<<
>>

§ 1. Основні ознаки і визначення поняття права власності на природні об'єкти та їх ресурси

Відносини власності складають основу життєдіяльності будь-якого суспіль­ства і матеріальну основу існування кожної людини. Наявність власності завжди було пов'язано з матеріальним благополуччям і наявністю влади.

Тому категорія власності займає центральне місце в суспільстві й визначає основи суспільного та державного устрою.

В реальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх належності, здійснення обміну ними, розподілу та споживання для задоволення матері­альних і духовних потреб. Соціальний характер відносин власності складає її сутність, тому що поза суспільством і суспільними відносинами не має й від­носин власності.

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема належності природних об'єктів як первинних і споконвічних засобів, умов і місця існування людини і суспільства. Істотний вплив на специфіку правового регулювання від­носин власності на природні об'єкти та їх ресурси надають наступні фактори: вони є утвором природи, тобто створені без трудової участі людини та суспільних витрат; кількісно і якісно вони обмежені природною сферою; їх просторові межі не можна поширити шляхом відтворення або важко відтворювати; природні ба­гатства не мають реальної вартості і у строго економічному розумінні, не можуть бути товаром; основні природні об'єкти є фізично нерухомими і просторово не переміщаються; головний природний об'єкт - земля, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві; при правильному використанні землі як засобу виробництва її продуктивні сили не зменшуються, а зростають; відмова від використання земельних, водних, гірничих та інших природних об'єктів і ре­сурсів не призводить до їх зношування, деградаціїта непридатності; в результаті використання нерухомих об'єктів природи в якості територіально-просторового базису для здійснення виробничо-господарської діяльності їх межі не зміню­ються тощо.

Оптимальне врахування законодавством всіх обставин природного похо­дження і фактичного стану природних об'єктів, суттєво впливає на взаємодію суспільства з природним оточенням. Такий підхід до правового оформлення відносин власності на природні об'єкти та природні ресурси забезпечує їх раці­ональне використання й ефективну охорону державою, яка виступає регулято­ром найважливіших суспільних відносин, і насамперед, відносини власності на об'єкти природного походження.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі проблеми власності були і залишаються найбільш дослідженими, проте до теперішнього часу є дискусій­ними1. При цьому як наукова категорія власність розглядається в економічному !юридичному розумінні, хоча вона має також свій філософський, психологічний, культурологічний, моральний, релігійний та інші аспекти[68] [69]. Тому її зміст не ви­черпується дослідженням тільки економічних і юридичних сторін такого неви­черпного явища, як власність.

В економічному розумінні визначення власності як привласнення індиві­дом предметів природи за опосередкуванням визначеної суспільної форми у вітчизняній літературі є широко визнаною. В літературі попередніх років розпо­всюдженим була й вказівка класика на те, що «ні про яке виробництво, а стало бути, ні про яке суспільство, не може бути й мови там, де не існує ніякої форми власності...»[70]. При усій непопулярності у сучасному суспільстві марксистського вчення наведені визначення задовольняютьумовам приналежності та викорис­тання природних ресурсів.

Економічні вчення про власність пов'язані із станом привласненості об'єктів природи та процесом привласнення їх ресурсів, що є необхідною умовою іс­нування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися й будуть здійснюватися у визначеній суспільній формі у залежності від сформованого економічного ладу. Економічні відносини власності являють собою визначену суспільну форму, в межах яких відбувається привласнення людиною та суспіль­ством предметів природи.

Тому власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів особи, окремих груп та їх об'єднань і суспільства в цілому при використанні природних багатств.

В юридичному розумінні власність на природні об'єкти та їх ресурси про­являється як результат закріплення суспільних відносин власності у правових нормах. При цьому характер і зміст юридичних норм відносно права власності на природні багатства визначається економічними відносинами власності в суспільстві. За своєю сутністю право власності на природні об'єкти являє собою право на привласнення їх багатств. Тут мають місце не відносини індивіда чи суспільства до природи, а відповідні суспільні відносини, що складаються в процесі привласнення природних ресурсів. За своїм юридичним змістом право власності являє собою можливість володіння, користування і розпорядження природними багатствами державою в особі його органів від імені й в інтересах суспільства, а також фізичними та юридичними особами для задоволення своїх інтересів у межах, визначених законом. У такому змісті право власності стосов­но майнових відносин закріплено у ст. 316 Цивільного кодексу, за якою правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, а за ч. 1 ст. 317 ЦКУ, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Проте природні об'єкти у класичному розумінні не є майном, тому що на відміну від товарно-матеріальних цінностей їх ніхто не створював. Вони е об'єктами природного походження і не мають реальної вартості. Встановлені у даний час різновиди ціни на землі та інші природні об'єкти є нічим іншим, як капіталізованою рентою на їх використання. Тому, продаючи земельну ділянку, її власник фактично продає право на ренту, а покупець набуває право на одер­жання доходів від її використання.

У зв'язку із зазначеними та іншими особливостями права власності на природні об'єкти та їх ресурси у правовій літературі склався широкий спектр думок щодо обґрунтованості та допустимості його законодавчого закріплення в традиційно цивілістичному розумінні.

Полярність висловлених думок охо­плює ствердження від необхідності закріплення права власності на природні об'єкти у «виключній» формі до визнання їх національним надбанням. Нами природні об'єкти та їх ресурси розглядаються в якості невід'ємного народного надбання1.

У даний час у вітчизняному законодавстві склалася й існує велика сукупність правових норм, що регулюють відносини власності на природні багатства. Вони одержали своє відображення у численних законодавчих актах і закріплені в конституційних нормах, природноресурсових кодексах і спеціальних законах. В їх нормах передбачаються підстави й умови виникнення права власності на природні багатства, умови і порядок надання природних об'єктів у власність, способи охорони і захисту права власності на природні ресурси тощо. У зв'язкуз тим, що ці норми закріплені у конституційному, адміністративному, цивільному, природноресурсовому й екологічному законодавстві, а також у законодавчих ак­тах інших галузей права, вони утворюють собою комплексний правовий інститут права власності на природні багатства в об'єктивному змісті. Таким чином, право власності на природні об'єкти та їх ресурси в об'єктивному розумінні являє со­бою сукупність (систему) правових норм, що закріплюють, регламентують й охороняють відносини власності на природні багатства в державі.

На підставі норм об'єктивного права власності закріплюються конкретні правові можливості та певна юридична влада власників природних об'єктів стосовно інших суб'єктів права, які не є їх власниками. Вони закріплюються у виді правомочностей, що дозволяють власнику використовувати природні ресурси вільно, за своїм розсудом і своєю владою для задоволення своїх інтересів, які складають суб'єктивне право власності. Саме у такому змісті право власності за­кріплено у наведених нормах Цивільного кодексу та у ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», за якими власник має право вчиняти щодо об'єктів, які йому належать, будь-які дії, що не суперечать закону. Отже право власності в суб'єктивному розумінні являє собою сукупність (систему) правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування і роз­порядження природними об'єктами й їх ресурсами, що належать власнику і використовуються ним з метою задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів.

Виходячи з трактування власності як привласнення природних об'єктів та приймаючи до уваги наведені формулювання права власності в об'єктивному !суб'єктивному розумінні, можна сформулювати загальне визначення поняття права власності на природні об'єкти. Отже право власності як право привласнен­ня природних багатств являє собою систему правових норм, які закріплюють, регламентують й охороняють відносини власності на природні об'єкти то регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, що належать власнику і використовуються ним для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів.

<< | >>
Источник: Екологічне право України: підруч. для студ. вищих навч. закладів / за ред. Kapaкаша І.І. - Одеса : Фенікс,2012. - 788 с.. 2012

Еще по теме § 1. Основні ознаки і визначення поняття права власності на природні об'єкти та їх ресурси:

  1. § 2. Конституційні засади права власності на природні об'єкти та їх ресурси
  2. § 6. Способи захисту й охорони права власності на природні об'єкти та їх ресурси
  3. § 5. Охорона та гарантії права власності на природні ресурси та комплекси. Відповідальність за порушення прав власників та права власності на природні ресурси
  4. Право власності на природні об'єкти та їх ресурси в Україні: монографія / І. І. Каракаш. — Одеса : Юридична література,2017. — 438 с., 2017
  5. § 1. Поняття та основні ознаки права власності на землю
  6. § 1. Загальна характеристика права власності на природні ресурси та комплекси
  7. § 5. Зміст права власності на природні об'єкти та його реалізація
  8. 4. Право приватної власності на природні ресурси та комплекси
  9. § 3. Право власності на природні об'єкти в природноресурсових кодексах
  10. Право влас­ності на природні об'єкти та їх ресурси у виключній формі
  11. § 2. Право державної власності на природні ресурси та комплекси
  12. § 3. Право комунальної власності на природні ресурси та комплекси
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Риторика - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридическая этика и правовая деонтология - Юридические лица -