Право власності на природні об’єкти та їх ресурси в інтегрованому стані

Об’єктом у філософському розумінні є зовнішній предмет, на що спрямована свідомість і діяльність суб’єкта. Однак проблема об’єктів права не отримала універсального тракту­вання у вітчизняній правовій літературі.

У загальнотеоретичних правових дослідженнях поширеним є визнання об’єктами права окремих предметів і речей як обмежених частин природи або матеріальних цінностей, а також матеріальних благ, що від них походять. У зв’язку з наведеним виділяють речові права, до яких, насамперед, відносять право власності^{[207] [208]}. Речове право власності надає його власникові безпосередню «владу і господарювання» над річчю, матеріалізована річ «підпорядкована» суб’єкту права, воля власника чи уповноваженої особи щодо використання речей є «визначальною і переважаючою» по відношенню до прав на неї інших осіб тощо.

Безумовно, об'єктом правового регулювання виступають певні дії, законодавчо регламентовані за допомогою вста­новлення прав і обов'язків, які в основному відносяться до зобов'язального права. Поведінкові вчинки або окремі дії вчиняються як уповноваженою, так і зобов'язаною особою. Однак об'єктом правового впливу виступають головним чи­ном «чужі дії» [140, с. 82; 141, с. 90—91], на які впливає як уповноважена особа, вимагаючи відповідної поведінки від зобов'язаних осіб, так і сама зобов'язана особа, яка слі­дує вимогам належної поведінки. Проте моністична теорія дії як єдиного об'єкта права одночасно охоплює і дії щодо забезпечення охорони відповідних суспільних відносин, та дії стосовно використання предметів і речей, на які спря­мовані суб'єктивні права й юридичні обов'язки [300, с.

Не менш проблематичним є питання встановлення влас­ницької правооб'єктності стосовно нематеріальних предметів, серед яких нерідко зустрічаються і об'єкти навколишнього природного середовища. Тенденція розширення кола об'єктів права власності, що сприймається як найбільш повне та не­залежне право не лише стосовно матеріалізованих речей, а і щодо нематеріальних компонентів природи, що дозволяє від­межувати «моє» від «чужого», пов'язана з багатьма фактора­ми — суспільними потребами, розширенням сфери правового регулювання, вдосконаленням юридичної техніки^[209], переглядом застарілих уявлень про правове регулювання суспільних від­носин, зокрема, відносин власності^[210] тощо.

Розбіжності в поглядах юристів на можливості поширен­ня права власності на об'єкти, що не є матеріальними або тілесними речами, пояснюються різними підходами до речо­во-майнової природи права власності. На думку Л. А. Ново- сьолової, поняття права власності розщеплюється і може трактуватися вузько — як категорія речового права і широ­ко — як найбільш повне і абсолютне право особи на те чи інше майно [290, с. 23]. Проблема ускладнюється й тим, що під впливом англо-американської правової традиції у вітчиз­няну юриспруденцію наприкінці ХХ століття помітно вторг- лася правооб'єктна концепція «прав на право», де об'єктами права виступають самі права як ідеальні, а не матеріальні субстанції.

У галузевих юридичних дослідженнях, присвячених пробле­мам об'єктів права, також зустрічаються суттєві розбіжності в їх позначенні. Це простежується, по-перше, в ототожненні понять об'єкта і предмета права для позначення системати­зованої сукупності суспільних відносин і конкретних право­вих відносин у відповідній галузі права, по-друге, найчастіше одне поняття визначається через інше, тобто об'єкт права позначається як предмет, а предмет — називається об'єктом [25, с.

Зіставлення загальнотеоретичних і галузевих юридичних досліджень щодо визначення поняття об'єкта права при­водить до висновку про необхідність виділення загального об'єкта права як сукупності суспільних відносин, загального об'єкта права у вигляді правомірних або неправомірних дій як поведінкових вчинків або окремих актів, спрямованих на здійснення певних дій, відокремлених об'єктів права у ви­гляді предметів матеріального світу та конкретних речей, що є сукупною або обмеженою частиною природи, окремих цін­ностей як нематеріальних об'єктів і об'єктів правовідносин, змістом яких є права та обов'язки стосовно них [4, с. 96]. Різноманіття природних багатств та їх компонентів, різно­манітність використовуваних і невикористовуваних природних ресурсів дозволяють говорити про допустимість у тій чи ін­шій мірі всіх наведених концептуальних підходів до пробле­ми правооб'єктності для позначення багатств природи та її ресурсів як об'єктів права.

Природні об'єкти і природне середовище в їх природному стані не є результатом діяльності людини. Навпаки, існу­вання природного середовища і функціонування його при­родних закономірностей є засобами і умовами забезпечення життєдіяльності людини і суспільства. Основні життєві блага людство черпає з природи, використовуючи природні ресурси та їх властивості як предмети і засоби праці та умови жит­тя. Природні багатства та їх різноманіття не є продуктами людської праці, і тому «не може бути власністю те, що дає нам природа без витрат нашої праці...» [280, с. 404]. Як «природні дари, дані природою», вони у рівній мірі мають задовольняти потреби всіх членів суспільства. Отже, за най­більш загальним уявленням соціального буття, дотримуючись принципу соціальної справедливості, природні об'єкти не по­винні присвоюватися окремими індивідуумами, їх групами чи об'єднаннями та належати їм на праві власності.

Тим не менш термінами «об'єкт» і «предмет» у рівній мірі позначають як речі матеріального світу та майнові блага, що мають ознаки матеріальних цінностей, так і предмети приро­ди як сукупної або обмеженої частини природи у натурально- речовому прояві. У цьому сенсі предмети матеріального світу в єдино-цілісному стані та у вигляді їх відокремлених частин виступають об'єктами речового права власності. І хоча пра­во безпосередньо не впливає на стан природних об'єктів, їх цілісні, об'єднані та відокремлені правові ознаки різні, що є підставою для постановки проблеми про їхній інтегрований [469, с. 19—20], диференційований [112, с. 194—206] та комп­лексний [19; 2θ, с. 12—23; 21] склад.

Найбільш яскраво вираженим рівнем інтегрованого за­кріплення природних об'єктів, що підлягають використанню й охороні, у тому числі правовими засобами, є екологічне законодавство. Згідно з чинною редакцією ст. 5 Закону Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища», державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як су­купність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тварин­ний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природ­но-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені відповідно до законодавства України.

Наведена норма дозволяє позначити навколишнє природне середовище як інтегрований правовий об'єкт використання та охорони в цілісній єдності. Він виражений у формулюванні «навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів». В екологічному праві це стало основою для розуміння під об'єктами субстанції матеріального світу, що має природне походження і наділе­на певним станом екологічної системи [321, с. 73], що існує невід'ємно від природного середовища [111, с.

Інакше складається ситуація щодо створених об'єктів, які не містяться у природному середовищі, не зберігаються у надрах та не надані людині і суспільству безпосередньо у готовому стані з природи, а створені за допомогою докла­дання зусиль та витрат коштів. Проте й у таких випадках чимало об'єктів створюється не лише трудовими стараннями і витратами матеріальних засобів, а й за участі продуктивних сил самої природи, наприклад, освоєння земельних площ, зве­дення штучної водної споруди, здійснення лісопосадок, виро­щування зелених насаджень або виведення нових порід диких хутрових тварин тощо. Строго кажучи, ні землі, ні води, ні ліси або дикорослі насадження чи дикі тварини як такі у подібних випадках не створюються людиною і суспільством. Їх вже створила і продовжує створювати сама природа, а людина і суспільство лише сприяють своїми зусиллями та засобами їх відтворенню. Ці та інші особливості природних багатств як об'єктів природного походження мають прийма­тися до уваги при здійсненні законотворчої діяльності та вра­ховуватися при визначенні правового режиму їх використання для задоволення індивідуальних і суспільних потреб.

Головним і визначальним критерієм віднесення тих чи ін­ших об'єктів до природних є їхнє екологічне та соціальне значення для людини і суспільства. Безумовно, штучно утво­рені водойми можуть нічим не відрізнятися від властивостей водних об'єктів природного походження. Ліси, що висаджені людиною та виросли за сприянням природних факторів, є природними об'єктами і виконують середовищезахисні фун­кції, впливаючи на навколишнє природне середовище. З ін­шого боку, сільськогосподарські посіви чи насадження, виро­щені людиною для продовольчого та сировинного споживан­ня, сільськогосподарські тварини, виведені для поповнення стада та отримання відповідного економічного ефекту тощо, служать цілям задоволення певних виробничо-споживчих пот­реб.

Природним об'єктам на інтегрованому рівні притаманні три основних ознаки: природне походження, взаємозв'язок з природною екологічною системою та виконання функцій жит­тєзабезпечення людини і суспільства. Останнє одержало своє закріплення у ч. 3 ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», у якій підкреслюється, що держав­ній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров'я і життя людей.

Природне походження об'єктів навколишнього природного середовища випливає із закономірностей розвитку природи, наслідком дії яких стало утворення планетарної системи, створення біосфери та її складових — атмосфери, гідросфе- ри, літосфери, тропосфери, поява рослинного і тваринного світу, людини і суспільства. Результатом цих процесів стала проява найважливіших особливостей природних об'єктів, що відрізняють їх від товарно-матеріальних цінностей, зокрема, унікальна неповторність, природна відтворюваність (важка або довготривала відтворюваність), необоротність змін, що відбуваються в природному середовищі, відсутність їх вар­тості як суспільно необхідних витрат людської праці на їх виробництво тощо. Це не виключає можливості застосування праці для відновлення або відтворення природної складової деяких об'єктів природного походження — земель, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, природно-заповідного фонду. Проте така діяльність не створює, а повертає у природний стан те, що колись було використано людиною або спожито суспільством.

Однак природне походження не завжди визначає належ­ність елементів матеріального світу до природних об'єктів. Наприклад, земля у квіткових клумбах, мінерали у якості музейних експонатів, вода у водопроводі, нафта в нафтопро­воді, трав'яне покриття стадіону, дики тварини у клітках та інші компоненти навколишнього середовища також мають природне походження, але їх не можна відносити до природ­них об'єктів. Важливим для позначення природних об'єктів на інтегрованому рівні є їхній екологічний взаємозв'язок з іншими природними складовими та їх компонентами, що є основою для їх природного існування і функціонування у складі відповідних екосистем та утворює певний стан при­родного середовища.

Показовим у цьому відношенні є визначення поняття лісу, що наводиться у ст. 1 Лісового кодексу України, як поєднання переважно деревної та чагарникової рослинності з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонента­ми, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Аналогічне позначення об'єктів тваринного світу наводиться у ст. 3 За­кону України «Про тваринний світ». Інтегроване визначення правооб'єктності природних складових можна знайти й у ін­ших природноресурсових законах.

Ознака екологічного взаємозв'язку між інтегрованими при­родними складовими надає надійні підстави для розмежування об'єктів природного середовища від тих компонентів природи, які мають природне походження, але за волею та діяльністю людини і суспільства втратили взаємозв'язок з природним се­редовищем і перейшли зі світу природного у світ соціальний, де діють вже інші закономірності функціонування матерії. Земельний ґрунт, знятий з поверхні землі та складений на зберігання; корисні копалини, видобуті з надр і направлені на переробку чи використання в якості сировини; вода, за­качана у резервуари з метою використання для питних чи виробничих цілей; дерева, вирубані в лісі, що перейшли у категорію деревини; тварини чи птахи, відстріляні або вилов­лені й утримуються в неволі; риби, виловлені у природних водоймах та запущені у штучні басейни; оранжереї чи штуч­но утворені зимові сади; повітря, що циркулює в закритих приміщеннях, та інші компоненти, що несуть на собі ознаки натурально-природного походження, але вилучені з природ­ної екосистеми, перестають впливати на хід природних про­цесів. Саме з цієї причини вони втрачають якості природних об'єктів чи їх компонентів. Одні з них переходять у кате­горію товарно-матеріальних цінностей, набуваючи відповідну вартість, і включаються в систему господарсько-економічних зв'язків, а інші набувають якості елементів соціального ото­чення і становляться корисними або шкідливими, бажани­ми чи небажаними для людини та її оточення. До останніх можна віднести, наприклад, надмірне скупчення голубів або бродячих тварин у містах.

Важливою ознакою природних об'єктів на інтегрованому рівні є виконання ними функції життєзабезпечення. Власне кажучи, саме фактор життєзабезпечення й виступає чільним інтегратором природного середовища як об'єкта права. Він проявляється у здатності природного об'єкта виконувати за­значену функцію, «працюючи» на якість навколишнього се­редовища. Тому природні явища і стихійні сили природи, які протистоять інтересам людини і суспільства та вимогам якості середовища їхнього проживання, не можуть включатися в охоронюване природне середовище. До них, наприклад, відно­сяться: ерозія ґрунтів, заболочування земель, опустелювання територій, пилові бурі, селеві потоки, повені, землетруси, виверження вулканів та інші екологічно небезпечні природні процеси, що відбуваються з природними об'єктами. Більш того, такі явища викликають необхідність боротьби з ними як небажаними і екологічно шкідливими природними проце­сами для життєзабезпечення і життєдіяльності людини.

Ознаки природного об'єкта на інтегрованому рівні знахо­дять свій прояв і у виконанні рекреаційно-оздоровчих, куль­турно-естетичних та інших функцій. Проте екологічна функція природного об'єкта є визначальною, прояв якої свідчить про перебування об'єкта природного походження у безпосередньо­му взаємозв'язку з природною екосистемою. Саме наявність і збереження у природних об'єктів екологічної функції зумо­влюють виконання ними рекреаційно-оздоровчих, культурно- естетичних та інших функцій. Втрата природним об'єктом функціональної екологічної властивості тягне за собою його перехід у категорію соціальних предметів.

Особливу проблему інтегрованої правооб'єктності станов­лять об'єкти, що утворені в результаті поєднання природних якостей та антропогенного впливу. Вони набувають стану об'єктів використання й охорони, якщо їхнє основне функціо­нальне призначення носить екологічний характер (наприклад, охорона ґрунтів, відтворення водойм, захист лісів тощо). Проте вони не становляться об'єктами правової охорони, якщо їхнє основне призначення має економічний характер (наприклад, посіви сільськогосподарських культур, багаторічні насадження, облаштування водозабору тощо).

У коло охоронюваних правовими нормами об'єктів не включаються компоненти природи та штучної реальності, що втратили екологічний зв'язок з природою або не мають сут­тєвого екологічного впливу на природу, людину і суспільс­тво, а також природні об'єкти, явища і процеси, охорона яких практично не доцільна або не можлива на даному етапі розвитку науки і техніки. Зокрема, землетруси і вивержен­ня вулканів, водні припливи і відливи, грозові та ураганні явища не можуть у даний час виступати в якості об'єктів правової охорони, хоча окремі з них (припливи і відливи, енергія сонця і вітру) вже використовуються у господарській діяльності.

Характерним для об'єктів природи на екологічно інтег­рованому рівні є невід'ємність їх властивостей, а саме не­віддільність від них життєзабезпечуючих умов у широкому розумінні у сенсі забезпечення і підтримання функціонування самого життя не тільки людини і суспільства, а й усіх живих організмів. У цій якості екологічно інтегровані об'єкти та їх життєзабезпечуючі властивості не можуть бути об'єктами права власності. По-перше, життєзабезпечуючі властивості природних об'єктів не наділені індивідуально-визначеними ре­човими ознаками. По-друге, вони в однаковій мірі є надбан­ням місцевих, регіональних та національних спільнот і одно­часно належать планетарному співтовариству, задовольняючи різноманітні потреби всіх і кожного.

Проте життєзабезпечуючі умови природного оточення скон­центровані у сельбищних властивостях природних об'єктів, що є умовами для поселення людей та їх спільнот, розміщення індивідуальних та соціальних об'єктів тощо. У наведеному ви­падку окремі природні об'єкти життєзабезпечення або іншого функціонального призначення можуть визнаватися об'єктами права власності. У цьому зв'язку чинне законодавство вказує на природні об'єкти не лише з метою правової охорони, а й як на об'єкти права власності, що, зокрема, знайшло своє закріплення у ст. 13 Конституції України. У її нормах об'єкти природи також інтегровані, але інтегровані на іншому рівні, де інтегруючим фактором виступають територіально-просто­рові межі держави.

Конституційні норми певною мірою розрізняють природні об'єкти, до яких відносяться, наприклад, землі, надра і води, розташовані в межах території країни, та природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, що знаходяться по суті за територіальними межами де­ржави, тобто в акваторіальних просторах. Тому визначальною ознакою належності на праві власності для одних об'єктів природи є їх знаходження на території, а для інших — розта­шування в акваторії. Проте Основний Закон країни не містить вказівки щодо територіального й акваторіального розташуван­ня природних об'єктів та їх ресурсів, ґрунтуючись на тому, що і територія, і акваторія знаходяться у просторових межах країни¹. Для конституційних норм встановлення місця розта­шування природних багатств та режимів їх використання є не властивим, оскільки регламентація належності природних

¹ Згідно зі ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року, Державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території Ук­раїни — суші, вод, надр, повітряного простору (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 2. — Ст. 5). об'єктів та визначення режимів використання природних ре­сурсів є прерогативою поточного законодавства.

Відомо, що загальна площа України складає 603 700 км², з яких земельна площа займає 579,4 тис. км². Проте лише 5 млн га знаходиться у природному стані, що складає 8 % території країни [428, с. 7] (болота і заболочені площі, бе­реги озер та річок, гори і гірські схили). Просторові межі держави є основою територіальної цілісності, державного су­веренітету та національної безпеки [27; 172, с. 8]. Територія України в межах існуючого кордону, згідно зі ст. 2 Консти­туції України, є цілісною і недоторканною. На цій території держава здійснює не лише свій суверенітет, а і реалізує територіальне верховенство.

Безумовно, і суверенітет як властивість народної [392, с. 7— 20] та державної [226, с. 57—64] влади, і територіальне вер­ховенство як незалежне здійснення і поширення відповідних форм влади на весь територіальний простір [189; 252; 342; 473] мають певний вплив і на регулювання відносин природ- норесурсової власності, зокрема, на встановлення правового режиму природних об'єктів та їх ресурсів. Проте категорії народного і державного суверенітету, територіального вер­ховенства та права власності на природні об'єкти різні за своєю сутністю, змістом, призначенням, правовою природою, юридичною долею тощо. Зміна території країни, згідно зі ст. 73 Основного Закону, можлива виключно на основі рішен­ня всеукраїнського референдуму. А передача об'єктів права природноресурсової власності, при законодавчому встановлен­ні різноманіття його форм, у сучасних умовах радикального реформування всієї системи відносин власності, у тому числі на природні ресурси, можлива і здійснюється органами ви­конавчої влади та місцевого самоврядування. Ототожнення зазначених категорій в умовах існування виключної власності держави на основні природні об'єкти, що мало місце у ра­дянський період, у даний час усунено.

З цього не випливає, що необхідність дослідження взаємозв'язків між суверенітетом, територіальним верховенс­твом і правом власності на природні багатства країни втрати­ла своє значення. Актуальність цієї проблеми простежується на зазначеному прикладі обміну між Україною і Молдовою, зокрема, з української сторони — частини придунайської те­риторії, що прилягає до молдавського с. Джурджулешти, та залізничної станції Бессарабська з відповідною інфраструк­турою, а з молдавської сторони — автодороги протяжністю 7,5 км вздовж молдавського с. Паланка. Що мало місце у на­веденому випадку, однозначно визначити не можливо: обмін територіями, але тоді згідно зі ст. 73 Конституції України, необхідно було рішення всеукраїнського референдуму, яко­го не було; обмін господарськими об'єктами, що нерозривно пов'язані з землями — тоді питання мало вирішуватися від­повідно до вимог діючої на той час редакції ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»¹, яка передбачала вирішення таких питань як на основі референду­му, так і на основі рішень державних органів влади в межах їх компетенції. На той час ч. 4 ст. 4 природоохоронного зако­ну передбачала право розпорядження природними ресурсами від імені Українського народу Верховною Радою України, що по суті нею і було здійснено шляхом ратифікації підписаного 18 серпня 1999 року міждержавного договору^{[211] [212]}.

Наведений приклад яскраво демонструє переплетення і на­кладення суверенітетно-територіальних і природно-об'єктних питань, розмежування яких викликає ускладнення на прак­тиці. Територіально-просторові межі держави як інтегратор об'єктів природного походження мають принципове значення для відмежування українських природних багатств від таких об'єктів інших держав. Розташування природних об'єктів на території держави визначає їх державну «належність» за міс­цем знаходження. Отже, територіально-просторовий критерій виступає як визначальна ознака природних об'єктів та їх ресурсів у межах країни.

Інтегроване закріплення права власності на природні багатства простежується і на об'єктному рівні. Воно без­посередньо передбачено у наведеній конституційній нормі у формулюваннях «земля», «надра», «водні та інші природні ресурси», охоплюючи усю пооб'єктну сукупність природних багатств країни. Не важко помітити, що тут інтеграційну функцію виконують самі природні об'єкти, що за своїм при­родним походженням є інтегрованими. Законодавство ж вра­ховує природний стан природних об'єктів і закріплює їх у тому вигляді, в якому вони природно сформувалися.

Разом з тим конституційна норма не містить вичерпного переліку природних об'єктів та їх ресурсів. Зокрема, у ній не вказані ліси та лісові ресурси, рослинний світ і рос­линні ресурси, об'єкти природно-заповідного фонду, об'єкти тваринного світу, що знаходяться у стані природної волі на території країни тощо. Можна було б погодитися з тим, що «пропущені» природні об'єкти охоплюються вказівкою на «інші природні ресурси».

Слід зазначити, що законодавча термінологія взагалі, і конституційна особливо по можливості має бути вичерпно точною, подібно математичним формулам, і не залишати міс­ця для двоякого розуміння та вільного тлумачення. Консти­туційна термінологія зарубіжних країн стосовно позначення об'єктів природного походження містить не тільки їх перелік, а і чітко розрізняє юридичні поняття «об'єкти природи» нав­колишнього середовища та «природні ресурси», призначені для господарського використання. Зокрема, за ст. 15 Основ­ного закону ФРН, земля і надра, природні ресурси і засоби виробництва можуть бути передані у суспільну власність або в інші форми господарства відповідно до закону, що регулює види та розміри відшкодування. Вважаємо, що Конституції України слід було б сприйняти таку законодавчу практику і максимально повно закріпити перелік, якщо не всіх, то хоча б основних природних об'єктів та їх ресурсів природного походження у конституційному порядку.

Для пооб'єктної правової інтеграції природних багатств властиво законодавче визначення їх господарсько-економічно­го призначення. Це пояснюється тим, що природні об'єкти є основою для будь-яких видів господарської діяльності, та об­меженістю природноресурсового потенціалу. Тому для право­вого режиму більшості природних об'єктів встановлені вимо­ги їх використання за цільовим призначенням. Це притаманне земельному, водному та лісовому законодавству, законодав­ству про тваринний і рослинний світ та природно-заповідному законодавству, що є підставою для відносного відокремлення певних частин інтегрованих природних об'єктів, тобто для внутрішньої загальнооб'єктної диференціації. Внаслідок цього окремі природні компоненти можуть виступати в якості кон­кретних об'єктів природноресурсові власності.

Господарсько-економічне використання природних об'єктів тісно пов'язане з їх оцінкою. В умовах існування права виключної державної власності на природні ресурси не було потреби в такій оцінці. Адже тривалий час була відсутня не лише їх власна оцінка, а й їхнє використання не відобража­лося у вартості виробленої продукції. Законодавча легалізація різноманіття форм власності на природні об'єкти і перехід до ринкових відносин господарювання викликали необхідність їх оцінки. Проте оцінка природних багатств істотно відріз­няється від ціни на товарно-матеріальні об'єкти у загально­прийнятому уявленні. По-перше, природні об'єкти не мають початкової вартості, а по-друге, вони не мають споживчої вартості, задовольняючи переважно різноманітні особисті та соціальні потреби якості всезагальних природних цінностей.

Безсумнівно, категорії вартості та оцінки, у тому числі природних ресурсів, є економічними і закріплюються в зако­нодавчому порядку. Проте чинне законодавство дещо повіль­но поводиться з цими категоріями. За ч. 1 ст. 36 Водного кодексу для оцінки можливостей використання води відповід­них водних об'єктів для потреб населення та галузей еконо­міки встановлюються нормативи, які забезпечують безпечні умови водокористування, тобто передбачається нормативна оцінка водних об'єктів; за ч. 4 ст. 45 Кодексу про надра за­паси корисних копалин розвіданих родовищ, а також запаси корисних копалин, додатково розвіданих у процесі розробки родовищ, підлягають експертизі та оцінюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, тобто по суті передбачається експертна оцінка запасів ко­рисних копалин; згідно з ч. 2 ст. 38 Закону «Про рослинний світ» державний облік і кадастр рослинного світу, зокрема, містять систему відомостей і документів про кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цін­ності рослинних ресурсів, економічну оцінку технічних, кор­мових, лікарських, харчових та інших властивостей природ- них рослинних ресурсів, тобто має проводитись економічна оцінка природних рослинних ресурсів; у ст. 45 Закону «Про природно-заповідний фонд України» йдеться про економічну оцінку природних комплексів та об'єктів, що входять до його складу, яка здійснюється відповідно до кадастру на основі спеціальних методик, тобто застосовується кадастрова оцінка об'єктів природно-заповідного фонду; в Законі «Про тварин­ний світ» містяться вказівки на екологічну, наукову, естетич­ну та іншу цінність об'єктів тваринного світу, проте оцінка їх складових не передбачається.

Існуючі відмінності у методиках та формах нормативно- правової оцінки природних ресурсів навряд чи можна по­яснити різними властивостями самих природних об'єктів та різноманітністю цільового призначення їх господарсько-еконо­мічного використання. Скоріше за все, це пояснюється не­достатнім досвідом економічної оцінки природних багатств і відсутністю навичок правового закріплення оцінки природних ресурсів. Вважаємо, що найбільш прийнятним і універсаль­ним засобом оцінки природних об'єктів та їх ресурсів є вве­дення їх нормативної оцінки.

Дещо інша ситуація з оцінкою землі та земельних діля­нок склалася у земельному законодавстві. У даний час вона врегульована чинним Земельним кодексом України та спе­ціальним Законом України «Про оцінку земель»^[213]. Зокрема, у ст. 200 Земельного кодексу України передбачена економічна оцінка земель, що являє собою оцінку землі як природного ресурсу та засобу виробництва в сільському і лісовому гос­подарстві та як просторового базису в суспільному вироб­ництві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одини­ці площі. Економічна оцінка земель визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі. У зв'язку з цим ст. 201 кодифікованого земельного закону присвячена грошовій оцінці земельних ділянок, що визначається на рен­тній основі.

У залежності від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних діля­нок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального вико­ристання та охорони земель тощо. Експертна грошова оцін­ка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. За ч. 8 ст. 128 чинного Земельного кодексу ціна земельної ділянки визначається за експертною грошовою оцінкою, що проводиться суб’єктами господарю­вання, які є суб’єктами оціночної діяльності у сфері оцінки земель відповідно до закону, на замовлення органів держав­ної влади, а ціна земельної ділянки площею понад 50 га для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд визначається за нормативною грошовою оцінкою, вка­заною в технічній документації.

Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методи­ками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. У да­ний час, наприклад, діє Методика нормативної грошової оцін­ки земель населених пунктів¹, Методика експертної грошової оцінки земельних ділянок^{[214] [215]}, Методика нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)^[216], Методика нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення^[217].

Таким чином, земельним законодавством передбачена еко­номічна оцінка земель, що визначається в умовних кадаст­рових гектарах або у грошовому виразі, а також грошова оцінка земельних ділянок, що визначається на рентній основі і поділяється на нормативну і експертну. Крім цього, повер­нення земельних ресурсів у цивільно-правовий обіг та ство­рення ринку землі [292] привело до укладення відповідних угод [76] за результатами продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах на земельних торгах за ринковими цінами на землю, що складаються на основі попиту і пропозицій щодо неї. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки у таких випадках може відігравати роль початкової або стартової ціни, нижче якої земельні ділянки або права на них не можуть продаватись. Проте й у зазна­чених умовах земля не стає майном у звичайному цивільно- правовому розумінні [120].

Пооб'єктна інтеграція природних багатств охоплює і такі їх властивості, як рухомість та нерухомість. Поза будь-яких сумнівів, рухомість або нерухомість природних об'єктів відно­ситься до їх фізичних властивостей. Проте вони мають при­нципове значення для встановлення і регулювання відносин власності на них. При цьому для переважної більшості інтег­рованих природних об'єктів, наприклад землям, надрам, лісам, притаманний нерухомий стан, що безпосередньо пов'язано з місцем їх розташування, а для інших, наприклад об'єктам тваринного світу чи атмосферному повітрю, — рухомий стан. Тим не менше для деяких об'єктів природного походження одночасно властиві як рухомі, так і нерухомі властивості. Лісові дерева або чагарникові рослини, відповідні об'єкти природно-заповідного фонду є нерухомими, а фауністичні або біосферні об'єкти — рухомі, морські води за місцем розташу­вання можуть розглядатися як нерухомі, а річкові проточні води у межах русла — як рухомі. Рухомі та нерухомі ознаки природних об'єктів однаково важливі для характеристики їх фізичного чи гідрологічного стану, біологічного чи екологіч­ного функціонування.

Водночас вітчизняне законодавство переважно сприймає нерухомі властивості природних об'єктів, і особливо землі, оскільки вона сама по собі є нерухомістю з природно за­кріпленим місцем розташування. Вся поверхня земної кори має фіксоване положення на місцевості, й як основа ланд­шафту вона не може бути створена, зроблена, переміщена, розширена або скорочена. Це стало підставою для виді­лення землі у правових дослідженнях як природного неру­хомого об'єкта особливого роду [463, с. 42—43; 486, с. 19]. Одночасно земля міцно пов'язує собою і будь-які інші не­рухомі природні та соціальні об'єкти, що є такими, якщо їх неможливо використовувати у природному стані або за цільовим призначенням за місцем розташування, відокреми­ти від неї без зміни їх сутності, виділити без руйнування та нанесення збитку їхній цілісності тощо. Нерухомі влас­тивості самої землі як об'єкта права та пов'язаних з нею інших об'єктів природного походження мають принципове значення для їх законодавчого сприйняття як визначальних ознак і на цій основі забезпечення принципу законності [183] та оптимального правового регулювання відносин при- родноресурсової власності.

Стосовно рухомих природних об'єктів, які можуть пере­суватися у наземному, надземному та підземному середови­щі, територіальному, акваторіальному і повітряному просторі, склалися й існують інші підходи та критерії правового регу­лювання. Для встановлення права власності, наприклад, на наземні об'єкти тваринного світу, які постійно знаходяться на території країни і не виходять за межі її територіального чи акваторіального простору, такий їхній стан є визначальним, у зв'язку з чим застосовується територіальний (акваторіаль- ний) принцип їхньої власницької належності. При поширенні права власності на мігруючі природні об'єкти, наприклад, на диких тварин, птахів, риб, рослин тощо, застосовується так званий суверенітетний принцип, тобто вони є об'єктами пра­ва власності поки знаходяться у наземному, надземному чи підземному середовищі або територіальному, акваторіальному чи повітряному просторі країни. Однак цей принцип не слід ототожнювати із суверенними правами прибережної держави на природні ресурси виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

Підсумовуючи усе розглянуте, можна сформулювати ви­значення інтегрованого природного об'єкта, включивши в ньо­го найбільш істотні природні властивості, соціально значущі функції та юридичні ознаки. Отже, інтегрований природний об’єкт є складовою природного середовища, який знахо­диться у безпосередньому зв’язку з іншими природними системами та може використовуватися з метою задо­волення селітебно-поселенських, господарсько-економічних, рекреаційно-оздоровчих, культурно-естетичних та інших потреб людини і суспільства, а також забезпечує якість середовища існування усіх живих істот і має встановле­ний законом відповідний правовий режим.

Слід зазначити, що у наведених нормах Конституції Украї­ни та у ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природно­го середовища» в якості об'єктів права власності позначені також природні ресурси. Це підтверджується також поло­женнями ст. 3 Закону «Про рослинний світ», що позначає природні рослинні ресурси як об'єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для потреб виробництва та інших потреб, або ст. 1 Закону «Про курорти», яка визначає курорт як освоєну природну територію на землях оздоровчого призначення, що має при­родні лікувальні ресурси, а останні — як особливо цінні та унікальні ресурси, які рідко зустрічаються на території країни, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Не важко помітити, що у наве­дених нормах спеціальних законів у першому випадку ресурс офіційно визначається через об'єкт, а у другому — через ре­сурс. Однак в обох випадках має місце ознака використання природних ресурсів для задоволення відповідних потреб.

У широкому сенсі під природним ресурсом прийнято ро­зуміти складову частину усієї сукупності природних умов в якості найважливішого компонента природного середовища [393, с. 1057—1058], його екологічного, економічного, рекреа­ційного, оздоровчого, естетичного джерела, що походить від природного об'єкта і використовується або споживається людиною і суспільством. У вузькому розумінні природний ресурс являє собою стабільне джерело використання для задоволення певних потреб людини і суспільства. У цьому зв'язку обґрунтованими є законодавчі вимоги щодо раціональ­ного використання природних ресурсів та охорони природного середовища, вкладаючи у зміст використання — споживання природних ресурсів, а у зміст охорони — природний об'єкт. При цьому охоронні вимоги можуть бути спрямовані на кон­кретно визначені об'єкти при їх використанні, наприклад, на земельні ділянки або ділянки надр, водні об'єкти або лісові масиви тощо.

В еколого-правовому сенсі неможливо забезпечити охорону тих природних об'єктів та їх ресурсів, які підлягають вико-

ристанню і споживанню. Умови реального життя та наве­дені визначення природних ресурсів свідчать про те, що вони підлягають використанню і споживанню, у чому полягає їх головне призначення. Тому вони відображають соціально-еко­номічні, виробничо-господарські та побудово-споживчі сторони використовуваних природних об'єктів як засобів споживання. Про охорону таких природних ресурсів можна говорити лише в процесі їх використання у сенсі ощадливості, дбайливості, поміркованості їх використання. Такий підхід сконцентрований у законодавчих вимогах «раціонального використання природ­них ресурсів» чи «раціонального природокористування». За­значені вимоги у рівній мірі поширюються як на власників природних об'єктів, так і на природокористувачів, які отриму­ють їхні корисні властивості різними способами та на різних підставах, не будучи власниками природних об'єктів. Проте слід мати на увазі, по-перше, різний смисловий зміст еколо­гічного, економічного та юридичного раціоналізму, а по-друге, специфіку правооб'єктності природних ресурсів.

Виявлення правових ознак співвідношення природного об'єкта та природного ресурсу має важливе теоретичне і практичне значення. Природними ресурсами називають зе­мельні, водні, лісові, рослинні, фауністичні, мінеральні, клі­матичні, енергетичні, геотермальні та інші джерела. З ві­домих причин не всі вони є об'єктами правового впливу, зокрема, природноресурсового чи екологічного права, а тим більше об'єктами права власності через відсутність в них визначень індивідуалізації та ознак відокремлення. Проте й серед об'єктів природного походження, що наділені зазначе­ними ознаками, встановлення права власності на їхні ресурси викликає певні ускладнення. Адже у кожного інтегрованого природного об'єкта, наприклад, вод^[218] або лісів, можна вияви­ти конкретні ресурси — прісноводні або лікувальні джерела, ґрунтозахисні або водоохоронні ліси.

Проблема встановлення права власності на природні ре­сурси полягає не лише в їхній індивідуалізації та визначенні в якості об'єкта права власності, а і у виділенні та від­окремленні від самого природного об'єкта, що інтегрує їх у своєму змісті. При цьому в одному і тому ж природному об'єкті, як правило, сконцентровано декілька видів природних ресурсів. Наприклад, ліс як інтегрований природний об'єкт являє собою сукупність природних ресурсів різного виду — деревини, живиці, грибів, ягід, плодів, лікарських рослин, кормових угідь, технічної сировини, смоли, дьогтю тощо. Та­кий стан видового різноманіття природних ресурсів також дозволяє розглядати їх у якості інтегрованих поряд з самим природним об'єктом. Споживання кожного з названих видів лісових ресурсів неминуче відбивається на стані природного об'єкта в цілому. Рубка дерев знижує захисні властивості лісу, а підвищене відвідування лісової площі туристами може призвести до деградації та виснаження лісового масиву. Звід­си раціональне використання лісових ресурсів сприяє охороні лісу в цілому як природного об'єкта.

В одних природних об'єктах їхні ресурси настільки ін­тегровані у сам об'єкт, що практично вони є невід'ємними і невідокремлюваними від нього і лише «спільно» склада­ють об'єкт права власності. Наприклад, не можна виділити і відокремити продуктивні або селітебні ресурси земельного наділу. Від інших об'єктів природного походження їхні ре­сурси можна виділити і відокремити за допомогою власти­вих їм індивідуалізуючих ознак, і тоді їхні природні ресурси можуть розглядатися в якості відокремлених об'єктів права природноресурсової власності. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про рослинний світ», можуть здій­снюватися такі види спеціального використання природних рослинних ресурсів: збирання лікарських рослин; заготівля деревини під час рубок головного користування; заготівля живиці; заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо; збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо; заготівля сіна; випасання худоби. Кожен з наведених видів користування ресурсами рослинного світу може розглядатися як самостійний спосіб використання об'єкта права власності. Можна виявити і при­родні багатства, які самі не є об'єктами права власності, але їхні ресурси визнаються такими. Це має місце, наприклад, стосовно природних ресурсів виключної (морської) економіч­ної зони та континентального шельфу в межах юрисдикції прибережної держави.

Видове різноманіття природних ресурсів, різний ступінь їхньої інтегрованості до складу об'єктів природного поход­ження, відокремленості за місцем розташування, різне цільо­ве призначення використання, відмінності у способах і цілях споживання не дозволяють виявити однакові та універсальні ознаки їх віднесення до об'єктів права природноресурсові власності. Тим не менш це не є перешкодою для визначення поняття природного ресурсу. На підставі викладеного можна стверджувати, що природний ресурс являє собою стійку властивість природного об’єкта та природного середови­ща в цілому, що є стабільним джерелом для здійснення соціально-економічних, виробничо-господарських, побудово- споживчих та інших видів діяльності з метою задово­лення різноманітних потреб людини і суспільства, вико­ристання й охорона якого регламентуються законом.

З точки зору права, певне значення має поділ природних ресурсів на поновлювані та непоновлювані. До поновлюва­них та відтворюваних ресурсів належать лісові багатства, об'єкти тваринного світу, зокрема, наземні тварини та риб­ні запаси. При цьому швидко поновлюваним є атмосферне повітря, а довго поновлюваними є ліси. До відносно по­новлюваних ресурсів відносяться, наприклад, запаси пріс­ної води, які можна отримати шляхом опріснення морської води. Теоретично поновлюваним є і ґрунтовий шар землі, але для цього потрібна «продуктивна діяльність природи» протягом багатьох століть, що позбавлено практичного сен­су. До непоновлюваних природних ресурсів належать міне­ральні ресурси надр, лікувальні природні ресурси курортів та деякі інші природні ресурси. Тому поділ природних ре­сурсів на поновлювані та непоновлювані має важливе зна­чення для правового регулювання нормування і лімітування використання природних ресурсів та покладання юридичних обов'язків на власників і природокористувачів щодо відтво­рення природних ресурсів.

Певне правове значення має і поділ природних ресурсів на вичерпні та невичерпні. До вичерпних ресурсів належать лісові, водні, мінеральні та деякі інші природні ресурси. По мірі їх споживання вони зменшуються у кількісному вимірі, набувають тенденції повного зникнення, а також змінення якісного стану. Невичерпними при правильному господарсько­му використанні є земельні ресурси. Тому стосовно земель- них ресурсів на їх власників та землекористувачів поклада­ються обов'язки щодо їх раціонального й ефективного вико­ристання. Крім того, поділ природних ресурсів на вичерпні та невичерпні дозволяє правовими засобами обмежувати їх використання, знижувати їх частку у виробничих процесах і впроваджувати принцип ощадливого споживання природних багатств. Слід також зазначити, що у даний час по суті по­долано уявлення про невичерпність природних ресурсів, що панувало протягом ХХ століття.

3.2.