ВИСНОВКИ

У дисертації представлено розв’язання наукового завдання, що полягало у визначенні особливостей господарської діяльності військових частин ЗСУ, формулювання пропозицій щодо удосконалення законодавства в цій сфері.

1. Державна організація військового господарювання збройних утворень на теренах нашої країни завжди виступала об’єктивною потребою їх існування і залежала від переважаючих у державі способів утримання війська на п’ятьох основних етапах: періоді княжої доби, періоді Запорізької Січі, періоді російсько-імперського царату, радянському періоді та сучасному періоді розбудови українських Збройних Сил. При цьому самостійне господарювання військ, спрямоване на отримання додаткових джерел матеріального забезпечення, було особливо поширеним у скрутні, в економічному сенсі, роки для державної влади, зокрема у воєнні періоди. Розвиток способів та видів військово-господарської діяльності зумовлював і зміну способів правового регулювання цих питань - від звичаю до державно-адміністративного й правового втручання, переважно на відомчому рівні.

2. Господарська діяльність військових частин сучасних ЗСУ як предмет правового регулювання має два рівня: 1) організація та ведення військового господарства, спрямованого на ощадливе і доцільне використання матеріальних засобів і коштів, що постачаються централізовано, 2) діяльність з отримання додаткових джерел фінансування повсякденних потреб військ для виконання покладених на них обов’язків з бойової та мобілізаційної готовності. Ці рівні, хоч і пов’язані між собою, мають різну правову природу, належать до суміжних, але різних інститутів права. Якщо ведення військового господарства складається з господарських відносин, які формуються переважно у вертикальній площині, мають обов’язковий та повсякденний характер («господарсько-забезпечувальна діяльність»), то господарська діяльність військових частин, пов’язана з отриманням додаткового фінансування, здійснюється на добровільних засадах, в якій превалюють горизонтальні господарські правовідносини («господарсько-дохідна діяльність»).

3. Військовим частинам, яким дозволена господарсько-дохідна діяльність, притаманні усі характерні ознаки суб’єктів господарювання. Однак існуючий порядок легалізації військових частин при їх створенні, реорганізації та ліквідації потребує удосконалення, найперше, шляхом законодавчого врегулювання, з обов’язковим урахуванням принципу необхідної достатності відомостей при здійснені державної реєстрації, зокрема шляхом внесення відповідних змін до ст.3 Закону України «Про Збройні Сили України» або прийняття окремого закону про особливості реєстрації військових частин як юридичних осіб.

4. Специфічність функціонального призначення військових підрозділів потребує визнання таких їх особливих організаційно-правових форм, як: військова частина, військовий заклад, військова установа, орган військового управління. Як особливий суб’єкт господарювання, військова частина виступає у господарському обороті під своїм дійсним або умовним найменуванням, використання якого залежить від сукупності таких факторів: її належності до бойових чи забезпечувальних підрозділів ЗСУ, необхідності забезпечення встановленого режиму секретності, потреби в інформуванні населення щодо сфери та специфікації своєї діяльності.

5. Господарська правосуб’єктність військових частин характеризується їх

спеціальною господарською правоздатністю, зміст якої полягає в нормативно визначеній здатності військових частин мати такі права і нести обов’язки, котрі забезпечують можливість їх участі у господарському обороті для залучення додаткових механізмів матеріального забезпечення публічно-правової

діяльності ЗСУ (динамічна сторона господарської правосуб’єктності). При цьому господарська компетенція військових частин значно виходить за межі виключно споживчих правочинів, що здійснюються за участю військових частин (відносно статична сторона), і реалізується через їх власну виробничу та іншу діяльність, спрямовану на досягнення господарсько-економічного ефекту у вигляді наповнення Державного бюджету країни коштами, які використовуються на забезпечення обороноздатності держави.

6. Законодавчі положення щодо закріплення майна за військовими частинами на правовому титулі оперативного управління мають тлумачитися як такі, що поширюються на усе державне майно, надане ЗСУ, в т.ч. земельні та водні ділянки, на кошти, отримані військовими частинами від їх власної господарської діяльності, та матеріальні цінності, придбані за ці кошти. Особливості правового режиму майна ЗСУ покликані врегулювати участь військових частин у майновому обороті, гарантувати стійкість матеріального забезпечення повсякденної життєдіяльності військ, збереження усіх видів майна, яким наділені Збройні Сили, і виявляються: в окреслених законом повноваженнях щодо володіння, користування та розпорядження цим майном; у спеціальних порядках здійснення його обліку, зберігання, використання, інвентаризації, списання, а також передачі в оренду, відчуження та утилізації; у «балансовому» вигляді закріплення майна незалежно від його призначення та джерел надходження; у встановленні субсидіарної відповідальності МОУ за господарськими та похідними від них зобов’язаннями військових частин ЗСУ. Визначення майна, закріпленого за військовими частинами, потребує уточнення у Законі України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» з його чітким поділом на військове майно та майно ЗСУ за критерієм його здатності бути залученим до господарського обороту (оборотоздатності).

7. Господарська діяльність ЗСУ відповідно до встановлених правових

засобів регулювання належить до відомчо-постійного різновиду

обмежувального спеціального режиму господарювання та конструктивно складається з сьоми елементів, що характеризують специфічний зміст такої діяльності: 1) некомерційний характер цієї діяльності; 2) її здійснення з метою одержання додаткових джерел фінансування для підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності військ; 3) конкретизованість форм та видів цієї діяльності; 4) встановлення спеціального порядку та особливостей передачі військовими частинами в оренду закріпленого за ними державного майна; 5) обов’язковість проходження спеціальної процедури реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності та можливість обмеження або припинення такої діяльності військових частин за рішенням МОУ; 6) особливий порядок обліку та використання коштів, отриманих внаслідок господарської діяльності військових частин ЗСУ; 7) обов’язок МОУ нести субсидіарну відповідальність за господарськими зобов’язаннями військової частини у разі недостатності в останньої коштів на відповідних статтях кошторису.

8. Необхідно нормативно встановити вимоги для розмежування

військових частин ЗСУ за їх функціональними завданнями щодо оборони держави та можливістю негативного впливу здійснення ними господарсько- дохідної діяльності на стан їх бойової та мобілізаційної готовності, а також наявною матеріально-технічною базою на три категорії: 1) мають право займатися такою діяльністю (з чітко визначеними обмеженнями) для самостійного забезпечення життєдіяльності з місцевих ресурсів, 2) можуть і повинні займатися такою діяльністю для наповнення додатковими коштами оборонного бюджету держави, 3) зайняття такою діяльністю взагалі

заборонено.

9. Право військових частин самостійно розпоряджатися частиною доходів, отриманих від власної господарської діяльності, суттєво обмежено, що не сприяє оперативному розв’язанню нагальних проблем військової частини, пов’язаних з виконанням покладених на неї завдань й інших заходів повсякденної діяльності, та потребує удосконалення шляхом запровадження матеріально стимулюючих нормативів, гармонійно поєднаних з адміністративними методами правового регулювання.

10. З метою єдиного підходу до нормативного розмежування надходжень військових частин, отриманих від господарської та іншої діяльності, спрямованої на заповнення спеціального фонду оборонного бюджету, запропоновано використання чотирьох основних принципів класифікації таких надходжень: спорідненості, пропорційності, постійності, забезпеченості.

11. Усі види господарсько-дохідної діяльності Збройних Сил є додатковими до їх основного призначення - оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності. Однак, господарсько-правовий характер цих видів діяльності, який є багатогранним та специфічним, дозволяє здійснити їх розрізнення (класифікацію) за чотирма основними критеріями: 1) інтенсивності (або систематичності) здійснення; 2) питомої ваги у загальному обсязі послуг (робіт), що надаються (виконуються) військовою частиною згідно з її функціональним призначенням; 3) активності в пошуку додаткових джерел фінансування; 4) відношення до виробничого процесу. Зазначене сприятиме удосконаленню переліку видів господарської діяльності, дозволеної військовим частинам, та вимог до її легалізації.

За результатами дослідження розроблені пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, законів України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», «Про використання земель оборони», «Про Збройні Сили України», «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» та деяких підзаконних актів (всього більше 30 пропозицій).

Обґрунтовані наукові висновки та практичні рекомендації можуть бути використані в процесі подальшого вдосконалення господарського та військового законодавства, у правозастосовній практиці, науковій та викладацькій діяльності.