2. Система та джерела фінансового права

Систему фінансового права, можна розглядати як систему галузі фінансового права, систему навчальної дисципліни «фінансове право» та як систему фінансового законодавства.

Слід мати на увазі, що система фінансового права як галузі права – об’єктивно обумовлена системою фінансових відносин, внутрішньою його будовою, об’єднання та розташування фінансово-правових норм у певній послідовності.

Фінансове право складається з Загальної та Особливої частини. Загальна частина фінансового права об’єднує норми фінансового права, які закріплюють: поняття та особливості фінансів; принципи, форми та методи фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування; систему органів управління публічними фінансами та їхні повноваження; предмет та метод фінансово-правового регулювання; характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм; організацію фінансового контролю, його види та методи.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються в його Особливій частині. Особлива частина фінансового права поділяється на розділи або підгалузі, які включають відповідні фінансово-правові інститути. Кожний підрозділ являє собою сукупність фінансово-правових норм, що регулюють групу однорідних фінансових відносин. Фінансово-правовий інститут об’єднує правові норми, що регулюють більш вузьку за своїм змістом певну групу фінансових відносин, ніж розділ чи підгалузь. Підгалузь фінансового права характеризується наявністю в її складі декількох фінансово-правових інститутів.

До Особливої частини фінансового права включаються розділи, в яких згруповані норми, що регулюють відносини у сфері: бюджетної системи; оподаткування; державних цільових фондів; державних і муніципальних доходів; державного і муніципального кредиту; державного і муніципального боргу; обов’язкового страхування; державних і муніципальних видатків; публічного регулювання банківської діяльності; валютного регулювання та валютного нагляду; грошової емісії та грошового обігу.

Увагу слід акцентувати на фінансовому праві як навчальній дисципліні, яку поділено на дві частини: Загальну та Особливу. До Загальної частини входять положення, що характеризують фінансове право в цілому. В Особливій частині курсу фінансового права вивчається фінансове право як галузь права: певні розділи, що включають у себе відповідні фінансово-правові інститути.

Стосовно розгляду системи фінансового права як системи фінансового законодавства, то важливо пам’ятати, що система фінансового законодавства формується в результаті видання правових норм, які включаються до актів різної правової форми. Система фінансового законодавства – це ієрархічна сукупність законів і нормативно-правових актів із фінансових питань. Якщо система права – це внутрішня форма права (його будова за галузями та інститутами), то система законодавства – це його зовнішня форма.

Джерела фінансового права являють собою зовнішню форму вираження фінансово-правових норм, що видають держава, її органи та органи місцевого самоврядування або органи, які визнані державою і представляють фінансові інтереси суспільства чи окремих категорій громадян.

Слід звернути увагу на те, що традиційно джерелами права вважаються нормативно-правові акти, санкціоновані звичаї, прецеденти (судові чи адміністративні), міжнародні угоди. Джерела фінансового права – це закони та нормативно-правові акти Верховної Ради України, державних виконавчих органів та органів місцевого самоврядування, які вміщують норми фінансового права. Важливо знати, що система нормативно-правових актів і система законодавства, не будучи синонімами, тісно пов’язані між собою та взаємозумовлені. Саме тому аналіз системи фінансового законодавства і дає основне уявлення про джерела фінансового права України.

При характеристиці джерел фінансового права виокремлюють як загальні, так і особливі характеристики. До загальних належать: формальна визначеність; нормативність; загальнообов’язковість; юридична сила; загальновідомість; системність; видання уповноваженим органом. Особливими характеристиками джерел фінансового права є: предметна ознака; множинність; відсутність єдиного кодифікованого акта; виключна спрямованість на реалізацію інтересів держави і забезпечення за їх допомогою досягнення публічного інтересу; чіткість та ясність формулювання прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин.

Джерела фінансового права можна класифікувати залежно від низки підстав: особливостей правового регулювання і характеру встановлення; обсягу; часу дії; території дії; суб’єкта нормотворчості; характеру норм, що містяться в ньому.

До джерел фінансового права належать:

- Конституція – Основний закон України;

- Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України;

- загальні та спеціальні закони, що регулюють фінансові відносини;

- нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України з фінансових питань;

- нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади;

- акти місцевих рад та місцевих державних адміністрацій;

- рішення Конституційного суду України та Європейського Суду з прав людини;

- міжнародно-правові акти, що ратифіковані парламентом і є частиною національного законодавства.

Конституція України є правовим актом найвищої юридичної сили і вміщує принципові положення, на яких базується галузь фінансового права.

Особливу увагу необхідно приділити нормам, які встановлюють повноваження Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати, Міністерства фінансів, Державної казначейської служби, Державної податкової служби, Державної аудиторської служби України, Національного банку України, Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг у сфері фінансової діяльності.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. Слід знати, що у 2010 р. було прийнято Бюджетний кодекс України та Податковий кодекс України – перші кодифіковані джерела фінансового права. Бюджетний кодекс України складається з шести розділів: Розділ 1. Бюджетна система України та основи бюджетного процесу; Розділ 2. Державний бюджет України; Розділ 3. Місцеві бюджети; Розділ 4. Міжбюджетні відносини; Розділ 5. Контроль зо дотриманням бюджетного законодавства та відповідальність за порушення бюджетного законодавства; Розділ 6. Прикінцеві та перехідні положення.

Норми Бюджетного кодексу України визначають правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Сферою регулювання Податкового кодексу України є група однорідних суспільних відносин, які визначають надходження коштів від платників у бюджети у формі податків і зборів. Цим актом регулюється сукупність специфічних відносин, що дозволяє виокремити їх із загальної маси фінансових відносин на підставі того, що у Кодексі обумовлюється надходження коштів у власність держави й територіальних громад по вертикалі (від платника до бюджету) у формі податків і зборів. Законодавець закріплює вичерпний перелік відносин, на регулювання яких спрямовано вплив приписів цього кодифікованого акта: 1) закріплення переліку податків та зборів; 2) порядок адміністрування податків та зборів; 3) закріплення правового статусу платників податків та зборів; 4) компетенцію контролюючих органів та повноваження їх посадових осіб; 5) регулювання відповідальності за порушення податкового законодавства.

Податковий кодекс України є основним законодавчим актом, який регулює відносини оподаткування, податкову систему в цілому, її основи, елементи правового механізму податку. У цьому акті поєднуються матеріальні й процесуальні сторони регулювання податкової системи, всі аспекти справляння податків та зборів.

Закони, як джерела фінансового можна поділити на такі види, як: загальні, або комплексні, (покликані врегульовувати не тільки фінансові, але й інші суспільні відносини) і спеціальні, або фінансові, (містять виключно фінансово-правові норми). Таке розмежування дозволяє виокремити і розкрити специфіку саме фінансових нормативно-правових актів, особливо фінансових законів, а також з’ясувати їх системні зв’язки.

Фінансові нормативно-правові акти мають як загальні риси, притаманні будь-яким нормативно-правовим актам, так і специфічні. Останні пов’язані із спрямованістю фінансово-правового регулювання, за якої всі приписи, що в них містяться, мають чітко виражену спрямованість на мобілізацію, розподіл або використання грошових коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів.

Особливе місце в системі джерел фінансового права посідають рішення Конституційного суду України та Європейського суду з прав людини. І хоча юридична наука країн із континентальною системою права (до таких належить і Україна) не визнавала прецедентного права, але останніми роками змінилося ставлення до судових рішень. Сьогодні науковці вважають, що рішення Конституційного суду тоді можуть бути джерелом фінансового права, коли їх ухвалюють за наслідками перевірки конституційності нормативно-правових актів з бюджетного чи податкового права, яких вміщено у Бюджетному або Податковому кодексі, або коли ці рішення дають тлумачення Конституції України, що мають значення для з’ясування окремих норм фінансового права. При цьому, не всі акти тлумачення можна вважати джерелами фінансового права, а лише ті в яких містяться відповідні правила поведінки. Тобто у тих випадках, коли в результаті тлумачення фінансово-правових приписів відбувається звуження або розширення змісту припису, що обумовлює появу нового правила поведінки.

До системи джерел фінансового права також відносяться міжнародні правові акти. Визначаючи міжнародні правові акти як джерела фінансового права, необхідно знати, що визначення місця міжнародного договору в системі джерел фінансового права характеризується певними особливостями: 1) включення міжнародних договорів до системи законодавства України визначається Конституцією України; 2) джерелом національного фінансового права стають не будь-які міжнародні договори, укладені Україною, а тільки ті, згода на обов’язковість застосування яких надана Верховною Радою України. У певних випадках для їх вживання є необхідним видання внутрішньодержавних актів; 3) якщо міжнародним договором, учасницею якого є Україна, встановлено інше правило поведінки, ніж закріплене законом, то діє пріоритет норм міжнародного договору; 4) міжнародний договір України має бути опублікованим у встановленому порядку; 5) він виходить за межі нормотворчості на рівні держави і передбачає врахування інтересів та участь як мінімум двох держав, тобто виникає як певний «наддержавний акт»; 6) після відповідних процедур, стає елементом національного фінансового законодавства. За своєю юридичною природою являє собою особливий правовий акт, який за допомогою поєднання зовнішньої ініціативи певних суб’єктів та внутрішнього узаконення опосередковує його спеціальне місце в системі джерел фінансового права України; 7) міжнародний договір має тлумачитися з обов’язковим урахуванням вимог щодо інтерпретації міжнародно-правових норм.