§ 3. Право власності на природні об'єкти в природноресурсових кодексах

Правові норми про відносини власності на природні об'єкти містяться у всіх природноресурсових кодексах. Це пов'язано з тим, що природні ресурси є основ­ними засобами виробництва та господарської діяльності у провідних галузях національної економіки.

Право власності на землю є найбільш врегульованим, і разом з тим, зали­шається самим актуальним і проблематичним. Відповідно до ст. 14 Конституції «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави». Право власності на землю підкреслюється в Основному закону гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Таким спеціальним за­коном е Земельний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2002 року.

В Земельному кодексу глава 14 цілком присвячена праву власності на зем­лю^[76]. Так, за положеннями ст. ст. 78-79 Земельного кодексу, земля може перебу­вати у приватній, комунальній та державній власності. Об'єктом права власності еземельна ділянка, що визначається як частина земної поверхні з установлени­ми межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до ст. 80 Земельного кодексу, суб'єктами права власності на зем­лю е: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Законодавче визначення суб'єктів права власності на землю не є самоціллю. Воно має забезпечувати конкретні виробничо-господарські та матеріально- економічні інтереси власників земельних ділянок. В умовах безоплатного зем­лекористування, що існувала в радянський період, розподіл земельних ресурсів, наприклад між адміністративно-територіальними одиницями, не представляв особливого інтересу. Перехід до принципу платності землеволодіння та капі­талізація земельних ресурсів радикально змінили характер і зміст відносин земельної власності.

Право приватної власності громадян на землю викликає найбільший інте­рес в земельному законодавстві. Так, відповідно до ст. 81 Земельного кодексу громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і ко­мунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм укористування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Такі земельні ділянки можуть набуватися ними у власність у разі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; викупу зе­мельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Землі сільськогосподарського при­значення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Право приватної власності на землю юридичних осіб передбачена сто­совно придбання земельних ділянок юридичними особами недержавної та некомунальної власності. Так, за змістом ст. 82 Земельного кодексу, юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) мо­жуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ді­лянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у цих же випадках та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб. Землі сільсько­господарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Право комунальної власності на землю є відносно новим явищем у вітчиз­няному праві, основу якого складає ст. 142 Конституції, що одержало подальший розвиток в земельному законодавстві. Відповідно до ст. 83 Земельного кодексу, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, авто­мобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених Земельним кодексом; землі водного фонду, крім випадків, передбачених Земельним ко­дексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: пере- дачіїм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок увласників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; штучного створення земельної ділянки на території населеного пункту, у тому числі з порушенням установлених правил; виникнення інших підстав, передбачених законом. Територіальні громади сіл, селищ та міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Право державної власності на землю є традиційно сформованим у вітчизня­ному праві. За ст. 84 Земельного кодексу, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міні­стрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі обо­рони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діял ьності Верховної Ради Украї­ни, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастро­фи; земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами; земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності; земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статут­них капіталах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну влас­ність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі під держав­ними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу еколо­гічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених Земельним кодексом; землі водного фонду, крім спеціально перед­бачених законодавством випадків; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами; земельні ді­лянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної і комунальної форм власності; земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної за­хисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно- правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земель­них ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки; штучного створення земельної ділянки за межами населених пунктів, у тому числі з порушенням установлених правил.

Право власності на землю іноземних держав передбачено в земельному законодавстві лише для окремих випадків їх діяльності натериторіїУкраїни.Так, за ст. 85 Земельного кодексу, іноземні держави можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних догово­рів. Надання українською державою земельних ділянок іноземним державам здійснюється на засадах принципу взаємності, тобто на яких умовах іноземні держави надають земельні ділянки Україні, на таких умовах українською дер­жавою надаються земельні ділянки іноземним державам.

Спільна власність на землю має місце, коли суб'єктами права власності однієї земельної ділянки є декілька суб'єктів права. Так, за ст. 86 Земельного кодексу, земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Як правило, суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки терито­ріальних громад можуть бути районні та обласні ради. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: при до­бровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; при придбанні земельної ділянки у власність двома чи більшою кількістю осіб за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більшою кількістю осіб; за рішенням суду. Відповідно до ст. 88 Зе­мельного кодексу, володіння, користування та розпорядження земельною ді­лянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у порядку, визначеному судом.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі та посвідчується нотаріально. Учасник спільної часткової влас­ності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння та користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах щодо утримання та зберігання земельної ділянки. При продажі учас­ником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділян­ки: подружжя; членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; співвласників жилого будинку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюють­ся за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Право власності на надра у чинному гірничому законодавстві закріплено дещо інакше. Надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення й освоєння. Таке офіційне визначення надр наводиться у ст. 1 Кодексу України про надра. Залишаючи без детального аналізу правовий зміст і повноту наведеного визначення надр, слід звернути увагу на те, що гірниче законодавство також широко користується визначенням «корисні копалини», виділяючи їх як об'єкти правового регулювання, а тому й як об'єкти права власності.

Питання реалізації повноважень власності на корисні властивості надр ускладнюються й внесенням у Кодекс про надра ст. 3-1 щодо регулювання гірни­чих відносин. Так, за її змістом, якщо законами про користування нафтогазонос­ними надрами, зокрема Законом України «Про газ (метан) вугільних родовищ»¹ та Законом України «Про угоди про розподіл продукції»^{[77] [78] встановлені інші норми, то застосовуються норми цих законів[79].}

Згідно ст. 4 Кодексу про надра, останні є виключною власністю народу Украї­ни і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. По­рівняння правового змісту наведеного положення з нормою Основного закону країни дозволяє говорити про конституційну відмову від традиційного відне­сення природних об'єктів до категорії «виключної» народної власності.

Однак Кодекс про надра, на відміну від Земельного кодексу, досі зберігає виключний характер народної власності на надра землі. Це пояснюється нетільки тим, що за роки дії Конституції не були внесені відповідні зміни і доповнення до вказаної норми Кодексу про надра, а і тим, що українському гірничому законо­давству, крім виключної народної власності, невідомі інші форми власності на надра. Тому вони можуть надаватися тільки на основі права користування.

За вказаною положеннями Кодексу про надра,народ України здійснює пра­во власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради. Таким чином, народні правомочності власності на надра здійснюються центральними і місцевими органами представницької влади, що також не відповідає положенням ст. 6 Конституції щодо здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Окремі повноваження щодо розпорядження надрами законодавством України можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади. В цілому не викликає сумніву конституційність положення Кодексу про надра щодо делегування повноважень стосовно розпорядження надрами органам виконавчої влади у зв'язку зтим, що Конституція в узагальненій формі закріплює здійснення права власності на природні ресурси органами державної влади.

Проте у ст. 4 Кодексу про надра передбачається передача повноважень щодо розпорядження надрами не конкретним органом державної виконавчої влади, а здійснення такої передачі за законодавством України, до якого відно­сяться нормативні акти як законодавчої, так і виконавчої влади. Таким чином, повноваження щодо розпорядження надрами, які є народною власністю, можуть здійснюватися нетільки відповідними радами, а й за їх делегуванням - органами виконавчої влади.

Більш того, самі державні органи центральної виконавчої влади своїми нор­мативними актами, що відносяться до законодавства, можуть розпоряджатися надрами і надавати правомочності розпорядження своїм виконавчим підроз­ділам і регіонально-територіальним органам. Наприклад, Кабінет Міністрів України своїми постановами і розпорядженнями передає повноваження щодо розпорядженням надрами спеціалізованим відомствам, органам регіональної й територіальноїадміністрації. А це вже виходить за межі конституційних вимог, тому що підмінює не тільки самого суб'єкта права власності, а й його безпосе­реднього розпорядника в особі представницьких органів державної влади.

Відповідно до ст. 6 Кодексу про надра, корисні копалини за своїм значенням підрозділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значен­ня. Віднесення корисних копалин до категорій загальнодержавного і місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України, за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр. Такий розподіл корисних копалин на види загальнодержавного і місцевого значення затверджено уря­довою постановою від 12 грудня 1994 року^[80].

Вказаною постановою з наступними змінами та доповненнями до корисних копалин загальнодержавного значення віднесені: газоподібні (газ природний, газ, розчинений у нафті, газ (метан) вугільних родовищ); рідкі (конденсат, нафта); тверді (сланці, буре вугілля, торф (у родовищах площею більше ніж 1000 гектарів), кам'яне вугілля; металічні руди (чорних металів - залізні, хромові, марганцеві; кольорових металів - алюмінієві нікелеві, вольфрамові, олов'яні; благородних металів - золото, срібло) тощо. До корисних копалин місцевого значення від­несені: сировина для меліорації ґрунтів (вапняк, гіпс, сапропель); сировина піщано-гравійна (галька, гравій, пісок); сировина цегельно-черепична (аргіліт, суглинок, глина легкоплавка, супісок) та інші корисні копалини, що не включені до Переліку корисних копалин загальнодержавного значення.

Віднесення корисних копалин до загальнодержавним і місцевим не є видом їх виробничо-господарського використання. Але з юридичної точки зору воно являє собою засіб розпорядження надрами у формі визначення їх правового ре­жиму, тобто встановлення умов і порядку надання у користування, встановлення режиму використання, що є формою здійснення правомочностей власності.

Розподіл корисних копалин на загальнодержавне та місцеве значення засновано на засадах їх народногосподарського і виробничо-економічного ви­користання. В умовах переходу до ринкової економічної системи і лібералізації виробничих відносин щодо використання корисних копалин як матеріальної бази господарської діяльності, в однаковій мірі зацікавлені як держава, так і регіони. Це може стати основою для конкуренції державних і місцевих (регіональних) ін­тересів та негативно впливати на відправлення державно-владних повноважень. Тому тут виникає потреба в розподілі повноважень між центром і регіонами щодо здійснення права власності на надра та їх корисні копалини.

Крім цього, в силу поділеності території країни на адміністративні одиниці, так чи інакше загальнодержавні корисні копалини знаходяться на територіях регіонів. Наприклад, вугільні запаси розташовані у донецькому регіоні, мета- лорудні - у Криворізькому басейні, а калійно-сировинні ресурси - на території західних областей, тобто спостерігається «нашарування» надр як об'єктів права народної власності та корисних копалин як об'єктів правового регулювання. Таке фактичне розташування надр та їх корисних копалин на території країни також викликає необхідність правового регулювання їх використання на основі концепції права поділеної власності¹.

Право власності на води та водні об'єкти,що закріплено у водному зако­нодавстві, викликає значний інтерес з погляду регулювання відносин власності. Так, ст. 6 Водного кодексу передбачає, що води (водні об'єкти) є виключною влас­ністю народу України і надаються тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водними об'єктами можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Не дивлячись на те, що у Водний кодекс внесені суттєві зміни і доповнення^{[81] [82], вони не торкнулися відносин власності на водні об'єкти. За наведеною нормою реалізація власницьких повноважень щодо вод (водних об'єктів) належить ор­гани представницької влади, що залишається архаїчним положенням у чинному водному законодавстві. Однак, згідно з редакцією вказаної норми кодифікова­ного Водного закону, правосуб'єктними у відносинах власності на водні об'єкти можуть бути органи державної виконавчої влади.}

Об'єктами права власності є всі води (водні об'єкти) на території України, що складають її водний фонд. До водного фонду, за ст. З Водного кодексу, на­лежать: поверхневі води; підземні води та джерела; внутрішні морські види та територіальне море. У свою чергу до поверхневих вод відносяться: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти.

Водний кодекс, як і гірниче законодавство, підрозділяє водні об'єкти на об'єкти загальнодержавного і місцевого значення. До водних об'єктів загально­державного значення відповідно до ст. 5 Водного кодексу, належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелом централізо­ваного водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їхпритоки всіх порядків; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також водні об'єкти, віднесені до кате­горії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області та які не від­несені до водних об'єктів загальнодержавного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання¹.

Право власності на ліси та лісові об'єкти представляє значний інтерес за своїм законодавчим регулюванням. На зразок із земельним законодавством, чинний Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 року^{[83] [84] в редакції від 8 лютого 2006 року закріпив відносини права власності на ліси в окремій главі. Таке правове закріплення їх власницької належності є виправданим з урахуванням того, що ліси є національним багатством країни і за своїм призначенням та міс- церозташуванням виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздо­ровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші функції, а також є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.}

Згідно ч. З ст. 1 Лісового кодексу, усі ліси Україні незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно відправа власності на них, становлять лісовий фонд України і пере­бувають під охороною держави. За ст. 4 Лісового кодексу до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара. При цьому не належать до лісового фонду зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів та окремі дерева, групи дерев та чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Поряд з наведеним визначенням складу лісового фонду, який є об'єктом лісових відносин, чинне лісове законодавство окремо виділяє лісові ресурси. Відповідно до ст. 6 ЛКУ, лісовими ресурсами є деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і вироб­ництва та відтворюються у процесі формування природних лісових комплексів. До лісових ресурсів також належать корисні властивості лісів (здатність лісів зменшувати негативні наслідки природних явищ, захищати ґрунти від ерозії, запобігати забрудненню навколишнього природного середовища, сприяти регу­люванню стоку води, оздоровленню населення та його естетичному вихованню тощо), що використовуються для задоволення суспільних потреб.

Згідно із ст. 7 Лісового кодексу, ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Проте, як вже підкреслювалось, Конституція не визначає меж здійснення правомочностей власності ані органами державної влади, ані органами місцевого самовряду­вання. Одночасно вказана норма встановлює, що ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності, суб'єктами права власності на які відповідно є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що пере­бувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Розпорядницькі функції стосовно об'єктів лісового фонду здійснюються за допомогою прийняття центральними, регіональними та місце­вими органами державної виконавчої влади нормативних актів про правовий режим їх використання й охорони, реалізації контрольних функцій відносно захисту та відтворення лісових ресурсів тощо. Таким чином, правомочності розпорядника матеріалізованими ресурсами державних лісових об'єктів здій­снюються органами виконавчої влади та їх спеціалізованими підприємствами, установами й організаціями.

Більш складним є питання про правооб'єктність корисних властивостей лісів та лісових ресурсів. Безумовно, нематеріалізовані властивості лісу (лісові красоти, лісова свіжість) не можуть бути об'єктами права власності. Але якщо лісові об'єкти мають індивідуально визначені матеріально-речовинні ознаки (протиерозійні спорудження, пристрої для водостоків), то вони можуть висту­пати в якості окремих господарських об'єктів права власності або в поєднанніз ресурсами державного лісового фонду як об'єкти права лісової власності.

У комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. У комуналь­ній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об'єктів комунальної власності в установленому законом порядку. Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

У приватній власності за чинним законодавством також можуть перебува­ти ліси. Суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом. Наведена норма лісового законодавства, по суті, відтворює норму ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу.

Громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі. Ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відповідно до ст. 13 Лісового кодексу, право приватної власності громадян та юридичних осіб України на ліси виникає з моменту одержання ними доку­ментів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, та їх державної реєстрації. Ліси, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Тут також спостерігається аналогічна вимога, що перед­бачена у земельному законодавстві стосовно набуття іноземними громадяна­ми, особами без громадянства та іноземними юридичними особами земель сільськогосподарського призначення.

Документом, що посвідчує право приватної власності на ліси, є державний акт на право власності на землю, виданий на відповідну земельну ділянку. У зв'язку з поширенням кола документів, якими посвідчується право приватної власності на земельні ділянки, що передбачені у чинній редакції ст. 126 Земель­ного кодексу, слід зажадати внесення відповідних змін і доповнень до лісового законодавства.

Кодифікований Лісовий закон надає громадянам та юридичним особам -лісовласникам відповідні права і покладає певні юридичні обов'язки. Так, за ст. 14 Лісового кодексу, громадяни та юридичні особи, які мають у приватній власності ліси, мають право: власності на лісові ресурси та їх використання у встановленому порядку; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; продавати або іншим шляхом відчужувати відповідно до закону зе- мельнулісову ділянку; споруджувати в установленому порядку виробничі та інші будівлі й споруди, необхідні для ведення лісового господарства і використання лісових ресурсів.

Одночасно громадяни та юридичні особи - лісовласники зобов'язані: вес­ти лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування відповідно із встановленими вимогами; забезпечувати охорону, захист, відтворення і підви­щення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей та покращання родючості ґрунтів, виконувати інші заходи відповідно до вимог лісового законодавства; дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; вести лісове господарство та використовувати лісові ресурси спосо­бами, які не завдають шкоди навколишньому природному середовищу, забез­печують збереження корисних властивостей лісів і створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; вести первинний облік лісів, надавати в установленому законодавством порядку статистичну звітність та інформацію про стан лісів і використання лісових ресурсів; забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об'єктів, рідкісних і таких, що перебува­ють під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природо­охоронного законодавства.

Наведений перелік суб'єктивних прав та юридичних обов'язків громадян і юридичних осіб - лісовласників не є вичерпаним. Діючими законами можуть передбачатися й інші права та обов'язки громадян і юридичних осіб, які мають ліси у приватній власності.

Право приватної власності на ліси, відповідно до ст. 15 Лісового кодексу, припиняється в разі припинення права власності на земельну лісову ділянку у випадках і в порядку, встановлених законом. Припинення права власності на ліси в разі добровільної відмови власника від права власності на земельну лісову ділянку на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу в установленому законом порядку.

Вслід за земельним правом у нині діючому лісовому законодавстві закрі­плений також лісовий сервітут. Так, за ст. 23 ЛКУ, лісовий сервітут - це право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою. Громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та ко­мунальної власності, якщо інше не передбачено законом. Права власників лісів або лісокористувачів можуть бути обмежені на користь інших осіб на підставі закону, договорів, заповіту або за рішенням суду.

Установлення лісового сервітуту не веде до позбавлення власника земельної лісової ділянки, щодо якої встановлений лісовий сервітут, права володіння, ко­ристування та розпоряджання нею, а користувача - володіння та користування земельною лісовою ділянкою. Лісовий сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, до якої він установлений. При цьому положення Цивільного та Земельного кодек­сів України застосовуються до лісових сервітутів у частині, що не суперечить вимогам Лісового кодексу.

Однак слід зауважити, що особливістю лісу як природного об'єкту й об'єкту права власності є його нерозривний зв'язок не тільки із земельними, а і з біо­логічними, рослинними та іншими ресурсами. Тому характерною ознакою лісо­вого законодавства є регулювання усієї системи лісових відносин, утому числі відносин власності, у взаємозв'язку із земельним, фауністичним і флористичним законодавством.

Аналіз врегулювання права власності на природні об'єкти у природноресур- сових кодексах призводить до висновку про те, що вони знаходяться у певній неузгодженості між собою, зокрема відносно їх загального правового режиму, право об'єктності та правосуб'єктності, способів реалізації правомочностей власності та їх захисту тощо. Так, відповідно до Земельного та Лісового кодексів, земля та ліси, земельні ділянки та земельні лісові ділянки можуть перебувати удержавній, комунальній та приватній власності. Кодекс про надра та Водний кодекс закріплюють виключну належність надр і водних об'єктів народу Украї­ни, з наданням можливостей здійснення правомочностей власності органами державної влади та місцевого самоврядування, та надання їх цими органами тільки в користування. Це пояснюється тим, що Земельний кодекс радикально оновлений, а Лісовий кодекс одержав свою оновлену редакцію. Проте, ані Кодекс про надра, ані Водний кодекс такого оновлення не зазнали.

Порівняння положень про право власності на природні об'єкти у Водному кодексу з нормами Земельного кодексу виявляє їх неузгодженість між собою. Так, Водним кодексом, який є спеціальним кодифікованим законом щодо регу­лювання водних відносин, не передбачається право приватної власності на водні об'єкти. А Земельним кодексом, що регулює сугубо земельні відносини, в ч. 2 ст. 59 закріплено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до З гектарів). Очевидним є те, що у подібних випадках має місце передача в при­ватну власність не тільки земельних ділянок, а й водних об'єктів.

Безумовно, такі розбіжності між різними актами кодифікованого законодав­ства мають бути усунені. Приймаючи до уваги множинність природноресурсових кодексів, найбільш оптимальним засобом усунення таких законодавчих протиріч є комплексне врегулювання загальних положень про право власності на при­родні об'єкти та їх ресурси в Цивільному кодексу із збереженням специфічних особливостей права власності на об'єкти природного походження у відособлених природноресурсових кодексах.

Більш суттєвими протиріччями є невідповідність положень про право власності на природні об'єкти та їх ресурси у природноресурсових кодексах та нормах Конституції. Звичайно, при вирішенні конкретних питань про належність та реалізацію правомочностей власності на природні об'єкти правозастосовними і правоохоронними органами мають безпосередньо враховувати зміст норм

Основного закону, як норм прямої дії, що мають вищу юридичну силу. Проте, найбільш оптимальним засобом усунення зазначених розбіжностей у природ- норесурсових кодексах є приведення їх положень у відповідність з вимогами Конституції.