§ 2. Конституційні засади права власності на природні об'єкти та їх ресурси

Конституція України закріплює основні положення про право власності на природні об'єкти та їх ресурси. Фундаментальний характер норм Конституції полягає у тому, що вона є Основним Законом країни, про що прямо говориться у її преамбулі.

Об'єкти і суб'єкти права власності на природні ресурси закріплені в якості необхідних складових цього права у ст. 13 Конституції, у якій передбачено, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знахо­дяться в межахтериторіїУкраїни, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу»¹. Наведена конституційна норма не містить вичерпного переліку при­родних об'єктів. Так, в ній не зазначені ліси та інші об'єкти рослинного світу, об'єкти природно-заповідного фонду, об'єкти тваринного світу, що знаходяться в стані природної волі на території країни, та деякі інші природні об'єкти.

Разом з тим, Конституція закріплює право власності українського народу на атмосферне повітря. Із традиційного трактування ознак права власності відомо, що воно може встановлюватися на об'єкти, наділені індивідуально-визначеними ознаками. На об'єкти права, що наділені родовими ознаками, право власності не може бути встановлено. Якщо такі природні об'єкти, як земля, надра, води та інші природні об'єкти, певною мірою індивідуалізуються межами розташування на території чи акваторії держави, що дозволяє відокремлюватиїх від аналогічних природних об'єктів інших держав, то для атмосферного повітря така індивіду­алізація є умовною.

Конституція надає органам державної влади й органам місцевого само­врядування повноваження щодо здійснення прав власника на природні об'єкти та їх ресурси від імені українського народу, додаючи при цьому «в межах, ви­значених Конституцією». Наведене конституційне положення про здійснення права власності, яке належать народу, породжує цілу низку питань: по-перше, чи може народ країни реально виступати суб'єктом права власності взагалі, і суб'єктом права власності на природні ресурси, зокрема; по-друге, коли й у якому порядку український народ передав свої повноваження власності на при­родні об'єкти органам державної влади й органам місцевого самоврядування, інакше кажучи, на який правовий титул спирається передача та здійснення права власності на об'єкти народної належності; по-третє, чи немає тут підміни права народної власності державною власністю на основні природні багатства країни; по-четверте, чи не закладена в цьому чергова небезпека формування і розви­тку державно-бюрократичноїта відомчо-чиновницької власності, що існувалау виглядітакзваноїзагальнонародноївласності,утомучислі на головні природні ресурси у виключній формі; по-п'яте, чи не «загальнонародна власність» на при­родні об'єкти служила основою для безконтрольного використання природних ресурсів, безмежного втручання у природне середовище та надмірне зміцнення централізованої державно-чиновницької власності; і нарешті, Конституція не ^{[71] [72] визначає меж здійснення права володіння, користування і розпорядження при­родними об'єктами та їх ресурсами, ні органами державної влади, ні органами місцевого самоврядування. Із цього випливає, що найважливіші природні об'єкти народної власності, якими є земля та її надра, водні та інші природні ресурси, як і у минулий період, фактично залишаються у безмежному володінні, корис­туванні та розпорядженні органів державної влади і місцевого самоврядування без достатнього правового титулу.}

Юридичний аналіз поставлених питань надає підстави для висновку про те, що віднесення природних багатств до категорії об'єктів права власності у конституційному акті національного законодавства є, щонайменше, некорек­тним. Воно полягає не тільки в складності включення природних ресурсів до складу об'єктів права власності, що умовно відносяться до речового права, а й у фактичній неможливості здійснення народом своїх правомочностей як суб'єктом права власності на природні об'єкти¹. А формальне визнання українського народу суб'єктом права власності у ст. 318 Цивільного кодексу фактично нічого не змінює.

У зв'язку з наведеним більш придатним є юридичне закріплення як у кон­ституційному акті, так і в поточному національному законодавстві, не права власності народу на природні об'єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що відвойовувалось (у тому числі від при­роди), освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталось від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу. Таке розуміння надбання народу у більшій мірі відповідає сутності й істотам закріплення належності та використання об'єктів і ресурсів природного походження.

Правовий титул здійснення права власності стосовно природних ресурсів органами державної влади й органами місцевого самоврядування був би пев- ною мірою коректним, якби чинна Конституція була прийнята всенародним голосуванням, тобто референдумом. У зв'язку з тим, що Конституція з діючими редакціями ст. ст. 13,14,41,92 та інших норм прийнята парламентом країни, то функціїздійснення народом правомочностей власності на природні об'єкти ним не делеговані, а як би «привласнені» органами державної влади та законодавчо «делеговані» ними органами місцевого самоврядування.

Конституційне закріплення такого положення є небезпечним для суспільства і розвитку демократичних процесів на засадах вимог ст. 5 Конституції про те, що ніхто не може узурпувати державну владу, вона не може бути узурпована дер­жавою, його органами та посадовими особами.

Наведений висновок підтверджується історією розвитку радянського періо­ду, коли органи центральної державної влади до середини 30-х років поступово привласнювал и природні ресурси союзних республік у своє ведення під гаслами створення «загальнонародної власності», а у наступному була проголошена ви­ключна державна власність на основні природні об'єкти без вказівки конкретної держави-власника. Висока ступень концентрації власності на природні ресурси стала економічною основою для централізації політичної влади органами дер­жавного управління Союзу PCP в особі союзних міністерств і відомств.

Право власності на природні об'єкти в незалежній Україні також не одержа­ло всеосяжного закріплення в конституційних нормах та поточних законодавчих актах. Так, встановлення права приватної власності на землю та законодавче визнання можливості існування різноманітних форм власності на інші природні об'єкти, крім державної, перехід від принципу безплатності до платного спеці­ального природокористування і т. д. породили безліч проблем права власності¹ на об'єкти природи самого різного рівня. Не минала, наприклад, актуальність розподілу функцій щодо розподілу одержуваних доходів від використання природних ресурсів між центральними органами виконавчої влади й органа­ми місцевого самоврядування, з одного боку, і між регіональними і місцевими органами самоврядування, з іншого.

Юридична форма належності природних об'єктів українському народу, що закріплена у наведеній конституційній нормі, є мало придатною відносно суб'єкту права власності. Безумовно, весь український народ та його регіональні співтовариства, згідно ч. З ст. 4 природоохоронного закону вправі, як безпосе­редньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади реалізовувати своє повновладдя галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.