§ 1. Поняття джерела (форми) права. Види джерел права

Праву властива внутрішня форма організації та зовнішня форма вираження. Внутрішня форма організації права є систе­мою права з її галузями й інститутами права. Зовнішня ж форма вираження права є тим, як право об’єктивується на зовнішнє середовище.

Зовнішня форма права - це спосіб вираження та зовнішнього оформлення правових норм, форма їх існування, те, яким чи­ном ми бачимо право, якого текстуального образу набувають правила поведінки.

Поняття «джерело права» існує вже давно. Сторіччями його застосовують і тлумачать правознавці всіх країн. Якщо виходи­ти із загально розповсюдженого значення терміна «джерело», то у сфері права під ним розуміють силу, яка створює право. Та­кою силою насамперед є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і ухвалює відповідні правові рішення.

Наразі, джерелом, права можна вважати документальне вираження державної волі, спрямованої на регулювання сус­пільних відносин, у вигляді актів компетентних державних ор­ганів.

Джерело права, являючи собою форму документального ви­раження державної волі, допомагає цьому вираженню набути свої невід’ємні риси й ознаки: загальнообов’язковість і формаль­ну визначеність. Джерело права можна порівняти з місткістю, до якої вкладено правничі норми, що виходять від держави.

Поняття «джерело права» в юридичній літературі прийнято розглядати в двох значеннях: матеріальному та формально­му. Матеріальними джерелами права є особливості суспільних взаємозв’язків, рівень економічного, культурного, ідеологічного розвитку суспільства. Джерелом права у формальному сенсі ви­ступає зовнішня форма вираження і закріплення норм права.

Враховуючи історичні особливості вияву права, теорія права виділяє чотири його джерела: нормативно-правовий акт право вий прецедент, правовий звичай, нормативний договір. В окремі історичні періоди джерелами права вважали правосвідомість (початковий період становлення більшовизму в СРСР), правову ідеологію (період влади фашистів у Німеччині), діяльність юрис­тів (Стародавній Рим).

Найстародавнішою формою права, що історично передує за­кону, є правовий звичай - правило, яке ввійшло до звички на­роду і дотримання якого забезпечується державним примусом. Проте далеко не всі звичаї, існуючі в конкретному суспільстві, мають значення норми права. Чимало звичаїв залишаються правилами етикету, правилами пристойності, обрядами і тради­ціями. Правовий звичай визнається джерелом права тоді, коли він закріплює те, що вже давно склалося у відносинах, схвалю­ваних населенням, при цьому необхідно, щоб звичай мав від­носну визначеність, що дозволило б встановити його зміст і суть і, нарешті, головною умовою є санкціонування звичаю з боку держави в особі різних державних органів. У рабовласницьких і феодальних суспільствах звичаї санкціонувалися рішеннями суду стосовно окремих фактів. Наразі трапляється й інший спо­

сіб санкціонування державою звичаїв - відсилання до них в тек­сті закону.

Ставлення держави до звичаю різне.

Сутність правового прецеденту полягає в тому, що певне рішення державного органу ухвалюється за зразок при подаль­шому розгляді аналогічних справ. Він є одним із пріоритетних джерел права в країнах англосаксонської правової сім’ї. Це дже­рело права виконувало важливу роль ще в римській юстиції.

Прецедент буває як судовий, так і адміністративний. Сутність судового прецеденту полягає в наданні нормативного характеру рішенню суду з конкретної справи. Обов’язковим у цьому випад­ку для судів є не все рішення або вирок, а тільки «осердя» справи, суть правової позиції судді, на підставі якого виноситься ухвала. Це, як називають фахівці з англосаксонської правової системи, ratio decidenti. З такого прецеденту можуть поступово склада­тися і норми закону. У недавньому минулому в радянській пра­вовій науці прецедент як джерело права оцінювали винятково негативно, проте останнім часом тон критичних висловлювань пом’якшується, деякі автори пропонують навіть прирівнювати судову доктрину до джерел права. Таке ставлення до судової ді­яльності виправдовує себе в тому разі, якщо в державі створені необхідні умови для незалежності суду, забезпечено відповідну фахову підготовку суддів, сформовано належну правосвідомість в тому напрямі, за якого стане можливою їх правотворчість.

Наступним джерелом права є нормативний договір. Це забезпечуваний державою дво-або багатосторонній документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між сторонами цієї угоди, з метою врегулювання суспільної проблеми. На відміну від договорів-правочинів, що мають характер разових і є за своєю природою актами застосу­вання права, нормативний договір розрахований на неоднора­

зове застосування, він містить правила поведінки загального ха­рактеру (колективний трудовий договір, типовий договір тощо).

Домінуючим джерелом права в багатьох країнах, утому числі в Україні, є нормативно-правовий акт. Він має низку незапере­чних переваг:

• по-перше, нормативно-правовий акт може бути виданий оперативно, в будь-якій частині змінений, що дозволяє відносно швидко реагувати на соціальні процеси;

• по-друге, нормативно-правові акти зазвичай певним чи­ном систематизовані, що дозволяє легко здійснювати по­шук потрібного документа для ефективного застосування тієї чи іншої норми права;

• по-третє, нормативно-правові акти дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що допомагає проводити єдину політику, не допускати довільного тлумачення і за­стосування норм;

• по-четверте, нормативно-правові акти приймаються тільки державою, що дозволяє ефективніше здійснювати забезпечення реалізації норм, які містяться в них, за до­помогою заходів державного примусу. У разі порушення положень нормативно-правового акта порушники пере­слідуються і караються відповідно до закону.

Нормативно-правові акти:

- диференційовані, тому що механізм держави має роз­галужену структуру органів із певними правотворчими

повноваженнями і значним обсягом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання нормативно-правових актів;

- ієрархічно впорядковані - провідна роль належить консти­туції та законам, а підзаконні нормативні акти державних органів перебувають у залежному становищі стосовно кон­ституції та законів;

- конкретизовані за предметом регулювання, суб’єктами виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в самих нормативно-правових актах.

Отже, ми бачимо, що сучасна наука значною мірою упоряд­кувала наявні джерела права та разом із тим їх кількість і те значення, яке ті чи інші джерела права відіграють у різних дер­жавах, не дозволяє вишикувати їх у строгу систему, особливо це стосується правових звичаїв і прецедентів. Ця сукупність норма­тивних та інших юридичних актів, іменованих джерелами пра­ва, зрештою встановлює певний правовий режим у державі.