діяльності у ЗСУ є військові частини, заклади, установи та організації ЗСУ, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Абзац 1 ст. 1 цього ж Закону узагальнює всі вищенаведені типи структурних одиниць (організмів), що організаційно складають ЗСУ, поняттям «військова частина».

Подібні положення містяться й в інших актах законодавства, що регламентують ті чи інші аспекти військової діяльності.

Як уявляється, поняття «військова частина» є узагальнюючим для декількох типів структурних утворень усередині Збройних Сил, серед яких виокремлюються: орган військового управління, військова частина (у вузькому сенсі, тобто як відокремлений, самостійний в організаційному та майновому відношенні підрозділ), заклад, установа, організація^[1].

Крім того, важливо, що у наведених нормативно-правових актах при виокремленні ознак військових частин (в т.ч. і як суб’єктів господарської діяльності), вказується їх утримання за рахунок коштів Державного бюджету. Це характеризує природу походження джерела фінансування військових частин ЗСУ, підкреслюючи їх публічність та некомерційну спрямованість їх діяльності. Такий підхід до проблеми, разом зі зверненням до БК України (п. 12

ч. 1 ст. 2), дозволяють віднести військові частини за критерієм походження джерела їх фінансування до бюджетних установ.

Отже, констатуємо, що держава, як законодавець та як власник майна (в особі Міноборони), яким наділені Збройні Сили, визнає та закріплює різномаїття основних організаційних форм (типів) самостійних військових підрозділів, що структурно складають ЗСУ, серед яких виокремлюються такі: військова частина, військовий заклад, військова організація, військова установа, орган військового управління. При цьому, погоджуючись з С. Івановим та Я. Гейвандовим [60, с. 5-6], що поняття «військова організація» стосовно визначення організаційно-правових форм структурних одиниць Збройних Сил, є вельми загальним, відзначимо, що найбільш узагальнюючими для них, усталеними й універсальності, слугують поняття «військова частина» або «військова організація» (у широкому сенсі, як знеособлені структурні військово-адміністративні одиниці Збройних Сил України), які, до того ж, підкреслюють характерну належність їх до оборонного відомства.

Часто в такому ж значенні використовується термін «військове формування», що почасти викликає їх різночитання в науковій літературі. Це ще раз підтверджує необхідність гармонійної уніфікації військово-юридичної термінології шляхом єдиного законодавчого визначення цих понять для полегшення правозастосовчої діяльності. За походженням джерела їх фінансування усі вони можуть бути умовно об’єднані поняттям «бюджетні установи».

Варто додати кілька зауваг. По-перше, складно підтримати прагнення дослідників-цивілістів абсолютизувати питання визначення організаційно- правової форми військових підрозділів як передумови їх вступу у майнові правовідносини (в т.ч.

Процес створення військової частини передбачає обов’язковість її індивідуалізації, тобто наявність власного найменування, яке, своєю чергою, містить інформацію про її організаційно-правову форму (ч. 1 ст. 90 ЦК України).

Під визначеним ім’ям юридична особа провадить свою діяльність, укладає і виконує договори, набуваючи відповідних прав та обов’язків, несе відповідальність, виступає в суді позивачем, відповідачем тощо.

Військові частини ЗСУ беруть участь у господарських правовідносинах під своїм власним найменуванням, особливість якого полягає в тому, що воно має подвійний зміст: може бути дійсним та умовним. Умовне найменування мають усі бойові військові частини, а також деякі обслуговуючі (забезпечувальні) бойову підготовку та виконання бойових завдань військові частини (як правило, тилового та технічного призначення), а також вищі штаби - органи військового управління вказаними військовими частинами. Умовне найменування складається з літери та чотирьохзначного номеру, наприклад, «Військова частина А1725». Застосування умовного найменування пов’язано із забезпеченням режиму секретності і недопустимості розкриття тактико- бойового призначення та можливостей відповідного військового підрозділу, його озброєння, чисельності, місця та значимості в загальній системі Збройних Сил.

При цьому такі підрозділи також мають і дійсне (іноді кажуть - відкрите) найменування, наприклад «79 окремий аеромобільний полк», «62 арсенал ракетно-артилерійських боєприпасів та озброєння», «Повітряне командування «Південь» та ін., які можуть бути застосовані лише всередині військового відомства з обов’язковим дотриманням встановленого режиму секретності.

Дійсні найменування, які не тільки індивідуалізують військові частини, а й містять інформацію про їх конкретну організаційну форму та професійну специфікацію функціональної діяльності, мають небойові військові організації, наприклад: «Київський військовий інститут управління та зв’язку»,

«Трускавецький центральний військовий клінічний санаторій», «Будинок офіцерів Одеського гарнізону» тощо. Такі військові організації умовного найменування можуть і не мати. Дійсні найменування також можуть містити назви почесних відзнак, якщо ними були нагороджені відповідні військові частини, заклади, установи, наприклад «Південне ордена Червого Прапора оперативне командування».

Дійсні найменування не засекречують, оскільки вони є своєрідною рекламою зазначених військових частин [61, с. 119]. Не засекречують також дійсні найменування МОУ як центрального органу державної виконавчої влади, вищих органів військового видового та регіонального управління, контрольно- ревізійних органів, квартирно-експлуатаційних органів гарнізонів, військових прокуратур, комісаріатів тощо.

Умовне або дійсне найменування військової частини відображається на її офіційних бланках (в т.ч. й у вигляді кутових штампів), на печатках, рахунках в банківських установах (органах Держказначейства), вивісках перед входом на територію військового містечка тощо.

Отже, використання військовими частинами в господарському обороті свого дійсного або умовного найменування залежить від типу військової частини з точки зору її належності до бойових чи забезпечувальних підрозділів ЗСУ, необхідності забезпечення встановленого режиму секретності або ж навпаки, пов’язане з мотивами інформування широкого загалу про сфери та специфікації своєї діяльності (але без порушень вимог щодо збереження державної таємниці): освіта, оздоровлення, складування нафтопродуктів тощо.

З питанням визначення правового статусу військових частин Збройних Сил тісно пов’язана проблематика їх державної реєстрації.

Важливою передумовою здійснення суб’єктами господарської діяльності є необхідність їх легітимації в установленому законодавством порядку [62, с. 101]. Відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК України суб’єкт господарювання набуває господарської правосуб’єктності та виступає легальним суб’єктом

господарського права лише в разі державної реєстрації у встановленому законом порядку. Державна реєстрація розглядається як умова легітимації (легалізації) суб’єкта господарювання, що однаково відноситься як до фізичних осіб, так і до господарських організацій незалежно від їхньої організаційно- правової форми, форми власності або сфери діяльності [63, с. 112].

Питання правового регулювання легалізації господарської діяльності військової частини Збройних Сил перед входженням її в господарський оборот потребує удосконалення.

Загальні правила утворення суб’єкта господарювання визначені статтями 56, 57 ГК України з посиланням на необхідність додержання вимог законодавства. Враховуючи виключну специфіку та важливість завдань, покладених на Збройні Сили, із збройного захисту українського суспільства, правила утворення військових частин мають конкретизуватися спеціальним законом. Але ні Закон України «Про Збройні Сили України», ні Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», ні інші закони, що регулюють організацію і діяльність ЗСУ, не визначають порядок (процедуру) створення військових частин та інших організацій національних Збройних Сил взагалі, в тому числі особливості їх створення як суб’єктів господарювання. Закріплена статтею 4 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» норма про те, що порядок реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у ЗСУ визначається КМУ, не може вважатися цілком вірною з точки зору конституційного припису, відповідно до якого порядок діяльності військових формувань, на які покладено завдання із забезпечення державної безпеки, визначається законом [64, ч. 3 ст. 17]. На сумнівній можливості здійснювати регулювання Урядом країни господарської діяльності структур Збройних Сил так само акцентував увагу відомий правознавець П. Кондик ще у 2003 році [40, с. 37].

Понад те, встановлений Кабінетом Міністрів Порядок реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах (далі, якщо не оговорено окремо, - Постанова № 749) [65]), не зовсім узгоджується з вимогами чинного законодавства щодо державної реєстрації юридичних осіб в Україні, зокрема Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [66].

Йдеться про суперечності щодо поняття та призначення державної реєстрації. Так, Закон (ст.ст. 4, 24) передбачає засвідчення факту створення юридичної особи та внесеня відповідних змін до відомостей про юридичну особу, а Постанова № 749 - тільки реєстрацію військових частин як суб’єктів господарської діяльності (без урахування їх реєстрації як юридичних осіб); Закон (ст. 5) встановлює виключне місце проведення державної реєстрації - виконавчий комітет міської або районної державної адміністрації за місцем знаходження юридичної особи, а Постанова № 749 наділяє таким правом МОУ, місцезнаходженням якого є м. Київ; Закон (ст.ст. 10, 24) встановлює плату - реєстраційний збір за проведення державної реєстрації та заміну відповідного свідоцтва (без визначення категорій пільговиків), а Постанова № 749 взагалі не встановлює такої плати; Закон (ст. 27) встановлює виключні підстави для відмови у державній реєстрації суб’єкта господарювання, а Постанова № 749 містить інакші підстави для відмови у реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності. Є й інші неузгодженості в численних аспектах регулювання створення військових частин, їх державної реєстрації, в т.ч. як суб’єктів господарювання [67, с. 115-116].

При цьому необхідно відзначити, що умовно реєстрація факту створення (існування) військових частин як юридичних осіб чи їх відокремлених підрозділів у ЗСУ усе ж таки була запроваджена на підставі Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України [68], уведеного в дію Постановою Уряду країни від 22.01.1996 року. Однак, виходячи зі змісту пункту 2 цього Положення, суб’єктами реєстрації в ЄДРПОУ є не всі юридичні особи та їх відкремлені підрозділи, а лише ті, що здійснюють господарювання. Тому ЄДРПОУ є складовою частиною всієї державної системи обліку даних про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Керуючись приписом, закріпленим у абзаці 4 пункту 5 вказаного Положення щодо забезпечення збереження відомостей, які становлять державну таємницю, присвоєння ідентифікаційних кодів військовим частинам ЗСУ при внесенні їх до ЄДРПОУ має здійснювати МОУ. Останній, по суті, здійснює облік військових частин ЗСУ на відомчому рівні.

Так, наприклад, довідка від 31.08.2012 року № 281/12 з ЄДРПОУ, видана військовій частині А1785 [69], підтверджує, що вона видана Головним управлінням оборонного та мобілізаційного планування ГШ ЗСУ і в ній зазначені тільки такі дані: умовне найменування військової частини; ідентифікаційний код із зазначенням правового статусу суб’єкта реєстрації - юридична особа; організаційно-правова форма - державна організація (установа, заклад); дати первинної реєстрації (легалізації) створення військової частини та внесення змін до даних (останньої реєстраційної дії), та деяка інша інформація, що принципового значення для аналізу не має.

Для порівняння можна навести аналогічну довідку з ЄДРПОУ № 723/06, видану 23.05.2006 року такому органу військового управління (окремий військовий управлінський підрозділ регіонального рівня) як Штаб Південного ОК. У довідці зазначено: дійсне найменування військової частини; ідентифікаційний код із визначенням правового статусу штабу - «без права юридичної особи»; організаційно-правова форма - відокремлений підрозділ, для якого головним підприємством зазначено МОУ [70].

Одразу зазначимо, що навіть поверхові знання внутрішньої організаційної структури ЗСУ дозволяють зрозуміти, що ця інформація не в повній мірі відповідає дійсності. Так, Міноборони є не підприємством, а центральним органом виконавчої влади. Щодо системи військового управління, то для штабу Південного ОК ієрархічно вищими у військово-адміністративному порядку є штаб і командування Сухопутних військ та ГШ ЗСУ, і вже останньою ланкою, як і для всіх Збройних Сил загалом - МОУ. При цьому функції штабу Південного ОК відрізняються від функцій та компетенції Міноборони. І нарешті, військова частина А1785 є військовим підрозділом, безпосередньо підпорядкованим штабу Південного ОК, на яку покладаються завдання з обслуговування діяльності посадових осіб штабу Південного ОК. Однак жодної належності до штабу Південного ОК у зазначених документах військової частини А1785 не встановлено. Хоча остання обставина саме з господарсько- правової точки зору (а не військово-адміністративної) є цілком вірною та обґрунтованою.

З вищенаведених даних випливає кілька важливих зауваг. По-перше, наявність у військового утворення Збройних Сил статусу юридичної особи або ж відсутність такого статусу фактично визначається фахівцями ГШ ЗСУ, а не уповноваженим державою органом у сфері державної реєстрації юридичних осіб. По-друге, хоча встановлення статусу військової частини як юридичної особи здійснюється і не відповідно до встановленого законом порядку, але вищезазначений документ є єдиним, який формально може слугувати підтвердженням правосуб’єктності тієї чи іншої військової частини, що дозволяє їй виступати у господарському обороті від свого імені. При цьому слід визнати, що штаб Південного ОК як орган військового управління, хоча і наділений певною господарською компетенцією, але, згідно з ч. 1 ст. 8 ГК України, до суб’єктів господарювання не може бути зарахований. По-третє, відповідно до Державного класифікатора організаційно-правових форм господарювання [72] - організаційно-правовою формою військової частини є державна організація (установа, заклад), код 425, що виявляється узагальнюючим поняттям для тих структур (утворень), які створюються компетентним органом державної влади (зокрема, Міноборони) в розпорядчому порядку на базі відокремленої частки державної власності, і входять до сфери його управління. Однак це лише підтверджує максимальну наближеність військової частини до суб’єктів господарювання саме з такими визначеними організаційно-правовими формами, але в жодному разі не спростовує раніше наведеного твердження про необхідність визнання військових частин Збройних Сил особливими утвореннями, які не можна зараховувати до жодної з відомих законодавству організаційно-правових форм. У зв’язку з цим і з урахуванням специфіки діяльності військових частин Збройних Сил, більш правильним при реєстрації в ЄДРПОУ було б зараховувати їх до суб’єктів з іншими організаційно-правовими формами господарювання, код 995 [72, п. 3.8.6].

Це повністю стосується й до інших військових частин (установ, закладів, організацій, органів управління) ЗСУ.

Питання утворення військової частини та наділення її майном (створення військового господарства) регулюється лише розділом 8 Положення про військове (корабельне) господарство ЗСУ, затвердженого наказом МОУ від

16.07.1997 року № 300 [38], тобто не на законодавчому рівні, а відомчим документом, і лише частково, без урахування суттєвих змін в економічній та правовій сфері життєдіяльності суспільства загалом і в Збройних Силах країни зокрема.

Так, у пунктах 8.1.1-8.1.12 наказу МОУ № 300 лише зазначено, що формування військової частини (з’єднання) здійснюється на основі директиви (наказу) вищого штабу (командира, командуючого), в якому вказується військова частина, відповідальна за формування, строки формування, порядок укомплектування особовим складом, озброєнням, військовою технікою, майном, іншими матеріальними засобами, порядок виділення земельних ділянок [38, с. 365-366]. Крім зауваження, що відведення земельних ділянок здійснюється відповідно до чинного законодавства (хоча воно аж ніяк не полегшує розуміння послідовності дій щодо оформлення належних документів на земельну ділянку тими посадовими особами, на яких покладено створення (формування) військової частини), будь-яких приписів щодо здійснення державної реєстрації військової частини, а так само порядку та підстав її реєстрації як суб’єкта господарської діяльності цей відомчий нормативно- правовий акт не містить.

Така ситуація значно ускладнює практичну діяльність, пов’язану з юридичним оформленням формування та існування військової частини як суб’єкта господарювання, змушує службових осіб діяти не за чітко встановленими правилами (які неможливо у «чистому» вигляді застосувати до військових частин, які, по суті, є особливими суб’єктами господарського права, а їх господарська діяльність має здійснюватися за спеціальним режимом, встановленим законом), а за окремими вказівками та інструкціями (численними, часто невизначеними і подекуди суперечливими) вищестоящих органів управління, а також створює сприятливий ґрунт для різноманітних порушень законодавства у цій сфері.

Подібні проблеми породжує і неврегульованість на законодавчому рівні порядку та процедури ліквідації або ж реорганізації військової частини, зокрема тієї, яка здійснює господарську діяльність.

Для встановлення спеціального порядку припинення існування військової частини, за відсутності спеціального законодавчого акта, знову звертаємося до наказу МОУ № 300, пунктами 8.2.1-8.2.15 якого врегульовано порядок ліквідації військового господарства при розформуванні військової частини [38, с. 367-369].

Так, військова частина (з’єднання) розформовується на підставі директиви (наказу) відповідного командування. Заходи, визначені у зв’язку з розформуванням військової частини, безумовно важливі для забезпечення військового порядку, збереження військового майна, забезпечення трудових прав працівників під час звільнення. Але ж цей документ практично не враховує вимоги чинного загального (за відсутності спеціального) законодавства щодо порядку та правил припинення діяльності юридичної особи, зокрема, суб’єкта господарювання.

По-перше, наказ МОУ № 300 не враховує такі закріплені законодавством та доволі широко використовувані самим оборонним відомством способи припинення існування військових частин як реорганізації (тобто злиття, приєднання, поділ і, особливо, перетворення), а визначає тільки розформування військової частини як єдину причину припинення її існування. Лише у пункті 8.2.10 йдеться про передачу матеріальних засобів іншій військовій частині за спрощеним порядком (без складання заключних звітів по відповідних службах) у зв’язку з переформуванням (реорганізацією) військової частини. Тобто, по суті порядок реорганізації (переформування) військових частин, особливості здійснення цього процесу у ЗСУ (порядок припинення господарської діяльності, визначення правонаступника тощо) юридично взагалі не регламентовані^[2].

Щодо ліквідації (розформування) військової частини, то наказ МОУ № 300 досить детально регламентує питання, пов’язані з виявленням руху та наявністю матеріальних засобів, що рахуються (обліковуються) за військовою частиною, яка підлягає розформуванню, а також порядку складання заключних звітів по службах, що відають військовим майном, та складання ліквідаційного акта (уявляється, що йдеться про певний аналог ліквідаційного балансу, відомого господарському та цивільному законодавству України).

Однак, крім вимоги про призначення ліквідаційної комісії, яка у своїй діяльності «керується законодавством» (абзац 2 пункту 8.2.3. наказу МОУ № 300), визначений зміст заходів з припинення існування військової частини - суб’єкта господарювання не співпадає з вимогами чинного законодавства, яким регулюються подібні питання.

Крім названих правових неузгодженостей щодо порядку створення та державної реєстрації військової частини як суб’єкта господарської діяльності, Постанова №749 наділяє правом МОУ в будь-який час без повідомлення причин припинити господарську діяльність військової частини. Але ж про які причини повідомляти, якщо вони законодавчо не визначені? У цьому питанні, як уявляється, недотриманий необхідний баланс між розумінням

господарювання (навіть некомерційного) як самостійної систематичної господарської діяльності, спрямованої на досягнення економічних результатів, та можливістю її обмеження чи припинення МОУ. Адже це створює передумови для зловживання владою посадовими особами Міноборони при прийнятті відповідних рішень без додержання нормативних вимог та договірних умов (які, безумовно, мають враховувати наявність різноманітних форс-мажорних обставин), що призведе до неправомірного порушення господарсько-договірних обов’язків військової частини і врешті-решт зашкодить господарським інтересам не тільки військової частини, але й її контрагента.

Залишається невизначеним також порядок і особливості задоволення вимог кредиторів військової частини, що ліквідується або реорганізується, роль та послідовність дій командування військової частини та ліквідаційної комісії в цьому питанні (особливо у випадках субсидіарної відповідальності МОУ з метою недопущення порушення прав та законних інтересів інших учасників господарського обороту, які вступили у господарські відносини з військовою частиною), а також порядок, строки, наслідки та інші особливості витребування такою військовою частиною військового (державного) майна, наданого в оренду.

Проблеми, пов’язані з недосконалістю та неповнотою правового регулювання державної реєстрації військових частин, розглядають й окремі російські дослідники.

Так, укладаючи господарські договори, командири військових частин у преамбулі вказують, що діють на підставі статуту^[3], не вдаючись до роздумів, про який взагалі статут йдеться: Стройовий, Дисциплінарний, Вартової, Г арнізонної чи Внутрішньої служби? Цивільні контрагенти про це замислюються ще менше, оскільки військовим, як правило, довіряють, та й укладені договори, здебільшого, виконуються. Однак, коли у військової частини відсутні гроші на оплату своїх зобов’язань за договором, то у судовому засіданні «несподівано» виявляється, що ця військова частина і не юридична особа зовсім, а належну юридичну особу ніхто і назвати не може. Представники усіх вищестоящих органів військового управління, включаючи Міністерство оборони РФ, яке на нормативно-правовому рівні визначено юридичною особою, заявляють, що дана військова частина до штату цього Міністерства (а так само до штатів інших органів військового управління) не входить, а тому відповідати за цим договором як юридична особа, що його не укладала, не зобов’язана. Про субсидіарну відповідальність мова також йти не може, оскільки немає основного відповідача - юридичної особи. Тому суди, з урахуванням загальних положень цивільного законодавства РФ, змушені заради справедливості здебільшого визнавати військові частини юридичними особами і зобов’язувати своїми рішеннями військові частини виконувати договори [74, с. 40].

Але сценарій, як підкреслює В. Бараненков, що досліджує проблему, може піти й іншим, доволі несприятливим для командира частини шляхом. Так, відповідно до п.1 ст. 183 ЦК РФ, командир військової частини при відсутності в нього передбачених законом спеціальних повноважень на укладення договору (наприклад, відсутності довіреності або, як у наведеному прикладі, відсутності у керованої ним військової частини належно встановленого статусу юридичної особи), укладає цей договір від власного імені (як фізична особа) і стороною укладеному правочину стає сам [74, с. 40], що тягне за собою несприятливі для нього у матеріальному сенсі наслідки, наприклад, особисте виконання договірних зобов’язань чи оплату поставлених товарів власними коштами тощо.

Щоб уникнути таких ситуацій, єдиним правильним рішенням (і з цим також треба погодитись) визнається необхідність державної реєстрації військової частини (організації, установи, закладу) як юридичної особи з видачею відповідного реєстраційного свідоцтва про її внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб^[4].

Але щодо військових організацій виникають додаткові проблеми, пов’язані з питаннями про їх установчі документи.

Саме установчі документи будь-якої установи мають конкретизувати межі правоздатності, компетенцію органів управління, містити іншу необхідну інформацію, що, на думку В. Бараненкова, виявляється особливо суттєвим і відіграє важливу роль у правовому забезпеченні діяльності військових організацій [75, с. 66].

За загальним правилом російського цивільного законодавства, юридична особа, яка не є комерційною організацією, може діяти на основі статуту або ж на основі загального положення про організації (установи) певного виду, але за умови, якщо це передбачено законом [74, с. 41; 75, с. 64, 65]. Однак, по-перше, спеціального закону, який би встановлював особливості правового статусу військових частин, а так само типового положення про військові частини (чи типового статуту установчого характеру), яке б для кожної військової організації затверджувалося наказом відповідного центрального органу виконавчої влади (в даному випадку - Міноборони), в Російській Федерації не прийнято. А, по-друге, навіть самі федеральні органи виконавчої влади, які у своїх положеннях іменуються юридичними особами (наприклад, Міноборони РФ), не мають установчих статутів, порушуючи тим самим вимоги російського законодавства, зокрема, ЦК РФ [74, с. 41-42].

Цілком погоджуючись з необхідністю проходження військовими організаціями законодавчо визначеного порядку їх державної реєстрації (в т.ч. й оформлення відповідних установчих документів), І. Зикова відзначає, що основною метою процедури державної реєстрації має бути «недопущення» проникнення у сферу цивільних правовідносин суб’єктів, які перешкоджають нормальному функціонуванню і розвитку економічних стосунків, а саме: незаконне отримання кредитів, ухиляння від податків та інші способи використання інституту юридичної особи у протизаконних цілях. Однак специфіка військових організацій як юридичних осіб, зазначає вона, полягає в тому, що участь у цивільних правовідносинах не є основною метою їх створення на противагу іншим юридичним особам і має для них вимушений, допоміжний до основної діяльності характер. Тому військові організації не утворюють глобальної загрози економічному розвитку суспільства, що при визначенні порядку їх державної реєстрації необхідно враховувати [76, с. 62].

Крім цього, належить також враховувати й те, що виконувані військовими організаціями функції (із забезпечення обороноздатності держави (уточнення моє - Е.Б.)) нерозривно пов’язані зі збереженням державної таємниці, тому включення військових організацій до відкритого для загального ознайомлення єдиного державного реєстру може завдати суттєвої шкоди безпеці держави [77, с. 53]. То ж, з урахуванням діючих принципів загальності та публічності державної реєстрації юридичних осіб, з одного боку, та особливостей цілей створення та порядку здійснення діяльності військовими організаціями, з іншого, проходження ними державної реєстрації в загальному порядку не уявляється прийнятним. Тому, виходячи з принципу необхідної достатності відомостей, державну реєстрацію таких організацій як юридичних осіб належить здійснювати за обмеженою кількістю відомостей, перелік яких має встановлюватися реєстраційним державним органом спільно з відомчим федеральним органом виконавчої влади [76, с. 63, 64].

Подібними є й правові проблеми Української армії, що виникають у діяльності військових посадових осіб нехай не щодня, але постійно.

Нині в Україні спеціального закону, який би встановлював особливості правового статусу військових частин (установ, закладів, організацій) як юридичних осіб та їх державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а так само типового положення про військові частини (чи модельного статуту установчого характеру), яке б по кожній військовій частині Збройних Сил затверджувалось керівником центрального органу виконавчої влади у сфері військового управління (Міністром оборони України, а в окремих випадках - начальником ГШ ЗСУ), не прийнято.

Встановлений КМУ порядок реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності, а також існуючі правила внесення військових частин до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України проблему повноправної участі військових частин в господарському обороті розв’язує лише частково.

Підтримуючи думку В. Кіселя про те, що реєстрація військових частин у ЄДРПОУ на виникнення у них статусу юридичних осіб не впливає [78, с. 126], вважаємо, що повна та належна легалізація військових частин як суб’єктів господарювання передбачає необхідність законодавчого закріплення їх правового статусу та чітке дотримання законодавчих правил їх державної реєстрації (офіційного визнання). Це відповідатиме й припису ч. 3 ст. 17 Конституції України.

Варто цілком погодитися з пропозицією В. Кіселя про внесення доповнення до ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України», закріпивши за військовими частинами ЗСУ статус юридичних осіб [78, с. 127].

Щодо державної реєстрації військових частин як юридичних осіб, то, зважаючи на законодавчо закріплене правило про недопустимість внесення до Єдиного державного реєстру відомостей, що становлять державну таємницю [66, п. 4 ст. 16], та з урахуванням принципу необхідної достатності реєстраційних відомостей, державну реєстрацію військових частин (закладів, установ, організацій, органів військового управління) як юридичних осіб належить здійснювати за обмеженою кількістю відомостей, перелік яких має встановлюватись уповноваженим реєстраційним державним органом спільно з центральним органом виконавчої влади (з Міноборони чи, за його дорученням, з ГШ ЗСУ). При цьому, для забезпечення уніфікації реєстраційних дій стосовно Збройних Сил, та відповідно до абз. 4 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», державну реєстрацію військових частин здійснювати не у Міністерстві оборони та не Міністерством оборони України, а центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

На нашу думку, альтернативним варіантом може стати прийняття окремого (спеціального) закону про особливості реєстрації військових частин (причому не тільки ЗСУ, а й військових частин та воєнізованих формувань, створених та діючих у складі інших органів державної влади) як юридичних осіб, який сприяв би задоволенню публічно-правових інтересів, пов’язаних, по- перше, із забезпеченням встановленого правового порядку у господарсько- економічному житті суспільства (в т.ч. при введенні військових частин у господарський оборот), по-друге, зі збереженням державної таємниці та іншої службової інформації в оборонній сфері діяльності держави, і, по-третє, з необхідністю реалізації заходів демократичного цивільного контролю над військовою організацією та правоохоронними органами держави.

Розробка і прийняття відповідних законодавчих актів (чи внесення доповнень до існуючих) для конкретизації правового статусу військових частин, формалізації їх установчих документів, закріплення різноманітності організаційно-правових форм, в яких можуть існувати військові частини Збройних Сил та приймати цілком легітимну участь у майновому обігу як окремі юридичні особи, поза сумнівом, дозволить упорядкувати їх правове становище, господарську діяльність, пов’язану з отриманням доходів, захист прав і законних інтересів тощо.

Виконуючи свої завдання та функції із забезпечення національної безпеки і охорони суверенітету держави, військові частини Збройних Сил для створення нормальних умов у своїй повсякденній життєдіяльності мають вступати у численні господарські правовідносини: укладати договори поставки електроенергії, водозабезпечення, харчування особового складу, прання білизни та ін. Однак споживчими господарськими операціями зміст господарської правосуб’єктності військових частин не вичерпується: на підставі Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» та при наявності відповідних дозвільних документів вони можуть укладати господарські угоди про власне виробництво товарів підсобного господарства, майстерень, ремонтних цехів тощо для їх подальшої реалізації, виконання дозволених видів робіт, надання послуг (наприклад, з вантажних перевезень, надання медичної допомоги військовими лікарями), здавання в оренду рухомих та нерухомих військових об’єктів тощо. Крім цього, вони можуть брати участь у розгляді різноманітних господарських спорів, спричинених невиконанням чи неналежним виконанням господарських угод, укладених з військовими частинами.

Отже, військові частини вступають у численні господарські взаємовідносини з іншими учасниками господарського обороту для вирішення важливих питань, пов’язаних з реалізацією належних їм прав та інтересів, створюючи тим самим для себе і певні зобов’язання господарсько-правового характеру.

Варто вказати, що до господарських прав військової частини належать:

а) право використання усього комплексу майна, наданого державою військовій частині для виконання її основних завдань та функцій (цей комплекс позначається поняттям військового (у ВМС - корабельного)) господарства;

б) права, що виникають у військової частини з укладених нею господарських

договорів. Так само можна виокремити господарські обов’язки військової частини: а) обов’язок здійснювати належне управління військовим

господарством, що передбачає дбайливе ставлення і збереження виділеного державою майна, ощадливе та цільове (лише за функціональним призначенням) його використання, виконання заходів щодо його обліку, інвентаризації, охорони в спеціальному порядку, встановленому законодавством; б) обов’язок чіткого та повного дотримання зобов’язань за господарськими угодами, укладеними з іншими суб’єктами господарювання.

Самостійна участь військових частин у господарських правовідносинах свідчить про наявність у них господарської компетенції, яка реалізується не тільки у публічно-правовій сфері їх діяльності, пов’язаної з управлінням військовим господарством, виконанням повсякденних завдань централізованого матеріально-ресурсного постачання, а й у приватно-правовій, залучення до якої зумовлене потребою практичної реалізації додаткових механізмів матеріального (передовсім - фінансового) забезпечення їх публічно-правової діяльності. Отже, необхідно погодитись з висновком В. Кіселя про поєднання у правосуб’єктності бюджетної установи, до яких належать і військові частини, як публічних, так і приватно-правових елементів [79, с. 133]. При цьому відзначимо, що господарська компетенція військових частин виходить за межі цивільно-правових стосунків, оскільки поширюється і на організаційно- господарські, і на внутрішньогосподарські правовідносини управлінсько- підпорядкувального, по суті, імперативного характеру, значною мірою притаманного вертикальній побудові правовідносин усередині військової організації.

Базуючись на традиційному для теорії права розумінні складу правосуб’єктності юридичної особи як сукупності таких її структурних елементів як правоздатність та дієздатність, а так само сумірності цих властивостей^[5], господарську правосуб’єктність військової частини необхідно розглядати через особливості її господарської правоздатності.

Перша особливість пов’язана з належністю військових частин до юридичних осіб публічного права. Отже, їх компетенція визначається не установчими документами, а, передовсім, законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, виданими на основі законів.

Друга особливість зумовлена залежністю правоздатності військових частин як бюджетних установ від їх бюджетного фінансування, що зобов’язує військові частини вчиняти не будь-які дії, а лише ті, що відповідають цільовому призначенню бюджетного фінансування.

Третьою особливістю треба визнати юридично встановлену обмеженість господарської правоздатності військових частин, що полягає у: (а)

недопустимості негативного впливу господарської діяльності у ЗСУ на стані їх боєготовності та боєздатності [36, ч. 2 ст. 1]; (б) встановленні виключного переліку видів господарської діяльності, що дозволяються військовим частинам [36, ч. 2 ст. 3; 45]; (в) обов’язковому одержанні ліцензії для здійснення того виду господарської діяльності, який згідно з законом підлягає ліцензуванню [36, ч. 3 ст. 3].

Враховуючи викладене, можна визначити господарську правоздатність військових частин як спеціальну, зміст якої полягає в нормативно-визначеній здатності військових частин мати такі права і нести обов’язки, котрі забезпечують можливість їх участі у господарських правовідносинах (у господарському обороті) з метою залучення додаткових механізмів матеріального забезпечення їх публічно-правової діяльності та діяльності ЗСУ загалом.

При цьому господарська компетенція військових частин, як основа їх господарської правосуб’єктності, є ширшою від тієї, яка розуміється дослідниками у галузі цивільного права, позаяк значно виходить за межі виключно споживчих правочинів, що здійснюються за участю військових частин, і реалізується через їх власну виробничу та іншу діяльність, спрямовану на досягнення господарсько-економічного ефекту у вигляді наповнення спеціального фонду оборонного бюджету країни коштами, які в кінцевому підсумку покликані сприяти забезпеченню обороноздатності держави.

На неможливість застосування цивілістичного підходу до правового регулювання складноорганізованої економіки з характерною для неї складною структурою відносин і об’єктивність виокремлення поняття господарської правосуб’єктності звертала увагу, зокрема, і проф. Грудницька С.М. [81, с.16]. При цьому дослідниця справедливо обґрунтовує динамічність господарської правосуб’єктності, яка походить від динаміки суспільних відносин взагалі та у сфері економіки зокрема, оцінюючи її як властивість суб’єкта права, що діалектично розвивається [81, с.17-18].

З господарською правосуб’єктністю військових частин безпосередньо пов’язана можливість їх відповідальності як суб’єктів господарювання за порушення зобов’язань при здійсненні господарської діяльності. Звичайно, деліктоздатність військових частин у сфері господарського обороту також має свої відмінності. По суті, ці особливості концентрує стаття 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», згідно з якою відповідальність військової частини як суб’єкта господарської діяльності носить індивідуалізований характер. Однак реалізується вона лише за рахунок тих коштів, що виділяються військовій частині (вищим забезпечувальним органом в системі Міноборони (уточнення моє - Е.Б.)) по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей) і знаходяться на реєстраційних рахунках ДКСУ, відкритих військовим частинам у спеціальному порядку. У разі ж недостатності у військової частини-суб’єкта господарювання грошових засобів для виконання взятих зобов’язань, відповідальність за її зобов’язаннями несе

МОУ. І останнє: в будь-якому випадку за зобов’язаннями військової частини стягнення на майно (рухоме та нерухоме), закріплене за військовою частиною, звернено бути не може.

Отже, на противагу загальним правилам відповідальності, яку має нести суб’єкт господарювання за своїми зобов’язаннями, особливості майнової відповідальності військових частин у сфері господарського обороту полягають в тому, що: а) примусові стягнення за зобов’язаннями військової частини можуть бути накладені виключно на кошти, які надходять на її рахунки в органах ДКСУ. При цьому не на всі кошти, а лише на ті, що перебувають, згідно з затвердженими кошторисами, на відповідних видаткових статтях, крім захищених законом; б) виплату коштів за зобов’язаннями військової частини здійснюють органи ДКСУ, які провадять власну додаткову перевірку правомірності та цілеспрямованості таких виплат. Ця обставина певною мірою ускладнює процеси розрахунків у господарських відносинах, але з точки зору захисту бюджетних коштів та гарантування платоспроможності військових частин як суб’єктів майнового обігу, уявляється необхідною; в) МОУ, як центральний орган виконавчої влади з нормативно визначеним статусом юридичної особи, а також орган військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають ЗСУ [82, пункти 1, 13], несе субсидіарну (додаткову) відповідальність за усіма зобов’язаннями військової частини як суб’єкта господарської діяльності.

Однак досі детальний порядок реалізації припису статті 5 вказаного Закону про залучення МОУ до відповідальності за господарськими зобов’язаннями військових частин не розроблений, на чому наголошувалося у деяких попередніх наукових дослідженнях проблематики деліктоздатності військових частин ЗСУ [83, с. 151-154]. Дійсно, військові частини є суто бюджетними організаціями, які за окремими казначейськими правилами фінансуються за рахунок Державного бюджету. Це потребує спеціального правового механізму виконання господарсько-майнових зобов’язань оборонним відомством перед третіми особами у разі неможливості їх виконання

підпорядкованими військовими частинами. Механізм погашення кредиторської заборгованості військових формувань та правоохоронних органів за отримане військове майно (товари, продукцію), виконані роботи та надані послуги, затверджений постановою КМУ від 26 квітня 2003 року №600 [84], може розглядатися лише як приклад правового врегулювання цієї проблеми, але не підлягає застосуванню як механізм субсидіарної відповідальності Міноборони за господарськими зобов’язаннями військових частин, тому що вказана постанова: а) прийнята на виконання Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків» [85]; б) спрямована на погашення податкових зобов’язань перед бюджетом кредиторів, що є суб’єктами господарювання - безпосередніми постачальниками військового майна, виконавцями робіт та надавачами послуг військовим частинам, а не навпаки; в) охоплює певний період часу, що залишився в минулому; г) визначає субсидіарним боржником за зобов’язаннями військових частин не Міноборони, а державу як

безпосереднього власника військового майна в особі свого органу - ДКСУ.

Отже, законодавче встановлення субсидіарної відповідальності МОУ за господарськими зобов’язаннями військових частин у разі недостатності в їх розпорядженні коштів на відповідних статтях кошторису в органах ДКСУ, остаточно не вирішує проблеми задоволення законних вимог кредиторів (контрагентів військових частин в господарських стосунках) за рахунок субсидіарного боржника. Такий юридичний механізм потребує розробки та прийняття окремого акта Уряду країни.

Розглядаючи правові аспекти деліктоздатності військових частин у господарських відносинах, вважаємо за доцільне критично оцінити міркування деяких вітчизняних та зарубіжних дослідників цього питання.

Так, не можна погодитися з думкою В. Кіселя, який однією з відмінностей відповідальності військових частин за своїми зобов’язаннями визначає їх участь у цивільних, господарських та інших правовідносинах як квазісуб’єктів [83, с. 153]. Дійсно, факт відсутності чіткої процедури державної реєстрації військових частин як юридичних осіб, а також нормативно- правового визнання (закріплення) такого їх статусу свідчить про особливості їх організаційно-правової форми, в якій вони вступають у майнові правовідносини з іншими особами. Однак це ніяк не характеризує особливостей відповідальності військових частин як суб’єктів господарської діяльності, які виступають нарівні з іншими учасниками господарського обороту і у разі вчинення господарських правопорушень зазнають певних несприятливих економічних і правових наслідків. Але характер цих наслідків для військових частин Збройних Сил якраз і має визначені особливості.

С. Іванов висловив думку про неможливість застосування до господарюючих військових частин принципу відповідальності за порушені зобов’язання «без вини», оскільки останні, на противагу суб’єктам підприємництва, «...не ставлять своєю метою покращити свій

підприємницький потенціал і відстояти у конкурентній боротьбі прихильність клієнта» [46, с. 115]. Як уявляється, такий підхід руйнує відомий не тільки господарському [58, ст. 218], але й цивільному праву [57, ст. 614] принцип презумпції вини порушника зобов’язання, а так само весь правовий порядок, на якому грунтується суспільний майновий обіг.

Правила здійснення господарської діяльності сформульовані так, що фактично відсутні обставини, які можуть зробити особу невинною в здійсненні господарського правопорушення [41, с. 323]. Військова частина при провадженні власної господарської діяльності виступає повноцінним учасником відповідних правовідносин, а тому у разі порушення своїх господарських зобов’язань повинна нести господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе відсутності своєї провини з причин, незалежних від її волі, тобто форс-мажорних обставин. Хоча вину військової частини й мають виключати форс-мажорні обставини, які слід враховувати при укладанні господарських договорів, взагалі ж немає (та і не може бути) жодних вказівок ані в загальному, ані у спеціальному законодавстві на звільнення від відповідальності військової частини як некомерційного господарюючого суб’єкта за безпідставно невиконані господарські зобов’язання.

Понад те, відповідно до ч. 3 ст. 235 ГК України у господарських правовідносинах при застосуванні оперативно-господарських санкцій вина порушника зобов’язань взагалі не враховується. Підставою для їх застосування є один лише факт господарського правопорушення (ч. 1 ст. 237 ГК України).

Також тут слід врахувати і зауваження академіка В.К. Мамутова про те, що відсутність вини в господарських відносинах не означає відсутність правопорушення. При господарських правопорушеннях (і це - одна з їх відмінних рис) відповідальність може наступати й без вини [87, с. 130]. А при застосуванні відповідальності за порушення грошових зобов’язань

правопорушник навіть позбавляється можливості доводити відсутність своєї провини. Адже виконання грошового зобов’язання завжди об’єктивно можливе завдяки замінності грошей як їх юридичної властивості [41, с. 324]. Так, згідно зі ст. 229 ГК України та ст. 625 ЦК України учасник господарських відносин (за ЦК - боржник) при порушенні ним грошових зобов’язань не звільняється від відповідальності через неможливість їх виконання.

Тобто, за логікою С. Іванова, військова частина мала б звільнятися й від відповідальності за завдання шкоди у сфері деліктних зобов’язань, наприклад, закріпленим за нею джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України), оскільки не має на меті заподіяння шкоди здоров’ю або майну будь-якої особи.

Більш виваженою, як уявляється, є думка російського дослідника цивільної правосуб’єктності військової частини А.Ю. Віноградова, який допускає розмежування підстав відповідальності військової частини за порушення господарсько-договірних зобов’язань на випадки, коли військова частина укладає цивільно-правові угоди при реалізації основних цілей своєї діяльності (угоди про закупівлю військовими частинами товарів, робіт та послуг, що не постачаються централізовано в натуральному вигляді з довольчих органів Міноборони) і несе відповідальність за їх невиконання тільки при наявності вини, та на ті випадки, коли укладання військовою частиною цивільно-правових правочинів при здійсненні нею діяльності, яка приносить дохід, тягне за собою можливість настання відповідальності за невиконання зобов’язань незалежно від провини [88, с. 161]. При цьому аргументом звільнення військової частини від відповідальності за неоплату поставлених їй товарів (виконаних робіт, наданих послуг) вважається те, що невиділення з бюджету країни грошових коштів на оплату військовою частиною цих товарів, робіт, послуг, є свідченням відсутності провини військової частини у невиконанні взятих на себе зобов’язань. Для цього необхідно лише надати докази вжиття всіх належних заходів, спрямованих на виконання зобов’язань (направлення листів, звернень у вищі військові інстанції), прояву необхідного ступеня дбайливості та обачності, які вимагалися від військової частини за характером зобов’язання та умовами обороту. Надання таких доказів дозволить звільнити військову частину від майнової відповідальності у виді стягнення неустойки, штрафу, пені [88, с. 161].

Наведена аргументація певною мірою перегукується з відомим вітчизняному праву припущенням про можливість існування винятку, окремо передбаченого у законі або договорі, коли допускається застосування штрафних санкцій чи стягнення збитків за відсутності обліку провини несправної (неспроможної) сторони господарської угоди, наприклад, при застосуванні відповідальності за порушення грошових зобов’язань (ст. 229 ГК України, ст. 625 ЦК України). На нашу ж думку, в будь-якому разі, відповідно до правил, встановлених чинним українським законодавством, та з метою підтримання належного господарського правопорядку, не має звільнятися від виконання взятих на себе зобов’язань та застосування господарсько-правових санкцій військова частина, а повинна реалізовуватися субсидіарна

відповідальність Міноборони за зобов’язаннями військової частини як суб’єкта господарської діяльності. Питання ж застосування господарсько-правових санкцій до військової частини або до Міноборони належить вирішувати диференційовано, залежно від виду, обсягів, причин та наслідків порушення конкретного зобов’язання, ступеню їх провини у порушенні тощо.

Інші ознаки, які характеризують господарсько-економічну сутність військових частин як суб’єктів господарського права, а саме: наявність відокремленої майнової основи, яка дозволяє здійснювати господарську діяльність, та, власне, безпосереднє здійснення військовими частинами господарської діяльності, що має цінову визначеність, так само притаманні військовим частинам ЗСУ.

2.2.